Storonni avtor on 16th Апрель 2011

Наш сайт публікував у квітні минулого року статтю «Гітлер і Україна«. У статті, опублікованій в зв’язку з чималою кількістю сучасних шанувальників нацизму і фашистських поплічників з числа українців, розповідалося про плани Гітлера щодо України і українського народу, які він висловлював в бесідах з Борманом під час спільних вечерь у вінницькій ставці. Та кількість недолугих сучасних «гитлерят» напевне не зменшилася.

Поряд з ними, судячи по коментарях на сайті прокльовуються (чи проявляються) «нащадки Антонеску» — шанувальники тогочасної та сучасної румунської політики, спрямованої на захоплення значної частини території України.

Зрозуміло, що напряму вони не кажуть, що потрібно віддати Румунії якусь частину території України. Але в їх висловлюваннях проглядається така велика повага до румунських окупантів, що залишається лише дивуватися.

Та не будемо дивуватися, а повернемося до Румунії часів ІІ-ої Світової війни. Матеріал дається в основному відповідно до статті Володимира Волошина, яку було опубліковано 21 листопада 2009 р. у газеті «Дзеркало тижня» № 45, з окремими нашими доповненнями.

У світлі розсекречених документів, у тому числі і в Румунії, на часі повернення до питання оцінки та визначення ролі у найбільшій військовій конфронтації людства не лише Гітлера, як головного гравця кривавого сценарію 1939—1945 років, а й його вірного союзника, маршала і кондукетора (аналог німецького фюрера та італійського дуче) Румунії Іона Антонеску.

Військову диктатуру генерала (з 21 серпня 1941 р. — маршала) І. Антонеску було встановлено в Румунії 6 вересня 1940 року внаслідок державного перевороту, здійсненого за підтримки нацистської Німеччини легіонерами «Залізної гвардії». Ідеологією фашистського режиму став радикальний румунський націоналізм, істотно посилений теорією расової боротьби гітлерівського ґатунку. Наприкінці січня 1941 р. І. Антонеску сконцентрував у своїх руках цивільну та військово-політичну владу в державі, обіймаючи посади і голови Ради міністрів, і міністра закордонних справ та національної оборони. Саме тоді він чітко заявив: «Ми стали на той шлях, яким має йти румунський рід: тотальний націоналізм».

Першими від імплементації дискримінаційної політики диктатури І. Антонеску постраждали євреї та цигани. З вересня 1940 року пограбування, ізоляція, а згодом — і масове знищення, насамперед єврейського населення, стали невід’ємною складовою державної політики. Забігаючи наперед, скажемо, що в цьому контексті цілком переконливо звучить частина п.14 Рішення Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. щодо засудження І. Антонеску та членів його уряду: «Пограбування єврейського населення, організоване урядом Антонеску протягом фашистсько-гітлерівського періоду, було назване «румунізацією». Її реалізовано згідно з планом, визначеним низкою законів расистського характеру, що ставив за мету експлуатацію євреїв до повного їх зубожіння. З 6 вересня 1940 р. по 6 грудня 1942 р. у євреїв було експропрійовано 486185 га сільськогосподарських угідь, 90625 об’єктів нерухомості та 1471 промисловий комплекс».

Чітка антиукраїнська складова політики диктатора виявилася під час підготовки Румунії до війни проти СРСР. Більш ніж за півроку до початку війни Румунія стала ретельно готуватися до захоплення Північної Буковини і Бессарабії, про що свідчить планове внесення відповідних питань на розгляд засідань Ради міністрів від 18 та 26 листопада 1940 р., а також від 11 квітня 1941 року. Лише у червні того ж року А. Гітлер особисто повідомив І. Антонеску про наміри атакувати СРСР 22 червня. Якщо на засіданні від 11 квітня диктатор, презентуючи зовнішньополітичні пріоритети країни, зазначав, що «Румунія у жодній формі не втручається в конфлікти на Балканах», завуальовано уточнюючи, що «наші погляди мають бути спрямовані на інший напрямок, а наші сили повинні готуватися до іншої долі», маючи на увазі напад на Північну Буковину та Бессарабію, — то на засіданнях Ради міністрів від 17 і 19 червня 1941 р. вже йшлося про конкретний план підготовки до окупації Північної Буковини і Бессарабії.

Свідомо залишаючи питання розгортання бойових дій на цих територіях протягом перших місяців війни і численних жертв серед українського мирного населення (а також величезних матеріальних втрат) для окремого дослідження, зазначимо, що після масових єврейських погромів та ізоляції циган у тогочасній Румунії настала черга слов’янських народів. Серед слов’ян особливе місце посідали українці як найближчі й найчисленніші сусіди румунів на сході та півночі. Так, призначений 21 червня 1941 р. заступником голови Ради міністрів Міхай Антонеску (однофамілець І. Антонеску, його перший заступник і на той час виконуючий обов’язки голови уряду. — В.В.) уже в перші дні війни офіційно заявив, що виступає «…за насильницьке виселення українського елементу, який не має що тут шукати… Мені байдуже, чи ввійдемо ми в історію як варвари… В історії не було більш вдалого, широкого та вільного моменту для повної етнічної свободи… та для очищення нашого роду… Якщо потрібно, стріляйте з кулеметів».

Усе це вписувалося в попередню діяльність пропагандистського апарату режиму І. Антонеску, який після приходу до влади скасував дію і так недемократичної конституції Румунії 1938 р., ліквідував усі громадянські права, зробивши ставку на шовіністичну ідеологію. Один із авторів «націонал-християнської доктрини» А. Куза — засновник першої фашистської партії в країні, стверджував, що в Румунії повинна бути лише одна нація, що кожен народ «природно і логічно» намагається грабувати інші народи з метою розширення можливостей свого існування. Це дуже скидається на расистську теорію про життєвий простір для німецької нації.

Отже, нове, фашистське керівництво країни повністю поділяло расову концепцію Гітлера. Той-таки М. Антонеcку, вже як посланець румунського кондукеторула під час особистої зустрічі з фюрером, що відбулася 27 листопада 1941 р., відверто зазначив: «Численна і примітивна слов’янська раса становить… не політичну або духовну, а складну біологічну проблему для європейської народжуваності. Цій проблемі треба знайти радикальні й серйозні рішення. Щодо слов’ян потрібно зайняти непохитну позицію, а тому будь-який поділ, будь-яка нейтралізація чи захоплення слов’янської території є законними актами».

Зазначимо, що в меморандумі, відредагованому М. Антонеску й надісланому І. Антонеску до А. Гітлера 11 лютого 1942 р., містилися такі два пункти:

«ІІ. — Російська і більшовицька загроза така велика, особливо через її біологічний тиск, що румунський народ, який століттями страждав через слов’ян, хотів би до останньої жертви допомагати знищенню більшовизму.

ІІІ. — …Румунський народ у боротьбі на сході виконує анонімну і колективну місію повалення слов’янства, що є великою місією німецького народу».

У цьому контексті не можна не погодитися з думкою Е. Мезінческу, що «таким чином під тиранічним керівництвом Іона Антонеску Румунія, румунський народ були залучені до місії «біологічного» вирішення, точніше — екстермінації слов’янства…».

Антислов’янський шовіністичний угар поширювався в Румунії протягом усього періоду її участі у війні як союзниці Німеччини. Правлячі кола намагалися спекулювати на почуттях тієї частини населення, яка перебувала під впливом тривалої шовіністичної, антирадянської та антиукраїнської пропаганди, нав’язуючи їм ідею, що війна Румунії проти СРСР мала справедливий характер і її метою було звільнення «окупованих» ним 28 червня 1940 р. «споконвічних румунських територій». Так, у своєму виступі на румунському радіо о 10 годині вранці 22 червня 1941 р. М. Антонеску, зокрема, зазначив, що розпочата війна проти Радянського Союзу була не агресією з боку Румунії, а справжньою «боротьбою за життя румунського народу, і перемога буде високим актом історичної справедливості».

Привертає до себе увагу той факт, що таку ж позицію поділяють і чимало сучасних румунських дослідників. Прикладом може слугувати твердження К. Сандаке — автора виданої 2007 р. у Бухаресті книжки «Європа диктатур та передумови румунсько-радянської війни», який відверто пише: «Румунія, фактично, вела власну війну — збройний конфлікт, який був виправданий її незаперечними історичними правами на Бессарабію, Північну Буковину та Герцаївський край».

Могила гвіздовецьких комуністів, розстріляних румунськими окупантами в 1941 році («Старий» цвинтар).

До практичного виправдання й теоретичного обґрунтування загарбницьких дій І.Антонеску та його злочинного оточення щодо українських територій активно підключилися румунські історики 40-х років. На хвилі панівних настроїв і реваншистських планів вони багато зробили, щоб «знайти» докази для обґрунтування претензій Румунії не лише на Бессарабію і Північну Буковину, а й на території, що лежали на схід від Дністра. У грудні 1941 р. у Бухаресті відбулася конференція істориків, присвячена визначенню їхнього бачення минулого цих просторів, під час якої академік К. Джуреску у доповіді «Молдовське населення в гирлі Дніпра і Бугу у ХVІІ—ХVІІІ століттях» стверджував: «Під Україною слід розуміти північну територію з центром у місті Києві… землі, розташовані на схід від Дністра, були заселені сотні років тому румунами, що й дає нам сьогодні незаперечне право на цей регіон».

Гвіздівці: урочище «Марицина яма» біля лісового урочища «Березина». В цьому місці у 1942-му році були розстріляні 2 єврейських сім’ї і невідомий молодий хлопець з села Коболчин. Тут вони лежать і досі…

Особливо наполегливо працював на цьому напрямі професор і один із ректорів Чернівецького університету міжвоєнного періоду І. Ністор. Спекулюючи на окремих географічних та топонімічних назвах, а також на прізвищах молдован-переселенців (які разом із іншими православними народами — болгарами, гагаузами, сербами, православними албанцями тощо, за розпорядженням цариці Катерини ІІ, наприкінці XVII ст. на пільгових умовах освоювали південні регіони України. — В.В.) у Дністровсько-Бузький регіон часів царської Росії, у своїх працях «Історія румунів Трансністрії», «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень за Дністром» тощо він активно просував ідею, що ці українські території належать румунам.

Безпосереднім поштовхом до масової переорієнтації тогочасної румунської історіографії на таке активне обстоювання «національних» інтересів Румунії стала політична ситуація, що виникла на початку війни у зв’язку з можливістю появи незалежної Української держави. Бухарест сприйняв цю новину вкрай негативно. Виконуючий обов’язки голови Ради міністрів Румунії М. Антонеску з тривогою інформував членів уряду про заснування «у Берліні Ради, котра розповсюджує в місті претензійні карти, на яких зафіксовано, що Буковина та Північ Бессарабії мають бути включені до складу Великої України» і що «у Львові створено Український Національний Уряд, який нотами поінформував Уряд Німеччини і представників інших урядів, акредитованих у Берліні… про наміри створити Українську державу». Ці «антирумунські претензії», за словами М. Антонеску, так налякали румунських урядовців , що він «особисто вирішив заборонити діяльність і розформувати будь-яку українську асоціацію на території країни…». Першою жертвою став політично нейтральний Допомоговий комітет для українців-емігрантів у Румунії, заснований 1922 р. українською військово-політичною еміграцією. З перших днів війни багато членів Комітету пішли добровольцями в румунську армію, сподіваючись на звільнення України від більшовиків. Проте румунська влада не взяла цього до уваги, і, на виконання розпорядження М. Антонеску, 20 вересня 1941 р. «у приміщенні однієї з таких асоціацій було проведено обшук, оскільки її діяльність суперечила румунським національним інтересам».

Повертаючись до реалій на Східному фронті періоду серпня 1941 р., слід зазначити, що для виправдання своєї окупаційної політики на південноукраїнських територіях та в Криму, де румунські війська грабували місцеве населення до 1944 року, бухарестська пропаганда створила концепцію «хрестового походу проти комунізму», яка, по суті, виявилася лише ідеологічною ширмою для прикриття загарбницьких дій.

Цікаво, що, за наявними даними, фюрер улітку 1941 р. не примушував кондукеторула окупувати українські землі на схід від Дністра. На основі лише опосередкованої пропозиції А. Гітлера, висловленої ним у листі на адресу І. Антонеску в липні 1941 р., останній, фактично, самостійно прийняв рішення брати участь у подальших військових операціях на території України. Починаючи з серпня, 3-тя румунська армія разом із 11-ю німецькою наступала на схід, і скоро союзники досягли Південного Бугу. 4-та румунська армія самостійно вела бої за Одесу, героїчна оборона якої тривала понад два місяці — до 16 жовтня 1941 року. Тож має рацію румунський історик Е. Мезінческу, який справедливо пише, що ніхто прямо не просив диктатора продовжувати військові дії на території України на схід від Дністра. Це було самостійне рішення І. Антонеску, за яке румуни заплатили дорогу ціну: лише у боях за Одесу вони втратили 17729 солдатів та офіцерів убитими, 63345 — пораненими; ще 11471 вояків пропали безвісти.

З іншого боку, світ добре знає про жорсткі репресивні заходи, до яких вдалися румунські окупанти на виконання особистого наказу І. Антонеску всього через п’ять днів після захоплення Одеси: за кожного румунського або німецького офіцера, який загинув під час вибуху румунсько-німецької комендатури у місті 22 жовтня 1941 р., було страчено 200 мешканців міста, а за кожного солдата — 100 осіб. На кінець березня 1942 р. унаслідок знищення та відправки в табори смерті населення Одеси зменшилося на 400 тисяч осіб.

Мирне населення постраждало й на так званих «історичних румунських землях» — у Бессарабії, Північній Буковині та Герцаївському краї. Лише протягом кількох днів липня 1941 р. у Чернівцях і чотирьох населених пунктах Чернівецької області було розстріляно понад три тисячі мирних громадян. Але це — лише початок. У листопаді 1941 р. 50 тисяч чернівецьких євреїв ув’язнили в гетто, прирікши їх цим на неймовірні страждання.

У Гвіздівцях румунськими владами в перші дні окупації після тортур були приговорені до смертної казні П.С. Тимчук, М.П. Матковський та І.А. Видиш, які залишилися в селі для ведення підпільної роботи. До складу суду входили також один з місцевих попів та дяк на прізвище Оржеховський. Після суду румунські жандарми, заставили смертників копати собі на цвинтарі могили. Наступного ранку вони були розстріляні. Заарештували і хотіли розстріляти також комсомольців, але за них вступився старий батюшка Михаіл Холдєвич, який не брав участі у суді .

Згодом окупанти заарештували 11 місцевих жителів, які зазнали знущань і побоїв.

Румуни вивезли всі товари з державних крамниць, у селян позабирали 40 возів, 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, вимагали здати продовольство, яке селяни зібрали на станції Сокиряни після підриву радянського ешелону. Але здано було дуже мало. Окупанти також знищили сільську бібліотеку.

Під час перших років війни через село румуни неодноразово проганяли колони євреїв. Великі колони охороняли по декілька румунів з гвинтівками, але євреї не намагалися тікати. Їх гнали у Сокиряни, де був створений табір. Мешканці села кидали в колону хліб, румунські вартові для вигляду кричали на них та погрожували гвинтівками.

Декілька єврейських родин майже всю війну ховалися у мешканців села. Їх передавали і переховували від одного будинку до іншого. Дві таких сім’ї, які ховалися у Кострижа, румуни знайшли і відразу розстріляли поряд з Гвіздівцями — під лісом, в урочищі Марицина Яма. З ними разом чомусь розстріляли молодого хлопця з села Коболчина.

Оцінивши «старанність», із якою маршал орудував на українських землях від Дністра до Бугу, у наступному листі союзникові від 29 грудня 1941 р., фюрер уже просив, щоб румунські збройні сили взяли участь у військових операціях і 1942 року. Отож знову, за згодою І. Антонеску, румунські частини у складі 11-ї німецької армії воювали на півдні України і в Криму, що завершилося захопленням ними 4 липня 1942 р. Севастополя. Тим часом 3-тя і 4-та румунські армії, до складу яких входили 33 дивізії та інші підрозділи, включені до складу Групи німецьких армій «В», влітку 1942 р. продовжували рухатися на схід, дійшовши восени того ж року до Сталінграда.

Проте румунським окупантам так і не вдалося створити масштабні володіння за рахунок територіальних загарбань на сході, насамперед на півдні України та в Криму, де жило небагато молдован. У серпні 1941 р. фюрер лише дозволив І. Антонеску, в обмін на подальшу участь румунської армії у військових діях проти СРСР за Дністром, створити так звану румунську провінцію Трансністрія (Задністров’я).

Українському читачеві буде цікаво дізнатися, що цю суто українську територію румуни поділили на 13 повітів, 64 райони, до складу яких входили 15 міських, 18 підміських та 1363 сільські комуни із 2568 селами та 72 хуторами. Столицею Трансністрії проголосили Одесу, включивши її до складу новоствореної румунської провінції 17 жовтня 1941 року. Встановили румунську адміністрацію (серпень 1941 — березень 1944 рр.) — так зване «Врядування Трансністрії» на чолі з губернатором Г. Алексяну, яке не лише грабувало українські території, а й намагалося позбавити їх української ідентичності, насамперед шляхом масової депортації в цей регіон румунських євреїв та циган, розселення останніх у середовищі українців, у тому числі в їхніх помешканнях. Таким чином виконувалося чітке завдання: будь-якою ціною позбутися слов’янського етносу в межах новоствореної провінції.

Водночас румунське «Врядування Трансністрії» організувало тотальне знищення примусово переселених у цей регіон євреїв та циган. За даними Е. Мезінческу, протягом румунської окупації у Трансністрії було розстріляно 327100 євреїв і доведено до штучної смерті не менше 50500 циган.

Найнебезпечнішим для українців окупованих Румунією Північної Буковини та Південної Бессарабії мав стати план І. Антонеску про проведення протягом 1942 — 1943 рр. етнічної чистки цих територій від українського населення, яким передбачалося тотальне переселення майже мільйона українців на схід від Дністра. Згідно з цим планом, за межі розширеної за рахунок загарбання українських територій Румунії мали бути виселені етнічні українці не лише з приєднаних у 1918 р. територій Бессарабії та Буковини, а й з Дельти Дунаю, де, як відомо, нащадки українських козаків жили з ХVIII століття. Пронизана фашистським духом концепція створення «етнічно однорідної Румунії, яка б охопила всіх румунів» через примусову депортацію інших національностей, належала І. Антонеску. На засіданні Ради міністрів Румунії 5 вересня 1941 р. він заявив: «…українці, греки, гагаузи, євреї — всі поступово, одні за одними, мають бути евакуйовані… Я доручив панові генералу Войкулеску підготувати статистику, над якою наразі працюють, щоб я точно знав, скільки гектарів землі належить рутенцям (читай — українцям. — В.В.) на Півночі Бессарабії, на Півдні Бессарабії та на Буковині… Таким чином, наша політика у цьому плані зводиться до того, щоб створити суцільний румунський простір як у Бессарабії, так і в Молдові».

Невдовзі ідею підхопив директор Центрального інституту статистики С. Мануїле. 15 жовтня 1941 р. він вручив І. Антонеску меморандум, згідно з яким 991 265 етнічних українців та росіян-липован (нащадки вихідців із Росії, які у XVII ст. не сприйняли Ніконовську церковну реформу і через переслідування виїхали за межі Московії, оселившись, зокрема, й на території сучасної Румунії, де їх у 1941 р. налічувалося кілька десятків тисяч осіб. — В.В.) із вище зазначених територій мали бути примусово вислані за Дністер, а звільнені внаслідок синхронно-аналогічної операції території планувалося заселити 800 тисячами румунів (молдован. — В.В.), які тоді жили переважно в межах України. Як визнають румунські автори, «внаслідок примусового обміну населенням Україна мала б втратити після війни будь-яку можливість виставляти територіальні претензії Румунії», оскільки Україна, на їхню думку, як і у 1918 р., після Другої світової війни, знову могла б використовувати етнічний чинник для відстоювання власних національних і територіальних інтересів. Для цього були серйозні підстави, що їх визнавали офіційні органи влади Румунії того часу. Згідно з нововиявленими документами, які зберігаються у фондах румунської Національної ради з питань вивчення державного архіву, 11 грудня 1941 р. керівництву та особовому складу Міністерства внутрішніх справ Румунії було представлено спеціальну закриту доповідь на 40 аркушах під назвою «Українська проблема». У цьому інформаційно-аналітичному матеріалі, зокрема, зазначалося, що на території Румунії того часу, за офіційними даними, мешкало «62 500 українців, згідно з українською статистикою — 1 млн. 200 тис.», а також що «17?264 кв. км української території перебувають у межах Румунії». Це — не що інше, як офіційне визнання Бухарестом факту загарбання Румунією українських територій із численним українським населенням.

Пропозиції С. Мануїле сподобалися І. Антонеску. Він виніс їх на обговорення кількох засідань Ради міністрів Румунії, починаючи з 16 грудня 1941 року. У 1943-му роботу над планом примусового переселення українців завершили. І лише військова поразка нацистів під Курськом влітку того ж року та вимушений прискорений відступ її союзників (у тому числі й Румунії) на захід унеможливили реалізацію одіозних планів етнічної чистки румунської території від автохтонів-українців. Позицію І. Антонеску щодо українців чітко зафіксовано у матеріалах вище згаданого суду над ним у 1946 р. Згідно з його власним визнанням, на початковому етапі війни він виступав «за форсоване виселення українського етносу з Бессарабії та Буковини», і для цього «в історії не існувало вигіднішого моменту», ніж тоді. 

______________________________________________________

Пояснення до фотознімків (за порядком зверху до низу):

1. мітинг румунської фашистської організації «Залізної гвардії»;

2. Антонеску радісно вітається з Гітлером

3. У ставці Гітлера (зліва – направо) Кейтель, Гітлер, Антонеску обговорюють становище в зв’язку з наближенням радянських військ до кордонів Румунії. Березень 1944 р.

4. Антонеску на фронті в Бессарабії. Липень 1941 р.

5. Румунські солдати. Бойові дії в Бессарабії. Липень 1941 р.

6. Румунський військовий цвинтар в с. Ожеве, на якому поховані румунські вояки з бригади Г.Маноліу, вбиті під час боїв на Дністрі в районі с. Ожева. За оповіданнями, на лівому березі Дністра, навпроти Ожева знаходився радянській дзот, який довго стримував румунів. При чому останньою оборону тривалий час держала жінка, яка в значній мірі і сприяла заповненню цього цвинтаря. Сама вона теж загинула.

7. Георге Маноліу (Gheorghe_Manoliu). В Роки війни – генерал, командир румунської бригади, яка 17.07.1941 року форсувала Дністер в районі села Ожева Сокирянського району.

8. Один з «потягів смерті», що вивозили євреїв з Румунії в Бессарабію і Задністрів’я для утримання в таборах і страти.

9. Румунська піхота на марші по окупованій території.

10. Радянські солдати конвоюють румунських вояків, взятих у полон.

11. Румунські солдати проходять Одесою у 1941 році

12. Страта І.Антонеску 1 червня 1946 року в бухарестській в’язниці «Желава».

_________________________________________________________

Цікавий матеріал по цій темі також опублікований на сайті Чернівецького обласного державного архіву

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

8 комментариев к “Румунські окупанти в Україні”

  1. правильна стаття

  2. дякую за документальну частину статті, політична ахінея на початку недоречна. Все, війна скінчилась, румуни більше не окупанти і там не фашистський режим антонеску, для довідки: ми не воюєм ні з ФРН, ні РФ, і навіть з Угорщиною. Посміхніться до світу і світ посміхнеться вам 🙂 Нагнітання міжнаціональної ворожнечі аморальне, як там у ваших пропагандистських брошурах? «Скажем НІ паліям війни» 🙂

  3. основні війни ще тільки починаються, а румуни залишаються потенційними окупантами, оскільки свою ідею «Романія маре» вони аж ні як не залишили. І у нас на Буковині це на кожному кроці видко.
    Сучасний режим в Румунії, хоч і не Антонеску, але воплі про «північні території» і Бессарабію там не припиняються, навіть з самих вищих щаблів влади. До того ж, йде тиха окупація Чернівецької області і південно-західної частини Одеської області (Ізмаїл, Рені, тощо), де щонайменше третина населення вже має румунське громадянство. І т.п.
    А щодо посміхнутися світу… Чи це не тому, який знищив Югославію? Чи не тому, який перетворив досить багатий, гарний, розвинутий Ірак в купу каміння і осередок Аль-Каїди, чи не тому світові, який сьогодні добиває заради нафти і інших своїх інтересів процвітаючу і дуже багату за рівнем життя населення Лівію? Чи не тому, який влаштовує штучні фінансові кризи?
    От ми і кажемо своєю статтею: «НІ паліям війни!». В тому числі – румунським потенційним паліям війни. Не можна забувати уроки історії. Тих, хто забуває, майбутнє крепко лупить по дурній голові.

  4. kengo: Ваш коментар і висловлювання відносно wehr видалено — як неаргументоване хамство

  5. україна була завжди лакомим куском у зубах окупантів. Не виключенням , якщо не головним окупантом була і є Росія.Вона не дає вільно дихати ні одному народові.

  6. Нурсултан, уряд кожної країни (а не сама, або її народ) намагається головувати не лише над своїм, а ще й над іншими сусідними і дальніми народами, якщо дозволяють можливості. Не є виключенням ні Україна гетьманських часів, ні сучасна Україна.
    Що сучасна Україна дає «вільно дихати» кримським татарам або молдованам і румунам у тій мірі, в якій вони того б бажали? Вони теж в Україну «потрапили» не з власної волі. Та що тепер: Україну теж вважати окупанткою для Криму, Північної і Південної Бессарабії, Північної Буковини? Чи дати їм незалежність, щоб вільніше дихали?

  7. Do you still lie, stupid and hypocrite ukrainian scum? Cernauti and Budjak is romanian lands and very soon we will take it back!

  8. Переклад коментаря «Cernauti» (з англійської): «Ви все ще брешете, дурні та лицемірні українські мерзотники? Чернівці і Буджак — румунська земля і дуже швидко ми повернемо її».

    Наша відповідь: «Приходьте, місця ще є… https://gvizdivtsi.org.ua/wp-content/uploads/2011/04/Ozevo1564481.jpg

Залишити коментар