Storonni avtor on 3rd Август 2011

Сайт «Гвіздівці» неодноразово писав про Хотинське повстання (січень — лютий 1919 року) і про наших односільчан, які в ньому брали участь. Однак, напевно перед багатьма з тих, кого цікавить тема Хотинського повстання, поставало питання: а чому ж повстання не було підтримано Директорією УНР, війська якої перебували зовсім поруч — за Дністром?

Слід зазначити, що в останні роки з’явилося чимало нових псевдоісторичних «праць», якими новітні українські «історики» намагаються в тій або іншій мірі пов’язати Хотинське повстання з «провідною й організаторською» роллю петлюрівців, посилаючись на те, що представник Директорії Маєвський допомагав повстанцям зброєю. На підтвердження наводять навіть назву центрального органа повсталих — Хотинська Директорія… Але це все — від лукавого.

Та про усе один по одному… Для початку нагадаємо основні події. Відразу ж слід попередити, що з датами може мати місце деяка невідповідність, що виникла через плутанину в різних джерелах з новим й старим календарним стилями.

Хотинське повстання виникло з листопада 1918 року — як стихійний рух селян Північної Бессарабії (українців, росіян, молдаван) проти румунської окупації. Але, передісторія повстання почалася, мабуть, ще за рік до самого повстання — з першої спроби Румунії окупувати Північну Бессарабію на початку 1918 року. Вже тоді (28 січня (10 лютого) 1918 р.) з’явилося звернення «Організації солдат Бессарабії Сорокського, Бельцького й Хотинського повітів» до трудящих Бессарабії із закликом до боротьби проти інтервентів. Наведемо його дослівно:

«Трудящі люди Бессарабії! Звертаються до Вас брати Ваші солдати, що повернулися тільки що до Вас після важкої війни, сподіваючись відпочити в себе будинку й почати нове вільне трудове життя, скористатися ним разом з усіма іншими працюючими народами, що населяють Росію.

Але ми прибули до Вас і що побачили: побачили ми те, що на народні землі наші точить ніж друг скинутого нами царя, а нам ворог — король румунський, бажаючий винагородити себе нашими рідними землями за ті землі, які відняті в нього германцями.

Король цей думає легкою перемогою знову округлити своє королівство за рахунок нашої Бессарабії, а тому що наші землі в багато разів краще й багатіше втрачених ним земель королівства Румунського, то крім того, він бажає заслужити цим пошану й повагу свого народу, незадоволеного ним за ті лиха й напасти, які зараз виникли у Румунії.

Королеві допомагає вся його буржуазія, допомагає йому й та частина поміщиків Бессарабії, яка бажає повернути собі втрачене благополуччя. Але благополуччя це — наша кров та трудовий піт наших братів.

Але цього не буде! Ми, солдати Бессарабії, не для того страждали чотири роки на царській службі й три — на цій проклятій війні, щоб, повернувшись додому, стати знову королівськими рабами. Ми вирішили дати дружну відсіч королівським військам, тому що віддаємо перевагу смерті ніж рабському життю. Ми закликаємо вас, всі товариші наші, сини трудового селянства, і ви освічені люди, що залишилися вірними трудовому народові, допоможіть нам хто чим може. Йдіть до наших лав. Записуйтеся в добровільні війська, які будуть скеровані обраними нами людьми проти короля і його поплічників. Робити це треба негайно, поки не пізно.

Наша 8 армія, розташована на нашій території, обіцяє дати нам всі наявні в її розпорядженні засоби, щоб допомогти нам. Записуватися треба через сільські комітети у своїх селах, а в містах через місцеві ради селянських, робочих і солдатських депутатів[15]«.

Тобто, вже тоді північнобессарабці були готові почати збройну боротьбу проти румунських окупантів. Але й солдатському комітету не вдалося створити достатню військову силу, й румунам не вдалося захопити Північну Бессарабію. У березні 1918 р. її окупували австрійці. Почалися арешти, побиття народу, але особливих звірств і грабежів населення від австрійців не було. Проте, повернулися поміщики, які за допомогою німців розпочали забирати в населення худобу й вимагали, щоб відновили економії… Молоді люди розійшлися в різні сторони. Та почалася революція в Німеччині, молодь повернулася додому, почала відшукувати зброю, що залишили австрійські частини, які уходили. Крім того, у бессарабського населення було чимало зброї, придбаної в період розпаду царської армії.

У листопаді 1918 року боярська Румунія, змінивши австро-німецьких окупантів, установила на території Бессарабії режим терору, насильства й сваволі. Це, а також аграрна «реформа», по якій земля поверталася поміщикам або підлягала викупу, викликало невдоволення, а потім і окремі збройні виступи селянських мас. Крім того, у багатьох населених пунктах Хотинского й Сорокского повітів, навіть там, де активні дії поки не проявлялися, самостійно створювалися підпільні групи опору, що складалися, здебільшого, з колишніх фронтовиків. Ініціаторами створення цих груп  і їхніми активних учасниками були й  українці, й молдавани, й росіяни із числа місцевих жителів. Ці групи почали збирати й готувати зброю. Найбільш активними центрами були м. Хотин, село Романківці (нині — Сокирянський район), містечко Атаки (нині — Окницький район Молдови)  Цей рух був підхоплений «Національним союзом бессарабців» і комітетом «У захист Бессарабії», які базувалися в основному в Хотині. Ці дві організації здійснили спробу об’єднати дії учасників повстання, яке фактично вже розпочалося (тліло) в єдиний рух. В останніх числах листопада 1918 р. на досить представницькій нараді в с. Дарабани було вирішено розійтися по селах і підготувати населення до повстання, що й було зроблено.

На наступній нараді було обрано Бессарабську (Хотинську) Директорію, куди спочатку увійшли Дунгер, Латій, Токан. Шестобузу було доручено організувати Рукшинський загін, Адажію — Ставчанський загін; Раренко, Воробьєвскому й Крючкову — проводити роботу серед залізничників станцій Ларга й Окниця; Просвіріну, Дідику й Кандибі доручили переправитися  на лівий берег Дністра, встановити зв’язок з петлюрівськими солдатами й з молодшим комскладом для того, щоб вони допомогли повстанцям зброєю й живою силою. Довганюку, Дикову й Дралюку доручили відправитися в ті села, де були жандармські пости, організувати загони, які повинні будуть напасти на ці пости після початку повстання. 5 січня 1919 р. у Дарабанах було скликано третю нараду, на якій було ухвалене рішення розпочати повстання[1], яке і спалахнуло з 6 по 9 січня (за старим стилем) 1919 року майже по всьому Хотинському повіті, охопило також і значну частину Сорокского повіту.

У боях 19 — 23 січня (це вже за сучасним календарем) загони Георгія Барбуци, Андрія Папуші, Г. Романюка й інші у районі міста Хотина (біля 20 тис. чол.) і в районі села Атаки (нині — Хотинський район), містечка Атаки (нині — Окницький район Молдови), залізничної станції Окниця (до 10 тис. чіл.) домоглися значних успіхів.

Загін Барбуци з боями дійшов до Атак, повстанці переправилися в Могилів-Подільський, де повстанці увійшли в контакт із петлюрівським командуванням, попросили дати їм у підтримку бронепоїзд. Петлюрівське командування відповіло відмовою, а потім навіть обстріляло загін учасників повстання. Однак команда петлюрівського бронепоїзда, що складалася, в основному із селян і робітників, відмовилася підкорятися своєму командуванню, перейшла на сторону повстанців. Вночі загін Барбуци й Рудя, спільно із бронепоїздом захопили міст через Дністер, переправилися на правий берег, за підтримкою місцевого населення дуже швидко ліквідували румунську військову частину, яка стояла в Атаках. При цьому захопили румунського генерала[2] Поеташа, якого завішали прямо на мосту (генерал похований у Сороках). Одночасно були вбиті й лейтенанти Марджару й Фаркаш, що супроводжували генерала, про що було поширено офіційне повідомлення генерального штабу румунської армії. Повідомлення закінчувалося словами: «Наші війська продовжують похід помсти»[3] .

За підтримки бронепоїзду й населення загони повстанців, знищуючи окупантів, з боями пройшли назад уздовж Дністра — убік залізничної станції Окниця й містечка Сокиряни, дійшли майже до станції Романківці. Далі бронепоїзд пройти не зміг, оскільки румунам удалося перекинути туди підкріплення й, крім того, у бронепоїзда закінчився боєзапас, він пішов назад[4] .

Одночасно, 23 січня повсталих інших загонів звільнили м. Хотин. Орган керівництва повстанням — «Хотинська директорія», видав наказ про встановлення революційних порядків і формуванні революційних полків[5] .

Але цей повстанський рух у такому єдиному форматі вдалося утримати недовго, у подальшому дії різних груп учасників повстання залишилися здебільшого самостійними, що й не дивно, у зв’язку з відсутністю надійного зв’язку із центром і якої б те не було зовнішньої підтримки.

Склад Хотинської Директорії під час підготовки повстання, і особливо в ході його, змінювався. На засіданні 18 (5) січня «Бессарабський міжнаціональний союз» виділив у її складі І. Лискуна, Мотрюка, Лисака, Дунгера й Кондака[6] . У своєму зверненні до народу від 19 (6) січня Союз, оголосивши, що утворив Директорію, згадує в її складі Токана замість Кондака[7] . С. Рубан (Бантке) у статті «Хотинське повстання і його значення», говорячи про склад Хотинської Директорії 23 (10) січня 1919 р., згадує в її складі не Мотрюка, а Волошенка-Мардарьєва, підкреслюючи цим її неоднорідність: на одному полюсі Волошенко-Мардарьєв, що стояв на позиціях Радянської влади та який керував бойовими діями хотинських повстанців, на іншому — Лискун і Лисак з їх пропетлюрівською орієнтацією[8], але які втекли з Хотинської Директорії в розпал повстання. Під час його придушення Директорію залишив також і Дунгер.

27 січня 1919 року румунські війська перейшли в наступ й 2 лютого захопили місто Хотин, поступово розгромили й витиснули за Дністер розрізнені загони повсталих. Повстання зазнало поразки. Румунські влади вчинили звірячу розправу над повсталими: знищили артилерійським вогнем 22 села, розстріляли без суду, слідства, а також за вироками військових трибуналів 500 селян і міських жителів. Усього ж було вбито понад 11 тис. чоловік. Багато хто з повсталого були ув’язнені, заслані на каторгу.

Досить яскраво описав звірячі розправи окупантів над населенням при придушенні повстання французький письменник і суспільний діяч (1873 — 1935) Анрі Барбюс (Barbusse) у своїй книзі «Кати»: «Жителі Хотина були зібрані барабанним боєм у громадський сад, де їм відкрилося жахливе видовище: швець Василь Филько був прив’язаний до дерева, тіло його залите кров’ю, одяг висів жмутами. Він був оточений генералами й офіцерами, серед яких перебував головнокомандуючий окупаційними військами генерал Броштяну (той самий, котрий хвастався тим, що наказав потопити в Дністрі на початку бессарабської окупації 8000 більшовиків із Сорокського округу) і командуючий 4-ю дивізією генерал Попеску. Останній остервеніло наносив удари нещасному робітникові, який страшенно лементував; інші офіцери допомагали Попескові. Обуреним цією жорстокістю жителям пояснювали, що Филько засуджено до смерті за більшовизм і він повинен бути страчений у них на очах. Насправді ж «злочин» Филька був зовсім інший. За дві години до цього нещасний насмілився сказати солдатам, що вони не мають права безкоштовно відбирати товари.
Коли офіцери помітили, що Филько кінчається під їхніми ударами, вони влаштували стрілянину по цій живій мішені. Кожний вдалий постріл супроводжувався сміхом і жартами офіцерів. Тільки п’ята куля, яка потрапила в чоло, прикінчила нещасного. Його дружина й діти були присутні при цій жахливій страті. Тіло Филько залишалося прив’язаним до дерева впродовж трьох днів, щоб бути прикладом для інших»

Барбюс описав один з епізодів знущань окупантів над населенням у період придушення повстання. Більш детально такі факти були задокументовані актом, складеним 27 (14) січня 1919 р. комісією з обстеження насильств[9]. В акті зазначено, що окупанти, які відступали з Хотина, проходячи через село Недобоївці (нині — Хотинський район – прим. адм. сайту) 23 (10) січня в другій половині дня, запалили в цьому селі 8 будинків, забороняючи жителям гасити; заходили у вдома й грабували населення, відбираючи гроші; убили 53 мешканців (серед них 3 жінки й 1 хлопчик 12-ти років) і багатьох ранили (серед них 2 жінки). «У родині Ватаманюків, що складалася із чотирьох чоловік, мати вбита, дочка 20 років і син 12 років також убиті, дівчинка 13 років поранена, причому зазначений хлопчик Микола Ватаманюк для розстрілу був витягнутий з хати й відразу у дворі був розстріляний. Ілля Манюк у перший день відкупився від солдатів за 50 рублів і був залишений живий; на другий день солдати прийшли й порубали його шашками на шматки, так що довелося поховати його в мішку. Терентій Старчук (54 років) поранений кулею в пах у той момент, коли відчиняв двері, щоб вийти з хати назустріч солдатам, причому солдати стріляли в хату з його двору. Василь Софроний (56 років) — солдат зажадав від нього грошей, взяв 40 рублів і після цього в хаті ж пострілом із гвинтівки ранив у груди навиліт. Микита Зиньковський — солдати забрали в нього гроші, виволокли з хати й біля неї під деревом, незважаючи на його благання, на очах його родини закололи багнетами»[10] .

В акті про насильства сказано також: «Для вбивств застосовувалася як вогнепальна, так і холодна зброя. Рани — шабельні, штикові й вогнепальні, останні із сильними опіками внаслідок того, що постріли здійснювалися впритул, з дуже близької відстані». Далі сказано, що підпали й убивства відбувалися також і в інших селах, наприклад, Ставчанах, Долинянах, Широуцах.

13 лютого 1919 р., коли складався акт, що зазначений вище, «Бюлетень Бессарабського бюро печатки» опублікував кореспонденцію про жорстоку розправу окупантів над жителями декількох сіл Хотинського повіту, що брали участь у повстанні. У кореспонденції говориться про вбивство окупантами в Недобоївцях Федора Темкуляка, Василя Тодосійчука й інваліда Щербатова; про розстріл у цьому селі двохсот чоловіків, про розстріл близько 300 чоловік у с. Рукшин, серед яких було багато старих, і про розстріл багатьох жителів с. Каплівка; про те, що окупанти спалили 300 хат у с. Рукшин, три чверті с. Атаки й майже все с. Недобоївці. «Розстріляних і вбитих румуни забороняють ховати, а родичам, що благають дозволити поховання останків нещасних жертв розправи, відповідають: «Нехай їх собаки їдять». У всіх селах, зайнятих румунами, йде поголовний суцільний грабіж. Забирають гроші, одяг, взуття, хліб, упряж, худобу, меблі. Селян, що опираються грабежам нещадно вбивають. Награбоване добро цілими обозами відправляється в Румунію. Усюди, уриваючись до сіл, румуни підпалили багато будинків разом з їхніми мешканцями. З палаючих хат нікому не давали виходити»[11] .

За Дністер змогли піти тільки 4 тисячі повстанців і 50 тисяч біженців. Сформовані з них 1-й і 2-й Бессарабські полки склали Особливу Бессарабську бригаду Червоної армії, яка пізніше увійшла до складу 45-ої Віленської стрілецької дивізії й успішно воювала на фронтах Громадянської війни[12]. Ще частина повсталих воювала в бригаді Г.І. Котовського.

Тепер повернемося до взаємин повстанців і петлюрівців.

Допомога з боку окремих петлюрівців низьких ланок дійсно була і випадок із бронепоїздом – цьому пряме, при чому – не єдине, підтвердження. Рядові солдати часто надавали допомогу повстанцям самовільно: «п’ята піша 7-го Подільського полку й кінна кармелюцька сотні самовільно виступили в Хотин і взяли участь в узятті редуту Атаки»). Осіб, що сприяли хотинським повстанцям, петлюрівське командування згодом віддавало під суд.

Частина солдатів 4-го кінно-артилерійського полку петлюрівської армії теж пішла на допомогу хотинським повстанцям. Втім, як повідомляв 13 січня за новим стилем інформаційний відділ при подільському губернському комісарі Директорії, цей полк і раніше був неблагонадійним, обрав революційний комітет, проводив мітинги, веде агітацію в селах проти Директорії. «Це більшовики» («Це більшовики»), — із тривогою писав завідувач інформаційним відділом. 10 січня за новим стилем під час концерту, на якому були присутні солдати 4-го кінно-артилерійського полку, виступив солдатів Зубрик, який запропонував обрати солдатську Раду. Він же й очолив «Комітет солдатських депутатів»[13].

Це була допомога повстанцям, але проте допомога виключно з боку рядових співчуваючих людей і вояків, а не з боку політичної й військової сили Директорії УНР. Звичайно, ми достовірно не відаємо — скільки саме зброї передав повстанцям член Директорії Маєвський, не знаємо — звідки взагалі узялися ці дані й чи відповідають вони дійсності. Однак, не знаючи, не будемо ставити їх під сумнів, тільки відзначимо, що виходячи з ланцюга реальних — документально підтверджених подій напрошується висновок, що ця допомога була мізерною й найбільш ймовірно — для створення видимості. Та й реальна роль Маєвського в долі повстання, у світлі наступних подій, виглядає, м’яко кажучи, досить дивною. Повстанці були Маєвському настільки вдячні за «допомогу», що згодом підірвали його залізничний вагон.

А з боку Директорії УНР, її територіальних органів лівобережного Подністров’я й петлюрівського військового командування всіх рівнів допомога повстанцям не надавалася взагалі. Більш того, петлюрівське командування й влади практично постійно й повсюдно сприяли румунській владі й військам у діях, спрямованих на придушення повстання, аж до обстрілів, арешту, видачі румунам і навіть самостійних розстрілів учасників повстання. Ті теж відповідали петлюрівцям відповідною взаємністю. Та нехай далі про усе розповідають документи.

****************

Кореспонденція про видачу петлюрівською владою в Могильові-Подільському біженців з Бессарабії румунським окупантам

Кам’янець-Подільський. 28 січня (Кореспондент «Бессарабського бюро печатки»). Тутешні газети повідомляють із Могильова-Подільського, що за Дністром, на території Бессарабії, був бій між румунами й бессарабськими повстанцями. Кулі залітали в Могильов. Є вбиті й поранені. У Могильов прибули біженці з Бессарабії. За згодою місцевої влади з румунською владою біженці були потім повернуті в м. Атаки.

«Бюллетень Бессарабского бюро печати», № 19, 1919, 3 лютого.

***************

Повідомлення начальника кам’янецької повітової міліції кам’янецькому повітовому комісарові Української Директорії про обстріл румунськими окупантами лівого берега Дністра.

2 лютого 1919 р.

По телефоні із Жванця за минулу добу отримані відомості, що румунське військо виставило в Атаках гармати й з них обстрілює Жванець, околиці й дорогу на Кам’янець. З Хотинської сторони на мосту до Жванця румуни виставили охорону з кулеметами, і якщо хто з’явиться на мосту, то стріляють. Є вбиті й поранені. Інших звісток про події в повіті не отримано.

Начальник повітової міліції…

Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 1, арк. 18, арк. 25.

****************

Рапорт в.о. подільського губернського комісара петлюрівському штабу про обстріл хотинськими повстанцями з лівого берегу Дністра румунських окупантів і про вжиття заходів до припинення обстрілу

2 лютого 1919 р.

По доповіді кам’янецького повітового коменданта, що оглядав залізничний міст через Дністер біля с. Вустя виявилося, що (міст) не зайнятий, навіть близько румун немає. Міст охороняється на лівій стороні четою козаків при кулеметі. Жванець сьогодні знову обстрілювався з [правого] берега гарматами у відповідь на рушничну стрілянину бессарабських біженців з лівого берега. Дав наказ комендантові гарнізону м. Жванця роззброїти цивільне населення Жванця й рішуче заборонити провокаційну стрілянину під загрозою розстрілу на місці винних у провокаційній стрілянині. Біля Могильова також була провокаційна стрілянина з лівого берега в с. Ляшевці, на що румуни відповідали стріляниною зі гармат, кулеметів і гвинтівок. Є вбиті й багато поранених. Комендантом Могильова посланий для розслідування інциденту в зазначене село слідчий, і одночасно комендант звернувся до румунського командування із пропозицією про припинення стрілянини. Моє глибоке переконання, що румуни в цей момент навряд чи мають які-небудь агресивні наміри щодо лівого берега, тому що вони мають не дуже великі гарнізони. Їхню стрілянину я розумію як нервовий настрій після невдалого, неорганізованого повстання бессарабців. Навпаки, я переконаний, що вони бояться агресивних акцій з нашої сторони. Ультиматум — це блеф з переляку.

В.о. губкомісара Морозовський

**************

Повідомлення баговицького волосного комісара кам’янець-подільському повітовому комісарові Української Директорії про встановлення суворого нагляду за біженцями з Бессарабії

3 лютого 1919 р.

Доповідаю, що мною встановлений самий суворий нагляд за біженцями з Бессарабії. За словами біженців, населення там терпить великі нещастя від румунів. У придністровських селах встановлений суворий нагляд, щоб румуни не переходили на [ліву] сторону.

Баговицький вол[осний] комісар…

Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 1, спр. 18, арк. 27.

***************

З телеграми кам’янецького повітового комісара Центральному інформаційному бюро української Директорії про прибуття загону Бессарабського повстанського полку Г.І. Барбуци в с. Баговиця

4 лютого 1919 р.

Київ. Центрінформбюро. Кам’янець. Губкомісару й місцевому інформаційному бюро. У повіті ніяких змін. У с. Баговиця прибув загін Бессарабського повстанського полку Барбуци в кількості 600 чоловік, заступникові якого Рудю мною запропоноване роззброїтися, на що він погодився.

Городник

Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 1, спр. 18, арк. 29.

****************

Письмове звернення коменданта румунського гарнізону м. Хотина комендантові петлюрівського гарнізону Кам’янець-Подільського з вимогою видачі членів Хотинської Директорії й інших учасників Хотинського повстання

Не пізніше 5 лютого 1919 р.

Румунський комендант виражає задоволення розшуком і арештом владою петлюрівської Директорії повстанців-більшовиків і просить у випадку арешту передати румунській окупаційній владі в Бессарабії через Жванець або Атаки Дунгера, Журавця, Токана, Бабича, А. Філипчука, Мардарьєва й ін.

Начальник ділянки Хотина й комендант гарнізону полковник Томоровяну

(Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 2, спр. 12, л. 40).

6 лютого 1919 р. Томоровяну направив у ту ж адресу ще одне звернення, вимагаючи від імені генерального штабу румунської армії видачі І.С. Дунгера (Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 2 спр. 12, арк. 42. Оригінал. Рукопис).

****************

Оголошення румунської окупаційної влади про рішення Української Директорії боротися з хотинськими повстанцями й діяти заодно з королівською Румунією

5 лютого (23 січня) 1919 р.

Оголошення містить записку, одержану 5 лютого (23 січня) 1919 р. комендантським управлінням румунських окупантів у Хотині від петлюрівського подільського губернського комісара Степури, про те, що в Кам’янець-Подільському під головуванням петлюрівського міністра закордонних справ Д.І. Дорошенко стала діяти комісія з арешту активних учасників Хотинського повстання. Записка супроводжується твердженням румунської окупаційної адміністрації в Хотині, що тим самим петлюрівська Директорія зобов’язалася заарештовувати всіх, хто повстане й перейде в Бессарабію для боротьби за її звільнення.

Начальник бюро зносин майор Пленічану

Чернівецький облдержархів, ф. 742, оп. 2, спр. 2, арк. 27. Типографський відбиток на російській, українській і молдавській мовах. Регест.

*****************

Чому ж петлюрівська Директорія так діяла. З документів видно, що якогось особливого остраху румунів у петлюрівських військ не було. Та справа в тому, що Директорії УНР було зовсім наплювати на повсталих селян Бессарабії, тим більше, що вони розуміли, що повстале північнобессарабське селянство значною мірою перебуває під впливом більшовицьких ідей (саме ідей, а не під впливом самих більшовиків).

Однак, за таких небезпідставних побоювань для Директорії УНР достатнім було просто не допомагати повстанцям. Проте, петлюрівське командування надавало румунській владі, якщо й не повну, те все ж досить істотну підтримку в придушенні повстання й більш того, навіть вже після його придушення — у репресіях відносно учасників повстання та біженців: багато хто з організаторів повстання, після його поразки, були арештовані, а деякі навіть розстріляні петлюрівцями, як наприклад, один з легендарних командирів повстанців — Георгій Барбуца (у Дунаївцях). Величезна кількість рядових учасників повстання й просто біженців були видані петлюрівським командуванням румунській владі. Чим це можна пояснити?

Наведемо ще кілька документів…

****************

З кореспонденції «Ми підемо на Одесу» у газеті «Голос революции» про наміри румунських інтервентів захопити Бендери, Тирасполь, Одесу й надати підтримку Українській центральній раді

«17 січня в Кишиневі довідалися про одеські події. Поразка гайдамаків була зустрінута в румунських колах з явним сумом.

Співробітник молдавського офіціозу генерал Броштяну, на питання про відношення Румунії до Київської ради, відповів: — Київську раду ми підтримаємо. Поразка її військ в Одесі, звичайно, досить неприємний факт, але наші війська вже висунуті на Одесу. Бендери повинні сьогодні впасти, за ними Тирасполь, а потім уже черга за Одесою. І її візьмемо! Тоді покажемо більшовикам, що з нами потрібно рахуватися…»

П. р-в «Голос революції». № 13, 23 січня 1918 р.

******************

Повідомлення про виступ И. Братіану[14] на Паризькій мирній конференції з вимогою приєднання Бессарабії до Румунії.

Ліон, 3 лютого (Радіо). «Пті Журналь» передає наступні подробиці про останнє засідання мирної конференції: «У п’ятницю, 31 січня, Братіану виголосив промову, я якої він розвинув точку зору Румунії з питання про Баняте, на який заявляє вимоги також і Сербія. У суботу, 1 лютого, він перелічив території, які його уряд бажав би приєднати до Румунії, а саме: Трансільванію, Буковину, Бессарабію, Добруджу. Незалежно від етнічних і історичних міркувань голова румунської ради міністрів навів у підкріплення своєї пропозиції й інші аргументи: «Румунія, — заявив він, — брала участь у союзі чотирьох на початку війни. Вона відмовилася взяти участь у наступальній війні, її доброзичливий нейтралітет змінився потім на активну участь на боці союзників. Поразка Росії, на жаль, зробила допомогу Румунії марною, їй самій довелося вдатися до Бухарестського миру. Але цей договір не був ратифікований королем Фердинандом». … Зрештою конференція вирішила призначити комісію з експертів, яка буде засідати в Парижу й до якої увійдуть по два представники від великих держав. Цій комісії буде доручений розгляд румунського питання».

«Правда», № 25, 4 лютого 1919 р.

********************

З записки начальника генерального штабу французької армії генерала Альбі про становище на півдні України й в Угорщині

24 березня 1919 р.

Подвійна погроза вимальовується для союзників на Сході. З одного боку, до півночі від Одеси більшовики недавно одержали багато серйозних успіхів, що вимагає вжиття негайних заходів, якщо ми хочемо зберігати за собою це місто й зупинити супротивника на Дністрі.

З іншого боку, в Угорщині уряд Карольї, що був повинний підкоритися рішенням мирної конференції про евакуацію Трансільванії й створення нейтральної зони, зник, поступившись місцем більшовизму. Поява більшовизму в Угорщині поставить одночасно й Румунію й Польщу в дуже важке становище. Генерал Франше д’еспере, повідомляючи про вжиті ним заходи щодо евакуації Трансільванії, запропонував у випадку відмови угорського уряду, вдатися до сили лише після застосування інших примусових заходів, наприклад, економічних заходів. Однак останні не дадуть негайних результатів; у всякому разі досвід показав, що вони неспроможні перед більшовизмом або анархічними урядами. Тому необхідно передбачити застосування військових заходів як в Угорщині, так і на Дністрі й в Одесі.

Французькі сили переживають дуже серйозну кризу у зв’язку зі своєю нечисленністю. З незалежних від нас обставин відбулися перебої в прибутті змінних частин і підкріплень. Але вжиті заходи призведуть до поступового поліпшення цього положення. На фронті в південній Росії можна буде розташовувати три французькі піхотні дивізії, що нараховують до 20 неповних батальйонів. Італійські сили являють собою великі резерви. Було вже майже вирішено направити дві повні бригади до Одеси, та проте вирішили скликати конференцію на Принцевих островах, і італійський уряд зажадав в цей момент відкласти намічене відправлення, уточнивши, що питання про нього можна було б розглянути згодом. Оскільки становище змінилося, можна було б негайно знову порушити питання в тій же площині. Тим більше, що італійські війська призначалися для застосування в південній Росії. Грецькі сили становлять уже в південній Росії один армійський корпус, інші стежать за Болгарією; важко жадати від них більшого. Сербська армія має три піхотні дивізії й одну кавалерійську дивізію на півдні від Будапешту, перебуває на марші в напрямку до цього міста. Нарешті, румунська армія має в цей час сили (чотири піхотні дивізії в Трансільванії, дві кавалерійські й три піхотні дивізії в Бессарабії), які можна було б негайно ввести в дію, але необхідно якомога швидше забезпечити їх обмундируванням, спорядженням і продовольством. Крім того, необхідно організувати командування [румунської армії] і зв’язати його з іншими союзними арміями на Сході.

За цих умов можна було б сформувати дві армії:

а) армію південної Росії, що складається із трьох французьких піхотних дивізій, трьох грецьких піхотних дивізій, двох румунських кавалерійських і трьох румунських піхотних дивізій, однієї італійської піхотної дивізії — 10 піхотних і 2 кавалерійські дивізії;

б) угорську армію, що складається … Цієї армії буде доручено нав’язати Угорщини виконання рішень конференції.

Рішення, які слід якнайшвидше прийняти, полягають у наступному: негайне сформування двох армій за вищенаведеним зразком, що припускає: укладання точних угод з італійським, сербським і румунським урядами, що стосуються як застосування їхніх сил, так і прямого підпорядкування їх обом командуючим зазначеними арміями; призначення цих двох командуючих арміями; приведення в бойову готовність і зміст румунської армії на умовах, які вимагає румунський уряд; прискорення всіма можливими засобами надсилання підкріплень Східній армії за рахунок негайного й спеціального фрахту судів; постачання цивільному населенню Одеси, пов’язане з нашою окупацією цього міста.

Альбі

Збірн. «Из истории гражданской войны в СССР», т. 2, М., 1961, док. М 10, стор. 32-35.

****************

От це й пояснює майже все… Петлюрі й всій Директорії дуже не хотілося сваритися з Антантою, яка активно лобіювала румунські інтереси й румунські дії, а також тим, що Директорія вела активне військове співробітництво з Румунією. Румунія не лише постачала Директорії боєприпаси й амуніцію (у тому числі, із захопленого в Бессарабії майна царської армії та з того – яке надавала Антанта), але й потім — після придушення повстання ввела на територію України (сучасних Вінницької й Одеської областей) свої війська з метою спільної протидії Червоній Армії. А розплачуватися за це Директорії довелося б Одесою, яку Румунія збиралася окупувати спільно з військами інших держав Антанти. Й природно, що потім не збиралася Одесу віддавати, як і всю територію від Дністра до Одеси. Не мається на увазі, звичайно, що Директорія уклала з Румунією такий офіційний договір, але, якби Червона Армія вже у квітні 1919 року не викинула румунів назад за Дністер, то так би воно й було (як і трапилося пізніше — під час Великої Вітчизняної війни). А на завершення наведемо останній документ…

***************

Повідомлення про вигнання румунських інтервентів з лівобережжя Дністра

Жмеринка, 14 квітня. (Радіо). Після великих зіткнень Червоної Армії з румунськими військами під Могилевом-Подільськім румуни почали загальний відхід у Бессарабію. Північний берег Дністра очищений від румунських жандармів і кавалерії. Румуни, що тікають, переправляються через Дністер у Сороки. Радянські загони продовжують просуватися в напрямку Сорок.

«Голос червоноармійця», № 2, 15 квітня 1919 р.

*****************

Таким чином, якби повстанці могли протриматися довше, те вони б, без сумніву, отримали підтримку від Червоної Армії. Не можна, звичайно стверджувати, що це була б пряма військова допомога з переходом регулярних армійських частин на правий берег Дністра. У військово-політичній обстановці, яка склалася, таких дій могло й не бути, але принаймні, підтримка зброєю й іншими засобами була б забезпечена. Та й видавати румунам учасників повстання й біженців Совєти вже точно не стали б.

О. Видиш


[1] Зберігся протокол № 2 засідання «Національного союзу бессарабців» від 5 січня (Чернівецький облдержархів, ф. Р. — 2585, оп. 1, спр. 16, арк. 6)

[2] спомини учасника повстання Ф.Ф. Кучерявого;

[3] «Allgemeine Zeitung-Tageblatt», № 451, 29.01.1919;

[4] Хотинское восстание (Сборник документов и материалов). Кишинів, «Штиинца», 1976 г. (спомини учасника повстання Я. Барчука та інш.)

[5] История Молдавской ССР, т. 2, Кишинів, 1968; Березняков Н. В., Борьба трудящихся Бессарабии против интервентов в 1917-1920 гг., Киш., 1957; Хотин в огне восстания (1919-1929 гг.). Сборник, посвященный десятилетию Хотинского восстания, М., 1929; Борцы революционного подполья Молдавии, Киш., 1958; Хотинское восстание (Сборник документов и материалов). Киш., «Штиинца», 1976 г..

[6] Чернівець­кий облдержархів, ф. Р. — 2585, оп. 1, спр. 16, арк. 6 (за книгою «Хотинское восстание (Сборник документов и материалов)». Киш., «Штиинца», 1976 г..)

[7] АІІП ЦК КПУ, ф. 57, оп. 2, спр. 336, арк.. 5 (за книгою «Хотинское восстание (Сборник документов и материалов)». Киш., «Штиинца», 1976 г..)

[8] «Хотин в огне восста­ния», ст. 22—23

[9] Акт вперше був опублікований у виданні Народного комісаріату з закордонних справ Української РСР: «Красные книги», кн. 2. Харьков, 1921, стор. 84—85 (див. про це А. Юрченко. Хотинское восстание, арк. 62). Акт про насильства був також опублікований у збірнику «Хотин в огне восстания» (ст. 101—103), звідки передрукований до збірника «Борьба трудящихся Молдавии против интервентов и внутренней контрреволюции в 1917—1920 гг.» (док. № 234, ст. 227—228). Переклад акту на українську мову опуб­лікований у збірнику «Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Українською РСР (1917—1941)» (док. № 112, ст. 144—145).

[10] ГІКМ МРСР, ф. н. в. (науково-допоміжний), спр. «Хотинское восстание». Праворуч знизу печатка: «Бессарабский коми­тет освобождения» (за книгою «Хотинское восстание (Сборник документов и материалов)». Киш., «Штиинца», 1976 г.)

[11] «Бюллетень Бессарабского бюро печати», № 33, 1919, 13 лютого

[12] Советская военная энциклопедия в 8-ми томах, т. 8

[13] «Поділля в роки громадянської війни», Збірник. Док. № 130, ст. 128 — 129

[14] Іон Братіану – голова уряду Румунії в той час.

[15] «Известия Совета солдатских  депутатов 8 армии»,   №  3, 12  лютого  (30 січня) 1918 р.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

8 комментариев к “Хотинське повстання і Директорія”

  1. Автор має бурхливу уяву — це точно би було, а цього точно не було б, про голос червоноармійця я взагалі мовчу. Замість того, щоб зважено підійти до тих подій, піднімається емоційна істерія. Директорія дійсно офіційно не могла помагати повстанцям — Румунія була останнім містком з зовнішнім світом, але правда і в тому, що большевики теж ні краплі не помогли бесарабцям, а вийшовши до Дністра уклали з румунами угоду (хоча це були землі Рос. імперії)

  2. щось ви таке написали, wehr, у 1-му реченні… Не впевнений, що самі зрозуміли. Щодо «Голосу червоноармійця», то це звичайне військове зведення, яке до речи, цілком відповідало дійсності. Та для вас писати аби що, явно — норма.
    А щодо зваженості, то яка зваженість, коли Директорія УНР хотинських повстанців просто зрадила? Та це, бог з ним би. Це звичайна, дешева політична кон’юнктурність.
    Але ж Директорія ще й самим мерзенним чином продала (в повному сенсі цього слова) не лише учасників повстання, а і масу населення, яке тікало від дикого знущання, завідомо видаючи їх румунам на саме жорстоке катування. Це було така жорстокість, що навіть румунський диктатор часів 2-ої Світової війни Антонеску, в свій час висловився, що румуни поводилися в часи хотинського повстання — як дикуни. І це при тому, що з цих повстанців і біженців більшість становили українці.
    Та яка зваженість може бути у нас до них?

  3. як тікати від румунів — то ми українці, а як воювати за Україну, то ми західні росіяни, — повстання було погано сплановане і організоване, ніхто ж не каже, що поляки зрадили Варшавське повстання, Директорія не настільки контролювала ці землі, щоб ловити і видавати повстанців, повна нісенітниця чомусь в 45-50 рр не так просто було зловити і видати повстанця
    як хтіли сь-те свободи від румунів, треба було йти в Буковинський курінь, скажіть, чому австрійська Буковина виставила підрозділ для УНР, а підросійська Бесарабія ні, а коли прийшли румуни, помочі чекати вже нізвідки було, розбили уже були Дієву Армію

  4. Повстання спалахнуло на потенційно українській території. І як би Директорія підтримала повстання, то без сумніву, переважна більшість повстанців увійшла би до військ Директорії, навіть як би Директорія згодом цю територію і не утримала. На той момент армія Директорії ще не була розбита – це ви брешете.
    При чому, не так вже і важливо – українці, поляки чи молдовани були серед повстанців. У петлюрівській армії було чимало росіян і, навіть, молдован. За те, що серед повстанців більшість становили українці, йшлося в сенсі продажності петлюрівців навіть до свого народу, представників якого вони видавали румунам.
    Поляки і Варшавське повстання тут геть ні до чого. Це ви, як завжди — аби щось написати, щоб думали, а може дійсно там щось є…
    Поряд з Варшавою не було дієвої польської армії, не має кого і звинувачувати. Та в статті Директорія обвинувачується не в тому, що не підтримала повстання. Про непідтримку Директорією повстання у статті пишеться лише у сенсі дешевого намагання в наші часи, перекручуючи історію, записати провідників Директорії майже в організаторів повстання.
    А фактичні звинувачення у статті на адресу Директорії — у запроданській видачі повстанців і біженців рунам. В Польщі повстанців — тих, кому вдалося після придушення повстання втекти (таких було чимало), ні Армія Крайова, ні Армія Людова, ні Радянська армія, на відміну від петлюрівців, німцям назад не видавала. А Директорія УНР видавала румунам, а точніше продавала і повстанців і біженців, при чому не дорого — за ту ж саму амуніцію, про яку, в тому числі ви самі якось писали у своїх коментарях.
    А те що ви малюєте, що Директорія не видавала — це ви брешете, намагаючись пустопорожньо замилити очі. В статті опубліковані документи румунської і петлюрівської влад, а також процитовані публікації петлюрівських газет. І ці документи говорять самі за себе! Там доречи, е посилання – де ці документи взяті або знаходяться, можете самі подивитися.
    Щодо того — контролювала чи не контролювала Директорія цю територію, то дійсно: де добре контролювала, а де — дещо гірше. Та повстанці на початку і не ховалися від петлюрівців, тому що спочатку помилково вважали їх відносно своїми і не чикали від них зради, щонайменше на користь румунів. До того ж, рядові петлюрівці підтримували повстанців, навіть деколи заважали своїм командирам арештовувати їх. А коли повстанці зрозуміли сутність цієї влади, то вони вже не ховалися, а стали на шлях прямої боротьби з Директорією (як одна з таких акцій – пом’янутий підрив вагону Маєвського). Тоді їх вже і зловити петлюрівцям майже не вдавалося.

  5. У листі від 2 березня 1919 р. на ім’я голови Комісії з розслідування українсько-румунських прикордонних конфліктів у Кам’янці-Подільському Д.І. Дорошенка, тодішній виконувач обов’язків міністра закордонних справ УНР писав: “…Повстання на Бессарабщині відбувалося без порозуміння і без всякої допомоги з боку Штабу Головнокомандуючого фронтом… Уряд організаторам минулого повстання ніякої допомоги на продовження цієї авантюри виявляти не буде” , – ось про що я намагаюсь сказати
    Загалом же повсталі й не сподівалися на допомогу сусідніх українських держав, покладаючись лише на власні сили. Організований повстанцями “Червоний Хрест” за-безпечував бійців продовольством і медикаментами. Спеціальні загони вирушали за Дністер, вчиняли напади на склади зброї та постачали повстанців гвинтівками, куле-метами, набоями та гранатами [21., с. 51]. Зокрема 23 січня невідомі люди, що назва¬лися козаками Бессарабської Народної Армії та гайдамаками Другого гайдамацького куреня було розграбовано склад гарматного майна в с. Руді, а вночі з 25 на 26 та з 27 на 28 січня 1919 р. бессарабські повстанці вчиняли напади на Кам’янець-Подільський гарматний склад [5., арк. 48, 52, 58,94].
    Повстанці не могли протистояти добре організованій та озброєній Антантою регу¬лярній армії. Частина українських повстанців відступила за Дністер у надії на допомогу УНР, яка через протистояння з більшовиками не могла надати жодної допомоги. Інші повстанці пішли за Дністер, аби приєднатися до більшовиків. Усього на лівий берег Дні-стра протягом 12 днів лютого 1919 р. зуміли перейшли близько 50000 біженців і 4000 озброєних повстанців [27]. За іншими даними, на контрольовану більшовиками тери-торію України перейшло близько 10000 повстанців [17, с. 319]. Знайшовши порятунок від румунського терору за Дністром, на українській території, та не сподіваючись на дієву допомогу Директорії УНР, бессарабські біженці зверталися до повноважних представників країн Антанти за захистом від свавілля румунських влас-тей, сприянням у поверненні вигнанців на рідну землю, виведення окупаційних військ і вирішення долі Хотинського повіту на користь волевиявлення його мешканців.
    Тим часом, з лівого, українського, берега Дністра бессарабські повстанці продо¬вжували вчиняти напади на румунські залоги, здійснювати акції помсти окупантам. 2 лютого 1919 р. один із партизанських полків перейшов Дністер в районі с. Бакоті та розпочав наступ на румун. Ті у відповідь почали обстріл української території [6., арк. 10, 11-11 зв.]. Від початку лютого 1919 р. обстріли румунами української території, сіл і міст лівого берега Дністра на ділянці від Хотина до Сорок набувають систематично¬го характеру. Архівні документи Канцелярії Директорії УНР, Міністерства закордонних справ і Кам’янець-Подільського губерніального комісаріату рясніють повідомлен¬нями про численні подібні факти. 2 лютого Яришевська волосна Управа Кам’янець-Подільського повіту доповіла, що румунські війська почали стрілянину в с. Ляшківцях. “Випущено 205 гарматних і кулеметних вистрілів”, вбито двоє селян і четверо голів ху¬доби, 9 осіб і 16 голів худоби поранено, 28 будинків зруйновано. Обстріл повторився 10 лютого: пострілом із гармати поранено одну людину, знову забито худобу, зруйновано 13 будинків. Того ж дня по селу Лядави, що в тій-же Яришевській волості, румунами зроблено 39 гарматних пострілів, зруйновано два будинки й вибито вікна в хатах [3., арк. 5-6]. 4 лютого румуни обстріляли з гармат села Брагу та Бабшин Гавриловецької волості Кам’янець-Подільського повіту. В результаті зруйновано кілька хат, є вбиті та поранені, загинула худоба [3., арк. 3], 8 лютого між 14-юта 15-ю годинами дня румун¬ські війська, розташовані на правому березі Дністра в Атаках, відкрили кулеметну стрі¬лянину по Могилеву. В результаті поранено 4 мешканців міста, з яких двоє померли, побито скло в будинках, зокрема й в приміщенні Міської Управи. Стрілянина продо¬вжувалася й наступного дня. По місту було випущено кілька гарматних набоїв [1., арк. 8]. 9 лютого стріляниною з румунського боку в с. Бронниці поранено двох осіб [3., арк. 32]. “2 березня румунами, з гармат і кулеметів, були обстріляні селаУшицького повіту – Лоєвці, Калюс і Великий Берег, убито та поранено людей [3., арк. 33,41-42]. Постійно піддавалися обстрілам з правого берега Дністра села Хоньковецької волості Могилів-ського повіту. З лютого обстріляно з кулеметів Бернашівку й Теклієвку, а 13 та 15 лютого румуни піддали обстрілу с. Козлів [3., арк. 46-47].
    Румуни могли запросто дійти до Бугу і тоді УНР втрачала б своє ядро в Подільському Подністров’ї, зараз легко всіх звинувачувати, але становище було вкрай загрозливим

  6. Добре, що Ви навели додаткове документальне підтвердження того, що петлюрівська влада не допомагала повстанцям і не має відношення до організації повстання. А то вже і у Вікіпедії і в посібниках з історії усяка маячня з цього приводу написана.
    Дійсно, можна по різному ставитися до звинувачень Директорії УНР щодо непідтримки повстання. Можна і виправдати ненадання військової підтримки — дійсно непростою обстановкою, яка склалася на той час. Навіть можна було б якось спробувати виправдати арешти петлюрівцями окремих керівників повстання і самостійну розправу над ними.
    Та ні що не може виправдати підлу і ганебну видачу Директорією УНР румунам повстанців і біжінців!

  7. Мабуть якби біженців видали більшовики, то виправдання їм би знайшли дуже швидко(що, за великим рахунком, вони і зробили стосовно населення, уклавши угоду з Румунією). А от у Директорію плюнути — святе діло :).

  8. dan, хто і за що нам гидкий – у того і за те ми й плюємо. А ще нам наплювати на політичну кон»юнктуру. Ми пишемо те — що було і те — як було.
    Сперечатися щодо Ваших міркувань про те, що могло би бути, якщо б колись було б… не будемо, адже це є переливання води з пустого у порожнє. Як то кажуть: «Як би у роті виросли гриби, до лісу не ходили би».
    Щодо зазначення Вами про угоду більшовиків з Румунією, то це якась маячня, адже які б більшовики не були, та вони ні коли не визнавали анексії Бессарабії.