sterobriad01 rus1Місця компактного проживання російського населення на території Бессарабії (Молдавія й Південно-Західна Україна) своїм виникненням, як правило, були пов’язані з міграцією в XVIII-XX сторіччях російських старообрядників за межі Російської імперії, де переселенці могли безперешкодно будувати молитовні й відправляти службу за доніконівськими книгами і традиціями. На підставі рукописного “Сказания о староверцах живущих в земле Молдавской… 7232 / 1724 г.” М.І. Лілєєв зробив висновок про те, що “початок поселення тут [у Бессарабії — Е.С.] російських старообрядників відноситься до часів господарювання Михаїла Раковиці…1704-1727 рр.1”, і що із самого початку старообрядницького заселення (з 1720-х рр.) Бессарабія була тісно пов’язана з Ветковським центром2.

Російських старообрядників у Бессарабії й на Буковині стали повсюдно називати ліпованами (назва більшістю сприймається як похідне від “филипповці” — “пилиппони”3). Поступово ліпованська релігійно-культурна єдність, самоназва «ліпованин» стали визначальними для досить строкатої маси старообрядників у південно-східній Європі.

До початку XIX ст. у Молдові російські старообрядники «могли жити спокійно й безпечно», і ще в 1804-1805 рр. молдавський господар Констянтин Муруз і молдавський митрополит Веніамін підтверджували дані раніше права: «ми ж знайшли за краще, щоб і тепер самі вони [старообрядники] і їхні церкви й скити, їхні попи й ченці, що при церквах, не були обезпокоювані ніким ні в чому, що стосується їхньої віри, але щоб вони не були вільні в жодному разі приймати хоч одну людину із православних християн у їхнє середовище”… “крім тих, які одного закону й віри з ними4”. Аналогічні права мали й «ліповани» на Буковині в Австро-Угорщині з 1783 р.5

У числі першопоселенців і засновників низки населених пунктів (насамперед у Подунавьї) дослідники називають і козаків-нєкрасівців, що почали свій рух з легендарним отаманом Гнатом Нєкрасовим з Дону через Причорноморські землі Османської імперії після розгрому Булавинського повстання в 1708 р. Відомо, що в Османській імперії гнат-нєкрасівці одержали певні привілеї за їхню службу проти Росії, зокрема, при охороні рубежів Османської імперії в XVIII ст. Однак у ході російсько-турецької війни 1806-1809 рр. частина «нєкрасівців» Добруджі надала допомогу російської армії, і, прагнучи заручитися в майбутньому їхньою підтримкою, головнокомандуючий М.І. Кутузов і генерал-майор С.А.Тучков домоглися указу Олександра I, що визначав умови повернення «нєкрасівських козаків» у Росію і їхні розселення «біля Ізмаїла» (25 липня 1811 р.)6. Неподалік від Ізмаїлу дійсно виникли поселення з назвою «Некрасовка», однак дослідники дотепер сперечаються, наскільки указом Олександра I могли скористатися «гнат-нєкрасівці», і чи не могли під їхнім ім’ям з Добруджі на лівий берег Дунаю переселитися некозачого походження ліповани [7].

Після приєднання Бессарабії до Росії в 1812 р. тисячі старообрядників прийшли в межиріччя Пруту, Дністра й Дунаю із загальним потоком селянської міграції із Центральних губерній Росії в землі Новоросії8. У прикордонних землях Бессарабії навіть у найважчі для старообрядництва періоди продовжували діяти монастирі й церковні приходи, і це було немаловажним фактором притягання сюди старообрядницького населення із Центральної Росії.

Старообрядницька міграція на південний захід тривала три століття. У Межиріччя Дністра, Дунаю й Пруту зливалися міграційні потоки із Центру Росії, з Вєтки, з Дону й у протилежному напрямку: через Дунай у землі Бессарабії. Бессарабія стала своєрідним «плавильним казаном», де регіональні традиції змішувалися, створюючи якусь ліпованську спільність, у якій виявляються риси й козача культура, і центральноросійські особливості, і вплив сусідніх національних культур. Але найважливішим ознакою, що скріплювала цю спільність, була конфесіональна приналежність до старообрядництва. В цьому зв’язку варто навести спостереження румунського православного єп. Мелхіседека, зроблені в 60-ті рр. XIX в. у Добруджі. Вважаю, що ці спостереження цілком застосовні й до бессарабських старообрядників: ліповани «зупиняються на час там, де вони можуть улаштувати собі молитовню або церкву, біля якої вони самі групуються й залишаються тут доти, поки можуть вільно робити свої обряди й богослужіння, але завжди, однак, готові переходити далі у випадку, якщо секта в чому-небудь запідозрена. Все це для збереження недоторканності [виділене мною. – Є.С.] їхніх сект… Вони допомагають одне одному завжди й вчасно: дають притулок новим утікачам із сусідніх держав і захищають загальні інтереси їхніх побратимів, звідки б останні не були»9

Очевидно, що тривала й складна міграція в межиріччя Дністра й Дунаю не могла не створити в ліпованських громадах певних терть, особливо між старообрядниками, що дотримуються різних напрямків. Однак серйозних розбратів між попівцями й безпопівцями, або прихильниками малих деномінацій усередині цих напрямків Бессарабія до кінця XIX в. не переживала. Можливо, свою гуртуючу роль тут зіграла близькість Білої Криниці, що визначила безумовний успіх попівського білокриницького напрямку в Бессарабії. В 1892 р. вчитель із Ізмаїльського повіту Василій Праведний написав: “Завдяки близькості закордону, і Білої Криниці зокрема, цього Нового Єрусалима, як називають Білу Криницю сучасні ліповани-австрійці, розкол старовірів у Бессарабії перебуває в незайманій міцності”10.

Біла Криниця на Буковині виникла ще в останній чверті XVIII в. (1784 р.) в урочище Варница, що належало монастирю Путня, але навряд чи на час засунвання білокриницького монастиря можна було б припускати, яку роль належало було йому зіграти в долі всього старообрядницького попівства, і в історії старообрядників Бессарабії. В 1846 р. саме в Білій Криниці на чолі з босно-сараєвським митрополитом Амбросієм була створена старообрядницька церковна ієрархія11. В 1840-ті – 1860-ті рр. виникає й зростае число старообрядницьких єпархій у Росії й за рубежем. У Москві центром архієпископії білокриницької ієрархії став Рогожський цвинтар, що з XVIII ст. перетворилося в загальноросійський центр попівського напрямку в старообрядництві. 19 червня 1850 р. в одній з богоделенних палат Рогожського цвинтаря першим єпископом Софрониєм (Жировим), що був рукоположений білокриницьким митрополитом Кирилом для старообрядників Росії, була таємно відслужена перша архієрейська літургія12 .

З’являється єпископська кафедра й на території Молдавії й Валахії: в 1861 р. на чолі цієї єпархії стояв славський єпископ Аркадій (Дорофєєв, 1809-1889), а потім його змінив єпископ Віссаріон (помер 27 січня 1881 р.), що обрав своєю резиденцією Ізмаїл на Дунаї в Бессарабії.
Пам’ять про заснування Білокриницької ієрархії, що обростала легендами, і понині є живою. В усному викладі вона може звучати наступним чином:

«Як наші церкви одержали? Австрійський міністр був, і поїхав він на низ, у Румунію. Не було машин тоді, як фаетон такий — він їхав, і напали на нього розбійники. А наші старообрядники в дорозі в полі працювали, і вони прогнали розбійників. А наших тоді не чипали, тому що сильно відважні були. Він і розпитав, хто ви такі, я вас нагородити хочу. Вони кажуть — не треба, наш селянський борг урятувати людину. А їх тоді від російської влади переслідували сильно. Він запитує: що вам потрібно, я можу зробити. Вони говорять: нас отут п’ять населень, ми обговоримо. І вирішили — давай будемо просити, де нам побудуватися. Хочемо побудувати свою церкву, щоб відновити єпископа. 

Дійшло це до російської влади. Запитують, хто це дав їм дозвіл. Кажуть — імператор Франц Йосип дозвіл дав єпископа зробити. Стали вони думати, де такого єпископа знайти, що залишився непохитний. У Палестині, в Італії є ще священики живі, тільки мировати маслом потрібно13. Знайшли одного, у відставці, у Константинополі, у Греції був. Вони тоді були під владою турків. Як тепер колонізація. Як американці тепер. Він був грек, або болгар? — грек! Він був у місті Боснії. Турецькі влади почали його обмовляти, суворі турки в ті часи були.

І от прийшли до нього просити, щоб він спільно служив, але без пенсії. От так, от так розповіли всі, а син його Андрій перекладає йому, це, мол, російські люди, вони в забутті давно, і потрібний їм священик. А він був 23 покоління з поповичів, грамотна людина. Вони говорять, що обліванні католики збили, відхилилася віра.

Ну, він згодний. Виїхали сюди, Дунай переїхали, в Австрію привезли. У Білу Криницю, Правителі дозволили. І підвели його під мир, помазання священне. Старе ще було масло, поки знайдуть, ще запасалося, а священики закінчувалися були.

Цареві доповіли – відкрили митрополію в Австрії. Він тоді сказав — піду війною. Він злякався, викликав його із Криниці, а той поставив вже два або три священики. Він йому запропонував — або повернися в Константинополь, із двох — одне, або у вічне засилання. Він сказав — у засилання, я усвідомив вірну віру. Він там жив, не виїжджав, у в’язниці був. У той час кордони не охоронялися, пробиралися всяко. І диякони. Кликали його Амбросій! Там він і помер»14.

З створенням у середині XIX ст. білокриницької ієрархії Бессарабія змогла значно підсилити свій вплив у старообрядницькому світі, опинившись своєрідним перевалочним пунктом і для прочан у Білу Криницю, і для представників закордонних старообрядницьких центрів. Зокрема, за відомостями, що наводить І.В. Табак, «зносини російських старообрядників, у тому числі й старообрядників Бессарабії, з одновірцями в Австро-Угорщині проходили через містечко Новоселиця Хотинського повіту. З Новоселиці звичайно добиралися через кордон до міста Чернівці, звідки шлях лежав у Білу Криницю. Одним із центрів зустрічей старообрядників Бессарабії з одновірцями із запрутської Молдови й Добруджі було місто Галац. На території самої Бессарабії часто проходили «з’їзди» старообрядників»15.

Незабаром після прийняття Білокриницької ієрархії спрямований в 1848-1849 рр. із таємною місією у старообрядницькі поселення Бессарабії чиновник (а згодом і письменник!) І.С. Аксаков знайшов тут “міцно організоване у своїх частинах суспільство, тісно згуртоване вчиненими ззовні переслідуваннями в одне тверде ціле, перейняте помилковим, але сильним переконанням і фанатизмом, що щогодини розпалюється, дружне, не дрімаюче… Величезні капітали наявні в його розпорядженні… Розкольницьке народонаселення із всіх країн тягнеться у Бессарабію”16.

Про зростання старообрядницького населення Бессарабії вказують й пізніші джерела17. Досить приблизні підрахунки православної місії в Кишиневі в 80-х рр. XIX в. визначили чисельність старообрядників Бессарабії приблизно в 20 тис. чоловік, причому половина старообрядницького населення проживала в цей час в Ізмаїльському повіті18. В 1912 р. єпархіальний місіонер Феодосій Воловєй мав відомості про 22959 Бессарабських старообрядників.
У місіонерських звітах наведені й відомості, що дозволяють судити про існування усередині старообрядницького населення послідовників різних течій. За даними того ж Ф. Воловєя, в 1912 р. у Бессарабії налічувалося 790 чоловік лужковців (согласіє, що виділилося в 1822 р. з біглопопівства) — у Кишиневі, Ізмаїлі й Сокирянах, 231 чоловік біглопопівців переважно в Кишиневі, 1352 чоловік поморців в Єдинцях, слобідці Русянах і Ізмаїлі, 87 чоловік федосеївців у Хотині, і “трохи душ” самохрестів у Сокирянах. Але найбільше було послідовників білокриницької ієрархії – 20155 чоловік. Щоправда, з 1860-х рр. білокриницькі розділилися на «окружніків» і «неокружніків», і в 1912 р., коли в більшості приходів у Росії дебати навколо «Окружного послання» вдалося припинити, у Бессарабії все ще 9282 чоловік, переважно в Ізмаїльському й Хотинському повітах, називали себе послідовниками “Окружного послання”19, а 10873 чоловік вважали себе «неокружніками». Переходів ліпованів у православ’я або єдиновірство місіонери в Бессарабії майже не відзначали.20

На території Бессарабії (так само як і в інших місцях, наприклад, на Україні, у Добруджі, на Буковині) старообрядники селилися компактними групами21. C XVIII — першої половини XIX ст. з’являються старообрядницькі родини в містах Кишиневі, Бендерах, 801Бєльцях, Оргєєві22, Тєлєнєштах23, Хотині, Сокирянах, Ізмаїлі, Кілії, посаді Вілково24, у селах Грубно25 і Білоусівка Хотинського повіту, у селі Куніча26 (з 1723 р.) Сорокського повіту, Сирково Оргєєвського повіту, у селах Стара й Нова Некрасовки Ізмаїльського повіту27. В 50-х рр. XIX в. вихідцями з Подільської губернії було засноване село Покровка Сорокського повіту, де в 1870 р. була освячена церква28. У другій половині XIX в. виникли два старообрядницькі села близь Бендер – Стурдзєни й Звьоздочка, наприкінці XIX в. кілька сіл у Белецькому повіті29. У всіх зазначених населених пунктах жили або винятково попівці, або старообрядники-безпопівці становили меншість населення.

Відомо, наприклад, що в XIX в. в Ізмаїлі поряд з попівцями жили й «безпопівці», причому «безшлюбних» було більше, ніж «шлюбних» (можливо, під «шлюбними» в 1870-х рр. мали на увазі біглопопівців). По відомостях, що наводяться П. Сирку (на підставі спостережень румунського єп. Мелхіседека), в Ізмаїлі існувала громада безпопівців, керованих якимсь купцем Іваном Івановичем, у минулому «простим шевцем» («але з тих пір, як [Іван Іванович] зробився главою секти безшлюбних, [він] нажив собі добрий статок і став великим капіталістом”30). Єдиний міцний прихід поморців, що існує й понині з’явився в Бессарабії тільки в 1850-ті рр. у волосному центрі Хотинського повіту Єдинці й у прилеглій слобідці Русяни. Це були старовіри-безпопівці федосіївського согласія, що прибули з Дінабургу (Пруссія)31; але в 1901 р. ці федосіївцы перейшли в поморське шлюбне согласіє32 і зуміли побудувати собі молитовню “на зразок церкви із дзвіницею й дзвонами”33.

На початку XX ст. продовжився процес розселення старообрядників білокриницького согласія по території Бессарабії: так в 1904/1905 р. вихідцями із села Грубно були засновані села Нове Грубно й Стара Добруджа34, в 1918-22 рр. переселенцями з Кунічи засновані села Валячі-Радоая й Сакаровка, а переселенці з Покровки й Грубно заснували села Єгоровка й Нові Пинзиряни.

У різний час на території Бессарабії й у Буковині виникали й діяли монастирі старообрядників-попівців: найстарші з них з’явилися ще в XVIII в. у Сирково/Серково Оргєєвського повіту (зруйнований в 1845-1846 рр.35) і в Білій Кринице. Ченцями Сирковського монастиря був в 1812 р. заснований Нікольський старообрядницький монастир біля Ізмаїлу в Старій Нєкрасовке. В 1817 р. у цьому монастирі спорудили дерев’яну церкву, там перебували 36 ченців і послушників. За даними, що зберіглися в Ізмаїльському архіві, у монастирі було 6 келій, 15 землянок і млин36. Однак в 1829 р. Нікольський монастир був закритий37.

На початку XIX в. у селі Куніча також з’явився чоловічий монастирський скит, в 1884-1886 рр. тут значився вже монастир з 10 посельниками (розорений в 1886 р.). Були скити й в інших старообрядницьких поселеннях38.

Найбільш великі монастирі виникли у Придунавьї в XIX ст. у зв’язку з тим, що місцеві старообрядники, що жили в російсько-османському прикордонні, навіть у миколаївські часи мали значно більше свободи у відправленні культу. Так, заснований біля Ізмаїлу в Новій Нєкрасовкє (або Кагарлику) Архангело-Михайлівський монастир, як відзначає П. Сирку, був відбудований на кошти купця Бєляєва єп. Аркадієм Васлуйським і архімандритом Сєльваном: «Скит розташований у західній частині передмістя на місці, подарованому жителями Нєкрасовки, він обнесений ровом у вигляді чотирикутника, усередині його по двох боках паралельно рву йдуть два ряди будов і по 12 келій у кожному, а по двох інших йдуть служби, посередині стоїть маленька, зовсім простенька церква. У келіях немає інших меблів, крім ліжок з дощок, невеликих рундуків, над якими висять маленькі ікони й лампади, російських печей з лежанкою, на яких можна було б спати. Ченці займаються землеробством і обробкою виноградників, місце для яких подаровано їм розкольниками»39 .

До початку XX ст. на території Бессарабії кишинівський місіонер Феодосій Воловєй відзначав монастирі бєлокриницького согласія (“окружників”): чоловічі — Архангело-Михайлівський у Кагарлику (в 1904 р. у ньому було 30 ченців), Петропавлівський біля Вилкова на острові в дельті Дунаю (в 1904 р. у ньому було 40 ченців40), жіночий в ім’я Усікновіння чесная глави Іоанна Предтєчі — у селі Муравльовка41, а також скити у Ізмаїлі й селі Подковка (нині Васильєвка). В 1929 р. у Кунічі на місці старого чоловічого монастиря виник жіночий монастир Казанської Божої Матері (з 1990 р. він знову відроджується).

Історичні драми XX ст., що чимало торкнулися Бессарабії, порівняно802 слабко вплинули на активність і чисельність старообрядницьких громад. Зникли тільки громади малих конфесіональних груп, зате збереглися майже всі приходи старообрядників білокриницького согласія (біля 30-ти) і громада поморців в Єдинцях.

Після Першої світової війни старообрядники Бессарабії з 1918 по 1940 р. і потім ще на 3 роки з 1941 по 1944 р. опинилися в складі Румунії й були майже відрізані від контактів з Росією42. Всі попівські приходи цієї місцевості були перепідлеглі з Московської на Білокриницьку митрополію, що перебувала в Румунії. У Румунії, у Добруджі й на Буковині, налічувалося до цього часу більше 60 місць із досить численним старообрядницьким населенням43. У Румунії не припинялася видавнича діяльність старообрядників44; крім того, сюди емігрували й тут працювали найбільші письменники-полемісти білокриницького согласія — з 1920 р. єпископ Інокентій (І.Г. Вусів, 1870-1942, що перед смертю очолив білокриницьку митрополію), з 1930 р. — Ф.Є. Мельников ( 1874-1960).

В 1937 р. на старообрядницькому соборі в м. Васлуе був прийнятий Статут старообрядницької церкви в Румунії. Статут45, зокрема, відзначав, що “румунські старообрядники почитають короля Великої Румунії, коряться йому, а також поставленій від нього владі, моляться за нього як за главу держави й несуть всі цивільні й державні повинності, у тому числі й військову службу…, роблять релігійні служби в усі дні національних свят Румунської держави” (розд. 1 § 4, 5). При цьому втручання румунської влади в справи старообрядників у довоєнні роки було досить обмеженим, і Статут підтверджував як незалежність старообрядницької церкви в Румунії від старообрядницьких церков інших держав (насамперед мався на увазі СРСР і рогожської архієпіскопії), так і “канонічну й адміністративну владу старообрядницької Церкви в Румунії на всі релігійні й культові установи, що належать старообрядницькій церкві” (розд. II § 10). Вимога румунської влади про перехід у богослужбовій практиці старообрядників на григоріанський календар, а також повсюдна боротьба з російською мовою не тільки в побуті, але й у богослужінні стали у військові роки найбільш серйозним ударом по канонічній владі старообрядницької церкви в Румунії46.

Після другої світової війни сіло Біла Криниця відійшла до СРСР, увійшовши до складу Чернівецької області України, і резиденція білокриницької митрополії в Румунії була перенесена в м. Браїлу. Приходи ж Молдавії, що опинилися на території СРСР, знову увійшли в юрисдикцію Московської Старообрядницької архієпископії, стали налагоджувати більш тісні зв’язки з Рогожським центром у Москві. На «московських» сталі орієнтуватися й у церковному співі, і в богослужбовій практиці47. З Москви на Молдавську єпархію був призначений уродженець (нижегородських керженських місць єпископ Йосип (Моржаков)48, що є, без сумніву, одним з найвидатніших архієреїв в історії старообрядництва ХХ століття.

Єп. Іосіф, що пройшов школу служіння ще до революції і не уник репресій у радянський час,  багато в чому сприяв й тому, щоб сторожкість ліпованів стосовно «московських» вдалося пом’якшити. В 1961 р. єп. Йосип повернувся в Москву, щоб на десять років очолити білокриницьку старообрядницьку ієрархію, а його кафедру зайняв уродженець Бессарабії єп. Никодим (Латишєв), що довго був при Іосіфі дияконом.

799

Село Біла Криниця. 2006 рік

Ще більше зміцнилися зв’язки білокриницьких старообрядників Бессарабії й Москви, коли Никодим49 після смерті Йосипа з 1970 по 1986 р. займав московський першосвятительський престол. При цьому архієпископ Никодим багато часу проводив як і раніше на своїй батьківщині в селі Стара Добруджа біля м. Бєльці (з 1981 він взагалі не приїжджав у Москву), саме тут за його заповітом він і був похований.

Посиленню не тільки церковних, але й культурних, і побутових контактів зі старообрядниками в Центральній Росії, на Уралі й у Сибіру сприяли й часті поїздки старообрядників Бессарабії з торговельними експедиціями в Росію. Але культурна своєрідність старообрядників Бессарабії зберігалося. В 1990 р., коли бессарабські приходи відвідував митрополит Алімпій (Гусєв, 1929-2003), що керував тоді Російською православною старообрядницькою церквою, ліповани усе ще зазнавали значних труднощів, як у спільному богослужінні й особливо у співі з «московськими», так і в «правильному» церковному вбранні (у Кунічі, наприклад, був відсутній звичай всім жінкам заколювати хустки під підборіддям шпилькою, і його довелося спішно освоювати).

 Після 1991 р. приходи старообрядників, що приймають Білокриницьку ієрархію, опинилися на території двох незалежних держав України (Нижньодунайські поселення в Одеській області й Біла Криниця в Чернівецькій області) і Молдови, і єпархіальне підпорядкування в них виявилося різне. Українські громади входять до складу єпархії Київської й всєя України, молдавські громади входять до складу єпархії Кишинівської й всєя Молдови.
З 1991 р. після розпаду СРСР і у зв’язку з воєнними діями у Придністров`ї підсилилися й контакти старообрядників межиріччя Пруту, Дністра й Дунаю з румунськими громадами й зі старообрядницькою митрополією в Румунії.

Особливу роль тут зіграла й так звана «справа кишинівського єпископа Зосима» (Єремєєва)50, який у жовтні 2003 р. перейшов у канонічне підпорядкування до румунської Браїлівської митрополії. Незабаром під час Освяченого собору Російської православної старообрядницької церкви 11 лютого 2004 р. єпископ Зосима написав заяву про повернення до юрисдикції Московської митрополії, але від кишинівської кафедри рішенням Освяченого собору в Москві він все ж був відсторонений, а потім надісланий на старообрядницьку єпископську кафедру Донську й Кавказьку.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Старобрядницька церква в с. Білоусівка. 2010 рік

Проте, і в 2006 р. старообрядницька Молдавія залишалася глибоко розколотою на прихильників і супротивників Зосима, а, імовірно, і глибше – на прихильників і супротивників прорумунської орієнтації старообрядницької білокриницької єпархії Кишинева51.

Яким шляхом підуть старообрядницькі приходи Бессарабії в XXI в., підсилиться або, навпаки, ослабне тут «московський» культурний вплив, чи збережеться «ліпованська» своєрідність культурної традиції — поки вгадати навряд чи можливо. Можна тільки приєднатися до думки організаторів науково-практичної конференції «Російське населення Молдавії: історія й сучасність», що містять: «перше, із чого почався процес об’єднання російського населення і його самоідентифікації — з об’єднання його навколо традиційних російських православних твердинь». Такими «твердинями» для ліпованів Бессарабії завжди були старообрядницька книжність і церковний спів.

kollektivnoe_photo

______________________________

1. Лилеев М.И. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII — XVIII в. Киев, 1895. Вып.1. С.262.

2. Також там. С.263.

3. Інші версії см.: Кириллэ Ф. Русская липованская община в Румынии // Традиционная духовная и материальная культура русских старообрядческих поселений в странах Европы, Азии и Америки. Новосибирск, 1992. С.269-270; Русская народная песня в Молдавии / Сост. Р.А. Богомольная. Кишинев, 1968. С. 5; Сайко М.Н. Возникновение старообрядческих поселений в Румынии… С.32; Липинская В.А. Самоназвания русских старообрядцев, проживающих в Румынии// Старообрядчество: история, культура, современность. Тезисы 1997. М., 1997. С.211 – 212; Пригарин А.А. Народная этимология «некрасовцы» и «липоване» в контексте устной истории группы // Липоване. Вып. 2. С. 110-116.

4. Сырку П. Наши раскольники в Румынии… 1978. Ч. 1. С. 666-667.

5. О правах, полученных по патенту Иосифа II, а также краткую библиографию исследований, посвященным буковинским липованам и Белой Кринице см.: Бондарюк Б.М., Чучко М.К. Краткие замечания о липованах Буковины одного трансильванского румына в начале XIX в. // Липоване: История и культура русских старообрядцев. Одесса, 2005. Вып. 2. С. 45-50; Гостюк А., Чучко М. Обстоятельства появления и динамика численности старообрядцев-липован на Буковине в конце XVIII – начале XX в. // Липоване: история и культура русских старообрядцев. Одесса, 2004. Вып. 1. С. 33-40.

6. Указ опубликований по копії Державного архіву Одесской области: Пригарин А.А. Возникновение старообрядческих общин на Дунае в XVIII – первой трети XIX в.// Ліповане. Вып. 1. С. 16-17.

7.  Про «некрасівській» компонент в культурі російськийх старообрядців міжріччя Дністра, Дунаю и Прута сучасними дослідниками висловлюються різні точки зору. Не виключаючи ролі некрасівців при заснуванні низки населених пунктів (насамперед у Подунавьї), Д.В. Сєнь, наприклад, высловлювався на користь думки про вихід усіх некрасівців до турецької Анатолії вже в кінці XVIII – на початку XIX, стверджуючи що до 1816 г. казаків-некрасівців в європейській Туреччині вже не було (Сень Д.В. «Войско Кубанское Игнатово Кавказское»: Исторические пути казаков-некрасовцев (1708-конец 1920-х гг.). Краснодар, 2002. С.129). Протилежну позицію займають, наприклад, С.І. Фєногєн и А.А. Прігарін (Феноген С.И. Казаки-некрасовцы на Кубани и в низовьях Дуная // Липоване. Вып. 1. С. 5-10; Пригарин А.А. Переселение некрасовцев из Добруджи в Бессарабию: 1830-1835 // Культура русских старообрядцев в национальном и международном контексте. Бухарест, 2001 и др.), доказывающие существование значительного числа некрасовских семей и в Добрудже, и в Бессарабии XIX-XX вв.

8. Див.: Зеленчук В.С. Расселение и численность русского населения в Бессарабии XVIII-XIX вв. // Проблемы географии Молдавии. Вып.4. Кишинев, 1969. С.115-127; також він. Население Бессарабии и Поднестровья в XIX в. Кишинев, 1979. С.172.

9. Сырку П. Наши раскольники в Румынии // Христианское чтение. 1878. №5-6. С. 441.

10. Кишиневский епархиальные ведомости. 1892. № 11. С.258-259.

11. Субботин Н. История Белокриницкой иерархии. М., 1874. С.114-154; Сайко М.Н. Возникновение старообрядческих поселений на Буковине (70-е — 80-е годы XVIII в. — XIX в.) // Старообрядчество. История, традиции, современность. №1. М., 1994. С.31-50; Основание старообрядческой митрополии в Белой Кринице на Буковине и пребывание св. митрополита Амвросия в Австрии // Духовные ответы. М., 1998. № (вып.) 9 . С.80-131.

12. Юхименко Е.М. Старообрядческий центр за Рогожской заставой. М., 2005. С.25.

13. Тобто, приймати, через чин миропомазання.

14. Записано 18 серпня 1986 р. Є.М.Сморгуновою в с. Куніча у Карасєва І.І.

15. Табак И.В. Русское население Молдавии. Численность, расселение, межэтнические связи. Кишинев, 1990. С. 33, 34.

16. Записка И.С. Аксакова о Бессарабских раскольниках // Русский архив. 1888. № 11. С.437, 440. О поездке И.С. Аксакова Див.: Румянцев Е. Особое поручение чиновника И.С. Аксакова // Старообрядцев Молдавии живое слово. Кишинев, 2003. С. 192-201.

17. Ежегодные отчеты о количестве старообрядцев в Бессарабии в XIX вв. Див. также: Національний архів Республики Молдова (далі: НАРМ). Ф. 2. Оп. 1. Д. 1073, 1264, 2041, 2231, 2642, 2492, 2493, 3711, 4278, 4279, 4538, 469, 4885, 5169, 5229, 5556, 5758, 5620, 6030, 6033, 6698, 6862, 7065; 7073, Ф. 208. Оп. 2. Д. 580; Оп. 3. Д. 712; 759 (тут і надалі користуємось відомостями про документи НАРМ, наданими П.А.Донцовим).

18. Состояние раскола и сектантства в Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. 1888. № 7. С.322. Ср. с официальными данными Министерства Внутренних дел на 1 января 1912 г. по Бессарабской губ. о 26 026 старообрядцах, имевших 24 храма и 2 молитвенных дома, 4 монастыря, 10 школ и 4 богадельни — Статистические сведения о старообрядцах (к 1 января 1912 г.). М.: изд. Департамента духовных дел министерства внутренних дел, [1912]. С.1.
19.  «Окружное послание», що мало на меті налагодити діалог старообрядців з офіційними владами Російської імперії, було прийнято у 1862 р.

20. Воловей Ф. Раскол и противораскольническая миссионерская деятельность в Кишиневской епархии в 1912 г. // Кишиневские епархиальные ведомости. 1913. № 22/23. С.1-3. О дроблении на мелкие группы внутри последователей белокриницкой иерархии в начале XX в. некоторые сведения приводит И.В. Табак (Указ. соч. С. 51).

21. Сведения о старообрядческих селах, численности населения, некоторые замечания о состоянии хозяйства Див., например: Егунов А.Н. Бессарабская губерния в 1870-1875 годах. Перечень населенных мест. Кишинев, 1878. Див. также: Карта Бессарабской области с показанием мест, где живут раскольники. РГИА. Ф.1293. Оп.166. Д.1. 1865; Липинская В.А. Названия селений в Румынии // Старообрядчество: история, культура, современность. Вып.3. М., 1993. С.31-35.

22. Див.: Переписка с оргеевской городской полицией о закрытии «раскольнического молитвенного дома» в г. Оргеев (НАРМ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 4313) и дело об удалении из Оргеева кишиневского мещанина Давыдова, «препятствующего оргеевским раскольникам принять православную веру» (Там же. Ф. 2. Оп. 1. Д.6560).

23. Див. Переписка 1843-1845 гг. с Бессарабским правлением и Оргеевским земским судом о борьбе с раскольниками в селах Теленешты и Сиркове Кишиневского уезда (НАРМ. Ф. 208. Оп. 3. Д. 99).

24. Більш детально про чисельність старообрядницького населення в містах Бессарабії: Абакумова Н. Старообрядцы в городах Бессарабии (XIX в.): расселение и численность // Старообрядцев Молдавии живое слово. С. 103-111.

25. Наприклад у 1842 р. мещанин з м. Бельці Ігнатов відкриває старообрядницьку часовню в с. Грубно (НАРМ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 3769). В 1843 р. в с. Грубно переховується «розкольницький піп Марк» (НАРМ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 4309).

26. Про Кунічу, Вілково и Кілії більш детально див. далі, а також: Смилянская Е.Б. Белокриницкие приходы в Молдове (книжность и культура с. Кунича) // Традиционная духовная и материальная культура русских старообрядческих поселений в странах Европы, Азии и Америки. Новосибирск, 1992. С.179-185.

27. Про розміщення «некрасівців» (або, як вважають декотрі під ім`ям «некрасівців» липованів неказачого походження), що поверталися з Османської імперії, поблизу Ізмаїлу, а саме в Старій и Новій Некрасовках Див.: Табак И.В. Указ. соч. С. 24-25; Бачинский А.Д. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии // Материалы по археологии Северного Причерноморья. Вып. 7. Одесса, 1971. С. 159-163.

28. Кишиневские епархиальные ведомости. 1893. №3. С.60-64. О стремлении старообрядцев села Покровка сразу после переселения открыть молитвенный дом говорят архивные сведения 1857-1863 гг. (НАРМ. Ф. 208. Оп. 2. Д. 3285; Ф. 6. Оп. 3. Д. 1023). Іншівідомості говорять про заснування с. Покровка в 1828-31 рр. Див.: Русская народная песня в Молдавии. С. 4; Табак І.В. Указ. соч. С. 28.

29. Табак И.В. Указ. соч. С. 28-29.

30. Сырку П. Наши раскольники в Румынии // Христианское чтение. 1878. №5-6. С. 684.

31. На підставі лінгвістичних досліджень І.В. Табак вважає, що в Єдинцях старообрядці з`явилися ще раніше – до входження до складу Росії у 1812 р. – Табак І.В. Указ. соч. С. 19.

32. Отчет православной миссии Кишиневской епархии за 1903 г. // Кишиневские епархиальные ведомости. 1904. № 4.

33. Воловей Ф. Раскол и противораскольническая миссионерская деятельность в Кишиневской епархии в 1912 г.

34. Р.А. Богомольна наводить іншу дату заснування сіл Новая Грубна и Старая Добруджа – 1920 г. (Русская народная песня в Молдавии. С. 4), а И.В.Табак – 1919 г. (Указ. соч. С. 72). У 2006 р. старообрядці села Стара Добруджа розповідали, що село було засноване переселенцами не з Грубни, як вважали раніше, а з Покровки, що знаходилася на північ від  Старої Добруджи.

35. Див.: Переписка 1843-1845 гг. «об укрывательстве Серковским старообрядческим монастырем лиц без письменного вида на жительство (НАРМ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 4052); Дело об обложении земскими сборами иноков старообрядческого Серковского монарстыря, 1841-1849 (НАРМ. Ф.6. Оп. 10. Д.6); Переписка 1841-1849 гг. об упразднении старообрядческого Серковского монастыря (НАРМ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 3722; Ф. 6. Оп. 9. Д. 372).

36. Федорова А.И. Старообрядческие общины Южной Бессарабии в середине XIX века // Липоване. Вып. 1. С. 52.

37. Пригарин А.А. Возникновение старообрядческих общин на Дунае в XVIII-первой трети XIX в. // Липоване. Вып. 1. С. 18-19.

38. Про це можна судити, наприклад, по справі 1841-1845 рр. «о раскрытии раскольнического скита в с. Дівізія Аккерманского уезда (НАРМ. Ф. 208. Оп. 6. Д. 2; Ф. 2. Оп. 1. Д. 3721).

39. Сырку П. Наши раскольники в Румынии. С. 686.

40. О монастыре также далее в главе 4.2.

41. Н.Ф. Кучерявєнко датує заснування монастиря в Муравльовці 1892 р. (Липоване. Вып. 1. С. 68-69). За відомостями старообрядницького журналу «Церковь», будівництво монастиря в Муравльовці розпочалося в 1908 р. на горі понад озером Кітай. В 1911 р. в монастирі було 35 монахинь (“Церковь”. 1911. № 39. С.947). В 1981 р., коли експедиція МДУ працювала в Муравльовці, там жили 3 монахині.

42. Більш детально про це: Шорников П. Старообрядцы и оккупация. 1941-1944 // Старообрядцев Молдавии живое слово. С. 78-89.

43. Кирилэ Ф. Русская липованская община в Румынии. С.271; о старообрядцах в Румынии Див. также: Культура русских-липован (русских старообрядцев) в национальном и международном контексте. Бухарест, 1996.

44. З старообрядницьких видань цього періоду у зібранні наявні, наприклад листівки 1930-х рр., що пов`язані зі скандалом навколо измаїльского єпископа Феогена (№ 2311/1; 2311/12); крім того, відомо про видання збірників духовних віршів, співочих крюкових и нотолінійних книжок в Кишиневі протодияконом Анісімом; в Кишиневе вийшли в 1935,1937 рр. найбільш вадливі праці Ф.Є. Мєльнікова.

45. ОРК и РНБ МДУ № 2310; тут і далі номер означає шифр рукописи Бессарабського зібрання МДУ.

46. Більш детально про цедив.: Шорников П. Старообрядцы и оккупация. 1941-1944 // Старообрядцев Молдавии живое слово. С. 78-89; Шорников И. Война режима Антонеску против русского языка в Бессарабии. 1941-1944 // Нить времен (Русское население Молдавии: история и современность). Кишинев, 2006. С. 105-111; Михайлов П. «На нашем национальном церковном языке…» // Нить времен… С. 97-101; Болученкова А. События военных лет в истории старообрядчества // Нить времен… С. 149-152.

47. Разом з тим, після приєднання до Рогожського старообрядницького центру виникли деякі зміни навіть у порядку вчинення богослужінь. Так, до підпорядкування Московській архієпископії (нині митрополії, як і до цього в старообрядницьких приходах Румунії) старообрядці, згідно Статуту від свята Воздвиженя до Благовіщеня всенощну, години і літургію служили безперервно, починаючи з 1 год. ночі. По московській (чи російській) традиції старообрядці Бессарабії з післявоєнного часу, протягом всього року почали служити всенощну увечері, а години і літургію вранці (примітка Н.Г. Дєнісова).

48. Іосіф (Іван Михайлович Моржаков, 1886-1970) — архієпископ Московський и всєя Русі з 1961 до 1970 рр. Див. про нього: Старообрядчество. Опыт энциклопедического словаря. Лица, события, предметы и символы / Сост. С. Г. Вургафт, И. А. Ушаков. М., 1996. С. 123-124.

49. Нікодім (Никита Тимофеевич Латышев, 1916-1986) — архієпископ Московський и всєя Русі з 1971 до 1986 рр. Див. про нього: Також там. С. 192.

50. Див., наприклад, Чистая вода Белой Криницы// Духовные ответы. 1998. № 9. С.67-79. О конфликтах, которые осложняют жизнь старообрядческой Бессарабии Див., например: Борисова Т. О святом отце Акакии и грешном «ручейке» // Русское слово. 5 (73). Март. 2004; Оклеветанный епископ // Община. 26 февраля 2004 г.

51. Точку зору противників єп. Зосими доводять автори звернення у жовтні 2004 р. до Освяченого собору в Москві: Донцов П., Николаев Д. Старообрядчество и «нéнаши» // Нить времен… С.139-146.

За матеріалами видання: Смилянская Е.Б., Денисов Н.Г. Старообрядчество Бессарабии: книжность и певческая культура. М., Индрик, 2007, відповідно до публікації на сайті «Румыния. Молдова. Бессарабия. Приднестровье. Гинеалогия».

Переклад на українську мову — сайт «Гвіздівці»

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

2 комментария к “Старообрядництво в Бессарабії”

  1. Под фото с митрополитом Корнилием подписано неправильно,ведь это в Белоусовке а не в Грубно,эй алё..

  2. Павло, спасибо за информацию. Исправляем.

Залишити коментар