Олексій Мандзяк

Олег Кучерявий

01 rus1Як відомо, село Гвіздівці вперше згадується в грамоті господаря Молдавського князівства Олександра I Доброго, якою він дарує і підтверджує спадкування сіл Ходороуци і Гвіздівці Івашкові Владичкі і братам його Петру, Юрошкові і Данко, а також племіннику їх Мілі. Фахівці датують цей документ 1422-1431 роками[1]. Але фактично достеменно не відомо, коли саме в цьому населеному пункті була побудована перша церква. Століття канули в минуле, а разом з ними і ті нечисленні письмові джерела, в яких могло бути відзначене цю важливу для гвіздовчан подію. Перші ж документально підтверджені відомості про існування діючої церкви в Гвіздівцях відноситься тільки до другої половини XVIII століття.

Вочевидь виникає питання: а що до XVIII століття в цьому селі не було церкви? Що люди з самого хрещення, століттями на каміння молилися? Звичайно, це не так. Відомо, що церкви будувалися вже в часи, коли територія сучасної Сокирянщини входила до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а потім і Молдавського князівства. У катастифі (або реєстрі) селян, немешів[2], ватафів[3] і священиків, які платять податки в усіх двадцяти двох областях Молдавського князівства, датованому 20 лютим 1591 року, зазначено, що в той час в Хотинському цинуті, у складі якого були і Гвіздівці, налічувалося 95 священиків[4].

Деякі із господарських грамот, які збереглися до наших часів, донесли імена священиків, які служили при церквах деяких сусідніх сіл з Гвіздівцями. Так, наприклад, у грамоті 1634 року згадується священик Маковей, який служив при Архангело-Михайлівській церкві села Сербичани. В грамоті господаря Молдавського князівства Василя Лупу 1638 року знаходимо згадку про священика Тирона села Мендиківці (сучасне село Олексіївка Сокирянського району), який, крім усього іншого, мав у своїй власності якусь частину землі в цьому селі. Згідно погосподарському перепису Молдавського князівства 1771-1773 і 1774 років, свої церкви мали майже всі села сучасної Сокирянщини. Більш того, при деяких служили по 2 священика, наприклад, у Василівці, Коболчині та селі Молодове, а у Сокирянах і взагалі їх було аж троє[5].

Із «Ведомості до Молдавського дивану від Хотинського цитата про число в ньому селищ, в них дворів і людей» від 25 грудня 1772 року, і відомості про посімейний перепис населення Хотинської райї 1774 року, узнаємо, що при церкві села Гвіздівці служив один священик – піп Василь (Василів)[6]. У той час гвіздовецький прихід був частиною Радівецької (Радоуцкої) єпархії Сучавської митрополії.

ztara_tcerkva

На акварелі невідомого художника зображена звичайна бесарабська православна церква  XVIII-го століття з колокольнею. Такі ж самі будувалися і раніше. Доречи, на малюнку Михайлівська церква з села Тирново (нині — Єдинецький р-он Молдови). Мабуть, приблизно так виглядала і гвіздівецька Архангело-Михайлівська церква в ХVІІІ — на початку ХІХ ст.ст. (до 1820 року).

 Що із себе представляла церква, при якій служив священик Василь, ми можемо тільки припускати. Як відомо, найдавніші церкви Бессарабії ззовні нагадували сільську хату. Вхід в церквах типу хати, як і у житлових будівлях, влаштовувався з південної сторони, на відміну від більшості українських та російських дерев’яних церков, де він був розташований з заходу (по осі). Із заходу на схід послідовно розташовувалися три приміщення – притвор, неф і вівтар. В центральній частині будівлі замість пласкої або трапецієподібної стелі піднімався циліндричний або сферичний звід, що сталося мабуть під впливом кам’яної архітектури. Коли знадобилося з’єднати дзвіницю з церквою, її почали прибудовувати до церкви-хати з півдня. Влаштувавши вхід через дзвіницю, одночасно збільшили площу церкви. Дзвіниця зводилася тієї ж висоти, що і церква, або була трохи вищою. Вона розчленовувалася на два яруси, нижній строго збігався з висотою церкви, нижній – з висотою покрівлі. Водночас вміститися у такій церкві могло приблизно 20 прихожан разом з духовними особами.

Причиною розповсюдження церков такого типу було не стільки економічне становище населення, скільки політичні обставини. Як відомо, в ті часи територія Сокирянщини знаходилися під владою Османської імперії. У райях, де управляли мусульмани, турки забороняли будувати православні храми, хрести на яких здіймалися б вище, ніж півмісяці на мечетях. Тому церкви в таких районах нерідко являли собою звичайний одноповерховий будинок без дзвіниці із хрестами по обох кінцях коника даху. Часто малопримітні церкви–хатини були взагалі позбавлені розпізнавальних елементів православної церкви та наддахових хрестів[7].

У 1795 році, коли приходи сучасної Сокирянщини були у складі Хотинської єпархії (заснована після того як Радівецька кафедра перемістилася у Чернівці в 1783 році), в селі Гвіздівці на кошти прихожан була зведена нова плетено-мазана церква, яку освятили в ім’я глави святого воїнства Ангелів і Архангелів – Святого Архангела Михаїла. Станом на 1812 рік: «дерев’яна, помазана глиною, у всьому стара; покрита соломою, вбранням та книгами задоволена»[8]. Але, при цьому, за даними перепису Хотинського цинута 1817 року, при ній служили відразу два священики, два дячка і один паламар[9].

А можливо, що стара церква таким чином виглядала? На жаль точно стверджувати вже ні хто не зможе… На фото 1928 року: стара церква села Мендиківці (нині — сусідня Олексіївка), збудована 1724 р. (Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині . – «Сокирянщина», 2016. – С. 263.)

Після укладення широко відомого Бухарестського мирного договору 1812 року, з приєднанням Бессарабії до Російської імперії, Хотинська єпархія була скасована. Нова влада приступила до утворення нової єпархії, яка була заснована в 1813 році і названа Кишинівською і Хотинською. В неї були включені і приходи Сокирянщини. Першим правлячим архієреєм єпархії став митрополит Гавриїл (в миру – Григорій Григорович Бенулеску-Бодоні) (1746-1821). Саме до нього, через благочинного, звернулася громада села Гвіздівці з проханням дозволити розібрати стару церкву і звести нову. На це у гвіздовчан були вагомі причини. Маломісткість і ветхість церкви спонукали їх до будівництва нової церкви. В 1814-1815 роках у Гвіздівцях почався збір коштів. Багато в чому до цього місцеву громаду підштовхнув новий поміщик, медельничер[10] Іоанн Немішеску, який купив гвіздовецький маєток в тому ж 1814 році[11]. Маючи хорошу освіту, цінуючи науку і володіючи кількома мовами, він у той же час був вельми побожною людиною. Будівництво нового храму в селі Гвіздівці стало для нього пріоритетом. Відзначимо, що на його ж кошти була побудована церква в селі Околіна Сорокського повіту. Саме з його значного вкладення і почався збір коштів у Гвіздівцях. Але цей процес, з невідомих нам причин, затягнувся на кілька років. Припускаємо, що не останню роль зіграли хвороба, а згодом і раптова смерть поміщика Немішеску в 1819 році.

Gorodshe_1849

Церква у бессарабському селі Городище, відкрита у 1849 році. Можливо, що і так виглядала гвіздівецька Архангело-Михайлівська церква в ХІХ-му ст. після 1820 року.

Нова дерев’яна Архангело-Михайлівська церква була побудована на початку 1820-х років, але була освячена і відкрита тільки в 1825 році. Вся ця багаторічна затяжка була пов’язана з тим, що церковне начальство тривалий час не приймало церкву і відмовляло в її освяченні. Причиною тому була невідповідність канонам куполу церкви, а також низка інших недоробок. Було дано вказівку перебудувати церкву, відповідно до загальноприйнятих норм, на що пішли роки, насамперед, через фінансові проблеми і чиновницький бюрократизм[12]. До слова, щось подібне відбувалося і в інших населених пунктах сучасної Сокирянщини, наприклад, у селі Ломачинці, де церква в 1811-1813 роках також перебудовувалася через невідповідність купола канонам церкви[13].

Первісні помилки і подальші доопрацювання стали причиною того, що будівля церкви прийшла в непридатність і, як наслідок, прослужила менше півстоліття. В 1870 році було освячено місце (площею 0,25 га) для побудови нового храму. В 1872 році будівництво нової церкви було закінчено. З цією подією пов’язана легенда, яка передавалася в Гвіздівцях із покоління в покоління. У ній говориться, що місцевий поміщик Дмитро Олександрович Самсон (1793 р.н.) вчинив досить «значний» в ті часи злочин: навісив на своїх коней особливі дзвіночки, які мали право чіпляти на коней тільки великокнязівські особи (історичний прообраз «мигалок»). За цей злочин суд в якості умови звільнення від покарання, зобов’язав поміщика побудувати в селі нову церкву[14].

Насправді, навіть якщо легенда дещо перебільшила або спотворила реальні факти, частка правди в ній є. Відомо, що поміщики Самсони, які стали власниками Гвіздівців в 1865 році[15], брали в будівництві найактивнішу участь, як Дмитро Олександрович, так і його дружина Катерина Єгорівни (уроджена Бібері) (1816 р.н.). На їхні кошти була закуплена частина будівельного матеріалу, вони ж замовили і оплатили іконостас для церкви.

Але не тільки поміщики будували церкву. Не були байдужі і місцеві жителі, які зібрали значну суму на будівництво та звозили будівельний матеріал на власних волах. На схилах урочища «Гиртопи» ними ж були побудовані печі для випалювання цегли. В документах того часу відзначено, що побудована церква «утриманням поміщика села Гвоздоуц Дмитра Самсона спільно з прихожанами сього села»[16].

Храм побудований у вигляді подовженого корабля, подібного до образу Ноєвого ковчега. В його основі лежить хрест. Фундамент під церквою завтовшки в 2 метри. Довжина храму 36 метрів, ширина – 14 метрів. Висота стін неоднакова – від 14 до 19 метрів, товщиною 1,2 метра. Спорудження завершується сферичним куполом з хрестом на честь Ісуса Христа. Поруч дзвіниця заввишки в 36 метрів[17].

3 вересня 1873 року новозбудована церква була освячена єпископом Кишинівським і Хотинським Павлом (в миру Петро Васильович Лебедєв) – на честь Святого великомученика Димитрія Солунського. Слід зазначити, що ім’я цього святого було обрано сім’єю поміщиків. Дмитро Самсон, як особа, яка надала більшу частину коштів на будівництво храму, був оголошений ктитором (або «здателем») гвіздовецької церкви. Отримавши тим самим привілеї, він наполіг на виборі святого, ім’я якого він носив і сам. Скажімо коротко, що нічого дивного або нового в цій ситуації не було. В другій половині XIX століття на історичній Хотинщині це було модно, якщо так можна сказати, і спостерігалося в ряді приходів, в тому числі Сокирянщини. Наприклад, в селі Непоротове на початку 1890-х років на кошти поміщика Анастасія Євстафійович Статевича було побудовано нову церкву, яка 30 січня 1892 року була освячена в ім’я Преподобного мученика Анастасія. Як бачимо ім’я ктитора і святого одне і те ж.

Не зайвим буде згадати і про деяких інших привілеях отриманих Самсонами. Дмитро Олександрович і Катерина Єгорівна, будуючи церкву, передбачили під нею для себе і склеп для поховання. Там вони й були поховані. Правда, гвіздовецкі хлопчаки після закінчення Другої світової війни намагалися проникнути у це поховання, але воно було настільки міцно замуроване, що їм вдалося лише подряпати стіну.

У наступні десятиліття після освячення новозбудована Свято-Димитріївська церква багато разів піддавалася ремонту, а її внутрішнє оздоблення оновлювалося. Так, у червні 1890 року громаді села Гвіздівці було надане благословення за заслуги і пожертвування на місцевий храм[18]. У 1895 році жителі Гвіздівців «спільно з власницею Гвоздоуцького маєтку [Катериною Самсон], пожертвували 1,375 руб. на відновлення огорожі при місцевій церкві, на прибудову огорожі навколо приходського кладовища і на купівлю трьох священицьких облачень з пеленою для престолу і воздухами для Святих Дарів»[19]. Станом на 1896 рік Свято-Димитріївська церква представляла з себе наступне:

«1. Церква побудована 1872 року, утриманням поміщика села Гвоздоуць Дмитра Самсона, разом з парафіянами цього села, а освячена 1873 року 3 вересня.

  1. Церква самостійна, будівлею цегельна на кам’яному фундаменті, разом із дзвіницею, міцна; обнесена дерев’яними ґратами, укріпленими в кам’яному зі стовпами фундаменті. При церкві сторожки немає.
  2. Престол у ній один, в ім’я Святого Великомученика Дімітрія й престольне свято відбувається раз у рік 26 жовтня[20].
  3. Начинням і книгами церква достатня, богослужіння в ній відбувається церковнослов’янською мовою.
  4. Причту при цій церкві, за указом Святого Синоду 1885 року за № 3 призначене по штату: священик один і псаломщик один, які наявно й перебувають.
  5. Землі при цій церкві у відводі є тридцять три (33) десятини, відведеної 1872 року травня 3 дня Хотинським повітовим землеміром Бєлоусовим з поміщицької вотчини цього ж села Дмитра Самсона; на зазначену землю план і межова книга видані й зберігаються при церкві.
  6. Церковних домів для причту немає. Священик утримується у власному дерев’яному будинку, побудованому на царанській надільній землі, купленої громадою у селянина цього ж села під приміщення священика. Псаломщик живе теж у власному будинку, побудованому на церковній землі, подарованій поміщиком Дмитром Самсоном під приміщення причту. Для будівлі церковних домів під приміщення причту ні яких заходів по бідності парафіян не робиться.
  7. Жалування причт не одержує та й не призначене; добровільних приношень від парафіян виходить не більш, як двісті рублів у рік, а доходів від церковної землі виходить до ста рублів, у силу своєї недоброякісності. Будинків, млинів, крамниць і інших угідь причт не має, тому утримання причту досить убоге.
  8. Будинків, богаділень і лікарень, так само церковно–приходської школи, домів, крамниць і інших угідь, а також і капіталів при цій церкві немає.
  9. Відстань цієї церкви від Місцевої Духовної Консисторії в 220 верстах, а від місцевого Благочинного в 7 верстах.
  10. Сама найближча до цієї церкви Іоанно-Богословська села Клокушни в 2 верстах, Архангело-Михайлівська села Мендикоуць в 4 верстах і Архангело-Михайлівська села Сербичани теж в 4 верстах.
  11. Приписної церкви немає.
  12. Домової церкви немає.
  13. Опис церковному майну виданий 1882 року за шнуром, скріплений печаткою Кишинівської Духовної Консисторії, ведеться справно.
  14. Прибутково–витратні книги за шнуром, скріплені печаткою Кишинівської Духовної Консисторії, ведуться справно й зберігаються в цілості.
  15. Копії з Метричних книг з 1850 року православного сповідання зберігаються в цілості.
  16. Сповідальні розписи[21] за шнуром, скріплені печаткою з 1860 року, зберігаються в цілості.
  17. Обшукові книги[22] з 1848 по 1896 рік за шнуром скріплені печаткою Консисторії, зберігаються в цілості.

Примітка:

а) на парафіяльному цвинтарі каплиці немає; б) церковна бібліотека засновується й поповнюється книгами, схваленими Святим Синодом і духовною цензурою; в) парафіяльного піклування в цьому приході не засновано; г) церковно–приходської школи немає, а є Земська. Дітей шкільного віку в приході 75 осіб чоловічої й жіночої статі;  д) у звітному році церква одержала доходів: свічкового 147 р. 64 к., «кружечного»[23] 23 р. 10 к., «кошелькового»[24] 12 р. 25 к., пожертвувань грошима не було. Витрачено протягом року 182 р. 94 к., у залишок до 1897 значиться нічого; е) під церквою знаходиться фамільний склеп для заспокоєння будівельників храму; улаштований в 1887 році з дозволу Міністерства внутрішніх справ.

Священик Лампад Озерянський

Псаломщик Петро Назаревич»[25].

Черговий косметичний ремонт і поновлення оздоблення гвіздовецької церкви був здійснений в першому десятилітті XX століття. У цей період значну матеріальну допомогу місцевої церкви почав надавати новий поміщик Гвіздівців – Платон Іванович Бібері (1866-1941). Він також всіляко допомагав сім’ї тодішнього священика Михайла Холдевича, а так само вдові колишнього священика Лампадія Озерянського – матінці Олександрі Кіріяковні (народилася в сім’ї священика). В 1914 і 1920-х роках на його кошти було закуплені книги для церковної бібліотеки. Подаровані їм срібні чаші збереглися до наших днів, як, втім і деякі дари поміщиків Самсонів.

До початку відомих військово-революційних подій ХХ століття, Свято-Димитріївська церква була дуже добре забезпечена. Вона мала багато старих і достатньо цінних ікон, велике зібрання церковної літератури. Церква прикрашали чудові дзвони, рівних яким не було в окрузі. Але під час Першої світової війни – у травні-червні 1915 року за наказом командування 8-ої російської армії дзвони зняли з дзвіниці (як і в ряді інших приходів Сокирянщини і не тільки) і відправили на переплавку, оскільки фронту не вистачало металу. Цікаво відзначити, що цю сумну для гвіздовчан подію, у своєму вірші «На зняття церковних дзвонів» описав поміщик Платон Бібері:

«Все тот же Божий мир…Biberi_01

Как прежними годами,

Проводит пахарь день

Над рыхлой бороздой.

Все также стелят косари

Траву волнистыми рядами

Отточенной косой.

Старинный колокол

Всю ночь не дремлет

На башне храмовой.

Годами недвижим

И мнится ему та жуткая година,

Когда рать севера на Русь

Полки вела

И по велению монарха – исполина

В орудья грозны лились колокола.

И думал он с дубовых балок

Меня тяжелого снесут.

И буду я бездомный, жалок,

Куда–куда меня везут?

Не буду чуда воскресенья

В дни Пасхи громко прославлять

Не буду свадебного песнопенья

Веселым звуком покрывать

Не буду больше скорбным стоном

Мирян в могилу провожать.

Близка – близка моя могила

И мне ее не миновать.

Со мной товарищи меньшие

В огне жестоком пропадут,

Прощайте, други дорогие,

Прощай храм Божий – мой приют!»

Після того, дуже тривалий час у церкві замість дзвонів висів шматок залізничної рейки. Лише у 1936–1937 роках декілька заможних гвіздовецьких мешканців – Микита Москалюк, Федір Миколайович Москалюк, лісовий бригадир Петро Максимович[26] Олійник (Олєйнік) та ще хтось один (за спогадами старожилів), склалися грошима, поїхали до Бухаресту, замовили нові дзвони і згодом встановили їх. Вони висять і досі[27]. В наші дні є п’ять дзвонів різної величини і ваги.

У короткочасний період австрійської окупації 1918 року, нові господарі встигли дещо «реформувати» гвіздовецьку Свято-Димитріївську церкву – завезли нові книги, за якими священики повинні були підносити молитви по покійному «Божої милості імператору Австрійському, королю Угорського та Чеському, Далматинському, Хорватському, Славонському і Галицькому» Францу Йосифу I (1830-1916) і за здравіє діючого імператора Австро-Угорщини, Карла I (1887-1922). Однак слід зазначити, що достатньо толерантні австрійці, окрім цього, не намагалися щось змінювати в церковному житті, зокрема вони не чіпали церковнослов’янську мову – книги були видані саме на ньому. Входячи до церкви, австрійські солдати вели себе тихо, не зупиняючи служби і не порушуючи таїнства, про що свідчать старожили деяких сіл сучасної Сокирянщини.

Наприкінці 1918 року австрійців змінили румуни. Румунський Синод поширив свою владу на територію Кишинівської і Хотинської єпархії, перетворивши її в Бессарабську архієпископію. 10 березня 1923 року Бессарабську єпархію розділили на дві: Акермансько-Ізмаїльську (з кафедрою в Ізмаїлі) і Хотинську (з кафедрою в Бельцах). Сама Бессарабська єпархія в квітні 1928 року була перетворена в митрополію з кафедрою в Кишиневі. Акерманська єпархія стала вікарною єпархією Бессарабської митрополії, а Хотинська була включена до складу Буковинської митрополії.

Румуни на відміну від австрійців не церемонилися з місцевими релігійними устоями і звичаями: відразу привезли нові книги румунською мовою і зобов’язали вести службу на румунській мові. Священиком в ті часи залишався Михайло Холдевич, але разом з ним службу ніс присланий румунським церковним начальством священик Володимир Спічак (за відомостями на 1939 рік).

28 червня 1940 року Червона Армія перейшла ріку Дністер і швидко встановила контроль над територією Бессарабії. Після включення Бессарабії до складу СРСР в 1940-1941 роках на її території знову поширилася юрисдикція Руської Православної Церкви. Відновлення юрисдикції на перших порах являло собою тільки усунення наслідків антиканонічності дій Румунського Патріархату, вжитих в 1918-1940 рр. Щоправда, восени 1940 року церковні приходи і монастирі були обкладені високими податками, але якихось особливих і спеціальних заходів центральної влади, що були б спрямовані проти Церкви, не здійснювалося[28]. В гвіздовецкій церкві, яка стала частиною Чернівецької та Хотинської єпархії, на початку 1941 року був проведений опис майна, насамперед предметів з дорогоцінних металів. Однак спроб їх вилучення радянська влада не здійснювала.

За часів повторної румунської окупації 1941-1944 років («других румунів», як кажуть у народі), у Свято-Димитріївській церкві на місце священика з Румунії був присланий якийсь Іонеску. Разом з місцевим дячком Михайлом Оржеховським, він взяв участь у влаштованому румунськими військовими суді над гвіздовецькими комуністами, за що обидва після звільнення села радянською армією в 1944 році були заарештовані і засуджені до тривалих термінів позбавлення волі.

В 1942-1943 роках вищезгаданий священик Іонеску намагався домогтися від тодішнього церковного керівництва ремонту гвіздовецької церкви. Можливо, це йому б і вдалося, якби румунська влада протрималася трохи більше часу. У розрахунку на політичний ефект, режим Антонеску, незважаючи на брак коштів, навіть в умовах війни, фінансував Церкву. Так, згідно з дослідженнями Н.В. Стратулат, «В 1941-1942 рр. на ремонт 170 об’єктів, — церков, монастирів, будинків священиків, — губернаторство Бессарабії виділило 43,6 млн. леїв. На 1943 р. на ці ж цілі були виділені 26 млн. леїв. На закупівлю облачень та інших церковних шат, а також богослужбових книг митрополія отримала за той же період 14 млн. леїв. Губернаторство надало митрополії будівельні матеріали на суму в 5 млн. і — спеціально на потреби церковної пропаганди, — ще 6 млн. леїв. <…> В той самий час для священнослужителів були встановлені оклади, які в 4-5 разів перевершували заробітну плату робітника. У 1943 році, коли найбільші висококваліфіковані робітники заробляли по 10-12 тис. леїв, священики отримували щомісяця від 18 до 35 тис. леїв, не враховуючи доходів від виконання релігійних треб»[29].

Після звільнення Бессарабії в 1944 році Гвіздовецький прихід був знову включений до складу Чернівецької та Хотинської єпархії (потім Чернівецька єпархія) Українського Екзархату Російської Православної Церкви. Розпочався новий етап випробувань для прихожан Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці. Якщо в 1920-1940-х роках їх примушували вчити молитви румунською мовою, і деколи насильно заганяли в церкву (для обов’язкової присутності в неділю та святкові дні), то тепер з них вирішили зробити безбожників. У 1950-х роках на Сокирянщині почалася кампанія по зменшенню центрів релігійного життя населення. Церкви в деяких селах Сокирянського району, під самими різними приводами були закриті. Почалися провокації з боку партійних керівників, а також відкриті нападки на віруючих і в Гвіздівцях[30]. Але дискредитація причту церкви і віруючих прихожан не вдалася. Неодноразово робилися також і спроби закрити гвіздовецьку церкву. Це питання неодноразово, на самих різних рівнях піднімали партійно-комсомольські активісти і району і села, але завдяки сміливому і досить рішучому захисту з боку першого голови сільської Ради С.С. Грушецького, який, як старий комуніст користувався величезним авторитетом, церкві вдалося залишитися діючою[31]. Протягом кількох десятиліть вона була єдиною діючою церквою в окрузі. На великі свята в Гвіздівці з’їжджалися жителі багатьох навколишніх українських та молдовських сіл.

Тим не менш, уникнути проблем храму не вдалося. Не залишилося в Свято-Димитріївській церкві ні найстаріших книг, ні найдавніших і цінних церковних ікон, які «дивним» чином зникли, а замість них в церкві залишилися більш простенькі і дешевенькі … І якщо, дещо з церковного начиння можна вважати «зниклим» під час декількох обшуків в 1945-1948 роках, то розкрадання книг, іншого старовинного дорогого начиння, підміна найбільш цінних ікон відбулися вже в більш наближений до нас час, і без якої б то не було участі держави та її чиновників, тобто явно за участю декого із церковнослужителів.

Додамо, що в роки Радянського Союзу у Гвіздівці періодично навідувалися великі церковні чиновники і служителі. Так, наприклад, в 1973 році в Гвіздівці приїжджав єпископ Чернівецький і Буковинський Сава (в миру Бабинець Олександр Іванович; 1926-1992). 8 листопада 1982 року, у день пам’яті великомученика Димитрія Солунського, єпископ Чернівецький і Буковинський Варлаам (в миру Ільющенко Олексій Тимофійович; 1929-1990) вчинив Божественну літургію й святковий молебень у Димитріївському храмі в селі Гвіздівці. По закінченні літургії був зроблений хресний хід.

Нині Свято-Димитріївська церква знаходиться у складі Української православної церкви (Московського патріархату).

Відзначимо, що територія, де височить церква, час від часу змінювалася. Спочатку навколо споруди був посаджений бузок. З часом його знищили і побудували кам’яний мур з дерев’яним верхом та обсадили ясенами, які прикрашали будівлю 65 років. В 2007 році ясени зрубали і на їхнє місце посадили вічнозелені туї[32].

У 2007 році в Свято-Димитрівській церкві розпочався капітальний ремонт. З 2007 по 2010 рік жителями Гвіздівців та навколишніх сіл, гостями села та ін. зібрано пожертвувань на суму понад 200 тис. гривень.

На сьогоднішній день площа внутрішньої частини храму складає 250 м2. Вівтар і святилище відокремлюються голубим дерев’яним з позолоченими колонами іконостасами. Висота іконостасу 8 м. На ньому три яруси ікон. Завершується іконостас метровим позолоченим  хрестом. Всього на іконостасі 16 ікон розміром від 2,5 м до 1,5 м.  Перший  ярус – намісний, має  троє дверей. Центральні  двері – Царські ворота, позолочені із  зображенням  ікон  «Благовіщеня Богородиці і 4 євангелістів». Справа ікона  Спасителя, зліва – Божої матері з Немовлям. На дияконських  дверях  зображення  архангелів Гаврила і Михаїла. Справа від південних дверей – Храмова ікона Великомученика Димитрія Солунського. Зліва від північних дверей – ікона Святителя Миколая Чудотворця. Над Царськими воротами в другому ярусі ікона Тайної Вечері. В третьому ярусі дві ікони – Вознесіння і Воскресіння  Господнє. Завершується іконостас круглою іконою «Свята  Троєця». В храмі на стінах є багато ікон розміром 2х1 м, написані невідомим нам художником масляними фарбами на  полотні.

Вівтар розміщений в східній частині овальної стіни будівлі. На його стінах зберігаються ікони двунадесятих свят, а на стелі написана ікона Пресвятої Трійці. Найбільшою цінністю храму є ікона « Спасителя на престолі» розміром  3,5х2 м.

В Святилищі на стінах написані ікони  4 євангелістів, «Воскресіння сина  наінської  вдови»,  «Принесення в жертву  Аврамам свого сина Ісаака».

В центрі храму на тетраподі стоїть храмова і святкова ікона. Перед вівтарем зліва 3-х метрове розп’яття і стіл для приносу, де миряни читають «Заупокійну». Справа клірос для півчих і диякона. В церкві на підставках зберігаються церковні знамена – хоругви, які виносяться з храму під час хресного походу.

Стеля в дзвіниці розписана зображенням Всевидючого Ока Господнього. Справа і зліва від  4-х метрових дубових  дверей стоять аналої з іконами Пресвятої Богородиці, Ісуса Христа і Розп’яття. На стіні Великому мучениці Варвари[33].

КАПЛИЦІ – ЧАСОВНІ

Капличка на в`їзді в село

Протягом століть на великій території християнського світу зводилися культові споруди, призначені для релігійних відправ і молитов. До їх числа відносять і каплиці або каплички, які у східній християнській традиції являють собою невеличку церкву, часто без вівтаря, або навіть простий стовп з іконою. В тлумачних словниках капличку визначають як «невелику молитовну будівлю або ж церкву без вівтаря». Саме остання обставина, до речі, суттєво відрізняє капличку від церкви, адже через відсутність вівтаря – підвищеної частини храму, де відбувається священнодійство, – каплиці є функціонально обмеженими.

Капличка на цвинтарі

Як правило, каплички споруджуються на відзнаку якоїсь події або як надгробний пам’ятник на площах, кладовищах або околицях міст і сіл, при в’їзді в населений пункт, на шляхах тощо. На Сокирянщині, проте як і в багатьох інших місцевостях, в минулому каплички зводили також багаті поміщики біля свого будинку для відправлення молитов.

Певно, що ці, невеликі за розміром, архітектурні об’єкти акрального характеру не сповнені тої монументальної величі і не мають таких пишних шат, як церкви та собори. Але у релігійному житті селян вони завжди мали значне місце. Було це і в минулому, і є тепер. Нині у Гвіздівцях є дві каплички, перша – при в’їзді у село з боку Сокирян, друга – при вході на кладовище: «Одну побудувала за свої кошти Лідія Петрівна Савчук, яка працювала в Італії, а іншу – Дмитро Федорович Мороз із своїми синами. Допомагав їм Валерій Григорович Москалюк. Щоденно відчиняють каплички Ліля Іванівна Шеремета та Марія Миколаївна Мудрик. Вони старанно доглядають ці споруди і прилеглі території, весною саджають квіти, взимку розчищають сніги»[34].

СВЯЩЕННО- І ЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛІ

Беньковський Микола Стефанович (1843 р.н.) – в 1860-х роках, дячок при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. В 1868 році переміщений на місце дячка до Преображенської церкви села Керстинці Хотинського повіту. За даними на 1895 рік служив понадштатним псаломщиком при церкві села Широуці Хотинського повіту[35]. Надалі був висвячений на священика. В 1914 році, 2 жовтня, заштатного священика селища Широуці-Вищі, Миколу Беньковського, «Всеросійський Государ Імператор, по всепідданішій доповіді обер-прокурора Святійшого Синоду, нагородив золотою медаллю з написом «за старанність», « за п’ятидесятирічну відмінно-старанну службу».

Дружина: Євдокія Василівна (1849 р.н.). Їхні діти: Володимир (1881 р.н.) і Олександр (1884 р.н.).

Священик Бодянчук Р.Д.

Бодянчук Руслан Дмитрович – з 2002 року священик при Свято-Димитрівській церкві села Гвіздівці Сокирянського району Чернівецької області. В селі його називають по-своєму – батюшка Рустик.

Бучко (Бучка) Захарій Андрійович (1833 р.н.) – син гвіздовецьких селян, Онуфрія Михайловича Бучко (1786-1850) та Марії (1792 р.н.)[36]. 27 березня 1872 року затверджений на посаді церковного старости при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту, – на друге триріччя[37]. 19 листопада 1885 року нагороджений похвальним листом від єпархіального начальства за «довголітню і корисну службу»[38].

Дружина: Анна Микитівна (1837 р.н.)[39]. Їхні діти: Лук’ян (1856 р.н.) та ін.

Василь (Василє) – священик при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинської райї, згідно даним із відомості про погосподарський перепис населення Хотинського цинута Молдавського князівства, складеного в 1774 році[40].

Гангал Синчан – із селян, 1 червня 1920 року затверджений на місце церковного старости при Свято-Димитріївській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту[41].

Гримальський Михайло Васильович – з сім’ї духовного звання. Деякий час служив дяком при Преображенській церкві села Керстинці. В 1868 році переміщений в Архангело-Михайлівську церкву села Гвіздівці Хотинського повіту. 27 січня 1887 року безмісний причетник села Гвіздівці визначений на вакансію псаломщика до церкви села Клімовці Сорокського повіту[42].

Гроппа Іоанн Дмитрович (1852-1904) – з сім’ї духовного звання. Закінчив курс Кишинівської духовної семінарії, і 30 серпня 1877 року висвячений на священика до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці Хотинського повіту, де прослужив близько двох років[43]. 24 січня 1879 року переміщений на місце настоятеля Стинжиненського приходу Ясського повіту[44]. Далі служив при Свято-Миколаївській церкві 2-го округу Белецького повіту. За даними кінця XIX ст. — початку XX ст. був членом Кишинівського Православного релігійно-просвітнього Місіонерського Христо-Різдвяного братства (відкрито 28 грудня 1899 року в м. Кишиневі), а також був благочинним 2-го округу Белецького повіту. Помер 27 листопада 1904 року, в селі Кирилени Белецького повіту[45].

Його син, Феодор Іоаннович Гроппа закінчив Кишинівську духовну семінарію. Працював економом Кишинівського єпархіального жіночого училища. В 1905 році висвячений у сан священика.

Грушецький Євфимій (Ефтеній) Феодосійович (1845 р.н.) – із селян, народився в селі Гвіздівці, в сім’ї Феодосія Леонтійовича Грушецького (1809 р.н.) і Катерини Олексіївни (1808 р.н.)[46]. У 1892 році затверджений церковним старостою при Свято-Димитріївській церкви села Гвіздівці Хотинського повіту, — на перше триріччя[47].

Дашкевич Петро Костянтинович (1858-1927) – син священика. В 1880 році закінчив курс Кишинівської духовної семінарії. В неділю 6 вересня 1881 року, в кафедральному соборі м. Кишинева, після божественної літургії, преосвященний митрополит Ієрофій висвятив його на священика до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці, Хотинського повіту, де він прослужив недовго. З 1882 року служив при церкві Архангела Михаїла в с. Липнику, де й помер у 1927 році[48]. Був нагороджений церковними та державними нагородами, наприклад, в 1911 році його удостоїли наперсного хреста від єпархіального начальства.

Дружина: Надія Авксентіївна. Їхні діти: Микола (01.07.1883 р.н.), Тетяна, Костянтин, Олена.

Кирилович Василь Стефанович (1790 р.н.) – «із росіян, син священицький». До 1816 року служив дяком при церкві села Клокушна Хотинського повіту[49]. Потім, Проілавським єпископом Димитрієм Бендерським, за благословенням митрополита Гавриїла, висвячений на священика до Архангело-Михайлівської церкви села Гвіздівці Хотинського повіту[50]. Служив до кінця 1840-х років, коли і помер.

Дружина: Феодосія Лук’янівна (1794 р.н.). Їхні діти: Дмитро (1818 р.н.), Григорій (1829 р.н.), Анна (1821 р.н.), Олена (1829 р.н.), Єфросинія (1832 р.н.), Олександра (1833 р.н.)[51].

Кирилович Дмитро Васильович (1818 р.н.) – син священика села Гвіздівці, Василя Стефановича Кириловича (1790 р.н.) і Феодосії Лук’янівни (1794 р.н.). В 1847-1851 роках служив дияконом при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. Надалі, висвячений на священика до іншого приходу.

Дружина: Єлена Іванівна (1825 р.н.). Їхні діти: Михайло (1844 р.н.), Іоанн (1848 р.н.).

Кочуровський Михайло Стефанович (1827 г.) – син дячка села Гвіздівці Хотинського повіту, Стефана Івановича Кочуровського (1782 р.н.) та матушки Феодосії (1794 р.н.). Деякий час був півчим Архангело-Михайлівської церкви села Гвіздівці. 1 червня 1850 олку, за проханням, посвячений у стихар і визначений паламарем при Архангело-Михайлівській церкві села Пригородок Хотинського повіту. 1 листопада 1851 року, відповідно проханню, переміщений на місце паламаря до Архангело-Михайлівської церкви села Вережани Сорокського повіту[52].

Дружина: Марія Федорівна (1833 р.н.), у шлюбі з якою народився син Петро (1851 р.н.).

Кочуровский (Качуровський) Стефан Іванович (1 782 р.н.) – «син дворянський», родом з Ушицького повіту Подільської губернії. В 1806 році затверджений дяком при Архпнгело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту[53]. Служив при цій церкві до 1837 року.

Дружина: Феодосія (1794 р.н.). Їхні діти: Марія (1816 р.н.), Захарій (1818 р.н.), Михайло (1827 р.н.), Авраам (1832 р.н.), Ірина (1821 р.н.), Олександра (1823 р.н.)[54].

Крокос Василь Петрович – із сім’ї духовного звання. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. 9 серпня 1889 року висвячений на священика до Різдво-Богородичної церкви села Цахноуци 3-го округу Оргеївського повіту. 25 серпня 1897 року переміщений до церкви Успіння Пресвятої Богородиці села Василівка Хотинського повіту[55]. В 1898 році нагороджений набедреником. 31 грудня 1903 року переміщений до Іоанно-Богословської церкви села Клокушна, того ж повіту. В 1904-1910 роках, кілька разів підміняв (на час відлучки) священика Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці Хотинського повіту.

Дружина: Марія Андріївна. Їхні діти: Людмила (23.03.1890 р.н.), Володимир (30.04.1893 р.н.), Надія (16.08.1906 — 24.12.1910), Олімпіада, Валентин, Клавдія.

Кушніров Афанасій Євстахійович (1786-1837) – церковний староста при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту (за даними на 1835 рік).

Дружина: Єлена (1793 р.н.). Їхні діти: Михайло (1817 р.н.) і Власій (1824 р.н.)[56].

Мінкін Петро Іванович (1907 р.н.) – в 1940-х роках якийсь час служив псаломщиком при Свято-Димитріївській церкві села Гвіздівці Секурянської волості. Після закінчення Другої світової війни служив священиком при Петро-Павлівській церкві містечка Сокиряни Чернівецької області. Надалі – протоієрей, благочинний храмів Кельменецького та Сокирянського районів, а потім Кельменецького-Сокирянського округу в 1960-1980-х роках.

Михалевич Єлисей Лукич (1808 р.н.) – син священика селища Баранова, Луки Андрійовича Михалевича (1781 р.н.) та Матрони (1793 р.н.). В 1839-1842 роках служив дяком при Георгіївській церкві у м. Кишиневі. У 1840-х — початку 1850-х роках служив священиком при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту.

Дружина: Євфимія Степанівна (1816 р.н.). Їхні діти: дочки Олександра (1836 р.н.), Фекла (1843 р.н.), Анна (1844 р.н.) і сини: Єрмоген (1848 р.н.) і Єлевферій (1851-1901)[57].

Нагієвський Леонтій Семенович (1842 р.н.) – син паламаря села Гвіздівці, Симеона Миколайовича Нагієвського (1809 р.н.) і його другої дружини, Євфимії Миколаївни (1815 р.н.). В травні 1867 року затверджений паламарем при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту[58].

Відомо, що діти Леонтія також пішли по стопах батька. Принаймні, двоє його синів служили псаломщиками в Хотинському і Белецькому повітах.

Нагієвський Микола – священик при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського цинута (за даними на 1824 рік помер). Висвячений на священика Проілавстким єпископом Парфенієм.

Діти: Іван (1813 р.н.), Симеон (1809 р.н.), Єлизавета (1806 р.н.) і Тетяна (1816 р.н.)[59].

Нагієвський Симеон Миколайович (1809 р.н.) – син священика села Гвіздівці. За даними на 1828-1850 роках – паламар при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту.

Двічі був в офіційному шлюбі. Перша дружина – Єлена Лук’янівна (1808 р.н.); друга – Євфимія Миколаївна (1815 р.н.). Діти: Мойсей (1829 р.н.), Андрій (1838 р.н.), Леонтій (1843 р.н.), Андронік (1848 р.н.), Євдокія (1836 р.н.), Ірина (1841 р.н.) і Домнікія (1845 р.н.).

Поховання священиків при Свято-Дмитрівській церкві

Поховання священиків при Свято-Дмитрівській церкві

Назаревич Василь Петрович (1880-1930) – народився в селі Гвіздівці Хотинського повіту, в сім’ї псаломщика Петра Петровича Назаревича[60]. Закінчив курс Кишинівської духовної семінарії. Деякий час був псаломщиком при Свято-Димитріївській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. В 1905 році висвячений на священика до церкви села Зінькова Подільської єпархії. 11 березня 1913 року переведений до церкви села Санкоуци Хотинського повіту. 5 березня 1915 року переміщений до церкви села Рестео-Атаки, того ж повіту. 1 вересня 1926 року переміщений до церкви Успіння Пресвятої Богородиці села Шебутинці Хотинського повіту[61]. Помер 3 лютого 1930 року[62].

Дружина: Єлена Іванівна Полянська (09.05.1886 р.н.) – дочка священика Іоанна Савовича Полянського (1860-1926) і Тетяни Василівни (1862 р.н.)[63]; народилася в селі Михалкове Хотинського повіту.

Назаревич Олександр Петрович (1879-1937) – народився 1 серпня 1879 року в селі Гвіздівці Хотинського повіту Бессарабської губернії, в сім’ї псаломщика Петра Петровича Назаревича (1855 р.н.)[64]. Закінчив два класи Єдинецького духовного училища. Деякий час служив позаштатним псаломщиком, допомагаючи батькові при Свято-Димитріївській церкві того ж села Гвіздівці. Після того, як Бессарабія відійшла Румунії, він проживав на території СРСР. За даними на 1930 рік – служив в сані священика в селі Сирскоє Воронезької області Російської Федерації.

20 січня 1930 року трійкою при ПП ОПГУ по Центрально-Чорноземній області був засуджений за статтею 58-10 КК РФСР до 5 років заслання в Північний край. В 1932 році перебував 2 місяці в ув’язненні.

Після повернення із заслання служив при церкві села Грязновка Трубетчінського району Воронезької області (нині територія Липецької області). Там, 10 серпня 1937 року о. Олександр був знову заарештований з звинуваченнями в «участі в церковно-монархічній організації» по груповій справі «Слідча справа єпископа Олександра Торопова та ін.»[65]. Пред’явлені звинувачення категорично не визнав. Постановою трійки УНКВС по Воронезькій області від 15 жовтня 1937 року, за ст. 58-10-2, 58-11, засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок приведений у виконання 15 жовтня 1937 року, в Липецьку.

Реабілітований постановою президії Липецького обласного суду від 17 вересня 1960 року.

Назаревич Петро Іванович (1818–1902) – народився в сім’ї дяка (пізніше священика) Івана Григоровича Назаревича (1784 р.н.), в селі Коболчин Хотинського повіту[66]. В 1833 році визначений дяком до Свято-Миколаївської церкви села Коболчин. В 1845 році висвячений в диякона при тій же церкві. 1848 року висвячений в сан священика і направлений служити при церкви Білівці Хотинського повіту[67]. В 1861 році переміщений до Свято-Михайлівської церкви села Гвіздівці, того ж повіту. В 1875 році переміщений на місце священика при Архангело-Михайлівській церкві села Сербичани Хотинського повіту[68]. 18 квітня 1877 року був нагороджений скуфією, а в 1887 році – камилавкою. 7 лютого 1878 року затверджений духівником по 5-му округу Хотинського повіту. 15 травня 1899 року за п’ятдесятирічну службу нагороджений орденом св. Володимира 4 ступеню[69]. 24 липня 1900 року, згідно проханню, звільнений за штат через похилий вік. Помер 11 січня 1902 року.

Назаревич Петро Петрович – народився в селі Білівці Хотинська повіту[70], в сім’ї священика Петра Івановича Назаревича (1818-1902). В 1875 році закінчив курс Єдинецького духовного училища. В 1876 році, 22 липня після випробувань, визначений Преосвященним Павлом, псаломщиком до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці Хотинська повіту. В 1876 році по зарахованій ратником ополчення, про що отримав свідоцтво видане Хотинським повітовим по Військовій повинності Присутності, травня 9 дня 1877 року за № 1241. В 1911 році за службу по єпархіальному відомству, до дня народження Його Імператорської Величності нагороджений благословенням Святійшого Синоду з грамотою.

Двічі був в офіційному шлюбі. Друга дружина — Матрона Антонова – донька паламаря містечка Ялтушкова Подільської губернії, Антона Озерянського. Діти від першої дружини: Олександр (1879 р.н.), Василь (1880 р.н.), Катерина, Георгій и Марія; від другого шлюбу: Володимир і Антоніна[71].

Озерянський Лампадій Антонович (1848–1901) – народився в селі Митки Подільської губернії (тепер – Барський р-н Вінницької обл.), в сім’ї паламаря Антона Амвросійовича Озерянського. В 1882 році закінчив Подільську духовну семінарію (за іншими даними – Кишинівську духовну семінарію). 18 червня 1882 року був висвячений на диякона, а 29 червня того ж року висвячений на священика до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці Хотинського повіту[72].

Отець Лампадій був людиною з великим багажем знань і неймовірними організаційними здібностями. Водночас йому вдавалося піклуватися за парафіян свого села й вести місіонерську й просвітницьку діяльність не лише у Гвіздівцях, а ї за межами села. Деякий час він служив одразу при церкві с. Гвіздівці і сусіднього села Клокушни. В останньому він також був законовчителем місцевої церковно-приходської школи. В 1897 році «Лампад Озерянський призначений завідувачем місцевої церковно-приходської школи» села Клокушна.

Він щиро жертвував гроші на різні благодійні проекти до неприбуткових громадських організацій, наприклад до Семінарського Трисвятительского братерства, котре було утворено в лютому 1880 р. для допомоги бідним учням Кишинівської семінарії, а так само Православного Місіонерського товариства.

Багато в чому, завдяки о. Озерянському, жителям Гвіздівці була виказана подяка «з видачею встановлених грамот» (згідно «Списку особам духовного й світського звання, яким за заслуги й пожертвування по духовному відомству, визначенням від 31 травня – 12 червня 1890 року за № 1251, надане благословення Святого Синоду».

У його практиці мали місце декілька випадків перехрещення іновірців (іудеїв і римо-католиків) у православну віру. У якості одного з прикладів можна навести наступний: «Приєднанні до православ’я. 20 жовтня [1890 року] священиком села Гвоздоуць, Хотинського повіту Лампадом Озерянским дочка міщанина м. Бричан Сура Гондельман, дівчина 18 літ, іудейського віросповідання»; «31 жовтня [1891 року] священиком села Гвоздоуц Хотинського повіту Лампадом Озерянським син фельдфебеля Вітольд Флоріан Гаккель, римсько-католицького сповідання».

8 вересня 1891 Лампадій Озерянський призначений депутатом по 5 округу Хотинського повіту на училищні з’їзди[73]. У 1898 році був нагороджений набедреником за старанну єпархіальну службу.

Великою пошаною о. Лампадій користувався у інших місцевих священників і дяків. Так, в 1887 році священик Іоанн Полянський, запросив його на свято освячення кам’яної церкви Святоуспіння Пресвятої Богородиці в селі Шебутинці. В 1892 році напередодні освячення нової церкви в селі Непоротово «увечері зроблена була врочисто Всеношна священиком Лампадом Озерянським і дяком».

Доповнити до сказаного можна й те, що отець Лампадій товаришував з багатьма священиками Хотинського повіту і взагалі Бессарабії, наприклад, з Міною Черноуцаном (містечко Сокиряни), Михайлом Онуфрієвичем (село Романківці), Георгієм Гербановським (село Селище). Його послугами, як одного з респондентів відносно старообрядців Секурянської волості, користувався митрополіт Арсеній (у миру Авксентій Георгійович Стадніцкий), відомий історик церкви, у ті часи редактор Кишинівських єпархіальних відомостей (1888–1896 рр.)[74].

Дружина: Олександра Кіріяківна (1855 р.н.) – дочка священика. Пережила свого чоловіка на декілька років. Отримувала допомогу з Емеритальної каси Кишинівської єпархії[75].

Оржеховський Михайло Лукич (1895/1896–1988) – народився на території Молдови. З 1919 року служив псаломщиком при Свято-Димитріївській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. В 1941 році, під час другої румунської окупації, взяв участь в суді над місцевими комуністами, голосував за застосування до них смертної кари (вирок був приведений у виконання). Після звільнення села радянськими військами, був заарештований і згідно з відомостями, отриманими від старожилів села Гвіздівці, був засуджений до 25-ти років позбавлення волі. Офіційні документи говорять про те, що насправді його засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Після звільнення, згідно з переказами старожилів, він повернувся і служив дяком при Свято-Миколаївській церкві села Коболчин Сокирянського району Чернівецької області. У 1954 році висвячений на священика і кілька десятиліть служив в приходах Чернівецько-Буковинської єпархії. Під час його служіння в селі Ожеве, того ж Сокирянського району, там була закрита місцева церква Преподобної Параскеви[76]. Дослужився до протоієрея. Помер в 1988 році[77].

Пащенко Іван Іванович (1819 р.н.) – народився в селі Гвіздівці Хотинського повіту, в сім’ї дяка Івана Петровича Пащенко (1796 р.н.) і дочки священика Анни Леонтіївни Шимановської (1797 р.н.). З 1852 року служив дияконом при Архангело-Михайлівській церкви села Гвіздівці Хотинського повіту.

Пащенко Іван Петрович (1796 р.н.) – «із росіян, син священицький», з 1821 року, за розпорядженням екзарха і митрополита Гавриїла, служив дяком при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту[78]. Останній раз його ім’я фіксується в церковних книгах за 1852 рік.

Двічі був в офіційному шлюбі. Перша дружина: Анна (1797 р.н.) – дочка священика Леонтія Шимановського; друга – Єфросинія Андріївна (1815 р.н.). Діти від першого шлюбу: Іван (1819 р.н.), Олександр (1822 р.н.), Філіп (07.07.1829 р.н.), Петро (1830 р.н.), Яків (1832 р.н. ), Єлизавета (1833 р.н.)[79]; від другого: Кирияк (1836 р.н.), Сафронія (1839 р.н.), Параскева (1844 р.н.), Євдокія (1847 р.н.) і Артемій (1851 р.н.).

Пащенко Кирияк (Кирик) Іванович (1836 р.н.) – син дячка Івана Петровича Пащенко (1796 р.н.). Деякий час був позаштатним дяком при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. За даними на 1873 рік служив священиком при церкві Іоанна Златоуста села Перерита 4-го округу Хотинського повіту[80].

Дружина: Тетяна Василівна. Діти: Віра, Василь (06.02.1873 р.н.)[81].

Пащенко Філіп Іванович (1829 р.н.) – народився 7 липня 1829 року в селі Гвіздівці Хотинського повіту, в сім’ї дяка Івана Петровича Пащенко (1796 р.н.) і Анни Леонтіївни Шимановської (1797 р.н.). Отримав домашню освіту. У підлітковому віці, без затвердження, служив паламарем при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. 28 липня 1851 року, відповідно проханню, архієпископом Іринархом посвячений в стихар і визначений паламарем до Успенсько-Богородичної церкви села Санкоуци Хотинського повіту. 3 грудня 1865 року переміщений до Архангело-Михайлівської церкви села Перківці, того ж повіту. В 1868 році переміщений до церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Тарасоуци Хотинського повіту[82]. 15 липня 1895 року звільнений за штат[83].

Дружина: Марія Григорівна (тисячу вісімсот тридцять два р.н.). Їхні діти: Юліта (1856 р.н.), Євдокія (1866 р.н.), Анна (1869 р.н.)[84].

Савчук Ісидор Васильович (1838 р.н.) – із селян, народився в селі Гвіздівці, в сім’ї Василя Даниловича Савчука (1796 р.н.) та Оксани Іванівни (1803 р.н.)[85]. В 1896 році затверджений церковним старостою при Свято-Димитріївській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту, на перше триріччя[86].

Споялов Андрій Євфимович (1853 р.н.) – народився 1 січня 1853 року в сім’ї священика Свято-Михайлівської церкви села Петроси Сорокського повіту, Євфимія Васильовича Споялова[87]. В 1875 році закінчив Кишинівську духовну семінарію, і 15 вересня того ж року визначений, згідно проханню, псаломщиком до Іоанно-Богословської церкви села Молодове Хотинського повіту. 14 серпня 1876 року переміщений на місце псаломщика до Хотинського Покровського собору. 19 грудня 1876 року висвячений на священика до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці, того ж повіту[88]. 18 червня 1877 року переміщений до церкви села Тирнова Хотинського повіту[89]. 30 липня 1877 року затверджений законовчителем Тирновського міністерського училища[90]. В 1879 році переміщений до Архангело-Михайлівської церкви села Романківці, того ж повіту, де 6 жовтня того ж року призначений законовчителем чоловічого і жіночого училищ. 19 березня 1881 року переміщений в село Негринці Хотинського повіту. З 16 серпня 1882 року служив священиком при Свято-Миколаївській церкві села Коболчин, того ж повіту. Отець-законовчитель Коболчинськрї церковно-приходської школи (за даними на 1896 рік). 6 травня 1899 року нагороджений камилавкою від Святого Синоду. В 1899 і 1904 рр. також був нагороджений наперсним хрестом. В 1902 році він духівник 5-го округу Хотинського повіту. В 1903 році, згідно проханню, звільнений з посади депутата по 5-му округу Хотинського повіту.

За даними на 1896 рік – вдівець[91].

Холдевич

Священик Холдевич М.І.

Холдевич Михайло Іванович (1877 р.н.) – син священика. Його предки родом із села Непоротове Хотинського повіту. В 1892 році закінчив Єдинецьке духовне училище (за іншими даними – Кишинівське духовне училище), а потім, в 1899 році – Кишинівську духовну семінарію. Ще у період навчання в семінарії, внаслідок обмороження втратив одну ногу[92]. З 16 серпня 1899 року служив при церкві Різдва Пресвятої Богородиці села Михалкове Хотинського повіту[93]. 12 лютого 1902 року визначений на місце священика при Свято-Димитріївській церкві села Гвіздівці, того ж повіту[94]. В 1913 році деякий час не служив у Гвіздівцях – 9 лютого був переміщений до церкви села Русяни Хотинського повіту, але вже 9 березня повернувся до виконання священицьких обов’язків в приході села Гвіздівці. Удостоювався подяки з боку єпархіального начальства. В 1904 році йому було надане архіпастирське благословення. В 1906 році затверджений членом благочинного ради 5-го округу Хотинського повіту. В 1911 році до дня Святої Пасхи Його Преосвященством, Преосвященнішим єпископом Серафимом був нагороджений скуфією. В 1911 році був внесений до списку священиків, затверджених у засіданнях Кишинівської Єпархіальної Місіонерської ради на посаді окружного помічника Єпархіального місіонера. 5 травня 1914 року він взяв участь у зборах пастирів і обраних мирян 5-го благочинного округу і повіту для підготовки заходів щодо боротьби з народною нетверезістю, які відбувалися в селі Чепелиуцях Хотинського повіту.

У 1919 році він підтримав Хотинське повстання. Тим не менш, румунська влада судити його не наважилася, а тільки відібрала у нього в 1919 році земельний наділ і в перші роки румунської окупації службу він не ніс. Однак, селяни не залишили його у важку хвилину і допомагали, чим могли. З часом румунські чиновники повернули священику землю і прихід, але разом з ним в церкві ніс службу румунський священик.

Відома велика доброта отця Михайла. Він всіляко допомагав місцевим жителям, причому не тільки православним прихожанам, але й представникам інших віросповідань. Так, наприклад, серед численних прохань до повітового і земського начальства підписаних рукою М. Холдевича знаходимо заяву з проханням про допомогу сім’ї єврея Мошки Йосиповича Креймаря.

На початку Великої Вітчизняної війни і повторної румунської окупації саме активне заступництво священика Михайла Холдевича допомогло врятувати від розправи сільських комсомольців і одного з комуністів – майбутнього голови сільради Я. Швеця.

Станом на 1944-1946 роки сімейство М. Холдевича мало досить багато землі – 8,5 га, з яких 0,18 га – під садом, 8 соток під овочами, і 8 га – в полі. Крім садових насаджень і овочів вирощував пшеницю, жито, ячмінь, кукурудзу, тримав корову і свиню[95].

Дата його смерті не відома, не виключено, що він помер у 1946-47 роках від голоду, хоча деякі старожили стверджують, що голодні роки він все ж таки пережив.

Дружину священика Холдевича звали Надія Миколаївна (1880 р.н.), від якої він мав сина Михайла (1902 р.н.) і двох дочок — Елеонора (1900 р.н.) і Лідія (1905р.н.).

svid-o_narodz-2_мал

Свідоцтво про народження, оформлене та підписане священиком М. Холдевичем у 1935 р., з печаткою гвіздовецької церкви

Шапчинський Георгій Георгійович (1856-1902) – із сім’ї духовного звання. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. 13 березня 1878 року визначений псаломщиком при Іоанно-Богословській церкві села Ружниця Сорокського повіту. Потім висвячений на священика до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці Хотинського повіту. 10 грудня 1880 року переміщений в село Теребна Ясського повіту (потім — Белецького повіту)[96], де він помер 11 грудня 1902 року.

Дружина: Ольга Василівна (1 862 р.н.). Їхні діти: Василь (1879 р.н.), Сергій (1881 р.н.), Софія (1883 р.н.)[97]. Сергій в 1903 році закінчив Кишинівську духовну семінарію і 7 липня визначений на місце священика до церкви села Теребна Белецького повіту[98].

Шимановський Леонтій (1753-1825) – «із росіян, син дворянський», висвячений на священика єпископом Проілавським Парфенієм в 1795 році і призначений служити при Архангело-Михайлівській церкві села Гвіздівці Хотинського повіту[99]. Служив імовірно до 1825 року.

Діти: Авксентій (1793 р.н.), Анна (1797 р.н.), Федот (1799 р.н.), Антон (1802 р.н.), Агафія (1811 р.н.), Самсон (1822 р.н.) і Домнікія (1817 р.н.)[100].

Ямбурський Спиридон Іванович (1851-1880) – народився в селі Поляни Оргеївського повіту, в сім’ї паламаря Іоанна Іларіоновича Ямбурського (1815 р.н.). Навчався в Кишинівській духовній семінарії. По журнальному визначенню Педагогічного зібрання  від 26 січня і 17 лютого 1871 року, вихованець II класу Спиридон Ямбурський прийнятий на казенне утримання. В 1875 році закінчив семінарію у званні студента, і був висвячений на священика до Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці Хотинського повіту[101]. 11 жовтня 1876 року переміщений на місце настоятеля до Свято-Михайлівської церкви села Кіпешка 3-го округу Оргеївського повіту[102]. Там він помер 1 грудня 1880 року – «від сухот»[103].

Дружини і дітей не мав.

___________________________________________

[0] Раніше (7.03.2011) на сайті публікувалася стаття про гвіздовецьку церкву —  «Гвіздівецька церква і її духовні особи (XIX ст. – 1919 р.)». Опублікована сьогодні стаття значно уточнює та доповнює відомості викладені раніше, з врахуванням новознайдених історичних даних.

[1] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 42 – 46; Кучерявий О. П., Мандзяк О. С. Гвіздівці: Шляхами століть. – Київ: «Арт Економі», ?. – 536 с.: іл. (Готується до видання.)

[2] Немеші — привілейовані власники землі. На відміну від куртян не мали постійних служб і тимчасово призивалися в господарське військо. Відомо, що немеші отримували податкові пільги — платили особливу так звану «немешську подать».

[3] Ветаф, (ватаф, ветав, ватав; в оригіналі документа — веташі) — господарський слуга, начальник господарских придворних, начальник охорони при дворі господаря; глава загону з 500 воїнів.

[4] Documente privind istoria României. A. Moldova. Veacul XVI. Vol. 4: 1591–1600. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1952. – P. 4; Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 125.

[5] Молдова ын епока феудализмулуй – Волумул 7, партя 2: Реченсэминтеле популацией Молдовей дин аний 1772–1773 ши 1774 = Переписи населения Молдавии 1772–1773 и 1774 гг. / алкэтуиря, кувынтул ынтродуктив ши коментарииле де П.Г. Дмитриев; суб редакция луй П.В. Советов кандидат ын штиинце историче. – Кишинэу: «Штиинца», 1975.

[6] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 432, 458.

[7] Деревянные церкви.

[8] Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1909. – С. 260.

[9] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо–Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 18.

[10] Медельничер (від слів. медениця — мідний таз, посудина) – сановник, який прислужував государю при обмиванні рук і трапезі. Великому медельничеру підпорядковувалися інші медельничери, які наливали воду і готували прилади для гостей. Посада меделничера документально фіксується з другої половини XV століття.

[11] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177. оп. 1., № 614.

[12] Дело о постройке новой церкви в селе Гвоздоуцы Хотинского уезда (26.07.1815– 09.06.1825). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 205, оп. 1, д. 904 (326).

[13] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 508.

[14] Кучерявий О. П., Мандзяк О. С. Гвіздівці: Шляхами століть. – Київ: «Арт Економі», ?. – 536 с.: іл. (Готується до видання.)

[15] Дело о вводе во владение помещицу Самсон Екатерину вотчиной Гвоздоуцами (19.05.1867–21.07.1867.) – Державний архів Чернівецької області, ф. 117 (Хотинский уездный суд 1815–1869), оп. 1, д. № 2597.

[16] Ведомость о Свято-Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 г.

[17] Гвіздівці. Духовність. – http://bukportret.info/index.php/sokiryanskij-rajon/gvizdivtsi/dukhovnist

[18] Церковные ведомости, издаваемые при Святейшем Правительствующем Синоде. – С–Петербург: Синодальная типография, 1890. – № 34, 18 августа. – С. 371.

[19] Церковные ведомости, издаваемые при Святейшем Правительствующем Синоде. – С–Петербург: Синодальная типография, 1895. – № 15. – С. 122.

[20] Зазначено за старим календарним стилем, у наш час – 8 листопада.

[21] Сповідальні розписи (відомості) – поіменні списки парафіян, які приходили на сповідь до священика. Сповідь вважалася обов’язковим церковним таїнством для кожного віруючого. Здійснювати її парафіяни мали не рідше ніж раз на рік. Священнослужителі мали щороку, після закінчення Успенського посту, вносити імена всіх своїх парафіян – і наявних, і відсутніх, які значилися у попередніх відомостях. Сюди ж записували людей і з інших парафій з видачею їм відповідного свідоцтва про сповідь та причастя для подання їх своїм священикам. У разі переходу в іншу парафію у зв’язку з одруженням ім’я цієї особи виключали з розписів попереднього місця проживання. При цьому причт, отримавши відповідну заяву, видавав детальний випис із розпису про сімейний стан особи для подання новому причту, а зі своїх розписів таку людину чи сім’ю виключав.

[22] Маються на увазі «Шлюбні обшуки» (рос. «Обыск брачный») – документи, що складалися перед реєстрацією кожного шлюбу і засвідчували його законність. Ведення шлюбних обшуків запроваджено в 1765 році. До окремої книги вносилася інформація про звання, соціальний стан, віросповідання, місце проживання, вік, дієздатність, відсутність близьких ступенів родинного зв’язку, що було б перешкодою для вінчання, рахунок шлюбів, волевиявлення сторін, наявність згоди батьків, відомості про відвідування сповіді і причастя. Обшук підписувався самими нареченими, двома-трьома свідками та причтом церкви.

[23] Кружечний (від слова «кружка») збір – збір грошей для утримання церкви.

[24] Кошельковий (від російського слова «кошелёк») – збирався по неділях і святкових днях під час літургії.

[25] Ведомость о Свято-Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 г.

[26] Чи то Олександрович, бо батька в селі називали Сюнею.

[27] Респондент – Грушецький Микола Петрович.

[28] Стратулат Н.В. Православная Церковь в Молдавии в контексте истории молдавско–румынских межцерковных отношений в XX веке. Диссертация на соискание учёной степени кандидата богословия. – СПб., 2010. – С. 103.

[29] Стратулат Н.В. Православная Церковь в Молдавии в контексте истории молдавско–румынских межцерковных отношений в XX веке. Диссертация на соискание учёной степени кандидата богословия. – СПб., 2010. – С. 124.

[30] З деякими фактами дискредитації релігійних громад і причту церков в селах сучасного Сокирянського повіту і взагалі в Чернівецькій області, можна ознайомитися в наступному виданні: Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004.

[31] Респондент – Кучерявий Петро Порфирович (Парфенійович).

[32] Гвіздівці. Духовність.

[33] Гвіздівці. Духовність.

[34] Барчук Т. Моїм односельчанкам…

[35] Сведения о количестве исповедавшихся церковнослужителей по Кишиневской епархии в посты 1895 года. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 208, оп. 6, д. 1185, связка 31.

[36] Ревизская сказка 1835 года апреля 21 дня, Бессарабской области Хотинского уезда, селения Гвоздоуц, помещика дворянина Сандулакия Томульца, принадлежащего подданством Российской империи, о состоящих мужеска и женска пола царанах // Бессарабская казенная палата. Ревизская сказка селений Хотинского уезда о свободных земледельцах, рупташах, бояринашах и мазилах (апрель-август 1835 г.). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 98, связка 31; Ревизская сказка тысяча восемьсот пятидесятого года, октября месяца двадцатого дня, Бессарабской области Хотинского уезда селения Гвоздоуц, вотчины помещика Димитрия Ивановича Немишевского, принадлежащего подданством России, о состоящих мужского и женского пола царанах // Ревизская сказка о царанах селений Хотинского уезда за 1850 год, буквы «Г». – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 279.

[37] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1872. – № 10, 15–31 мая. – С. 235.

[38] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1885. – № 22, 15-30-го ноября. – С. 130.

[39] Ревизская сказка тысяча восемьсот пятьдесят восьмого года, ноября двадцать пятого дня, Бессарабской области Хотинского уезда селения Гвоздоуц, о состоящих мужского и женского пола царанах, живущих на земле помещика, дворянина Димитрия Иванова Немишеско, принадлежащего к подданству Российской империи.

[40] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 458.

[41] Luminatorul: Revista oficiala al Eparhiei Chisinaului și Hotinului. – Chisinau: Tipografia Eparhiala, 1920. – № 6. – P. 2.

[42] Епархиальные известия и распоряжения // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1887. – № 3, 1–15 февраля. – С. 84.

[43] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1877. – № 19, 1–15 октября. – С. 433.

[44] Сведения о движении и переменах по службе в епархиальном управлении // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1879. — № 3, 1-15 февраля. – С. 63.

[45] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Свято-Николаевскую церковь села Кирилен 2-го округа Белецкого уезда для записи о родившихся, браком сочетавшихся и о умерших на 1904 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 1, д. 517.

[46] Ревизская сказка тысяча восемьсот пятьдесят восьмого года, ноября двадцать пятого дня, Бессарабской области Хотинского уезда селения Гвоздоуц, о состоящих мужского и женского пола царанах, живущих на земле помещика, дворянина Димитрия Иванова Немишеско, принадлежащего к подданству Российской империи.

[47] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1892. – № 8, 15 апреля. – С. 119.

[48] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1927. – № 5-6. – P. 50.

[49] Дело по рассмотрению рапорта протоиерея Хотинского цынута Радостата Г. о назначении дьячка церкви с. Клокушны Кирилловича В. священником церкви с. Гвоздоуц (15.06.1816-31.08.1816). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 205, оп. 1.

[50] Формулярная ведомость о священно и церковно служителях и их мужского пола детях, находящихся в селении Гвоздовец Архангело-Михайловской церкви, цинута Хотинского, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[51] Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцать первого дня, Бессарабской области Хотинского уезда села Гвоздоуц двухприходной Архангело-Михайловской церкви, состоящей на имении помещика Александра Фомова Томульца, о числе вященно и церковнослужителях их женах и детях обоего пола. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[52] Ведомость о Архангело-Михайловской церкви, Сорокского уезда села Вережан, за 1853 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 6, д. 54.

[53] Формулярная ведомость о священно и церковно служителях и их мужского пола детях, находящихся в селении Гвоздовец Архангело-Михайловской церкви, цинута Хотинского, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[54] Исповедная ведомость Кишиневской и Хотинской епархии села Гвоздовец Архангело-Михайловской церкви прихожан которые во святую Четыредесятницу был у исповеди и святого причастия и кто исповедался токмо, не причастился и кто ж не исповедался и за каким винословием, за 1822 год; Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцать первого дня, Бессарабской области Хотинского уезда села Гвоздоуц двухприходной Архангело-Михайловской церкви, состоящей на имении помещика Александра Фомова Томульца, о числе вященно и церковнослужителях их женах и детях обоего пола. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[55] Распоряжения Епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1897. — № 17, 1 сентября. – С. 386.

[56] Ревизская сказка 1835 года апреля 21 дня, Бессарабской области Хотинского уезда, селения Гвоздоуц, помещика дворянина Сандулакия Томульца, принадлежащего подданством Российской империи, о состоящих мужеска и женска пола царанах // Бессарабская казенная палата. Ревизская сказка селений Хотинского уезда о свободных земледельцах, рупташах, бояринашах и мазилах (апрель-август 1835 г.). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 98, связка 31.

[57] Докладніше про нього: Мандзяк А.С. Рожденный в Гвоздовцах: Елевферий Михалевич // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. . – Вип. 1. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 185 – 188.

[58] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – Кишинев, 1867. — № 1. – С. 9.

[59] Исповедная ведомость Кишиневской епархии, Бессарабской области, Хотинского цинута селния Гвоздовец Архангело-Михайловской, за 1828 год.

[60] Ведомость о Свято-Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 год.

[61] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1926. – № 15-16. – P. 174.

[62] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1930. – № 5-6. – P. 51.

[63] Ведомость о церкви во имя Успения Пресвятой Богородицы, состоящей в 3-м округе Хотинского уезда, Кишиневской епархии, в селе Шебутинцах, за 1914 год.

[64] Ведомость о Свято–Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 год.

[65] Книга памяти жертв политических репрессий Липецкого края с ноября 1917 года: В 2 томах. / Сост. рабочая группа: Б. Н. Петелин (пред.), С. А. Разбирин (зам. пред.) и др. – Липецк, 1997. – Т. 1. С.176; Список священнослужителей и мирян ставших жертвами массовых репрессий 30-х гг. по Липецкому благочинному округу/ Сост.Богодеев Петр, прот. (Воронежский Епархиальный Вестник. 1992. N 8.) – С. 24; Алфавитный список репрессированных в годы Советской власти священно- и церковнослужителей // Записки Липецкого областного краеведческого общества. – Липецк, 2002. – Вып. 3. – С. 232-299.

[66] Ведомость о Архрангело-Михайловской церкви селения Сербичан 5-го округа Хотинского уезда Кишиневской епархии за 1896 год.

[67] Сучасне село Білівці Хотинського району Черніаецької області.

[68] Ведомость о Архрангело-Михайловской церкви селения Сербичан 5-го округа Хотинского уезда Кишиневской епархии за 1896 год.

[69] Правительственные распоряжения // Кишиневские Епархиальные Ведомости. – Кишинев, 1899. — № 14, 15 июля. – С. 376.

[70] Сучасне село Білівці Хотинського району Чернівецької області.

[71] Ведомость о Свято-Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 год.

[72] Ведомость о Свято-Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 год.

[73] Распоряжения Епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1891. — № 18, 15 сентября. – С. 283.

[74] Кучерявий О. П., Мандзяк О. С. Гвіздівці: Шляхами століть. – Київ: «Арт Економі», ?. – 536 с.: іл. (Готується до видання.)

[75] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1903. — № 22, 15 ноября. – С. 22.

[76] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 122.

[77] Вечная память почившим [Оржеховский М. Л., протоиерей, Черновицкая епархия] // Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1988. – №7. – С. 43.

[78] Формулярная ведомость о священно и церковно служителях и их мужского пола детях, находящихся в селении Гвоздовец Архангело-Михайловской церкви, цинута Хотинского, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[79] Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцать первого дня, Бессарабской области Хотинского уезда села Гвоздоуц двухприходной Архангело-Михайловской церкви, состоящей на имении помещика Александра Фомова Томульца, о числе вященно и церковнослужителях их женах и детях обоего пола. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[80] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Иоанно-Златоустовскую церковь села Перерыта 4-го округа Хотинского уезда для записи родившихся, браком сочетавшихся и о умерших, на 1873 год.– Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 19, д. 9.

[81] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Иоанно-Златоустовскую церковь села Перерыта 4-го округа Хотинского уезда для записи родившихся, браком сочетавшихся и о умерших, на 1873 год.– Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 19, д. 9.

[82] Ведомость о церкви Рожества Пресвятой Богородицы, 2 округа Хотинского уезда селения Тарасауц, за 1882 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 19, ед. хр. 31.

[83] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1895. – № 16, 15 августа. – С. 371.

[84] Список лиц священно- церковнослужителей 2-го Благочиннического округа Хотинского уезда бывших и не бывших у исповеди во все посты в продолжении1895 года // Сведения о количестве исповедавшихся церковнослужителей по Кишиневской епархии в посты 1895 года. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 208, оп. 6, д. 1185, связка 31.

[85] Ревизская сказка тысяча восемьсот пятидесятого года, октября месяца двадцатого дня, Бессарабской области Хотинского уезда селения Гвоздоуц, вотчины помещика Димитрия Ивановича Лемишевского, принадлежащего подданством России, о состоящих мужского и женского пола царанах // Ревизская сказка о царанах селений Хотинского уезда за 1850 год, буквы «Г». – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 279; Ревизская сказка тысяча восемьсот пятьдесят восьмого года, ноября двадцать пятого дня, Бессарабской области Хотинского уезда селения Гвоздоуц, о состоящих мужского и женского пола царанах, живущих на земле помещика, дворянина Димитрия Иванова Немишеско, принадлежащего к подданству Российской империи.

[86] Утверждены в должности церковных старост к церквам // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1896. – № 6, 15 марта. – С. 130.

[87] Ведомость о Свято-Николаевской церкви состоящей в селе Коболчин Хотинского уезда Кишиневской епархии за 1914 год.

[88] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1877. – № 3, 1–15 февраля. – С. 57.

[89] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1877. – № 19, 1–15 октября. – С. 433.

[90] Сведения о движении и переменах в службе в епархиальном управлении // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1877. – № 21, 1–15 ноября. – С. 458.

[91] Ведомость о Свято-Николаевской церкви селения Коболчина, 5-го округа Хотинского уезда Кишиневской епархии, за 1896 год.

[92] З спогадів колишнього голови гвіздовецької сільради Кучерявого Василя Олександровича.

[93] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1899. – № 17, 1 сентября. – С. 482.

[94] Распоряжения епархиального начальства // Кишинёвские Епархиальные Ведомости. Еженедельное издание. – Кишинев, 1902. — № 5, 1 марта. – С. 125.

[95] Похозяйственная книга Гвоздоуцкого сельсовета на 1944–1946 г. (№ 1–118). – Архівний відділ Сокирянської РДА, ф. 15, оп. 2, спр. 1.

[96]   Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1881. – № 3, 1-15 февраля. – С. 57.

[97] Ведомость священно- церковнослужителей бывших у исповеди, духовника 4-го округа Белецкого уезда в посты четыредесятницы в 1897 году // Сведения о количестве исповедавшихся церковнослужителей по Кишиневской епархии за 1897 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 208, оп. 6, д. 1373, связка 36.

[98] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1903. – № 14, 15 июля. – С. 320.

[99] Формулярная ведомость о священно и церковно служителях и их мужского пола детях, находящихся в селении Гвоздовец Архангело-Михайловской церкви, цинута Хотинского, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[100] Формулярная ведомость о священно и церковно служителях и их мужского пола детях, находящихся в селении Гвоздовец Архангело-Михайловской церкви, цинута Хотинского, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.; Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцать первого дня, Бессарабской области Хотинского уезда села Гвоздоуц двухприходной Архангело-Михайловской церкви, состоящей на имении помещика Александра Фомова Томульца, о числе вященно и церковнослужителях их женах и детях обоего пола. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[101] Некролог. Ямбурский Спиридон // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1881. — № 1, 1-15 января. – С. 28.

[102] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1877. – № 3, 1–15 февраля. – С. 60.

[103] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Свято-Михайловскую церковь села Кипешки 3-го округа Сорокского уезда для записи о родившихся, браком сочетавшихся и о умерших на 1880 год; Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1881. – № 3, 1-15 февраля. – С. 56.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар