2395634«На Бога сподівайся, а сам пантруй», — це прислів’я стало в роки війни гаслом для всіх віруючих. Під червоні прапори радянської армії встали й прості люди, і священнослужителі.

«На морських кораблях іноді подається зична команда: «Всі наверх!» Це значить — кораблю загрожує морська стихія, керування кораблем вимагає спільної роботи всіх, хто перебуває на ньому. І от по цій команді всі вибігають на верхню палубу, кожний до свого місця, і там поспішають робити, що від кожного потрібно, поки не пройде пекучий момент і корабель буде як і раніше спокійно й упевнено продовжувати своє плавання. Щось подібне, тільки в незмірно більшому ступені, переживаємо й ми зараз. Похмура й дика стихія загрожує країні. Батьківщина наша в небезпеці, і вона закликає нас: усе в ряди, усі на захист рідної землі, її історичних святинь, її незалежності від чужеземного поневолення», — ці слова промовив 26 червня 1941 року патріарший місцеблюститель митрополит Сергій на молебні про перемогу радянського воїнства в кафедральному Богоявленському соборі в Москві. Його молитва була звернена до Бога, а заклик — до всіх віруючих і невіруючих.

До цього заклику дослухалися. У Червоній армії, як відомо, не було полкових священиків, але були священнослужителі, що надягли гімнастерку й взяли в руки зброю. Були священики, що служили в храмах на окупованих територіях, але отримали славне звання «партизанських попів»…

Спогади багатьох з них та про багатьох з них дійшли до нас, і сьогодні ми маємо можливість довідатися, якими були священики на війні.

Розповідає отець Борис Васильєв: …  «У мене батько був священиком, дід і прадід були священиками. Чотири класи закінчив сільської школи. Пішов служити псаломщиком… В 1938 році був рукоположений у сан діакона… Перед самою війною служив діаконом у Костромському кафедральному соборі. Звідти мене й взяли в армію. Призвали, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Відвезли відразу на окопи. Підходить до мені офіцер, бачить, я людина грамотна, запитує: «Ви де вчилися?» — «Я закінчив чотири класи». — «Не може бути! А далі?» — «Я — діакон». — «Все зрозуміло. Ви служили у священноначалії. Приймайте всі бригади під ваше керівництво». Два дні я керував всіма бригадами. Потім приїжджає генерал.

Просить показати діакона. Він підводить до мене. Генерал Шеволгін запитує: «Ви згодні їхати в офіцерське училище?» Я: «Згодний». Мене відправили в училище у Великий Устюг. Там я провчився шість місяців Усім привласнили знання молодшого лейтенанта. Мені привласнили звання лейтенанта, тому що я дуже добре знав все, напам’ять. Закінчивши училище, я відразу потрапив під Сталінград, командиром взводу розвідників…

Німці йшли в бій — у них в усіх було написано німецькою: «З нами Бог». Німці давили танками жінок, старих, дітей. На гусеницях були волосся, кров, м’ясо. Але ми-те йшли із прапором — там була червона зірка. Але була ще іконка в кишені й хрест. У мене дотепер зберігається «Святитель Микола», пробитий кулею…»

Згадує протоїрей Борис Пономарів: …  «На другий день війни я був покликаний на захист нашої Батьківщини. Причастився в Ніколо-Кузнецьком храмі й на інший день був спрямований на Ленінградський фронт. У мене не було батьків, мене благословила бабуся 92 років, далека родичка, і сказала: «Ти будеш живий, люби й захищай Батьківщину».

Мене запитують: яке ваше найдужче враження від війни?

У найважчий час блокади Ленінграда недалеко від входу (на цвинтар) ми побачили дівчинку років тринадцяти, що схилилася й стояла на одному коліні. На ній була шапка-вушанка, і вся вона була дещо занесена снігом, а позаду на санках був труп жінки, що вмерла від голоду, — видно, мати дівчинки, яку вона не встигла поховати (й замерзла сама). Ця страшна картина потрясла мене на все життя.

В 1942 році в Ленінграді (після госпіталю) у мене була можливість побувати в Никольському соборі. У храмі в цей час читали години й перебували виснажені голодом люди. Я запитав: «Коли робить богослужіння митрополит Алексій?» Мені відповіли, що владика перебуває у вівтарі. Митрополит Алексій дуже милостиво благословив мене й запитав: «Ви, напевно, прислужували в храмі?»

Я сказав, що так, і сказав, де. Владика сказав, що добре пам’ятає владику, який служив там, і його матір пам`ятає. Я дерзнув запропонувати митрополитові Алексію свою порцію хліба, а він відповів: «И вам також важко переносити блокаду й голод. Якщо можете, передайте матінці — алтарниці…»

Після зняття блокади в мене бували звільнення, і в буденні дні мені доводилося читати в Никольському соборі години. У перший день Великодня віруючі приносили освячувати маленькі шматочки хліба замість пасок…»

Архімандрит Аліпій (у миру Іван Михайлович Воронов; 1914-1975) вчився у вечірньої студії при Московському Союзі радянських художників у колишній майстерні Сурикова. З 1942 року на фронтах Великої Вітчизняної війни. Пройшов бойовий шлях від Москви до Берліну в складі Четвертої танкової армії. Брав участь у багатьох операціях на Центральному, Західному, Брянському, 1-му Українському фронтах. Нагороджений орденом Червоної зірки, медаллю За відвагу, кількома медалями «За бойові заслуги».

voronov21-580x387

З 12 березня 1950 року — послушник Троїце-Сергієвої лаври (Загорськ). З 1959 року намісник Псково-Печерського монастиря. Повернув з Німеччини монастирські цінності. Вів колосальну реставраційну й іконописну роботу в монастирі.

Архімандрит Нифонт (у миру Микола Глазов; (1918-2004) одержав педагогічну освіту, викладав у школі.  В 1939 році призваний служити в Забайкалля. Коли почалася Велика Вітчизняна війна Микола Глазов спочатку продовжував нести службу в Забайкаллі, а потім був направлений на навчання в одне з військових училищ.nifont

Після закінчення училища артилерист — зенітник лейтенант Глазов почав воювати на Курській дузі. Незабаром він був призначений командиром зенітної батареї. Останній бій старшому лейтенантові Глазову довелося провести в Угорщині біля озера Балатон у березні 1945 року. Микола Дмитрович був поранений. Старшому лейтенантові Глазову перебило колінні суглоби. Йому довелося пережити кілька операцій спочатку в польовому, а потім в евакогоспіталі в грузинському місті Боржомі. Старання хірургів не змогли врятувати йому ніг, колінні чашечки довелося видалити, і на все життя він залишився інвалідом. Наприкінці 1945 року в м. Кемерово повернувся ще дуже молодий старший лейтенант, на кітелі якого були ордена Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалі: «За відвагу», «За узяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною». Він став псаломщиком у Знаменській церкви Кемерова.

В 1947 році Микола Дмитрович Глазов приїхав до Києво-Печерської Лаври й став її послушником. 13 квітня 1949 року він був пострижений у чернецтво з ім’ям Нифонт, на честь святителя Нифонта Печерського й Новгородського. Незабаром після постригу він був рукоположений спочатку на ієродіакона, а потім на ієромонаха. Після закінчення Московської духовної академії  направлений до Новосибірської єпархії.

Черниця Адріана (у миру Наталія Володимирівна Малишева; 1921-2012) пішла на фронт із третього курсу МАІ, була направлена у розвідку. Брала участь в обороні Москви, винесла пораненого з-під обстрілу. Була направлена до штабу К. Рокосовського. Брала участь у боях на Курській дузі й під Сталінградом. У Сталінграді вела переговори з фашистами, закликаючи їх здатися. Дійшла до Берліна. З війни повернулася у званні майора. Після війни закінчила МАІ, працювала в конструкторському бюро С.П. Корольова. Щоб прийняти саму активну участь у відновленні Пюхтицького подвір’я в Москві пішла на пенсію, в 2000 році прийняла чернечий постриг з ім’ям Адріана.

adriana2-580x400

***

На окупованих територіях священнослужителі були часом єдиною сполучною ланкою між місцевим населенням і партизанами. Вони вкривали червоноармійців і самі вступали в партизанські ряди.

От тільки кілька історій із цього ряду

У самий перший місяць війни через підпільну групу партизанського загону було передано з Москви послання патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія, яке отець Василь Копичко, настоятель Одрижинської Успенської церкви Іванівського району на Пінщині, прочитав своїм парафіянам. З початку війни до її переможного завершення отець Василь не слабшав у духовному зміцненні людей, що вірили йому, проводячи богослужіння вночі, без освітлення, щоб не бути поміченим ворогами. Крім того, відважний пастир знайомив парафіян зі зведеннями Інформбюро, розповідав про становище на фронтах, закликав протистояти загарбникам, читав послання священоначалія Церкви до тих, хто опинився в окупації.

Один раз у супроводі партизанів він приїхав до них у табір, докладно ознайомився з життям народних месників і з того моменту сам став партизанським зв’язковим. Отець Василь збирав продукти для поранених партизанів, надсилав і зброю. На початку 1943 року німцям удалося розкрити його зв’язок з партизанами. Церкву й будинок настоятеля німці спалили. Отцеві Василю довелося ховатися. За свою патріотичну діяльність священнослужитель згодом був нагороджений медалями «Партизанові Великої Вітчизняної війни», «За перемогу над Німеччиною», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».

Священик Федір Пузанів ( 1888-1965) — учасник двох світових воєн, нагороджений трьома Георгіївськими хрестами, Георгіївською медаллю 2-го ступеня й медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» 2-го ступеня. Він прийняв священний сан в 1926 році. В 1929 був посаджений у в’язницю, потім служив у сільському храмі. Під час війни зібрав у селах Запольє і Бородичи 500000 рублів і передав їх через партизанів у Ленінград на створення танкової колони Червоної Армії.

d-580x342

«Під час партизанського руху я з 1942 року мав зв’язок з партизанами, багато мною виконано завдань, — писав священик в 1944 році архієпископові Псковському й Порховському Григорію. — Я допомагав партизанам хлібом, перший віддав свою корову, білизною, у чому тільки бідували партизани, зверталися до мене, за що я одержав державну нагороду 2-го ступеня «Партизан Вітчизняної війни».

З 1948 року й до смерті священик Федір Пузанів — настоятель Успенського храму в селі Молочкове Солецького району Новгородської області.

Протоієрей Олександр Романушко брав участь у бойових операціях, ходив у розвідку, був у повному розумінні слова партизанським священиком. Один раз він пішов на такий сміливий крок. Улітку 1943 року родичі вбитого партизанами поліцая попросили батька Олександра відспівати небіжчика. На цвинтар прийшло багато народу, була виставлена й поліцейська збройна охорона. Усі приготувалися слухати відспівування. Отець Олександр, надягши на себе єпитрахиль і ризу, відійшов убік і глибоко задумався. А потім зовсім зненацька почав: «Брати й сестри! Я розумію велике горе матері й батька вбитого, але не наших молитов і «Зі святими упокій» заслужив своїм життям у труні передлежачий. Він — зрадник Батьківщини й убивця безневинних дітей і старих. Замість «Вічної пам’яті» вимовимо ж «Анафема»».

Люди стояли, як громом уражені. А отець Олександр, підійшовши до поліцаїв, продовжував: «До вас, заблудших, моє останнє прохання: надолужте перед Богом і людьми свою провину й зверніть свою зброю проти тих, хто знищує наш народ, хто в могили закопує живих людей, а в Божих храмах заживо спалює віруючих і священиків».

Отець Георгій Писанко зустрів війну в сорокап`ятилітньому віці — як нестройовий, — за мобілізацією був зарахований до тилових частин. Але хто в перші місяці війни міг дати гарантію, що тил раптом не стане передовою? Так і трапилося з полком, у якому служив рядовий Писанко. Окопи, які воїни готовили для підрозділів, що відходили, довелося зайняти їм самим і витримати нерівний бій. Контужений розривом снаряда, отець Георгій потрапив у полон. Виждавши слушну мить, намагався втекти, але безуспішно. Після катувань і знущань опинився в робочій команді на ритті окопів, звідки знову здійснив втечу…

***

Священики продемонстрували мужність, гідна наслідування. Тому немає нічого дивного, що в жовтні 1943 року вперше в історії Радянського Союзу 12 священнослужителям були вручені високі урядові нагороди. У тому ж році в країні було відновлене патріаршество. А під час Параду Перемоги 1945 року на Червоній площі на гостьових трибунах Мавзолею стояли ієрархи Російської Православної Церкви.

***

Й у нашому краї 11 жовтня 1946 р. голова Чернівецького Облвиконкому О.Л. Коліков від імені Уряду СРСР вручив кращим представникам духівництва єпархії, патріотам Батьківщини, медалі «За доблесну працю в дні Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.». Медалі були вручені:

Преосвященному Феодосію, єпископові Чернівецькому й Буковинському як ініціаторові, організаторові й керівникові патріотичної діяльності духівництва в Чернівецько-Буковинської єпархії;

Настоятелеві Введенського жіночого монастиря м. Чернівці протоієреєві Кассяну Боготирцю;

Ігуменові настоятелеві Хрещатицького чоловічого монастиря Михаїлу Мєнзаку;

Настоятелеві церкви с. Лужани Кіцманського району Григорію Ніколаєву;

Благопристойному Секурянського р-на Ніколаю Нікітському;

Благопристойному Новоселицького р-на Василю Краєвському;

Холдевич

Священик Михаїл Холдєвич

Священикові с. Великий Кучерів Юрію Бєліусу;

Священикові с. Мамаївці Іуліану Гуліну;

Настоятелеві собору м. Хотина митрофорному протоієреєві о. Сімєону Власьєву.

***

Не варто забувати гвіздовчанам також і гвіздовецького священика Михаїла Холдєвича, який під час румунської окупації в роки війни був мабуть єдиною віддушиною для мешканців села. Більш того, саме священик Михаїл Холдєвич на початку окупації у липні 1941 року вступився перед окупантами за гвіздовецьких комсомольців і спас їх від розстрілу.

За публікаціями на сайтах «Історія»; АНО «Православ’я й Мир» ; «Сокирянщина» та по матеріалах книги О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці. Шлях крізь століття» (готується до випуску).

Підготував до публікації — Андрій Грушецький

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар