к.і.н. Некрашевич Ф.

 

Збройні сили були одним з найважливіших державних інститутів Російської імперії. Вони відігравали важливу роль не тільки в забезпеченні захисту держави, але також були важливим інструментом проведення внутрішньої політики. Основним способом комплектування збройних сил Російської імперії була система рекрутських наборів. Зважаючи на тяжкість рекрутчини як для окремо взятої людини і його близьких, так і для економічного розвитку країни, реалізація цієї повинності в окремо взятих регіонах мала свої особливості [1, с. 99-102].

Не була винятком і Бессарабська область, що увійшла до складу Російської імперії в 1812 р. Важливе стратегічне розташування цього регіону визначило особливе ставлення російського уряду до проведення тут рекрутських наборів. Головною особливістю військової політики російського уряду на території Бессарабської області була відсутність тут масових рекрутських наборів. Таке не означає, що цей регіон взагалі не поставляв рекрутів в російську армію (про це буде сказано нижче). Проте, більшість населення краю ніколи не стикалося з даної повинністю в період 1812-1856 рр.

Примітно, що в законодавчих документах (Рос. імперії – прим. адм. сайту “Гвіздівці”) , що регламентували рекрутську повинність, населення Бессарабської області не було офіційно звільнено від поставки новобранців в армію. Зокрема, в рекрутському статуті 1831 р. були вказані різні територіальні, соціальні та етнічні спільності, звільнені від рекрутчини. Однак Бессарабська область серед цих спільнот була зазначена. Замість цього в документах, що визначали умови проведення конкретних наборів, вказувалося, що Бессарабська область звільняється від постачання рекрутів [5, с. 95; 6, с. 10, 20, 21, 24, 64, 79, 163]. Іншими словами, формально Бессарабська область повинна була нести рекрутську повинність нарівні з іншими частинами Російської імперії, але перед кожним новим набором імператор надавав регіону свободу від поставки новобранців. Таким чином влада завжди залишала за собою право провести тут рекрутський набір, як би вважала це за необхідне.

Питання в тому, чому Бессарабська область одержала таку важливу пільгу від російської влади на такий тривалий період, залишається відкритим. Офіційна причина такого рішення російської влади була опублікована в “височайше конфірмованій записці” від 21 травня 1816 р., яка була керівницьтвом для повноважного Намісника Бессарабії при утворенні Правління Бессарабської області. Відповідно до змісту цього документу, в минулому молдавський народ мав войовничий дух, але з часом здатність до військової справи ослабла, і тому жителі Бессарабської області не здатні посилити російську армію. У зв’язку з цим, імператор Олександр I прийняв рішення на невизначений час звільнити населення краю від рекрутської повинності [3, Т. 33, № 26.271].

Подібне трактування виглядає неправдоподібним. Очевидно, що російський імператор хотів показати себе в якості захисника краю і привабити до себе місцеве населення. З цієї причини скасування рекрутської повинності було представлене ​​в якості “дарунку від милостивого монарха”.

На наш погляд, імператор Олександр І керувався виключно практичними міркуваннями. По-перше, російська влада традиційно надавали пільги населенню нещодавно захоплених земель, в тому числі стосовно рекрутської повинності. Це допомагало залучити на свою сторону місцеве населення і надати час імперській адміністрації встановити реальний адміністративний контроль над новою територією.

По-друге, ключову роль повинне було зіграти прикордонне розташування Бессарабської області. Російська влада прекрасно розуміла, що в майбутньому нові війни з Османською імперією є неминучими, тому Бессарабська область вважалася потенційним районом бойових дій. Під час війни населення краю мало забезпечувати російську армію всім необхідним. У цій ситуації лояльність населення регіону була дуже важлива для російської адміністрації.

Крім того, уряд Олександра І, а потім і Миколи I розглядали Бессарабську область як важливий плацдарм для розширення впливу на Балканах, тому соціально-економічний розвиток краю була пріоритетним завданням. Пригноблені народи балканського півострова на прикладі процвітаючої Бессарабської області повинні були бачити тільки позитивні сторони російської державної моделі. Всі ці чинники допомогли більшості жителів Бессарабської області протягом понад шістдесят років бути вільними від несення рекрутської повинності.

Незважаючи на те, що влада проголошували намір не шукати новобранців для російської армії в Бессарабської області, на практиці кілька соціальних груп регіону були змушені нести рекрутську повинність. В першу чергу це стосувалося єврейської громади. Поширення рекрутської повинності на євреїв Російської імперії в 1827 р. поклало початок суперечливого і болісного процесу модернізації єврейської діаспори [2, c. 415-421]. Проте, багато років євреї Бессарабської області все ж не брали участь в постачанні новобранців в армію [4, Т. 29. № 28733, Т. 30. № 29828].

Ще однією етнічною групою, яка була повинна нести рекрутську повинність, були цигани. Поряд з євреями, цигани на початку російського правління в Бессарабської області були звільнені від поставки рекрутів. Однак з часом російська влада почала вживати низку заходів, спрямованих на примусову зміну укладу життя циган, в тому числі і за допомогою військової служби. Протягом 1832-1834 рр. з’явилося кілька законодавчих актів, на підставі яких бродяг, в тому числі і циган, затриманих поліцією, слід звертати в рекрути або направляти в кантоністські школи [7, с. 844].

Більш рішучі заходи були вжиті в період Кримської війни, коли російський уряд гостро зіткнулося з проблемою некомплекту збройних сил. У підсумку в 1856 р. на циган імперії рекрутська повинність була поширена нарівні з іншими податним станами [4, Т. 31. № 30028].

Нарешті, рекрутська повинність застосовувалася в якості міри покарання. 9 листопада 1831 року на територію Бессарабської області поширився указ від 5 листопада 1829 року “Про людей розпусної поведінки, які надсилаються за вироками суспільств до Сибіру на поселення”. Згідно з цим указом, сільські та міські громади отримували право видаляти на поселення до Сибіру і поставляти в рекрути осіб, які вчинили злочини. Подібний захід був досить вигідний для самих громад, тому що за поставленого рекрута держава зменшувала їм розмір податей.

 

Таким чином, політика російської адміністрації в Бессарабської області протягом аналізованого періоду мала важливі особливості, пов’язані з виконанням рекрутської повинності. Російська влада неодноразово проголошувала, що Бессарабська область не постачатиме новобранців в російську армію. Такі обіцянки були пов’язані, в першу чергу, зі стратегічним розташуванням регіону на кордоні з Османською імперією. Проте, хронічний некомплект збройних сил в декотрій мірі змушував російську адміністрацію йти врозріз зі своїми власними декларативними обіцянками і залучати окремі категорії населення краю до несення рекрутської повинності.

Мінімізація масштабів рекрутської повинності зіграла важливу роль в успішному соціально-економічному розвитку краю в першій половині XIX ст.

_________________________________________________________________________

 

Бібліографія:

 

  1. Иванов Ф.Н. История рекрутской повинности в России (1699–1874 гг.): учебное пособие по дисциплине “История вооруженных сил России” / Ф.Н. Иванов. – М.: Изд-во “Перо”, 2017. – 107 с.
  2. Петровский-Штерн Й. Евреи в русской армии 1827–1914 гг. / Й. Петровский-Штерн. – М.: Новое литературное обозрение, 2003. – 556 с.
  3. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1 : с 1649 по 12 дек. 1825 г. : в 45 т. – СПб. : Тип. II отд-ния собств. Е. и. вел. канцелярии, 1830–1851. – 45 т.
  4. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2 : с 12 дек. 1825 по 28 февр. 1881 г. : в 55 т. – СПб. : Тип. II отд-ния собств. Е. и. вел. канцелярии, 1830–1884. – 55 т.
  5. Столетие Военного министерства. 1802–1902 : в 13 т. / гл. ред. Д. А. Скалон. – СПб. : Тип. поставщиков двора Е. и. вел. т-ва М. О. Вольф, 1902–1914. – Т. 4 : Главный штаб. Исторический очерк. Ч. 2, кн. 1, отд. 2 : Комплектование войск в царствование императора Николая I / сост. В. В. Шепетильников. – 1907. – 330 с.
  6. Столетие Военного министерства. 1802–1902 : в 13 т. / гл. ред. Д. А. Скалон. – СПб. : Тип. поставщиков двора Е. и. вел. т-ва М. О. Вольф, 1902–1914. – Т. 4 : Главный штаб. Исторический очерк. Ч. 1, кн. 1, отд. 2 : Комплектование войск в царствование императора Александра I / сост. и ред. Н. П. Михневич. – 1902. – 211 с.
  7. Шайдуров В.Н., Новогродский Т.А. Цыгане и военная служба в Российской империи во второй половине XVIII – первой половине XIX в. / В.Н. Шайдуров, Т.А. Новогродский // Вестник РУДН. Серия: История России. – 2020. – 19. – №4. – с. 838–850.

 

_____________________________________________________________________________

 

Некрашевич Филипп, кандидат исторических наук.

Академия МВД Республики Беларусь, г. Минск, Республики Беларусь. Особенности рекрутской повинности на территории Бессарабской области в 1812 – 1856 годах. Материалы международной научно-практической     конференции «Наука, образование, культура», посвященной 30-ой годовщине Комратского государственного университета; стр. 244-247. УДК 94(47).053

 

 

Переклад на українську мову – сайт «Гвіздівці»

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар