Час все більше часу віддаляє нас від жорстоких подій війни, у464648 якій на фронтах проти гітлерівської Німеччини загинули мільйони людей. Із тих, хто воював проти ворога, все менше залишається серед нас. Для них дуже болючі спогади тих трагічних часів, коли кров’ю бійців було полито чи не кожен метр рідної землі, країн Європи.

Як відомо, трагедія воєнних сорокових пройшла крізь долі не тільки тих, хто зі зброєю в руках боровся проти окупантів, а й кожного, хто пережив жахливі роки фашистського поневолення, болючих втрат, сирітства, повоєнного бідування.

…Клавдія Іванівна Шербул – відмінник народної освіти України, шанована в Сокирянах і в районі людина. У неї понад 40 років учительського стажу. Народилась вона у сім’ї освічених батьків (дівоче прізвище Місюрко) і 17-річною почала трудовий шлях у рідному селі Михалкове. Через 2 роки була направлена на посаду завідуючої Новоолексіївської школи. А коли вже одружена переїхала на проживання в Сокиряни, десятки років працювала в райцентрі – у школі №1, відтак викладала історію і була завучем у школі № 3 (діяла така в ті роки на Тій горі). Чоловік Клавдії Іванівни – Іван Павлович Шербул воював, має бойові нагороди, а також високі відзнаки за працю у мирний час – все життя трудився в сільгосптехніці.  Повернувся додому аж у 1947-ому і відтоді живуть у парі.

 На прохання редакції ветеран освітянської ниви К.І. Шкрбул поділилась спогадами про незабутнє…

– На початку весни 1944-го ми  і в селі, куди рідко доходила інформація про події на фронті, знали, що до Дністра ось-ось підійдуть радянські війська. Мені не відомо, хто то організовував, але коли вже гриміли вибухи на лівому березі річки, жителям Михалкового сказали брати найнеобхідніше і переселятись сім’ями в інші села, бо передбачалися в цих краях жорстокі бої. Пам’ятаю, що вели ми із собою корову-годувальницю, несли деяке майно, тимчасово перебираючись аж у Гвіздівці.

Але, на щастя, ворог відступав із Бессарабських територій без особливого опору, то вже в кінці березня ми із односельцями повернулись додому. Через декілька днів, у квітні багатьох чоловіків мобілізовували на фронт. І батька мого Івана Андрійовича взяли з усіма. Але… У Могилеві-Подільському, звідки майбутніх бійців мали відправляти на бойову підготовку в Росію перед тим, як підуть на передову, тата викликав військовий на розмову і наказав повернутися у свій район для виконання важливого завдання. За лічені дні йому пояснили, що партія довіряє йому організувати в Секурянському районі відділення державного банку.

Ще до війни я ходила в румунську школу. А російської та української грамоти мене вчив дома батько. Він мав товстий журнал «Нива», по якому навчав мене читати, писати. Був тато людиною шанованою, освіченою, до війни працював писарем, на інших відповідальних роботах. Бувало, розповідав дуже багато цікавого і мріяв, щоб я стала вчителькою.

…Так воно і сталося. Тієї ж весни 1944-го у попівській хаті організували в Михалковому школу. У чотирьох класах дітей було багато – різного віку. Не було де всім сісти, на чому писати. Пам’ятаю, як на шматочках пожовтілих румунських книжок, прикладаючи їх до стіни, писали учні склади, слова українською мовою. Мені тоді було всього 17, а деяким учням більше років, ніж мені. Але всі були уважними, слухняними, хоч більшість – напівголодні, одягнені дуже бідно. Здебільшого ходили босоніж, як тільки настало перше тепло. А вечорами всі вчителі (і я теж) брали участь у ліквідації безграмотності серед дорослих. То був такий період, коли чоловіків, хлопців у селі майже не було, тому навчали жінок, які приходили у хату-читальню після важкого трудового дня…

Декілька років я вчителювала у молодших класах. Був час, що відразу двом класам давались уроки, бо і приміщень, і вчителів не вистачало. Відтак закінчила заочно педучилище, згодом – Станіславський педагогічний інститут. Таким чином назавжди пов’язала життя з освітянською працею. А от наш син Валерій і внучка Оля обрали для себе медицину, живуть і працюють у Києві. Син має звання Заслуженого лікаря України, тривалий період очолював клініку у військовому госпіталі. Оля вже має диплом лікаря та навчається у військовій академії. Ще одна внучка – Таня (вона кілька років саме в Сокирянах у школу ходила) – одружена із французом і проживає за кордоном. Рідні регулярно навідуються до нас, постійно піклуються про наше з чоловіком  здоров’я, якого з кожним роком менше…

Дуже приємно, що нашу сім’ю не залишають без уваги рада ветеранів, волонтери, мої колишні учні і теперішні школярики, яких колеги зі школи №1 навчили турбуватися про старших. Вони чи не щоденно запитують: що Вам допомогти? А я дивлюся на цих гарних, успішних, чудово одягнених діток, і в думках мимоволі спливають ті далекі, дуже нелегкі сорокові роки, коли учні страждали від нестатків, важко дома нароблялися, бо в усьому допомагали батькам, проте тягнулися до знань, ставали хорошими людьми. Як учитель історії хотіла би побажати молодим, щоб цікавились тим, що довелось пережити в юні роки їхнім дідусям і бабусям, та цінували всі блага, які мають у наш час.

Інтерв’ю взяла Катерина ТИЩЕНКО

За публікацією газети «Дністрові зорі» 28.10.2013 р.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар