Київський князь Олег, за великим рахунком, першим почав згуртування слов’янських племен в нову велику державу — Київську Русь[1]. Саме Олег, з легкої руки народних оповідань, літописців, письменників і поетів прозваний Віщим, зробив Київ «матір’ю городів руських». Він став одним з найулюбленіших героїв давньоруських фольклорних творів: дружинних чи воїнських пісень, легенд, переказів і билин. Народна пам’ять оповила ім’я князя дивними оповіданнями і казками, перенісши на нього всяку всячину, що пам’ятала з найдавніших часів. Народна пам’ять зробила з нього не лише великого і вдалого полководця, а й чудодія, що вмів творити діла надлюдські: міг обернутися «і звірем, і птахом, і комахою». З плином часу за образом казкового чудотворця майже зник дійсний, правдивий образ князя, що княжив у Києві.

Зважаючи на те, що Олег є реальною історичною фігурою і є деякі документальні твердження про його правління, він є чи не найбільш таємничою постаттю давньоруської історії. Наука багато чого не знає про нього: ні років народження і смерті, ні батьків, ні того чи належав він до правлячої на Русі у ІХ — Х столітті династії Рюрика. Більш-менш впевнено можна подавати лише дві дати його біографії: 907 рік, грандіозний похід на Царгород (Константинополь), і 911-й — підписання русько-візантійської угоди.

Згідно зі свідченням Нестора у 862 році влада на Русі перейшла до рук варязького князя Рюрика і сталося це у Новгороді. Рюрик мав сина Ігоря, йому і повинна була перейти князівська влада після смерті Рюрика. Але влада дісталась Олегу. «Повість временних літ» вперше згадує про Олега під 879 роком, але дату цю слід вважати умовною, як і майже всі дати до ХІ століття, коли почалося літописання. «Помер Рюрик і, передавши княжіння своє Олегові, своєму родичеві, віддав йому на руки сина Ігоря, бо був той ще дуже малий» — ось як повідомляє Нестор про початок Олегового княжіння. Нестор не повідомляє ступінь спорідненості Олега та Рюрика, а ось перший руський літопис (найдавніший) зазначає, що Олег не належав до родини варязького князя, а був лише воєводою, приставленим Рюриком у ролі опікуна до малолітнього сина. Якимівський літопис оголосив Олега «норманським князем» і шурином Рюрика, за Розкольницьким літописом Олег є дядьком Ігоря з материного боку, а ще одна пам’ятка вважає Олега племінником Рюрика. Як було насправді — невідомо. Був Олег правителем-регентом, Ігор ріс, але князем він став аж після смерті Олега (а прокнязював останній 30-40 років).

Більшість істориків притримуються думки, що Олег не був родичем Рюрика, а захопив владу у Києві спираючись на віддану йому військову дружину, скориставшись як прикриттям ім’ям законного претендента на престол княжича Ігоря. Маючи реальну силу, Олег не зважав на законність прав Ігоря. Він довго і щасливо правив у Києві, що підтверджується і літописами, і східними джерелами.

Отже у 879 році Олег став новгородським князем, а у 882 році (за Несторовим літописом) він вирушив походом на Київ. З ним пішло багато воїнів із слов’янських та неслов’янських племен давньоруської Півночі: варяги, чудь, словени, меря, весь, кривичі. По дорозі на південь Олег захопив Смоленськ і Любеч та поставив у містах своїх намісників. Нестор вказує, що у Києві тоді правили князі Аскольд і Дір[2]. Олег хитрощами виманив обох з міста і вбив. Сталося це на схилах Угорської гори (на ній зараз розташований парк «Аскольдова могила»). За Нестором, Олег сховав воїнів у ладдях, а сам підійшов до Київських гір, несучи княжича Ігоря на руках. «Ми купці, йдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх…» Коли ж Аскольд і Дір прийшли, всі сховані воїни вискочили і вбили їх. І став Олег князем Київським, і мовив: «Хай буде Київ матір’ю городам руським».

Під тим самим 882 роком, відразу ж після розповіді про здобуття Олегом Києва, Нестор повідомляє, що Олег пішов походом проти незалежних від південного державного осередку племен Північного Заходу. Він почав «ставити міста» у землях словенів і кривичів, та обклав даниною ці племена. Заснування і розбудова опорних пунктів князівської влади у землях кривичів та словенів, а також запровадження данини означало активну колонізацію північно-східних європейських земель і приєднання до Русі північних слов’ян.

Наступними кроками князювання Олега були заходи спрямовані на розширення державної території Київської Русі. Спочатку він розпочав війну з древлянами, яких переміг і обклав важкою даниною («брав з них по чорній куниці»). Потім Олег підкорив сіверян, обклав їх даниною та заборонив платити данину хозарам: «Я ворог їм і платити вам не потрібно». Далі, Нестор оповідає про стрімке підкорення князем, ще одного союзу племен: «Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому даєте данину?» Ті відповіли: «Хозарам». І сказав Олег: «Не давайте хозарам, а платіть мені». Підкорення племінних союзів древлян, сіверян і радимичів, за Нестором, князь здійснив за три роки (883-885 рр.), та це малоймовірно. Вірогідно підкорення цих племінних союзів тривало значно довше, а Нестор, як і інші літописці, що майже не мали під рукою писемних джерел, а користувались фольклорними пам’ятками, напевне, для зручності викладу звели цю боротьбу до трьох років. Наступні 22 роки (885-907) правління Олега у Києві літописці неначе забули. Знову в літописах Олег згадується під 907 роком у зв’язку з великим походом на Візантію.

Вірогідно, що у період з 883 по 907 роки Олег займався підкоренням не лише древлян, сіверян і радимичів, але і чуді, і мері, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців — всі ці племена князь взяв із собою у похід на Царгород в 907 році. Крім того, весь цей час у Русі був дуже грізний ворог — хозари. Кому не відомі слова Пушкіна: «Как ныне сбирается Вещий Олег отмстить неразумным Хозарам».

Хозарський каганат склався приблизно у середині VII століття в степах поміж Каспієм та Азовським морем як федерація кочових тюркських племен, віросповідання близького до іудаїзму. Його столицею спочатку був Семендер у Дагестані, а з VІІІ століття — Ітиль у нижній течії Волги. Скотарі-хозари вели напівкочовий спосіб життя. Вони постійно загрожували своїм сусідам-землеробам, найбільше — слов’янам. Особливо потерпали від хозар поляни, сіверяни і в’ятичі. Каганат постійно тиснув на Русь аж до кінця 60-х років Х століття, коли його розгромив київський князь Святослав. А в роки правління Олега боротьба з хозарами була, мабуть, одним з найнагальніших завдань молодої держави. Вона супроводжувала усе князювання Олега і закінчилася для нього трагічно. Та це вже було пізніше, а у 907 році Олег зібрав величезне військо й пішов походом на Царгород — столицю наймогутнішої на той час держави — Візантії. З незрозумілих причин цей похід не відображений у візантійських джерелах, але у «Повісті временних літ» він змальовується досить детально. Нестор зазначає, що Олег пішов у похід суходолом та морем. Морська частина війська складалась з 2 тисяч кораблів, на кожному з яких сиділо по 40 чоловік. Відповідно до літопису армія Олега налічувала понад 80 тисяч воїнів. Цифра ця є нереальною для початку ІХ століття. Навряд чи Олегове військо могло сягати десятої частки від описаного Нестором. Але на користь того, що похід в 907 році дійсно відбувся свідчать не лише давньоруські літописи, а й тексти двох угод Олега з греками (візантійцями), котрі збереглися до наших днів.

Достеменно невідомо причин нападу Русі на Візантію, яка мала найкращу в тогочасному світі армію. Сучасні історики гадають, що візантійська сторона викликала напад на Константинополь, порушивши умови договору з Аскольдом, насамперед про сплату імперією Русі щорічної данини й надання пільг руським купцям у Константинополі й інших містах. Мабуть, візантійці вирішили скористатись з серйозного, як вони гадали, послаблення Київської держави внаслідок тривалої і виснажливої діяльності по об’єднанню союзів племен. Угорська хроніка Аноніма (ХІІІ ст.) свідчить, що в кінці ІХ століття Русь змушена була сплатити одноразову данину уграм, чиї незліченні племена пройшли повз Київ. Але візантійці прорахувались — Русь виявилась міцнішою ніж вони гадали. Візантійська імперія переживала тоді не кращі часи: посилився тиск арабів на її малоазіатські володіння, а всередині країни вибухнув заколот під керівництвом Андроніка Дуки. Олег, через вивідувачів, знав про ситуацію у Константинополі. Він уклав союз проти імперії з Болгарським царством. Цар Сімеон, тогочасний болгарський правитель, пообіцяв пропустити через свої володіння суходільну частину руського війська.

Назбиравши велику армію та добре підготувавшись, Олег вирушив у похід. Його суходільна армія наблизилась до мурів Константинополя в той час як флот підійшов до входу у бухту Золотий Ріг, що була морськими воротами міста. На протилежних берегах бухти, у найвужчому місці стояли дві башти, поміж якими у разі небезпеки натягувався залізний ланцюг, що перекривав вхід до неї. Загорода ця була дуже міцною — розбити її було практично неможливо. Греки, перед флотом Олега, відразу ж зачинили бухту, але уявіть собі їхнє здивування, коли вони побачили ворожі кораблі практично у місті, за ланцюгом. Це сталося завдяки хитрощам Олега. Ось як пише Нестор: «Звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. І з попутним вітром здійняли вони вітрила і пішли з боку поля до міста».

Елементарні знання з механіки дають змогу зрозуміти неможливість руху суходолом навіть легких кораблів використовуючи лише вітрила. Тільки для того, щоб зрушити їх з місця довелося б впрягати у кожне судно кілька пар волів чи коней або велику кількість людей. Так і чинили слов’яни, коли тягли волоком на котках свої ладді суходолом між річками або в обхід порогів. Саме так ратники Олега і перемістили флот в обхід ланцюга[3].

Поява кораблів Олега в Золотому Розі означала повну облогу: руське військо оточило Константинополь і з суші, і з моря. Греки змушені були вдатись до мирних переговорів. Прислані імператором посли сказали: «Не губи міста, дамо тобі данини скільки забажаєш». За тим же літописом Олег «наказав» імператору Леону (Леву VI) та його брату-співправителю Олександру дати по 12 гривень срібла на кожну ладдю. Таким чином, Олегове військо отримало викуп у розмірі 24 тисячі гривень — величезну для того часу суму.

Вміло проведена військова кампанія принесла Русі важливу перемогу й вигідні умови союзної угоди. Візантія зобов’язалася платити Києву данину. За це Олег і його наступники мали надавати імперії постійну військову допомогу. Спочатку, в тому ж 907 році, була укладена попередня коротка русько-візантійська угода, а згодом, 911 року, — підписано докладний союзний договір. Саме після походу на Константинополь прозвав народ Олега віщим (чаклуном, чарівником). Люди вірили, що Олег мав незвичайні здібності та надлюдську силу.

Після 911 року руські літописці «загубили» Олега. Смерть Олега є майже цілковитою таємницею. Нестор датує її 912 роком, а Новгородський літопис — 922. Новгородський літописець повідомляє, що князь загинув, коли «ходив за море», але не вказує за яке саме. Можливо за Чорне? Ця версія має непрямі підтвердження з одного хозарського документа кінця Х століття про невідомий нашим похід руського війська на Константинополь. Це джерело сповіщає, що князя Хельгу (Олега) розгромили хозари й примусили його здійснити морський похід під Царгород. Похід закінчився невдачею — візантійці спалили флот Олега «грецьким вогнем», сам же князь втік до Персії де і загинув.

Арабський географ та історик Ал-Масуді, що жив у першій половині Х століття, сповіщає, що якісь руси на 500 кораблях (цифра, мабуть, дуже перебільшена) попливли угору Доном, волоком перетягли ладді на Волгу, спустилися до її гирла і попливли Каспійським морем на південь, вздовж західного узбережжя Закавказзя. Ал-Масуді та інші арабські автори, яким також був відомий каспійський похід Олега, стверджують, що руси зіткнулись з ворогом (найвірогідніше, з персами) і майже всі загинули. Мабуть, тоді загинув і Олег. Цей похід знавці творчості Ал-Масуді датують 912-913 роками.

Отож можна припустити, що Олег загинув у Прикаспії. Проте давньоруським літописцям це не було відомо. Зате «Повість временних літ» містить легенду про смерть князя від укусу змії, яка виповзла із черепа колись улюбленого Олегом коня. Ще раніше князь питав у волхвів: «Від чого я помру?» І мовив йому один чудесник: «Від коня твого улюбленого». Сказав Олег тоді: «Ніколи не сяду на нього і не побачу його більше». Звелів годувати князь коня, а через п’ять років спитав конюхів: «Де кінь мій, якого наказав я годувати і берегти». Ті відповіли: «Помер». Промовив тоді князь: «Неправду кажуть волхви: кінь помер, а я живий». Поїхав Олег на те місце де лежали голі кістки коня. Посміявся і мовив: «Чи від цього черепа смерть мені прийняти?» «І наступив він ногою на череп, — свідчить літописець, — і виповзла з черепа змія, і вжалила його в ногу. І від того розхворівся і помер він».

Нестор подає легенду без дати, одразу після передачі змісту русько-візантійської угоди 911 року. Твір Пушкіна «Песнь о вещем Олеге» в поетичній формі переказує цю легенду. Смерть Олега від укусу змії коротко описана і в Новгородському літописі. Фольклористи, що досліджували легенду про смерть Олега, встановили її залежність від древньої ісландської саги про Орвара-Одда, який також загинув від власного коня. Так елемент варязької саги потрапив до руського літопису. Хоча не виключено, що поштовхом до створення легенди дійсно стала смерть князя від укусу змії. Але вірогідніше все це пояснюється вірою народу в те, що Олег був віщим здолала його доля, фатум, сильніший за будь-яку людську силу. Чаклун, котрий напророчив князю смерть від коня, був лише знаряддям у руках невблаганної долі. Саме так, за народними уявленнями, і мав померти Олег Віщий, — а не скласти буйну голову у битві, що відбувались тоді майже безперервно і вважались буденною справою.

Роман Маленков[4]

По публікації «Україна інкогніта»


Примітки нашого сайту до публікації

Насамперед слід зазначити, що існують 2 дати згадування князя Олега Віщого: 3 лютого і 15 вересня. Якщо 15 вересня — це день поминання Великого князя, пов’язаний з тим, що саме у цей день він захопив Царград (за літописом Нестора), те 3 лютого — день його славлення. Яка дата більш правильна — кожен, для кого це є важливим, хай вирішує для себе особисто, адже достеменно то ні кому не відомо.

[1] Тобто він є засновником Київської Русі.  Але не слід вважати словосполучення «Київська Русь», як назву держави. Такої держави ні коли не існувало. У літописах зазначається лише назва «Русь» та й те, не як назва постійно існуючої держави, а як назва землі з досить розмитими межами (кордонами). А словосполучення «Київська Русь» — це лише термін, якій визначає перший відомий часовий період в історії існування давньоруських князівств (Х-XII ст.ст.). При цьому, в цей період ці князівства були час від часу те об’єднані в різних варіантах з різними кордонами і стольними градами, те взагалі роз’єднані.  Просто в цей період Київ для всіх князів був найбільш привабливим градом.  Саме термінологічне словосполучення — визначення «Київська Русь» придумав і вперше застосував у середині XIX-го ст. історик С.М. Солов’йов (1820-1879) — автор відомої 29-томної «Истории России с древнейших времен» (видавалася з 1851 р.). Потім підхопили історики Н.І. Костомаров і В.О. Ключевський.

[2] Але не виключено, що Аскольд і Дір це не є дві різних князівських особи, а є один і той самий князь. Арабський історик ІХ-го ст. Аль Накубі писав про набіг русів на місто Севілью у 229-му (843-844 за сучасним літосчисленням) роках. А інший літописець того часу Ібн Хазколь писав про похід русів і словян (саме так відокремлено їх зазначено у літопису) в Андалусію. При цьому, достеменно відомо, що у першій половині ІХ-го ст. на службі у еміра Кордови перебував загін скандинавських найманців під предводительством Аскольда аль-Діра. І до Києва він попав найвірогідніше після завершення служби у еміра Кордови, або пройшовши через Візантію, або через Балтіку і Новгород. Слово «dyr» або «djur» також готське і означає «звір». Всі Аскольди у варягів мали прізвиська, адже Аскольдів було багато.

Тобто у Києві тих часів був один князь Аскольд на прізвисько «Дір» («Звір»), що цілком відповідало його натурі. Подвійність князів виникла через невірне сприйняття літописцями первинних старовинних текстів під час неодноразового перепису.

Також, не виключено, що Аскольд ніколи не був дружинником Рюрика, а був правителем Києва, щонайменше з 50-х років ІХ ст., тобто за декілька років до появи Рюрика на Русі.

[3] Не виключено, що вітрила використовувались при попутному вітрі для полегшення руху суходолом.

[4] При написанні статті автором зазначено використані матеріали: Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. — К.: вид-во «Україна», 1991; Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ — Львів: 1913.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

13 комментариев к “Сьогодні, 3 лютого – день Великого князя Олега”

  1. все, як і тисячу років назад, Московська держава перейнявши візантійські традиції, продовжила візантійську справу боротьби з русинами, не можеш перемогти слов»ян, то очоль їх =)))

  2. що до чого? Якась каша у Вас, wehr, в голові. При чому візантійці і очолювання до князя Олега? Там як раз Олег переміг візантійців, а вони нічого не очолювали в Русі. І при чому русіни? За часів Олега навіть назви такої не було.
    Та раз написали не по темі, то відповімо: коли нація своїх нормальних очільників висунути не здатна, приходять чужі…

  3. потрібно до нас бацьку Лукашенка запросити

  4. А що — це ідея. Буде у нас варягом, нашим «Аскольдам» голови, якщо не порубає, то попересаджає їх як білоруську картоплю. А може разом з тим і всіляким wehrюшкам роботу дасть, щоб менше базікали і хоча б якась користь з них була

  5. а моя тітка того року працювала в Білорусі. Їй там дуже сподобалося, хоче ще поїхати, каже, що була б така можливість, то переїхала б туди жити. Там всюди так ладно, спокійно і люди добріші, ціни менше, все є, всі працюють, всім вчасно платять і набагато більше, ніж у нас

  6. Марьяно, дитино, посидь, подивись телевізор, покі дорослі бесіду ведуть

  7. Калаберда, не потрібно затикати відвідувачам рота. Тут таке право має лише адміністратор сайту, та й те — лише шляхом видалення коментарів.
    Марьяна, не звертай уваги на цього поганого дядька (а може і тітку?)

  8. слова такого не було — ха ха, не було ніяких русинів, то все казки діда панаса, от москвини — то інша справа, ой помру зараз від сміху =)))))

  9. Мар»яночко, дитинко, ти з московщини, бідуєте ви там? правильно, їдьте в Білу Русь, нема що русинці на московщині робити

  10. п. wehr, хай земля Вам буде пухом, але чого це Ви мене до московщини приписали? Я народилася і живу в Сокирянському районі

  11. отак Вам, «п. wehr», не чіпайте сокирянських дівчат! До того ж, майте на увазі, що «Марьяна», судячи з попередніх коментарів, — з села, яке має не лише давні бунтарські і революційні традиції, а ще й традиції ворожіння.
    І взагалі – не чіпляйтеся до помилок в написанні, Ви їх теж чимало робите. До того ж, в нашому краї є залишки стародавнього діалекту, на якому розмовляли майже до середини 90-х р. ХХ ст. А молодь – як говоре, так і пише…
    Щодо ніків, то «Марьяна» ні як не означає, що то її справжнє ім»я. Нікі більше використовуються в соціальних мережах, а вони, можна сказати, «загальносоюзні» і в основному на російській мові

  12. так, так, все чисто російська: wehr, frem, admin, Павло, а соціальні мережі ніяк не загальносоюзні, вони прийшли з ненависного вами заходу

  13. Дуліб Дат
    1st Март 2011 в 12:33

    Є інші погляди…
    Про Аскольда, Олега, Рюрика в статті під назвою «Рось та Русь: дві держави – два світогляди»

Залишити коментар