к. і. н. Василь Каширін

 

У роки Першої світової війни, аж до виступу Румунії у війні на боці Антанти в серпні 1916 р., територія цієї країни була ареною запеклих сутичок таємних служб протиборчих таборів. Основні події цієї незримої боротьби відбувалися в столичному Бухаресті, який був об’єктом головної уваги стратегічної розвідки і таємної дипломатії обох сторін. Не менш напружене і драматичне протистояння розгорталося на російсько-румунському кордоні, на річці Прут і в дельті Дунаю. Головними учасниками цієї боротьби з російської сторони були офіцери прикордонної варти і чини політичної поліції, в першу чергу – Бессарабського губернського жандармського управління (БГЖУ). А їх противниками виступали співробітники австро-Угорської та німецької розвідок, що мали широкі агентурні мережі в прикордонній смузі на румунському березі Пруту, серед місцевих контрабандистів, а також представників російської революційної еміграції, в тому числі матросів бунтівного броненосця «Князь Потьомкін-Таврійський», що залишилися в Румунії.

З румунської території ворожі таємні служби намагалися розгорнути роботу зі збору агентурних відомостей про становище в Бессарабії і на всьому Чорноморському півдні Росії, а також здійснювати диверсії проти стратегічних об’єктів в російському тилу і проти судів Дунайської експедиції особливого призначення адмірала М.М. Весьолкіна, яка до осені 1915 підтримувала зв’язок між Росією і союзною їй Сербією.

Завдання російської поліції і контррозвідки ускладнювало ту обставину, що перетин російсько-румунського кордону на початку XX ст. був справою досить простою. Ще в 1898 р. МВС Росії встановило практику видачі так званих легітимаційних квитків для переходу в Румунію жителям 21-верстної прикордонної смуги (для пошуків худоби, придбання лісу і очерету). Однак місцева поліцейська влада видавала такі квитки абсолютно стороннім особам, навіть жителям Кишинева і Бельців, які здійснювали поїздки в Ясси і Бухарест. І тільки в лютому 1915 р. російська влада постаралася обмежити цю порочну практику (1).

На самому початку війни була мобілізована і відправлена на австрійський фронт 20-та Хотинська бригада прикордонної варти, в результаті чого повністю оголеною залишилася ділянка російсько-румунського кордону протяжністю понад 116 верст. Цим подарунком долі і російської влади не забарилися скористатися контрабандисти, які почали в широких розмірах ввозити в Росію з Австрії горілку і спирт; не втрачали часу і ворожі агенти (2). Глава австро-Угорської військової розвідки в роки війни генерал Макс Ронге згадував, що розвідувальний пункт в Чернівцях доставляв безліч відомостей, так як «Румунія сприяла проходу розвідників» (3). Лише через деякий час зяюча діра в прикордонній лінії імперії була закрита силами інших прикордонних бригад, 21-ої Скулянської і 22-ої Ізмаїльської. 12 червня 1915 командир Скулянської бригади полковник М.А. Нарбут доповідав в штаб 7-ої армії, що охорона кордону у ввіреній йому частині була доведена до вищої напруги сил, але все ж не можна було виключити випадків її нелегального переходу. «Боротьба з євреями за останній час стає все важчою, і мережа їх агентів з контрабанди і з таємного перевезення в Румунію і назад різних осіб все збільшується», – писав Нарбут. В якості бажаної міри він пропонував виселення всіх євреїв з 50-верстної прикордонної смуги вглиб країни і заборону їм переміщатися всередині цієї полоси (4).

З довоєнного часу і аж до літа 1916 р. на чолі БГЖУ стояв полковник Окремого корпусу жандармів Костянтин Федорович Нордберг, знавець місцевого революційного руху і досвідчений фахівець з агентурної роботи. У Бессарабській губернії до початку 1914 р. організованого революційного підпілля не існувало, що дозволяло управлінню Нордберга обмежуватися слабкою внутрішньою агентурою числом в шість чоловік, а також одинадцятьма філерами з унтер-офіцерів (5). Закордонна агентура БГЖУ складалася з одного агента у ротмістра С.М. Ральцевича з прикордонного пункту в Рені і двох агентів у підполковника М.С. Афанасьєва з прикордонного пункту в Ізмаїлі (6). Вони працювали в основному на Дунаї серед матросів російського Дунайського пароплавства, спостерігаючи за їх зв’язками з таємною організацією «Союз чорноморських моряків».

Після початку війни завдання, що стояли перед бессарабськими жандармами, істотно ускладнилися, а сили і засоби в їх розпорядженні залишалися вкрай незначними. На всю агентуру цього управління, як на території Бессарабії, так і закордонну, виділялося всього по 400 руб. в месяц (7). До війни дана сума вважалася достатньою, але в умовах воєнного часу цих грошей стало не вистачати. Гострий недолік асигнувань частково заповнювався, завдяки грошовим сумам, які відпускав Нордбергу штаб Одеського військового округу (8). У свою чергу, начальник БГЖУ відправляв начальнику штабу округу свої донесення по Румунії. Лише 5 січня 1916 товариш міністра внутрішніх справ С.П. Білецький за клопотанням Нордберга дав згоду на збільшення відпуску на агентурні витрати (на прикордонних пунктах в Рені, Кілії і Скулянах) на 300 руб. на місяць (9).

Гострим залишалося питання з нестачею особового складу. Всього в БГЖУ налічувалося на службі 6 офіцерів, 5 вахмістрів і 42 унтер-офіцера та були прикомандировані ще 5 офіцерів і 46 унтер-офіцерів. Однак ця група жандармських чинів була розподілена по багатьох ділянках. Начальник управління мав двох помічників-офіцерів – одного по Кишинівському, Бендерському та Аккерманському повітах, іншого по Бєльцькому, Хотинському, Сорокському та Оргіївському повітах. У кожного з них в підпорядкуванні була група унтер-офіцерів. Постійний і прикомандирований особовий склад БГЖУ ніс службу на постійних і тимчасових прикордонних пунктах в Ізмаїлі, Рені, Скулянах, Липканах, Кілії (10).

1 липня 1915 Нордберг поскаржився в Департамент поліції, що він опинився практично позбавленим можливості вести спостереження за підозрюваними в шпигунстві, так як з восьми філерів ввіреного йому управління двоє були направлені в Рені для охорони вантажів експедиції особливого призначення, двоє перебували на постійному чергуванні на станції Кишинів і тільки четверо могли вести поточне зовнішнє спостереження (11). Скарга залишилася без уваги, і 30 жовтня 1915 р. Нордберг писав вже в штаб Окремого корпусу жандармів про те, що на службі по таємній і стройовій частині у нього в підпорядкуванні перебували всього 1 вахмістр і 7 унтер-офіцерів, «перевтома яких вже відбивається на успіху роботи». Нордберг просив прикомандирувати до його управління ще одного офіцера і двох унтер-офіцерів (12).

Матроси – “потьомкінці” в румунській Констанці після повстання (серед румунських поліцейських)

У воєнний час головне завдання бессарабських жандармів полягало в боротьбі із закордонною загрозою. Революційна діяльність в самій Бессарабії, за оцінкою Нордберга, після початку війни завмерла, що дозволяло його підлеглим більш активно працювати по той бік румунського кордону. Але в Департаменті поліції були не цілком задоволені агентурною роботою Нордберга: у квітні 1916 р. йому було поставлено на вид, що за звітністю у нього числилися 16 таємних співробітників, тоді як відомості надходили тільки від 5 з 13-ти.

Головне завдання закордонної роботи БГЖУ полягала в спостереженні за контактами російської революційної еміграції з ворожими таємними службами, а також у боротьбі зі спробами таємного ввезення в Росію динаміту і підривної літератури. Цінним агентом Нордберга став Григорій Васильович Калюжний – виходець з селян Херсонської губернії, колишній кочегар, що ходив на судах Російського товариства Пароплавства і торгівлі. До війни він під кличкою Крюк працював на начальника жандармського управління Одеси п.п. Заварзіна, надаючи тому відомості по Союзу чорноморських моряків, в якому мав партійну кличку Григорій Сова або Григорій Лоза. Згідно з правилами, співпраця охранки з ним перервалося, коли Калюжний був призваний на строкову службу в армію. У серпні 1913 р. він дезертирував з домашньої відпустки і відтоді проживав з дружиною в румунському Галаці, пізніше сидів без роботи (14). У квітні 1915 р. Калюжний запропонував Одеському охоронному відділенню свої послуги з інформування про діяльність «Союзу визволення України» – націоналістичної організації мазепинського спрямування, що утримувалася австро-німецькими таємними службами. Пропозиція Калюжного була прийнята.

«Союз визволення України» був утворений в Австро-Угорщині наприкінці 1914 р., до наступної весни його представники вступили в контакт з матросами – учасниками повстання 1905 р. на броненосці» Князь Потьомкін-Таврійський», що проживали в Румунії. Посередниками в їх зносинах виступили Замфирій Арборе-Ралі, патріарх російської революційної еміграції в Румунії, і один з вождів румунської соціал-демократії доктор Християн Раковський. Вони увійшли в контакт з колишнім потьомкінцем Данилом Дрібяковим, який погодився за гроші переправляти через Прут підривну літературу і вибухівку. Динаміт передбачалося використовувати для диверсій проти залізничних споруд і верфей в Миколаєві. Крім Дрібякова, що грав ключову роль в організації переправлення динаміту, до цієї справи були причетні потьомкінці Микола Рижков і Петро Блохін, який жив у Бухаресті в будинку № 10 по вулиці Чаршія. Там знаходився пункт тимчасового зберігання динаміту, який планувалося переправляти через Прут в околицях Слободзеї, пізніше – в районі Рені або Ізмаїлу (15).

Перша спроба ввезти в Росію партію динаміту провалилася; виконавці Олександр Клочко і Торос Торосов (Марк, в минулому активіст революційного Союзу чорноморських моряків) були затримані і депортовані румунською владою; незабаром вони вже сиділи в Одеській в’язниці (16). Після цього на зв’язок з потьомкінцями в січні 1915 р. вийшов невідомий, який прибувши до Галацу, назвався емісаром «Союзу визволення України». Російська поліція припускала, що ним міг бути Ізраїль Гельфанд (він же Олександр Парвус) або український соціал-демократ Микола Железняк. Невідомий мав у своєму розпорядженні великі грошові кошти і величезні запаси підривної літератури, особливо «Вісника Союзу визволення України». Григорій Сова, він же агент Крюк, погодився допомогти з доставкою цих предметів на російський берег. Всю зиму 1915 р вибухівка і література переправлялися у величезній кількості. Вантажі перевозилися на спеціально куплених човнах в Рені, потім залізницею в Одесу, звідки розтікалися по всьому півдню Росії. Навесні уповноважений «Союзу визволення України» був заарештований румунською владою і висланий з Галацу, проте переправлення вантажів продовжувалося (17). 7 серпня 1915 в Галац для переговорів про переправлення динаміту приїжджав німецький підданий Прест (18).

Починаючи з травня 1915 р. діяльність групи потьомкінців на румунському березі Пруту була предметом уваги різних органів російських таємних служб – контррозвідки штабу 7-ої армії і Головного управління Генерального штабу, БГЖУ і Департаменту поліції. Безпосереднє спостереження за потьомкінцями в Галаці вів помічник начальника БГЖУ на прикордонному пункті в місті Ізмаїлі і в Ізмаїльському повіті підполковник М.С. Афанасьєв (19).

Берег Дунаю в околицях Ізмаїла і Рені був, мабуть, найважчою ділянкою роботи для чинів БГЖУ. У Рені розташовувалася головна проміжна база експедиції Весьолкіна, яка була об’єктом особливих зусиль ворожих агентів. Румунський кордон в цих місцях контролювався досить слабо. Наприклад, в 3 – 4 верстах від Рені знаходився Усть-Прутський Прикордонний пункт, який не входив у відання жандармського нагляду з Рені, а обслуговувався всього двома митними чиновниками. Цією дорогою здавна користувалися революціонери – вона навіть отримала назву «есерівського шляху». Багато інших ділянок кордону через слабкий контроль також були зручними для нелегального переходу (20).

У червні 1915 р. жандармське управління Одеси передало агента Крюка управлінню полковника Нордберга, оскільки сама Одеса не була місцем активної діяльності українських революціонерів. З липня Крюк перебував на службі БГЖУ, отримуючи 50 руб. на місяць (21). Після передачі Калюжний практично перестав давати цінну інформацію. Жандармські органи вважали, що причина могла полягати в невмілому керівництві ним з боку помічника Нордберга – ротмістра Васильєва. Втім, 24 січня 1916 р. Калюжний дав точні відомості про підготовку ворожими агентами диверсії на російській території. За його даними, 21 січня в Галац прибули Рудольф Фінклер (тимчасово перебував на чолі австрійського розвідувального бюро в Бухаресті), його співмешканка Анета Бухольцан і Мечислав Славінський, який втік з Варшави. Вони привезли з собою вибухівку з метою вибуху трьох транспортів в Одеському порту, залізничного мосту через Дністер біля Бендер, станційних споруд Жмеринки, Троянова валу та інших станцій, а також двох підводних човнів і пароплавів, що стояли в Рені.

Російська прикордонна стража до 1-ої світової війни

Для запобігання цьому Ротмістр Васильєв, якій тимчасово виконував посаду начальника БГЖУ, особисто виїхав до Галац і за допомогою російського консульства передав відомості румунській владі. 31 січня австрійська диверсійна група була заарештована; у них виявили у двох валізах 32 кг екразіту (австрійська назва пікринової кислоти, або тринітрофенолу, потужної бризантної вибухової речовини). З’ясувалася причетність австрійського і німецького консульств, проте влада Румунії вжила всіх заходів до збереження справи в таємниці і недопущення публікацій про нього в пресі (22).

І все ж до весни 1916 р у Нордберга практично не залишилося сумнівів у подвійній грі співробітника Крюка. Були встановлені його контакти зі службовцями австрійського і німецького консульств в Галаці і Бухаресті; причому Васильєву він розповідав далеко не про всі з цих зустрічей. Матеріальне становище Калюжного різко і без видимих причин покращилося, хоча від російських жандармів він отримував всього 50 руб. на місяць. Цим невеликим заробітком він явно не дорожив і витрачав набагато більше. Вважаючи ймовірним підкуп Калюжного німцями, Нордберг прийняв рішення про його арешт у разі спроби в’їхати в Росію (23).

Це рішення було виправданим, так як агентурні відомості, які мала військова контррозвідка, підтверджували, що Калюжний широко і енергійно займався організацією військового шпигунства проти Росії, ввезенням динаміту і підривної літератури. Одночасно з БГЖУ за діяльністю потьомкінців у Галаці спостерігала і контррозвідка штабу 7-ої армії, якій допомагали місцеві прикордонники. Особливу енергію виявляв командир Колібаського загону (пост Колібаші) 1-го відділу Ізмаїльської бригади 5-го округу Окремого корпусу прикордонної варти ротмістр Лев Пилипович Курганов.

До серпня 1915 р. у групу потьомкінців був впроваджений агент Курганова – болгарин Георгій Константинов, який володів бакалійною крамницею в селі Бринзи Ізмаїльського повіту і будинком в Болграді. Йому вдалося дізнатися, що німці доручили Дрібякову і Калюжному організувати вибух залізничного мосту між станціями Жмеринка і Вінниця, для чого було потрібно завчасно поселити там свою людину і влаштувати йому знайомство з охороною моста. Для диверсії було заготовлено 50 кг динаміту. Його переправлення змовники припускали доручити Парамону Лефтерову, він також Матвєєв, російському старообрядцю, старшому над рибалками в урядових плавнях в районі Колібаші – Бринза. Цей останній насправді також був агентом ротмістра Курганова (24).

В кінці серпня потьомкінці в Галаці познайомили Бріткова з якимсь Адамом Шмідтом, який запропонував йому добувати для німців відомості військового характеру. Досить скоро Брітков увійшов у довіру до потьомкінців, став регулярно зустрічатися з ними на румунському березі Пруту і передавати їм дезінформаційні відомості, які готувалися в штабі 7-ої армії.

З’ясувалися цікаві подробиці відносин між потьомкінцями і замовниками їх шпигунської роботи. Шмідт обманював колишніх моряків; ті, у свою чергу, дурили Бріткова, кажучи, що німецькі господарі були незадоволені якістю його інформації. Сам Брітков помітив, що Пустяков і Калюжний непогано наживалися на його донесеннях – вони помітно краще одяглися з часу їх останньої зустрічі. Колишні моряки боялися ходити для розвідки на російський берег Прута і воліли давати доручення іншим особам. Бріткову вони радили повідомляти більше конкретних відомостей, нехай навіть вигаданих, аби це приносило гроші. Головне – «замазати жиду очі» (Шмідт за національністю був євреєм) і отримати більш важливу і високооплачувану роботу з переправлення в Росію динаміту і нелегальної літератури, говорили потьомкінці Бріткову (25).

Незабаром колишні моряки вирішили припинити співпрацювати зі Шмідтом і встановити зв’язок безпосередньо з австро-угорською розвідкою. На зустріч з ними в Сучаву на автомобілі спеціально приїхав з Чернівців капітан австрійської армії. Він повідомив, що всі відомості від Бріткова були вельми гарні і що Шмідт передав йому фальшиву розписку від Калюжного про отримання 600 руб. для Бріткова. Також австрійський розвідник дав завдання з організації вибухів пекельних машин на залізничному вузлі в Жмеринці (26).

Те, що австрійці високо оцінили відомості від Бріткова, було хорошим знаком для російської контррозвідки, яка з вересня 1915 р. розгорнула цілу операцію з дезінформації противника і прикриття справжніх планів Ставки на Чорноморсько-Балканському напрямку.

Однак незабаром над роботою агентури ротмістра Курганова на румунському березі Прута нависла загроза. У січні 1916 р. Бріткова призвали в армію, хоча раніше він був звільнений від призову як співробітник розвідки. Довелося звернутися за сприянням до начальника контррозвідувального відділення штабу Одеського військового округу підполковника В.М. Якубова, якому вдалося відстояти Бріткова (27). А в березні 1916 р. 22-гу Ізмаїльську прикордонну бригаду, в якій служив Курганов, відправили на переформування, і йому довелося відправитися з нею. У листі до Якубова він висловлював жаль про те, що йому доводилося кинути оперативну роботу по групі потьомкінців. Ротмістр – прикордонник повідомляв також, що у нього виникли підозри щодо власного агента Парамона Лефтерова, який, ймовірно, брав гроші і у Курганова і у Калюжного, допомагаючи йому водити за ніс агента Бріткова. Проте саме Бріткову ротмістр Курганов був змушений доручити всю розпочату ним агентурну справу, перспективи якої тепер були більш ніж туманні (28).

Цікаво, що Григорій Калюжний, який, як ворожий агент, був одним з головних об’єктів спостереження і розробки ротмістра Курганова, доповідав своєму начальству в БГЖУ про непрофесійні і провокаційні дії самого Курганова. Так, Калюжний повідомив, що одного разу в його присутності абсолютно незнайома людина зробила Дрібякову пропозицію переправляти динаміт з Румунії в Росію. Ця пропозиція від невідомої людини здалася настільки дивною, що в ній відразу ж запідозрили російського агента, а пізніше з’ясувалося, що цією людиною був сам ротмістр Курганов (29).

Незважаючи на переконаність Курганова, що йому вдається повністю відстежувати роботу потьомкінців з ввезення динаміту, останні успішно продовжували цю діяльність. В цілому історія змовників з Галаца Дрібякова і Калюжного та їх спроб доставити динаміт в Росію могла б стати сюжетом окремого авантюрного роману. Але операція ця так і не була здійснена, хоча розмови про неї тривали близько півроку, причому всі дійові особи продовжували обманювати одне одного і наживатися за рахунок австрійської розвідки. І за всім цим пильно стежили таємні служби Росії.

Австрійські вояки в Чернівцях під час 1-ої Світової війни

Як доповідала в грудні 1915 р агентура БГЖУ в Румунії, потьомкінець Пустяков разом з товаришем приблизно один раз на тиждень доставляли з Бухареста на станцію Барбош поблизу Галаца невеликі партії динаміту, шпигунську кореспонденцію і революційну літературу. Всі ці особи отримували платню з німецької місії. Їх посібниками були румунські рибалки – липовани, які за допомогою товаришів – рибалок з російського берега переправляли вантаж до Росії. За даними агентури, в перевезенні динаміту і мазепинської літератури брали участь румунський підданий Григорій Сова (тобто Калюжний), що проживав в Рені і утримував там ковальську крамницю, а також сім’я шорних майстрів Іванових, що проживала в Рені і Галаці (30).

Саме в прикордонному Дунайському порту Галац знаходився головний центр підготовки ворожих диверсій. Одну з груп очолював утримувач шинка Маки Мелісаратос, до неї входили також два рибалки і кілька робітників з фабрики «Гетц». Однак через виниклі між ними грошові непорозуміння рибалки донесли на Мелісаратоса. В кінці листопада 1915 р. він був підданий обшуку; у нього виявили склад динаміту і «апарати для здійснення вибухів». Мелісаратос і кілька його спільників були заарештовані (31).

Однак робота ворогів в Галаці тривала. У березні 1916 р. в штабі Одеського військового округу були отримані відомості, що головним місцем збору дрібних агентів австрійського шпигунства була пекарня грека Елефтерія Ставро. Там збиралася «зграя» з 25 осіб різних національностей, в тому числі все той самий Григорій Калюжний. Сам Пекар Ставро майже щотижня приїжджав пароплавом до Рені, де проживав його зять, шорний майстер Іванов (32).

Як бачимо, бессарабські жандарми були непогано обізнані про ворожу шпигунську і підривну діяльність поблизу російського кордону на Нижньому Дунаї. Цінну інформацію про це повідомляв ще один агент БГЖУ в Румунії – конторник російського Дунайського пароплавства в Галаці Антон Зімос, він також Григорій Парфенті. Відомості про контрабанду динаміту передавали агенти рибалок, Окунь і Йорш, по всій видимості, з числа місцевих рибаків (33). Антон Зімос перебував на службі з 1 квітня 1913 р.; як і Калюжний, до війни він висвітлював діяльність Союзу чорноморських моряків, потім був перенацілений на спостереження за контрабандою динаміту і революційної літератури. Він підпорядковувався помічнику Нордберга в Ізмаїлі підполковнику Афанасьєву, який вів листування з цим агентом через лоцмана пароплава «Адмірал Кашерінінов» Афанасія Бенітатоса (34). Зімос співпрацював з ротмістром прикордонної варти С.М. Пайзанським, якому передавав відомості про пересування румунських військ в Галацькому корпусному окрузі (35).

У агента «Парфенті» не склалися стосунки з помічником Нордберга на прикордонному пункті в Рені підполковником Ральцевичем, який звинувачував його в передачі неправдивих відомостей і фінансових махінаціях. Зімосу ставилося в провину, що він привласнив собі кілька тисяч франків виручки за партію брусничного листя, що належало його родичу. Потім Зімос нібито почав залякувати потерпілого звинуваченнями у шпигунстві, обмовлював інших невинних людей. Нарешті, «Парфенті» звинувачувався в безцензурній доставці листів через кордон для австрійської експортної контори «Блау і К», яка підозрювалася в шпигунстві; були й анонімні відомості про його шпигунство на користь сигуранци (36). Складно сказати, наскільки ці відомості відповідали дійсності. Як показує досвід роботи російського політичного розшуку того часу, серед його таємних інформаторів практично не було ідейних і охайних у справах людей. Однак навіть в цьому випадку такі агенти могли поставляти цінну інформацію, при наявності кураторства, а з цим у таємних служб Росії були великі проблеми.

Всупереч думці Нордберга, його підлеглий Ральцевич домігся від адмірала Весьолкіна переведення агента «Парфенті» з Галаца в головну контору Дунайського пароплавства в Одесі з 1 січня 1916 р. В результаті БГЖУ позбулося своєї агентури в Галаці. Через ці невдачі жандармські офіцери почали гризтися між собою.

З 15 грудня 1915 р. діяльність всіх чинів БГЖУ в Ізмаїльському повіті була за наказом головного начальника Одеського військового округу генерала М.І. Ебєлова об’єднана в руках підполковника М.І. Шамшева, колишнього начальника Гродненського губернського жандармського управління, призначеного помічником Нордберга в Рені (37). Шамшев, як чужинець, припав не до двору у місцевих жандармів. У травні 1916 р. Нордберг звинуватив його у відмові підтримувати зв’язок з агентурою в Галаці (до якого з Рені було всього дві години шляху на пароплаві по Дунаю). Шамшев відповідав, що не проти працювати з галацькою агентурою, але при евакуації його управління з Гродно втратив все майно, включаючи цивільний одяг. На обзаведення він просив гроші у Нордберга, але той відмовив (38). Зрештою, наказом М.М. Весьолкіна за N 1987 від 11 жовтня 1916 Шамшев був призначений завідувачем контррозвідкою експедиції особливого призначення (39). До вересня 1916 Нордберг був переведений до Одеси, а на зміну йому в Кишинів був призначений його колишній опонент Ральцевич.

 

Стара Росія і її органи політичного розшуку наближалися до свого трагічного і безславного кінця, і закордонна діяльність БГЖУ не увінчалася скільки-небудь значними досягненнями. Втім, вона спочатку була орієнтована лише на відносно нешироку смугу вздовж кордону Румунії, а її цілі не виходили за рамки традиційної для політичної поліції діяльності з попередження проникнення в Росію ворожих осіб і небезпечних вантажів.

Досвід роботи російської контррозвідки і політичної поліції в Бессарабії в роки Першої світової війни показує, що внутрішня ситуація в Дністровсько-Прутському межиріччі, незважаючи на зусилля противника, аж до краху монархії в Росії залишалася досить спокійною і в цілому контролювалася імперською владою. Однак після Лютневої революції і зламу колишньої системи державної безпеки вже ніщо не могло запобігти розгулу націоналістичного сепаратизму, який підготував грунт для окупації Бессарабії королівською Румунією.

 

 

Джерела:

1. РГВИА. Ф. 1837. Оп. 1. Д. 667. Л. 69-69 об.
2. Там само. Ф. 2000. Оп. 1. Д. 1947. Л. 9-13 об.
3. Ронге М. Разведка и контрразведка. М., 1939. С. 80.
4. РГВИА. Ф. 1837. Оп. 10. Д. 583. Л. 6-7.
5. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1914 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 2-3 об.
6. Там само.
7. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 57.
8. Там само. Л. 59-60.
9. Там само. 1916 г. Д. 50. Ч. 8. Л. 1.
10. Там само. Л. 26-27 об.
11. Там само. Л. 9-9 об.
12. Там само. Л. 21-21 об.
13. Там само. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д.Л. 56-56 об.
14. Там само. 1914 г. Д. 200. Л. 4-5, 32.
15. РГВИА. Ф. 1837. Оп. 10. Д. 590. Л. 3-4, 12-12 об., 14 об.
16. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 11-12 об.
17. Там само. Л. 10-10 об.
18. Там само. Л. 31-32.
19. РГВИА. Ф. 1837. Оп. 10. Д. 590. Л. 23-23 об.
20. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1913 г. Д. 51. Ч. 8. Л. 16-17 об.
21. Там само. 1916 г. Д. 50. Ч. 8. Л. 7-7 об.
22. Там само. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 25-27, 53; РГВИА. Ф. 2000. Оп. 16. Д. 337. Л. 32-32 об.
23. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 29-29 об.
24. РГВИА. Ф. 1837. Оп. 10. Д. 590. Л. 25-26 об.
25. Там само. Л. 30-32, 39, 52-53 об., 66-68 об.
26. Там само. Л. 75-79, 90-93.
27. Там само. Л. 145-147.
28. Там само. Л. 181-182 об.
29. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 25-27.
30. РГВИА. Ф. 1837. Оп. 10. Д. 590. Л. 115-115 об.; Ф. 2000. Оп. 16. Д. 337. Л. 27-27 об.; ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 31-32.
31. РГВИА. Ф. 2000. Оп. 16. Д. 337. Л. 26-26 об.
32. Там само. Л. 35.
33. ГАРФ. Ф. 102. Оп. 316. 1915 г. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 32 об.
34. Там само. Л. 36-37 об., 40-43.
35. Там само. Л. 36-37 об.
36. Там само. Л. 19-22 об., 40-48.
37. Там само. Д. 50. Ч. 8. Л. 30-31.
38. Там само. Д. 1. Ч. 8. Лит. Д. Л. 59-60, 66-66 об.
39. Там само. 1916 г. Д. 50. Ч. 8. Л. 33.

 

 

Таємна війна на Пруті у 1914-1917 роках

 

За публікацією мережевого електронного видання «Электронный научно-исторический журнал «Родина»

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар