admin on 17th Сентябрь 2011

В продовження теми Хотинського повстання публікуємо спомини ще одного з активніших учасників і керівників повстання – хотинця Л.Я. Токана (1889 року народження)[1]. Одночасно цим матеріалом ми продовжуємо і тему підлого зрадництва наших повстанців з боку провідників петлюрівської Директорії УНР. Спомини публікуються без редагування, щоб читачі могли більш вірно відчути сприйняття населенням нашого краю обстановки і подій того часу.

****************************************************

Восени 1918 р. спалахнула революція в Німеччині й Австро-Угорщині. Австро-угорські війська, які окупували Хотинский повіт, відступили. На їхнє місце почали вступати румунські окупанти.

Група поміщиків, духівництва, чиновників, очолювана великим поміщиком Крупенським, настоятелем хотинського собору Гримальським, головою хотинського земства Гачкевичем, поспішила вже при першій звістці про революцію в Австрії направити румунському уряду прохання про введення румунських військ у повіт для запобігання, як вони казали, анархії.

У той самий час група прогресивних елементів міста й фронтовиків у селах вирішила прийняти свої заходи й вчинити збройний опір румунам. Однак події розгорнулися так швидко, що ніхто нічого не зміг підготуватися до збройного опору. 11 листопада румуни були вже в Хотині й Новоселиці, завершивши тим самим окупацію всього повіту. «Відтепер місто Хотин і Хотинський повіт приєднані до матері — Румунії», — заявив префект, що прибув разом з військами. Почалася розправа. Багато хто були арештовані, багатьом удалося перебратися через Дністер на Україну. Почалося, як заявляли румунські влади,  «викорчовування  більшовизму».

Терор, реквізиції, п’яні оргії румунських офіцерів і солдат за рахунок населення, масові арешти й розстріли — от картина життя в Хотинському повіті в листопаді-грудні 1918 р. Найменший рух, косий погляд, необережно сказане слово — усе було приводом до репресій. Масові побиття селян у селах без якого-небудь приводу й причини, тільки для лякання й поневолення, увійшли в систему.

Потрібно було щось робити, а що саме — підказував гнів, що охопив серця й тих, хто залишився, і тих, хто пішов за Дністер. Виникла необхідність створення центру, що займався б організацією всіх, що втекли на Україну, установленням зв’язку з тими, хто залишився.

Ініціативна група, яка проводила деяку роботу ще до приходу румунів у Хотинський повіт, складалася з людей різних за соціальним станом, різних за політичними переконаннями, але єдиних у своїй ненависті до румунів. Це були вчителі хотинських шкіл Мардарьев І.І. і Борлам, службовці земської управи Пудін П.М., Волькенштейн С. М., Токан Л.Я., селяни-фронтовики Поперечний А.Я. з Данківців, Долинюк з Рукшина, Чекмак — учитель із с. Малинці та інші. Серед них не було осіб, що безпосередньо належали до якої-небудь політичної партії. Це були люди, які всією своєю істотою обурилися сваволею, що встановили румуни в Бессарабії, тією безцеремонністю, нахабністю, з якими вели свою агітацію румунські агенти. Всі вони були об’єднані однією думкою: не допустити приєднання повіту до Румунії.

Ряд товаришів, що перебували за Дністром, висунули ідею створення національного союзу бессарабців, що повинен був поставити своєю метою звільнення Бессарабії від румунських окупантів. Інших завдань і планів поки не висували. Це було зроблено для того, щоб на платформі звільнення Бессарабії можна було об’єднати самі широкі маси. Але оскільки в числі людей, що приймали участь у створенні національного союзу, більшість становили фронтовики, для яких звільнення Бессарабії вважалося можливим тільки збройним шляхом, необхідність збройного повстання була сприйнята всіма членами національного союзу.

Для підготовки повстання, для організації зв’язку з населенням Бессарабії, і зокрема з населенням Хотинського повіту, і окремими організаціями й групами бессарабців на лівому березі Дністра національний союз вирішив обрати повстанський комітет з п’яти осіб. У комітет увійшли Лискун, Лисак, Дунгер, Токан. П’ятим членом цього комітету був призначений учитель хотинської школи Мардарьєв, який залишався в Хотині. На випадок неможливості для Мардарьєва взяти участь у цьому комітеті був намічений учитель із с. Кельменці Мотрюк. І про першого, і про другого не було ніяких звісток, чи перебувають вони на волі й де саме. Пізніше з’ясувалося, що Мотрюк перебуває у в’язниці. У комітет увійшов Мардарьєв. Обраному комітету була привласнена назва Бессарабська Директорія.

Підготовка до повстання почалася. Були складені й надруковані листівки й заклики до населення, налагоджений зв’язок з населенням м. Хотина й Хотинського повіту, із групою бессарабців у Могильові-Подільському. У села Хотинського повіту була спрямована директива про створення осередків, які спочатку повинні були бути сполучною ланкою між селянською масою й повстанським комітетом, а пізніше — керівним органом у кожному селі. Одночасно почався збір зброї, що поступово дрібними партіями переправляли в Хотин і повіт.

Повідомлення, отримані з Хотина й повіту, говорили про те, що населення охоче відгукнулося на думку про збройне повстання. Із всіх сіл, зв’язок з якими була налагоджений (а таких сіл була переважна більшість), комітет одержував прохання доставляти побільше  зброї,   а   про   початок   повстання  вимагали   дати  сигнал…

…Населення Хотинського повіту чекало сигнал про початок повстання. У ніч на 23 січня група рукшинських селян, серед яких було багато фронтовиків і молоді, на чолі з товаришем Долинюком повинна була переправитися із села на лівий берег Дністра, про що вони попередили повстанський комітет. Ми повинні були їх зустріти в містечку Жванець. Проходячи через Хотинський ліс, ця група натрапила на румунський кавалерійський роз’їзд, який обстріляв повстанців. Румунська артилерійська батарея, що перебувала в Хотині, відкрила по лісі гарматний вогонь. Гарматні постріли, що лунали в ясну морозну ніч, були сприйняті населенням — як сигнал до повстання. У всіх селах селяни кинулися до постів румунських жандармів і солдат, обеззброїли й знешкодили їх.

Рукшинська група добралася до Дністра. Тут же виникло рішення кинутися на Хотин. Піднятий у Хотині в результаті гарматної стрілянини переполох через якийсь час затих, і до трьох годин ночі все заспокоїлися. Тоді хотинці, що перебували в м. Жванець, попередивши рукшинську групу, підійшли до двох дерев’яних мостів через Дністер, побудованих у роки першої імперіалістичної війни. Мости охоронялися батальйоном румунських солдатів. Проти кожного мосту був установлений кулемет, а між поруччям мостів була протягнений в кілька рядів колючий дріт.

Рукшинський партизан т. Долинюк запропонував пройти по парапетах мостів. І дійсно, усі почали пробиратися по парапетах з однієї й іншої сторони мостів. Румунські кулеметники, почувши шум на мостах, відкрили уздовж них кулеметний вогонь, що, втім, не перешкодив повстанцям пробиратися вперед, тому що кулі пролітали уздовж мостів. Завдяки цьому повстанці безперешкодно перебралися на протилежний берег, знешкодили румунських кулеметників і з лементом «ура» увірвалися в с. Атаки. Румунські солдати, для яких все це було великою несподіванкою, у паніці кинулися втікати з лементом «Болшевічій ам вєніт!» («Більшовики прийшли!»). Повсталі, не зустрічаючи опору, рушили на Хотин і ввійшли в місто, у якому румунські влади: префект, жандарми, комендант — міцно спали. Після переполоху, що відбувся кілька годин  назад,  румунські артилеристи залишили  свої пушки й утекли. Більшу частину Хотинського гарнізону повстанці захопили. Місто опинилося в руках повстанців. Члени повстанського комітету Дунгер і Токан відразу ж підготували звертання до населення, накази про мобілізацію й про прибуття [мобілізованих] на збірні пункти. Тоді ж з колишніх офіцерів, які перебували у Хотині, були призначені командири для сформованих по заздалегідь наміченому плані трьох повстанських полків — Рукшинського, Анадольського й Данковецького. Ентузіазм населення, його революційний підйом і прагнення вигнати румунських загарбників були так великі, що до трьох годин 23 січня, в основному, були готові три полки, які зайняли вихідні позиції й почали швидко просуватися в трьох напрямках: на Новоселицю, Ліпкани й Окницю, вибиваючи румунських солдатів і жандармів, що засіли в деяких селах. Склад повстанської армії увесь час збільшувався за рахунок фронтовиків, що приєднувалися до неї в кожному селі.

За розпорядженням повстанського комітету була відкрита хотинська в’язниця, з якої вийшли всі ув’язнені. Замість них посадили у в’язницю взятих у полон румунських солдатів і офіцерів, а також міського голову Гачкевича, настоятеля собору Гримальского й інших румунських агентів.

24 січня в кожному зі сформованих полків було вже до 1000 бійців. Люди приходили зі зброєю, яку мали, але багато хто приходили й без зброї. Терміново були вжиті заходи по доставці зброї. Петлюрівські влади, які обіцяли допомогти повстанцям, відмовилися дати яку-небудь допомогу. Довелося здобувати зброю й боєприпаси власними силами, користуючись тим, що в охороні військового складу в Кам’янець-Подільському були люди, що співчувають хотинським повстанцям. На склад був зроблений наліт, і звідти взято 200 гвинтівок і велика кількість патронів. Ц же саме було зроблено й у Городку.

До гармат, залишених румунами в Хотині, були виділені артилеристи з повстанців. Так була сформована чотирьохгарматна артилерійська батарея з невеликою кількістю снарядів. Повстанські полки просувалися в глиб повіту, і протягом трьох днів весь повіт, аж до ст. Окниця, був звільнений…

…Серед окремих епізодів Хотинського повстання цікаво згадати випадок, що трапився із представником англійського посольства в Бухаресті Маклареном. Після захоплення Хотинського повіту румунами в румунських газетах з’явилися повідомлення, у яких говорилося, що при вступі румунських військ у села, містечка, а також у самий Хотин населення зустрічало окупантів захопленими оваціями, усипало дорогу квітами й устеляло килимами. З Хотинського повіту були вислані спростування в румунські, а також і австрійські газети, де вказувалося, що все це брехня, що про квіти не може бути й мови хоча б тому, що восени, у листопаді, квітів ні, і що не було ніяких овацій, а спостерігалася схована лють, ненависть до непрошених гостей.

І от у результаті цих спростувань румуни, бажаючи підтвердити свої замітки, спорядили комісію із представників англійського й французького посольств у Бухаресті. Першим приїхав приблизно 24 — 25 січня 1919 р. відряджений англійським посольством старший лейтенант Макларен. Нічого не знаючи про повстання, він на автомашині в супроводі румунського офіцера із Чернівців переїхав через колишній кордон у с. Малинці. Тут їх зупинив повстанський загін під командуванням товарища Чекмака. Їх висадили з автомашини й хотіли розстріляти, тому що в румунському офіцері, який супроводжував Макларена, впізнали колишнього коменданта ст. Новоселиця. На великий подив партизанів англієць заговорив на чисто російській мові. Тоді т. Чекмак телефоном звернувся до штабу. Ми дали розпорядження доставити захоплених живими в Хотин. Обох офіцерів помістили в кращий готель міста й поставили охорону. Для з’ясування мети їхнього приїзду до них відправилися Лисак і я.

Коли ми ввійшли, перше питання англійця було такою: «Ви воюєте із Англією чи ні? Якщо воюєте, то я, звичайно, ваш полонений, а якщо ні, то я вимагаю негайного звільнення й повернення мені документів і зброї!» На це я відповів: «З Англією ми не воюємо, що ж стосується питання про повернення документів і зброї, то воно вирішиться тоді, коли ми з’ясуємо, хто ви й для чого приїхали».

Англієць Макларен подав мені свою візитну картку й попросив, відповідно до «міжнародного порядку» мою. На великий подив старшого лейтенанта, я замість картки просто відрекомендувався, заявивши, що карток ми ще не встигли завести, і запитав, хто супроводжує пана Макларена. «Це французький офіцер», — відповів він. Форма була дійсно начебто б французькою. Я попросив, щоб Макларен підтвердив це своїм словом честі, але він відмовився. Тоді стало зрозуміло, що це в дійсності не француз, а колишній румунський комендант ст. Новоселиця. Ми його відправили у в’язницю. Макларен залишився в готелі    під домашнім арештом.

На моє питання про мету приїзду Макларен заявив, що він приїхав перевірити заяву румунів про те, як їх люблять у Бессарабії. На питання, чи переконався він у любові бессарабців до румунів, він відповів: «Тепер я можу засвідчити, як населення приєдналося до румунів і що воно перетерпіло, якщо зважилося повстати». Ми дали Макларену заклик Директорії, який він прочитав.

«Тому що ваше повстання не національне, а політичне, і навіть із більшовицькими гаслами, — заявив Макларен, — те ніякого співчуття від Англії можете не чекати». Після годинної розмови розійшлися. Директорія вирішила використовувати Макларена як свідка звірств румунських [окупантів]. Одержавши саме повідомлення про жорстокість румунів у с. Недобоївці, де після набігу румунського підрозділу було багато вбитих, ми спорядили комісію, у складі якої був і пан Макларен. Під слово честі ми випустили Макларена на волю.

На третій день свого перебування в Хотині Макларен зробив нам таку пропозиція: «Я бачу й знаю, що ваше повстання закінчиться поразкою. Щоб запобігти жертви, я пропоную відправити із мною кого-небудь до Бухаресту для того, щоб звернутися через англійське посольство із проханням про помилування. Відряджена вами особа буде під захистом англійського прапора».

Після короткого, проведеного Директорією формального обговорення цієї пропозиції воно було відхилено. [Макларену] заявили, що із цієї поїздки нічого не вийде, тому що кожен народ може домогтися своїх прав не за допомогою милосердя короля, а своєю власною рукою. Правильність цієї відповіді була доведена всім ходом повстання. Незважаючи на нестачу зброї й боєприпасів, хотинці чинили завзятий опір румунським окупантам.

У складі повстанського комітету, так званої Хотинської Директорії, відчувалася роз’єднаність поглядів. У програмі й заклику Директорії вказувалося, що вся земля переходить у руки селян, що Директорія — тимчасове явище, що після завершення повстання будуть обрані органи керування звільненої Бессарабії на основі загального голосування. Ще до повстання, при підготовці заклику, з боку членів Директорії Лискуна й Лисака були протести проти включення у відозву питання про землю. У ході повстання ці ж особи стали говорити про те, що після повстання територія Бессарабії, і зокрема Хотинський повіт, повинні бути приєднані до петлюрівської України. Проти цього виступали тт. Мардарьєв, Дунгер, Токан. Лисак і Лискун у самий розпал повстання виїхали в Кам’янець-Подільський нібито для доставки боєприпасів і зброї, але й до кінця повстання вони нічого не надіслали, та й самі більше не повернулися. У той самий час недостача зброї й патронів зупинила наступальний рух повстанських частин. Створилася затримка, якою скористалися румунські війська й румунська агентура.

Румунський уряд сконцентрував проти повстанців великі сили. Румуни сильно напирали з боку Сорокського й Бельцького повітів, а також через Прут на Липкани й з боку Чернівців. Румунська агентура поширювала провокаційні вигадані слухи. Бойовий настрій повстанців падав. Очікувана допомога нізвідки не приходила. Призначений Директорією    головнокомандуючий повстанськими частинами, колишній капітан царської армії Латій, залишив свій пост і кудись зник.

Коли члени комітету зрозуміли, що Лисак і Лискун обдурили й зброї чекати не має сенсу, вони дійшли висновку, що необхідно очолити військове керівництво повстанськими частинами і їхній відступ у напрямку Хотина. За допомогою рішучих заходів ми запобігли [появи] у таких випадках паніки, і повстанці почали організовано відступати до Хотина й мостів через Дністер.

Відступали повстанці під великим натиском румунів і, давши 30 січня 1919 р. останню відсіч по лінії Пригородок — Атаки — Хотин — Анадоли, відійшли за Дністер, не залишивши окупантам жодної гармати, жодної гвинтівки. За цей час багато жителів Хотинського повіту, зібравши деякі свої пожитки, переправилися через мости на лівий берег Дністра.

На цьому повстання завершилося і територія Хотинського повіту знову потрапила в руки озвірілих окупантів. Говорити про репресії, жах й мерзенність, що знову почалися в Хотині й повіті, не доводиться. Дим пожарищ від підпалених румунами сіл багато днів клубився над землею. Сотні, тисячі розстріляних, спалених живими людей, арештованих і кинутих у румунські катівні повстанців.

Злочини румунських окупантів дотепер пам’ятають у Хотинському повіті. На лівому березі Дністра опинилося більше 50 тисяч біженців і більше 4 тисяч збройних повстанців, які не побажали всувати свою шию в ярмо поміщиків.

У цей час своє звірине обличчя показала петлюрівщина. Відступаючи під натиском Червоної Армії, остаточно втрачаючи під собою опору, петлюрівці спробували відігратися на Хотинському повстанні, яке вони зрадили ще до його початку, бажаючи підготувати собі можливість сховатися в Румунії[2]. Петлюрівський уряд домовився з румунською владою про видачу останнім організаторів повстання спочатку в кількості 96, пізніше — 13, а наприкінці — 5 чоловік[3]. Повстанцям запропонували вступити в петлюрівські частини. Але хотинці ні того, ні іншого не зробили. Більша частина з них зуміла пробратися на північ і вступити в ряди Червоної Армії. Інші зібралися в районі Дунаївців, не випускаючи з рук зброї[4]. Наприкінці березня 1919 р. домовилися з місцевими підпільними більшовицькими організаціями й заволоділи Кам’янець-Подільським, чим сприяли швидкій поразці петлюрівських банд[5].

До Кам’янець-Подільського почали підтягуватися й ті, що перебували в північно-східних частинах Подільської губернії. Незабаром було сформовано два партизанських полки — 1-й і 2-й Бессарабські, які прийняли активну бойову участь у боротьбі проти петлюрівців і білополяків. У червні 1919 р. ці два полки увійшли до складу Червоної Армії, і з них була сформована 45-я Червонопрапорна стрілецька дивізія, що пройшла всю громадянську війну на фронтах    у    боротьбі проти ворогів Радянської влади.

Шлях хотинських повстанців — це шлях від Хотинського повстання в ряди Червоної Армії, щоб на полях України разом з усіма українськими робітниками й селянами завойовувати Радянську владу.

Л. Токан 


[1] «Хотинское восстание» (Сборник документов и материалов). Кишинів, “Штиинца”, 1976 г.

[2] і дійсно – через досить нетривалий час, коли Червона Армія розгромила петлюрівську армію, значна частина військових і цивільних керівників Директорії УНР втекла саме в Румунію.

[3] це йдеться безпосередньо про видачу учасників повстання, але крім того петлюрівськими владами румунським владам було видано дуже багато мирних біженців, про що писали навіть петлюрівські газети (https://gvizdivtsi.org.ua/?p=4725 )

[4] саме в Дунаївцях петлюрівцями був розстріляний один з військових керівників повстання – легендарний Г.І. Барбуца, якого ще до початку повстання румунська влада засудила до страти. Тоді ж в Дунаївцях петлюрівцями були заарештовані і деякі інші командири повстанців: Рудь, Сирбу, Просвірін, Філюк…

[5] з Кам’янець-Подільського (як і з Вінниччини та Одещини) петлюрівці тікали саме до друзів-румунів через Дністер

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

3 комментария к “Спомини учасника повстання”

  1. отож, якого біса було вам помагати, коли ви воювали проти?

  2. того і воювали проти, що петлюрівські запроданці від початку допомагали лише румунам

  3. wehr і Inga: головне питання не в тому, що петлюрівська Директорія не помагала повстанцям, а тепер їх ідейні нащадки намагаються розмалювати Директорію – майже, як організатора повстання. Проблема в тому, що керівники від Директорії видавали повстанців румунам. І видавали не лише тих, хто з ними воював, а всіх підряд, навіть простих селян — біженців. Цій ганебній політиці запроданства не має виправдання

Залишити коментар