Колядування — давній звичай зимових (переважно01 rus1 різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Подібні ж назви новорічно-різдвяної святкової обрядності спостерігаються і в інших слов’янських народів: koleda – у поляків, koleda – у чехів, koledo – у болгарів.

Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір’я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду.

Колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви — мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. В основі цих обходів лежала магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю. У багатьох із пісень знаходимо відгомін весняних мотивів, оскільки новий рік у стародавніх слов’ян починався з весняного рівнодення: пробудження природи знаменувало початок нового аграрного та календарного циклу.

Отже, давні колядки та щедрівки, що збереглися дотепер у репертуарі українців, постали насамперед як величальні пісні язичницької весняної новорічної обрядовості, у змісті яких передовсім висловлювалася турбота про долю майбутнього врожаю. Згодом, у XIV ст., внаслідок перенесення новорічних свят із весни на 1 січня під впливом прийнятого у Європі січневого літочислення та під тиском християнства, запровадженого в Україні-Русі ще в Х ст., язичницькі новорічні обряди й пісні поступово пересунулися з весняного на зимовий період.

Як відомо, ще 325 р. на Нікєйському соборі було прийнято вважати день зимового сонцестояння 24 грудня (за старим Юліанським календарем) — днем народження Христа. Раніше цей день святкували у Римській імперії як день народження бога Сонця Мітри («Dies natalis Solis invicti» – день народження непереможного Сонця). Отже, разом із перенесенням весняної новорічної обрядовості на зиму, частину пісень (колядки), що обслуговували цей обряд, українці під впливом християнства стали приурочувати до Різдва Христового. Поступово починають з’являтися й народні колядки на біблійні сюжети, як-от «Ой як то було із первовіку, гей дай, Боже»: про народження, розп’яття, страждання та смерть Ісуса Христа.

У 1582 р. Папа Григорій XIII реформував Юліанський календар у Григоріанський. Проте у церковному житті українців дотепер залишилося старе літочислення. І тому зараз українці святкують Різдво Христове не 24 грудня, а 7 січня за новим стилем, що прийнятий у цивільному вжитку, тобто у православних українців (і росіян) відійшли від дня народження Сонця, надавши перевагу старому календареві.

Звичай Колядування, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами (співочими ватагами, гуртами) різного складу: парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче Колядування мало спрощену форму — в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом — по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях Колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній — із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

Зірка — традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов’язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила «віфліємська зоря». Виготовляли Зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували «роги» та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок Зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок «чарівного ліхтаря». Подекуди робили так, щоб Зірка могла обертатися навколо своєї осі.

«Коза» — театралізований обряд — гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем — парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев’яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

Із плином часу обряд утратив свою первісну магічну функцію і трансформувався в народну пародійно-гумористичну виставу. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Жид, Циган, Турок, Гончар та інші.

Вертеп (шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця) — популярний у XVII—XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та «мандрівні дяки», пізніше — мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де Вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов’янських народів від самого початку він мав тісний зв’язок із демократичною театрально-видовищною культурою.

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур.

На Східній Україні з Вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі Вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями.

У Північній Бессарабії, в тому числі — у Гвіздівцях, колядування мало деякі свої відмінності, що пов’язано зі змішуванням української, російської та молдавської обрядовості. Зокрема, з молдавської обрядовості увійшов звичай носити з собою «бугая».

Бугай (молд. — бербеница) — саморобний, зазвичай досить грубо і нашвидкуруч зроблений басовий акомпануючий ударний музичний інструмент, який своїм звучанням нагадує ревіння бугая. Бугай має форму барабану з причепленим до мембрани пучком волосся із кінського хвоста. Детальніше – це дерев’яний циліндр (зазвичай – з невеличкої бочки), верхній отвір якого обтягнутий шкірою. До шкіри у центрі прикріплено пучок кінського волосся, зазвичай — з хвосту. Звук виходить, коли «бугая» тягнуть, точніше — потягують, за хвіст мокрими (наприклад, змоченими у квас) руками. Та можна і не мочити. В залежності від місця, з якого на хвості почати тягнути, змінюється висота звуку. У багатьох випадках бугаї робилися досить витончено та навіть професійно, гарно розмальовувалися. Такі використовувалися роками. На цей час звичай з бугаєм зберігся більше у молдавських селах.

На цей час звичай з бугаєм зберігся більше у молдавських селах. У нашому селі новорічно-різдвяна обрядовість, як майже і по всій Україні, ще у 50-х роках ХХ-го сторіччя була майже втрачена, перетворилася майже на звичайне жебрацтво:

«Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте дядько (або тітко, бабко, дуду) п’ятака»

На цей час обрядність, на жаль, теж поки що є досить млявою.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар