Підписанням Бухарестського мирного договору (16 травня 1812pereselentci р.) закінчилася чергова російсько-турецька війна. За умовами ІV статті перемир’я до Російської імперії відійшли землі між Прутом і Дністром з «фортецями, містечками та поселеннями, які там знаходяться» [143, с. 63]. На початку ХІХ ст. цей регіон складався з трьох окремих районів, які мали різні форми управління. Фортеці-райї[i] (Хотин, Бендери, Аккерман, Кілія, Ізмаїл) підпорядковувалися безпосередньо турецькому султану. Васальний від нього молдавський господар управляв у північній та центральній частинах. Буджак[ii] (Ізмаїльський, Аккерманський, частково Бендерський повіти) населяли переважно ногайські племена, які підпорядковувалися кримському хану та сплачували Османській імперії земельну ренту. У 1813 р. вся ця територія була об’єднана в межах єдиної адміністративної одиниці — Бессарабської області [495, с. 2; 216, с. 17].

Нова окраїна являла собою великий масив родючих земель з вельми нечисельним населенням. За різними даними тут мешкало від 255,6 тис. до 300 тис. осіб. Після виселення ногайців у Таврійську губернію впродовж 1770 — 1812 рр. південні райони практично обезлюдніли [346, с. 27]. За свідченнями дослідника О. Накко, на початку ХІХ ст. народонаселення тут складалося лише «з незначної кількості землеробів» — молдаван і болгар, які поселилися на цих землях під час російсько-турецьких війн кінця ХVІІІ ст. Стратегічне значення Бессарабії спонукало царський уряд приступити до розробки програми її швидшого заселення та господарського освоєння. Реалізацію поставленої мети уможливлювала підтримка місцевих жителів, а також залучення в цей процес землеробів, промисловців і торговців із-за кордону. З огляду на це командир Дунайської армії адмірал П.В. Чичагов вказував цивільному губернатору Бессарабської області С. Стурдзі про необхідність «… дати відчути мешканцям краю переваги вітчизняного щирого управління та майстерно звернути на область сію увагу прикордонних народів… молдован, волохів, греків, болгар, сербів і всіх народів, прив’язаних до Росії…, і уберегти їх від впливу… ворогів» (Оттоманської Порти – Авт.) [423, с. 109-112, 290]. Уже в 1813 р. у світ вийшли розроблені графом І. Каподістрією «Правила для тимчасового управління Бессарабією», які звільнили місцеве населення, а також осіб, що виявили бажання поселитися в регіоні, на три роки від подушного податку та поземельного збору. Призупиняли загальну рекрутську повинність і зберігали місцеві закони [345, с. 110].

Восени 1815 р. термін наданої пільги закінчився. Місцеві чиновники, розробляючи нову податкову розкладку, приступили до опису майна громадян. Не обійшлося без свавілля та утисків. Незаконні дії активізували еміграційний рух, який почав набирати в Бессарабії масового характеру. Так, лише з Хотинського повіту в інші райони краю та за Прут у 1816 р. втекло більше 3,3 тис. сімей [465, с. 273]. Така ситуація дискредитувала Росію в очах балканських народів й зовсім не відповідала створеному для неї іміджу «краю благоденства». Імператор Олександр І був змушений відстрочити впровадження нової податкової системи тут ще на два роки. В кінці квітня 1818 р. набув чинності «Статут утворення Бессарабської області», який офіційно закріпив за місцевим населенням особисту свободу (у кріпосній залежності залишалася лише частина цига[iii] і незначна кількість дворової прислуги російських дворян) і звільнив на невизначений час від рекрутської повинності [154, с. 222-281].

Урядові пільги, а також вигідне географічне положення краю з вдалим поєднанням природно-кліматичних умов сприяли активізації переходу сюди вихідців із турецьких володінь. Згідно з VІІ ст. Бухарестського мирного договору православним мешканцям Османської імперії та мусульманському населенню Бессарабії, починаючи з червня 1812 р. і впродовж наступних вісімнадцяти місяців, дозволялося повернення в межі батьківщини з усім рухомим майном і вирученими за нерухомість капіталами. На початку вересня 1813 р. російська сторона призупиняє продаж майна турецьких громадян. Аргументуючи це невиконанням іншою стороною встановленої домовленості та перешкоджанням переселенню в Росію «…тим із підданих своїх християнського віросповідання», які таке бажання виявили [1, арк. 107]. Конфлікт вдалося врегулювати, але завуальована боротьба за людські ресурси між царським і султанським урядами не припиняється до кінця досліджуваного періоду, про що свідчить ряд архівних документів. Для прискорення процесу переселення мусульман на батьківщину російська адміністрація забороняє бессарабським жителям вступати з ними в будь-які комерційні відносини [2, арк. 4]. І, навпаки, стимулює переселення православних вихідців із Оттоманської Порти. Так, з 21 вересня 1815 р. ця група мігрантів отримала дозвіл на поселення в казенній частині регіону (південні та частково північні райони) [145, с. 155].

Смерть переселенца Иванов

Художник Іванов С.В.  Картина «В пути. Смерть переселенца». 1889 р. Третьяковська галерея, Москва

Міграційні потоки з турецьких територій мали поліетнічний склад. Правом облаштування на державних землях скористались молдавські царани (особисто вільні селяни, але залежні від землевласників, землю яких орендували). Вони починають масово переходити в Бессарабію. За підрахунками В.М. Кабузана, до 20-х рр. ХІХ ст. ця цифра сягала вже близько 9 тис. осіб [346, с. 31]. Кількість переселенців стрімко зростає після розгортання національно-визвольного руху проти турецького поневолення в Греції («Гетерія») на початку 20-х рр. ХІХ ст. Дотримуючись основних умов «Священного Союзу», російський імператор Олександр І не підтримав греків у їхній боротьбі за незалежність. Разом із тим він не міг відмовити втікачам у політичному притулку. У 1821 р. лише в Кишинів перейшло більше 3,4 тис. гетеристів (греків, сербів, молдаван і волохів) [431, с. 53]. Попечитель іноземних колоністів І.М. Інзов так описував ці події: «Кишинів наповнився вихідцями з Молдавії та Валахії. Населення всієї Бессарабії принаймні подвоїлося», «…майже всі молдавські бояри виїхали до нас (в Бессарабію – Авт.) і частково до Австрії. Бідні ж поселяни… складають з очерету плоти, за допомогою такого засобу переправляють до нас себе, дружин, малолітніх дітей та майно, яке встигли забрати. Сучасний їх стан являє собою досить зворушливу картину» [307, с. 26]. Бессарабська область виступала для мігрантів також тимчасовим пристанищем. Наприклад, у 1821 р., рятуючись від переслідувань султанської армії, 350 вихідців із-за Дунаю попросили притулок на п’ять років у Ізмаїльському градоначальстві [98, арк. 43].

Переселення тривають до кінця досліджуваного періоду. Відповідно до даних істориків упродовж 30 – 40-х рр. ХІХ ст. із турецьких територій, рятуючись від соціального гніту, втекло понад 40 тис. молдавських селян, переважна більшість із них осіла на бессарабських землях [341, с. 410]. Так, лише протягом березня – серпня 1834 р. сюди, перетнувши р. Прут, з майном і худобою перейшло 1,3 тис. молдавських підданих. Найбільша кількість мігрантів зафіксована 5 – 6 травня (320 осіб, у тому числі й один священик). Із собою вони перевезли близько півтори тисячі голів рогатої худоби, коней і овець [118, арк. 1-111]. Упродовж 16 – 26 травня 1842 р., за неповними даними, в регіон переселилися ще 283 молдавські вихідці [106, арк. 41, 47].

На початку червня 1855 р. із Молдавського князівства разом із родинами прибули Микола Попович, Василь Бринза, Логін Море, Тодор Подураре. Всі вони виявили бажання поселитися в Оргєєвському повіті [51, арк. 19-19 зв.].

Джерела свідчать, що до середини 50-х рр. ХІХ ст. молдаван, греків, мусульман, євреїв і ромів із Оттоманської Порти в Бессарабію пропускали практично без перешкод. У подальшому – при наявності спеціального дозволу місцевої влади [119, арк. 96]. Жорсткішими були заходи по відношенню до російського та українського населення, якому з 40-х рр. такий перехід здійснювати взагалі заборонялося. Ці заходи вживалися для мінімізації вірогідності проникнення в край селян-утікачів із російських і українських губерній, які часто переходили спочатку в турецькі володіння, а вже звідти під виглядом тамтешніх жителів направлялися в Бессарабію, де легалізували своє становище. Незважаючи на обмеження, нелегальні переміщення продовжувалися. Доказом цієї тези служить рапорт управління Ренійського карантину від 25 лютого 1841 р., у якому зафіксований фактично щоденний перехід з правого на лівий берег Дунаю молдаван, українців і росіян [105, арк. 2, 22].

Окрему групу мігрантів складали т. зв. «задунайські переселенці» – спільна назва для православних вихідців з балканських країн. Запрошуючи на поселення в регіоні мешканців Балканського півострова, російська адміністрація переслідувала не тільки економічні, а й зовнішньополітичні цілі. Соціальна опора в Південно-Східній Європі відкривала перед Російською імперією перспективу зайняття домінуючих позицій на Чорному морі й виходу до Середземномор’я. Переважну більшість задунайських вихідців складали болгари та гагаузи. Необхідно зазначити, що до середини ХІХ ст. останні не виділялися в окрему етнічну групу від загальної маси болгарського населення й записувалися в тогочасних офіційних документах під спільним етнонімом «болгари» [294, с. 53, 56].

Перше масове переселення цієї групи мігрантів у Пруто-Дністровське межиріччя відбулося ще до підписання Бухарестського мирного договору 1812 р. Зі слів історика А. О. Скальковського, після укладання Ясської угоди 1791 р. між Російською імперією та Оттоманською Портою «…багато християн Задунайських, сподіваючись, що якщо не Молдавія уся, то хоча б нинішня Бессарабія залишиться за переможцями (Росією – Авт.), цілими сотнями втікали зі своєї вітчизни». Лише в південних районах регіону протягом кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. розселилося більше 1,7 тис. родин «задунайських переселенців». У тому числі: в селищах Ізмаїльського цинуту – 465 сімей, Гречанського – 157, Кодрського – 232, Бендерського – 692. У містах і містечках – 159 родин (у Ізмаїлі – 143, Кілії – 11, Рені – 5 і 2 у Аккермані) [472, с. 10-15,]. На думку сучасного молдавського етнографа О. К. Радової, більшість тогочасних мігрантів складали гагаузи. Розселилися вони, за підрахунками дослідниці, у 63 населених пунктах Буджаку, де в 42 з них становили абсолютну більшість – від 80% і вище від загальної маси населення (Авдарма, Бєшалма, Бешгіоз, Дізгинже ін.). Нині знаходяться в Комратському, Чадир-Лунгському та Кантемирівському районах Республіки Молдови [457, с. 37, 47, 49, 51-52, 56, 160].

Наступний масовий вихід болгарського та гагаузького населення в досліджуваний регіон відбувся під час і після російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. У порівнянні з попереднім, це переселення мало дещо інший характер. Якщо раніше переселенці залишали свої домівки переважно рятуючись від соціального та релігійного гноблення султанської влади, то зараз їхню увагу привертали й ті перспективи, які перед ними відкривалися в разі переходу. В першу чергу це стосується урядового указу 1807 р. «Про привілеї переселенцям, що прибувають у Росію». Цей документ передбачав надання іноземцям, які прийняли російське підданство, значних пільг соціально-економічного та духовного характеру. Але царизм не поспішав розповсюджувати це положення на задунайських вихідців. Унаслідок чого їх вихід із правого на лівий берег Дунаю призупиняється. Міністр внутрішніх справ О.П. Козодавлєв запропонував переселяти болгар у Бессарабію в примусовому порядку. З цим рішенням категорично не погодився головнокомандуючий молдавською армією М.І. Кутузов, який був переконаний у тому, що лише широкі преференції стимулюватимуть їх переселення в новий приєднаний регіон. У квітні 1811 р. полководець від імені імператора Олександра І пообіцяв болгарам і гагаузам звільнення від сплати податків і виконання земських повинностей на три роки (з перспективою збільшення цього терміну), право вільного вибору ділянок під поселення, а також розповсюдження статусу колоністів. Ці заходи мали результати. За свідченнями статського радника А.Я. Корнеллі, навесні 1812 р. на вирішення своєї долі в Бессарабії чекали вже більше 3 тис. родин, які просили дозволу на поселення при Татарбунарах і Каушанах, а також поблизу озер: Катлабух, Ялпуг, Китай та річках Кагул і Прут. Туди передбачалося направити землемірів для відведення землі під господарства [146, с. 1, 5, 41].

У зв’язку з розпочатою в 1812 р. війною з Францією царський уряд не міг приділити належної уваги проблемі облаштування цієї партії мігрантів у краї. Ані обіцяних пільг, ані земельних наділів вони так і не отримали.

Частина з них самовільно розселилася на території Буджаку в колишніх ногайських поселеннях [4, арк. 10 зв.]. За підрахунками дослідника М.Г. Попруженка, у 1816 р. в Бессарабії осіло всього 4 230 таких родин (перераховано – 4 260): у Ізмаїльському цинуті (повіті) – 3 163 (у тому числі в Ізмаїлі – 261, Рені – 189, Кілії – 4), Бендерському – 675 (Аккермані – 2), Гречанському – 344, Кодрському – 48 (Леове – 30) [444, с. 10, 14-15].
Найскладнішим було становище поселенців у Гречанському, Кордському та Хотарничанському цинутах (за адміністративним поділом 1813 р.). Майже одразу своє право на володіння цими землями висунули місцеві бояри й почали вимагати від поселенців сплати податків і виконання повинностей на свою користь [472, с. 14-15]. Аби не потрапити в кабалу до місцевих поміщиків, болгари розпочинають самовільний вихід  із приватновласницьких на державні землі. Так, 11 березня 1815 р. із Кордського в Ізмаїльський та Бендерський цинути разом з майном переселилося 146 родин. На початку квітня – ще 105 родин [4, арк. 96, 107, 122]. Таких прикладів зафіксовано сотні. «Задунайські переселенці», крім всього зобов’язувалися нести кордонну службу по річках Прут і Дунай та відбувати ряд повинностей. Наприклад, постачати ліс на будівництво житла для варшавських колоністів, останніх часто утримували за власний рахунок, надаючи житло та їжу. У зв’язку з погіршенням матеріального становища частина з них розорюється й починає втікати на батьківщину. Так, у 1816 р. нелегально за кордон із Ізмаїльського цинуту перейшло близько 40 болгарських родин [375, с. 119].

Намагаючись припинити зворотне переселення болгар у турецькі володіння російська адміністрація в 1816 р. звільняє їх від військового постою та утримання німецьких вихідців. З новою силою розглядається питання щодо визначення їхнього соціально-правового статусу, але в декількох варіаціях. Першочергово планувалося зрівняти болгар і гагаузів у правах: а) з донськими козаками; б) царанами; в) новоросійськими колоністами [146, с. 325-326]. Перевагу надали останньому варіанту. В грудні 1819 р. набуває чинності Височайше затверджене положення «Про поселення в Бессарабській області болгар та інших задунайських переселенців», яке визначило їхні основні права та обов’язки. Вони отримали колоністський статус і в залежності від часу появи на бессарабських землях поділялися на три категорії. Переселенці, що проживали на казенних землях і прибули сюди під час турецького панування, звільнялися від державних податків і повинностей упродовж трьох років. Особи, які поселилися тут під час і після російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. отримали аналогічні пільги, але на сім років. Мешканцям, які осіли в краї задовго до укладання Бухарестського миру та встигли обзавестися господарством, пільг не передбачалося. Права колоністів також розповсюджувалися на корінних жителів, які на час прийняття закону мешкали в болгарських колоніях. Центром болгарського поселення стає Болград. Болгарським колоністам дозволявся перехід на державні землі та вільне володіння особистим майном. Передбачалося також особливе адміністративне управління – 57 їхніх колоній об’єднувалися в чотири округи: Прутський: Колібаш, Бринза, Валєні, Слободзєя, Бобоєшті, Кислиця, Водабоулуй, Журжулешти, Мандрешти, Анадолка, Фрікацеї, Божорка, Чешмекіой, Волканешти; Кагульський: Картар, Сатунов, Барта, Карагачі, Буджак, Некрасівці, Ітулія, Хаджи, Абдула, Курчі, Інпуцита, Болбока; Ізмаїльський: Тараклія, Татар Капчак, Кубєй, Сатилик Хаджи, Каіраклія, Болград (Табак), Каракурт, Чєшме Варуіт, Бабілі, Дулутіой, Таж Бунар, Чиішия, Ердек Бурну з хуторами, Шикірлі Китай; Буджацький: Траян, Валі Пержи, Кот Кітай, Лунга, Гайдар, Гомай, Баурчі, Казаяклія, Беш Алша, Конгаз, Чок Майдан, Кірсов Без Гіож, Комрат, Джолтай, Авдарма, Кірієт, Дізгінже, Енікіой (назви поселень надані згідно з документом) [155, с. 517-519]. Нині розташовані в Комратській, Чадир-Лунгській, Вулканеській долаї Гагаузії, Кеінарському, Тараклійському, Кантемирівському, Басарабяському, Чимішлійському, Леовському, Кагульському районах Республіки Молдови та Болградському, Ізмаїльському та Ренійському районах Одеської області України. В зв’язку з початком діяльності межувальної комісії в 1823 р. із перших двох округів сформували один – Кагуло-Прутський. Буджацький був поділений на Нижньо-Буджацький та Верхньо-Буджацький [368, с. 280].

Наступна хвиля масового переселення болгар і гагаузів у Бессарабію пов’язана з російсько-турецькою війною 1828 – 1829 рр. У цей період політика російського уряду щодо мігрантів дещо змінюється. Якщо раніше їх перехід у регіон стимулювався різними засобами – від надання пільг до активної пропаганди, то зараз їхній масовий вихід сюди не був вигідний Росії. Зменшення частки православних християн на Балканському півострові загрожувало для неї втратою там соціальної опори. До того ж облаштування розореного війною населення вимагало залучення додаткових коштів, а також виділення землі під господарства, якої в колоністських округах практично не залишилося. Намагаючись стримати потік нових переселенців, імператор Микола І дозволив перехід у межі Російської імперії тільки тим особам, які брали участь в останній війні з Оттоманською Портою. Масове скупчення балканських народів на російсько-турецькому кордоні змусило його змінити своє рішення й відкрити цей шлях для всіх бажаючих [264, с. 116-117]. Виконуючий обов’язки Бессарабського та Новоросійського генерал-губернатора Ф. П. Пален характеризував ці події наступним чином: «усі дороги від Балкан до Дунаю покриті людьми, які шукають порятунку та спокою» під російським скіпетром. Більшість із них складали вихідці з Румелії та Болгарії. Перехід у Росію здійснювався переважно через Одеський, Аккерманський, Ізмаїльський, Керченський, Сатунівський, Севастопольський, Феодосіївський та Овідіопольський карантини [173, с. 492-493].

Переселенцы

Художник Касаткін М.А. «Переселенці», 1881 р. Львівська картинна галерея

За підрахунками вченого І.І. Мещерюка, упродовж вересня 1829 р. і червня 1830 р. дозвіл на переселення в регіон отримали 61580 осіб. А вже у вересні сюди прибуло 51150 переселенців. Близько 27 тис. із них розмістилися в колоністських округах [400, с. 94-95, 133]. Переконливим є твердження дослідниці О.К. Радової про те, що переселення кінця 20-х– початку 30-х рр. ХІХ ст. було по суті першим масовим виходом болгар у Бессарабію. Саме в цей час тут з’являється більшість сучасних болгарських сіл: Главани, Вайсал (сучасна назва – Василівка), Нові Трояни, Дермендери (Каланчак), Финтина Дзинілор (Кирнички), Камчик (Зоря), Кулевча (Колісне), Ісерлія (Вільне) та ін. [344, с. 211, 393-394, 396, 467, 783, 795]. Нині в Арцизькому, Болградському, Ізмаїльському, Саратському й Тарутинському районах Одеської області України. В цілому, зі слів дослідника О.І. Защука, до 1834 р. у Бессарабську область перейшло більше 7 тис. болгарських і гагаузьких сімей, однак тільки 3,9 тис. із них вдалося тут поселитися. Решта, в зв’язку з погіршенням матеріального становища, повернулася назад [329, с. 519].

Ситуацією, яка склалася в Бессарабії, скористався султанський уряд. Вербувальники, яких відправляли до Тульчі та Ісакчі, намагалися схилити болгар на свій бік за допомогою підкупу. У разі зворотного переселення вони отримували 100 – 200 левів, а також писемний дозвіл на поселення в місцях свого колишнього проживання або на тих землях, де його «забажають здійснити» [98, арк. 1-1 зв.]. Російська адміністрація, не бажаючи допустити масової еміграції, зберігає за всіма бажаючими залишитися в регіоні всі їхні права. Для втікачів – вхід у межі держави зачинявся назавжди [102, арк. 14]. В цілому, до середини 30-х рр. ХІХ ст. територію краю залишило більше 18,8 тис. задунайських вихідців.

Нечисельні переселення болгар і гагаузів у Бессарабську область тривають і в наступні роки. Наприклад, у 1836 р. сюди із-за Дунаю перейшло всього 25 родин [145, с. 180]. Наступна хвиля їх виходу в регіон зумовлена Кримською війною 1853 – 1856 рр. Царський уряд не міг на належному рівні організувати дане переселення. Незважаючи на наказ приймати біженців «ласкаво, надавати їм різну допомогу…, вказувати їм хоча б тимчасові місця проживання…», місцева влада виконувала його незадовільно. Більшість мігрантів тижнями перебувала під відкритим небом без їжі та води, чекаючи на вирішення своєї долі. Їхньому бажанню повернутися назад на батьківщину адміністрація не перешкоджала. Висувалася єдина умова – в разі зворотного переселення в Бессарабію проблемою власного облаштування вони займаються самостійно [120, арк. 11, 93, 145].

За умовами Паризького мирного договору 1856 р. південна частина Бессарабії (Ізмаїльське            градоначальство,      частково Кагульський (Ізмаїльський) та Аккерманський повіти) з майже 128-тисячним населенням (з них близько 47 тис. болгар і гагаузів) відійшла до Молдавського князівства. Опинившись по іншу сторону кордону, колишні «задунайські переселенці» не поспішали переходити під російське заступництво. Причина цього, як писав виконуючий обов’язки голови Піклувального комітету В.О. Іславін, крилася в тому, що вони не могли «наважитися покинути заселені та облаштовані свої колонії, в які вклали і труд, і капітал, де побудували домівки, храми, різні господарські та суспільні заклади, розвели сади та виноградники». Намагаючись повернути до себе добрих господарів, російський уряд дарує потенційним переселенцям восьмилітню пільгу від сплати податків і повинностей, а також виділяє для кожної родини 35 крб. матеріальної допомоги, але бажаної реакції не було. Так, з липня 1856 р. до Росії з Оттоманської Порти переселилося близько 4,6 тис. чол., із них 133 болгарина. Упродовж осені та весни 1856 –1857 рр. перехід здійснила ще 181 родина [400, с. 81-83; 142, с. 48-49]. Масовий вихід болгарського населення розпочався лише на початку 60-х рр. ХІХ ст., коли молдавський уряд, порушивши обіцянку, ввів для громадян своєї країни загальну рекрутську повинність.

Намагаючись збільшити військовий потенціал і послабити позиції Османської імперії на Дунаї, царат намагається схилити на свій бік козацьке населення, яке знаходилося в її межах – колишніх запорізьких і некрасівських козаків. Після зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. частина українських козаків перейшла в турецькі володіння, де на початку ХІХ ст. заснувала Задунайську Січ. Російська сторона для заохочення переселення розповсюджує на них амністію. У 1806 р. царські полки поповнилися колишніми запорожцями загальною чисельністю в 500 осіб. У лютому наступного року російський імператор Олександр І наказав сформувати з цього загону Усть-Дунайське козацьке військо з центром у Кілії та Галаці. На початку липня 1807 р. тут нараховувалося вже 1152 особи. В тому числі в піхоті – 748 осіб, кінноті – 120 чол., дунайській флотилії – 216 осіб зі старшинами. Це військове формування створювалося для активізації переходу в регіон нових партій козаків, але бажаної мети досягти не вдалося. В пошуках кращої долі та свободи сюди починають масово втікати російські й українські кріпосні селяни. Це стало однією з причин ліквідації війська в 1808 р. Частину військових відправили на Кубань, решта – розселилися в межах Бессарабії [438, с. 133; 386, с. 69-70].

У 1812 р. в регіоні, за різними даними, мешкало понад 1,3 тис. українських козаків. У зв’язку з розпочатою війною з наполеонівською Францією штабс-капітан Шостак запропонував створити тут нове військо, але побоюючись поновлення міграційного руху селян, царський уряд відхиляє цю пропозицію. Незважаючи на це, стимулювання виходу козаків у Бессарабську область не припиняється. Так, за умовами маніфесту 30 вересня 1814 р. усі дезертири, які залишили Росію з різних на те причин, отримали амністію. У 1817 р. на задунайських козаків, які мешкали на бессарабських землях, розповсюджуються права іноземних колоністів. Усть-дунайці, в свою чергу, зараховуються до розряду державних селян. Ці заходи мали певні результати. Впродовж 1815 – 1817 рр. сюди на чолі з Данилом Добровольським переселилося 670 козаків [258, с. 128]. Частина з них поселилася в с. Дракуля Ізмаїльського повіту (нині с. Трудове Кілійського району Одеської області України). У 1820 р. 38 козацьких родин заснували в Аккерманському повіті село Акмангіт (тепер с. Білолісся Татарбунарського району Одеської області України). Козаки вимагали відновлення козацьких вольностей та навідріз відмовлялися селитися в колоністських округах, а також сплачувати податки та виконувати повинності [255, с. 10-11]. Російська адміністрація не поспішала задовольняти ці вимоги. Питання щодо створення в Бессарабській області козацького війська починає розглядатися з новою силою лише з другої половини 20-х рр. ХІХ ст., напередодні розгортання нового російсько-турецького конфлікту. З цього часу покращується становище й самих поселенців. У лютому 1827 р. Комітет Міністрів звільнив колишніх запорозьких козаків на 10 років від оподаткування та різних повинностей, усть-дунайців – лише на 3 роки. На їх облаштування виділялися кошти, що надходили з казенного винного відкупу, а також видавалися лісоматеріали [157, с. 190-192].

Контингент колишніх запорожців зростає після створення в Бессарабії в 1828 р. Дунайського козацького війська. Так, уже в червні цього року, сюди з території Османської імперії переселилися Денис Кольмський, Дмитро Чумаченко з дружиною Уляною та дочкою Єфросинією, вдова Доліна Дудуленкова з малолітньою дочкою Євдокією та батьком Герасимом Нагуєвським, Іван Буткович з дружиною Аксенією та малим сином Григорієм. Усі вони мали намір поселитися в Ізмаїлі при своїх родичах [126,

арк. 9, 13 зв.]. Першочергово до складу війська ввійшли три станиці – Акмангіт, Староказаче та Волонтирівка. У 1836 р. були приєднанні села державних селян і відставних козаків – Михайлівка, Костянтинівка, Миколаївка, Троїцьке, Петрівка, а через три роки ще дві циганські колонії – Фараонівка та Каїри. У кінці досліджуваного періоду – включене селище Миколаївка-Новоросійська. Усі станиці знаходилися в Аккерманському повіті. Військо проіснувало до кінця 60-х рр. ХІХ ст. Його народонаселення поповнювалося як за рахунок козацького елемента, так і представників інших категорій населення (дітей збіднілих дворян, державних селян, волонтерів й ін.) [368, с. 278-279]. Козаки завжди відрізнялися вільнолюбством. Це стало основною причиною того, що з 1829 р. їм категорично заборонялося мешкати в колоністських округах без поважних причин і наявності письмового дозволу. У разі відсутності відповідних документів усі затримані особи віддавалися в рекрути. Приводом впровадження таких заходів стало підбурення козаками мешканців Новопокрівки не коритися колоністському начальству. Внаслідок чого, як рапортувала місцева адміністрація, більшість поселенців «зовсім зробилася неслухняною» [91, арк. 169-169 зв.].

На добровільних началах у російській армії служили вихідці з Балканських країн. За свідченнями Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора М. С. Воронцова, в 1824 р., у Бессарабії нараховувалося «близько двохсот родин волонтерів різного племені, а саме: албанці, болгари, серби та ін.». Їм виділили землі в Аккерманському повіті, де вони заснували поселення Волонтирівку (нині в с. Волонтир у Штефан-Водському районі Республіки Молдова). У 1827 р. вони отримали аналогічні пільги з задунайськими козаками та брали безпосередню участь у російсько-турецькій війні 1828 – 1829 рр. [157, с. 190-191].

Кримська війна (1854 – 1856 рр.) зумовила новий потік мігрантів. За офіційним джерелом, упродовж 7 – 13 січня 1856 р. з Бахчисарая в Кишинів перейшли 603 особи з грецького легіону імені Миколи І, а трохи пізніше ще 286 чол. Усі вони отримали дозвіл на перебування в регіоні до кінця воєнних дій. Упродовж перших трьох місяців кормові гроші для волонтерів виділялися з державної скарбниці, в подальшому для них передбачалося самостійне забезпечення. Вони спеціалізувалися переважно в морській справі, тому мали змогу найматися на судна по річках Дунай і Прут. Російська адміністрація не перешкоджала їхньому зворотному поверненню на місця колишнього проживання й, навпаки, стимулювала його. За розпорядженням імператора Миколи І, для осіб, які мали намір покинути Бессарабію, за несення служби виділявся річний оклад. Добровольців, які лишилися в регіоні, передбачалося звільнити на 10 років від податків і повинностей, а також надати піврічну зарплатню. Для ротних командирів вона сягала 730 крб., молодших офіцерів і священиків – 365 крб., фельдфебелів – 109 крб. 50 коп., унтер-офіцерів – 91 крб. 25 коп., рядових – 54 крб. 75 коп. На кінець травня 1856 р. на території краю з цієї партії волонтерів залишилося всього 50 чол., 37 з них бажали перейти в грецькі поселення неподалік від Маріуполя, 7 – приписатися до міщанської громади Кишинева [110, арк. 10, 24, 247, 251, 291-292зв., 346-346 зв.].

Окрему групу козацького населення складали некрасівці – старообрядці, нащадки донських козаків,    які після придушення Булавінського повстання (1707 – 1709 рр.) на чолі з отаманом Ігнатом Некрасовим покинули Росію. Особи, які осіли на турецьких землях, отримали право вільно вести там богослужіння за власними канонами, мати церковний дзвін тощо. Взамін цього несли військову службу на користь султана. Значна їх громада зосереджувалася в Бабадагському та Мачинському округах у поселеннях Серакіой, Журилівка, Славка та Кам’янка. В роки російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. у середовищі некрасівців відбувся розкол. Частина з них продемонструвала свою прихильність російській короні, але, боячись гонінь і переслідувань, не поспішала переходити з правого на лівий берег Дунаю. Ситуацію дещо змінює указ імператора Олександра І від 25 липня 1811 р. Відповідно до нього, старообрядці, які перейшли в Росію, отримали прощення «в колишніх їх винах проти Государя та вітчизни російської», звільнялися на три роки від сплати податків (в подальшому цей строк збільшується до двадцяти років), мали право обирати вид діяльності та місця під поселення. Їм надавалися матеріальна допомога та будівельні матеріали на будівництво житла. Найголовніше, що вперше за багато років вони могли вільно сповідувати свої релігійні погляди в межах батьківщини. У цьому ж році в Ізмаїл перейшло 315 некрасівців [449, с. 100-101, 112]. Хоча про масове переселення в цей час ще не йдеться. Царський уряд вів досить гнучку політику відносно цієї групи турецьких жителів. Відповідно до розпорядження Державної Ради від 8 січня 1820 р., будь-яке їх примусове переселення в межі Російської імперії категорично заборонялося, а залучення до переходу здійснювалося переважно через активну пропагандистську діяльність [96, арк. 1].

Наймасовіший вихід некрасівців у Бессарабську область зафіксований на початку 30-х рр. ХІХ ст. Спочатку планувалося розселити близько 1,4 тис. старовірів у Буджаці, але Новоросійський та Бессарабський генерал-губернатор М. С. Воронцов запропонував виділити для них землі поблизу Керчі та Очакова. Чим викликав неабияке обурення серед старовірів, які навідріз відмовилися здійснювати там будь-яке поселення. Російська адміністрація йде на поступки й дозволяє їм селитися в Кишинівському, Ізмаїльському, Бендерському повітах і «інших місцях Бессарабії». Відповідно до умов Адріанопільського мирного договору 1829 р. вони могли здійснювати цей перехід, не сплачуючи мита за перевезене майно та капітали [91, арк. 154-155]. Вже в серпні 1830 р. готовність перейти в регіон виявили 142 родини з поселень Серакіой та Кам’янки. Близько 160 сімей мали намір лишитися на місцях прописки або переселитися в Молдавію. Їхньою переорієнтацією активно зайнялися російські агенти [91, арк. 102-103]. Впродовж 1830 р. у поселеннях Серакіой, Стара та Нова Славка, Журилівка, Карагармані, Кам’янка кількість мешканців поступово зменшується. Так, якщо 12 квітня тут числилося близько 330 родин, то 21 вересня – вже 249 сімей. З них 145 присягнули на вірність російській короні (додаток А.2.1).

У цілому, на початку 30-х рр. ХІХ ст. у Бессарабію з турецьких володінь перейшло більше тисячі некрасівців [91, арк. 120]. Царський уряд всіляко заохочував такий перехід. Наприклад, вихідцям із Серакіой компенсувалися витрати на оренду човнів, а на будівництво хат виділялися ліс або від 25 до 120 крб. Отамана Лева Полежаєва за організацію та активну участь у даному переселенні нагородили премією в 2 тис. крб. асигнаціями та золотою медаллю [92, арк. 120, 20]. Некрасівці, як і «задунайські переселенці», вступаючи до матроського цеху, звільнялися на 25 років від оподаткування. Особи, які ввійшли до складу міщанської громади, – на десять років, і не підлягали рекрутуванню. Після перетинання кордону з ними проводилися індивідуальні бесіди, велися спостереження за «…поведінкою, способом життя та роздумами». З 40-х рр. ХІХ ст. вхід для старовірів із турецьких володінь зачиняється [101, арк. 43; 105, арк. 2].

Переважно за рахунок мігрантів із Молдавського князівства поповнювався контингент ромського населення в Бессарабській області. Їхні переселення сюди тривають протягом усього досліджуваного періоду. Так, 17 вересня 1814 р. через Прут у Бессарабію з незначним майном перейшло 36 ромів [3, арк. 2-2зв., 9]. На початку лютого 1826 р. Леовська прикордонна карантинна застава рапортувала в Кишинівську міську поліцію про перехід із Фалешського цинуту с. Рожин (Молдавія) двох ромських родин – Костянтина Саринкаря та Костянтина Бантиша (усього 8 чол.), які просили дозволу на поселення в Кишиневі [58, арк. 1-1зв.]. У 1855 р. із Османської імперії в бессарабський край перейшла разом із дочкою Пумхіра Лакатуш, яка забажала поселитися в Кишинівському повіті с. Франешти, де мешкав її батько. У цей же час у Бессарабію, за неповними даними, втекло ще 33 особи цієї народності [51, арк. 14-14 зв., 38]. Практикувалося також переселення в Бессарабію ромів із інших районів Росії. Наприклад, у 1830 р. в Аккерман для здійснення різних робіт переправили 28 таких сімей (85 чоловіків і 79 жінок) із Єлисаветграда [88, арк. 2].

Роми відрізнялися схильністю до кочового життя, жебракування. Російська адміністрація неодноразово намагалася залучити їх до осілості та землеробства. На початку лютого 1829 р. Державна Рада затвердила проект Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора М. С. Воронцова «Про облаштування циган у Бессарабській області». Для кожної поселеної родини передбачалося виділити 30 дес. землі, 23 крб. 50 коп. асигнаціями на облаштування та дві чверті хліба до першого урожаю. Трохи пізніше поселенці отримають ще по 125 крб. на господарські потреби [173, с. 105; 184, с. 138].

На початку 30-х рр. ХІХ ст. в Аккерманському повіті були засновані дві циганські колонії Фараонівка та Каїри (останнє – Крива Балка, нині обидва селища знаходяться в Одеській області Саратського району України). Спочатку тут планувалося розселити 752 родини, але вдалося поселити лише 315 сімей. Усіх їх розмістили в спеціально побудованих з очерету та хмизу хатах (одне приміщення обійшлося державній скарбниці в середньому в 30 крб. сріблом). Переважну більшість поселенців складали вихідці з оргєєвських лісів. Після закінчення пільгового строку частина ромів залишає місця прописки й «починає бродити по навколишніх селищах, заробляючи мізерні кошти для існування» [324 с. 115-116]. Так, якщо в 1835 р. у двох цих колоніях мешкало 380 сімей, то через рік – лише 320 [134, арк. 53]. Для нагляду за поселенцями й розповсюдження серед них землеробських умінь до них підселюють родини колишніх запорозьких козаків. Так, статистичний звіт 1840 р. зафіксував тут 7 обер-офіцерів, 46 діючих і 458 відставних козаків разом з членами сімей [135, арк. 289]. Незважаючи на ряд заходів, жебракування серед ромів викорінити не вдалося. У березні 1839 р. російський імператор Микола І наказав міністру державного майна Д. П. Кисельову до 1 січня 1841 р. цю проблему вирішити. Спочатку планувалося розселити їх у казенних селищах (там, де по ревізії мешкало не менше 100 чоловік – 1 родину, 500 і більше – до 2). Роми, які знаходилися в містах і займалися там промисловістю або володіли майном, залишалися на місці [15, арк. 13-13 зв.]. У кінці квітня царським урядом приймається рішення про зарахування всіх осілих і кочових циган до Дунайського козацького війська, але виділених із бюджету коштів на його організацію виявилося недостатньо. Тому вирішили з 814 ромських родин 566 записати по різних населених пунктах регіону. Решту – розселити в козацьких станицях наступним чином: у Старокозачому – 60, Акмангіті – 60, Волонтирівці – 50, Михайлівці – 35, Миколаївці – 25, Новотроїцькому – 15 і Костянтинівці – 5 [134, арк. 289]. До війська також передбачалося включити ромів, які мешкали в Аккермані, – 2401 чоловік і 2168 жінок, але в зв’язку з нестачею земельного фонду їх залишили в місті, деякі особи перейшли до найближчих селищ [313, с. 16]. На облаштування ромів у козацьких станицях з державного бюджету виділили 10735 крб. сріблом безоплатно та 7650 крб. сріблом позичково. А саме: на будівництво хати для двох родин – 104 крб. 19 коп., сараю – 14 крб. 28 коп., на зерно для посіву (2 чверті на родину) – 7 крб. 2,5 коп., на плуги – 27 крб. 14 коп., на сільськогосподарський інвентар – 52 крб. З квітня 1850 р. цигани, які мали осілість на казенних або приватновласницьких землях, з Дунайського війська відраховувалися й переходили до розряду царан. Це стосувалося й осіб, які знаходилися в бігах [324, c. 118-120]. Джерела свідчать, що реалізувати плани по залученню ромів до осілості в Бессарабській області російській адміністрації в повному обсязі не вдалося. Так, у кінці досліджуваного періоду тут нараховувалося 3,8 тис. осіб цієї народності, які кочували [134, арк. 274].

Цыганки и помещик. Ксилография XIX столетия

«Циганки і поміщик». Ксилографія ХІХ ст.

Переслідуючи економічні   цілі, царський           уряд    неодноразово запрошував на поселення в Російській імперії вихідців із Західної Європи. Іноземна землеробська колонізація південних окраїн держави розпочалася ще в першій половині 60-х рр. ХVІІІ ст. У Бессарабії – приблизно через півстоліття. У 1814 р. тут поселилися 1743 німецькі сім’ї (переважно протестанти, лише 121 родина сповідувала католицизм) [151, с. 842-843; 454, с. 206]. Офіційні документи свідчать про те, що перша група переселенців, не отримавши обіцяних ще на батьківщині пільг (матеріальну допомогу й по дві пари волів, коней і корів для кожної родини), відмовилася приймати російське підданство.

За наказом міністра внутрішніх справ О.П. Козодавлєва, організатори невдоволення та особи, які його підтримали підлягали депортації [434, с. 16]. Поступово конфлікт вдалося врегулювати. При поселенні німецькі колоністи отримали значні преференції: звільнялися на 10 років від усіх податків і земських повинностей (за винятком виплат бессарабському відкупнику), не підлягали рекрутуванню та військовому постою (лише в момент переходу через поселення російських солдат зобов’язувалися надавати їм притулок). Кожна сім’я отримала 60 дес. землі у вічне спадкове володіння, а також релігійну свободу. Їм також надавалася позика (незаможним сім’ям – 270 крб., решті – в залежності від матеріального становища). Разом з тим вони зобов’язувалися займатися розвитком сільського господарства – покращувати стан хліборобства, розводити тутові дерева, фруктові сади, виноградники тощо. Саме на цю групу мігрантів царизм робив найбільшу ставку в процесі господарського освоєння південно-бессарабських земель.

Переселення німців у Російську імперію продовжувалося й у наступні роки. У 1817 р. німецькі вихідці отримали дозвіл на поселення в Херсонській і Таврійській губерніях, але держава жодних коштів на їхнє облаштування не виділяла. Іншою була ситуація в Бессарабії. Всі особи, які тут поселилися, отримали аналогічні права з першою групою колоністів. Різнилися лише розмір позики, яку збільшили до 370 крб., і термін її виплати, який скоротили до 7 років [152, с. 748-749]. Упродовж 1814 – 1817 рр. сюди переселилося 8,3 тис. німецьких вихідців (у тому числі й поляки). Вони заснували тут 13 колоній. Наявні джерела дозволяють встановити місця виходу мігрантів. Близько 33,8% з них складали переселенці з Польщі, 31,7% – з Вюртемберга, 29,1% – Пруссії, 1,5% – Франції, 0,9% – Баварії, 0,8% – Богемії, 0,6% – Угорщини, 0,3% – Австрії [143, с. 97-98].

З жовтня 1819 р. царський уряд офіційно призупиняє прийом німецьких колоністів. Пояснюючи прийняття даного рішення тим, що їх облаштування обходиться державі занадто дорого. Незважаючи на обмеження, перехід населення із Західної Європи в Бессарабію триває й далі. Про це, наприклад, свідчить факт утворення в краї у 20-х рр. ХІХ ст. нових німецьких колоній (Кацбах, Сарата, Малоярославець 2-й та ін.). У 1824 р. в Аккерманському повіті швейцарські колоністи засновують колонію Шабо [225, с. 34-35; 322, с. 141-144]. Починаючи з травня 1831 р., переселятися в німецькі колоністські округи регіону дозволялося лише тим особам, які мали там родичів або знайомих [176, с. 344]. У такий спосіб російська адміністрація знімала з себе відповідальність за фінансування мігрантів. На початку червня вказаного року виходить урядовий указ «Про німецьких колоністів, які виявили бажання переселитися з Царства Польського в Бессарабію». Відповідно до документа вони отримали право вільно селитися як на казенних, так і приватновласницьких землях. Опрацьований матеріал дозволяє стверджувати, що якщо раніше при переселенні перевагу надавали землеробам, то, починаючи з 30-х рр. ХІХ ст., основний міграційний потік передбачалося направити в міста. Так, записавшись до міщанської громади колоністи звільнялися на десять років від сплати всіх податків і виконання рекрутської повинності (дане положення розповсюджувалося також і на «задунайських переселенців») [177, с. 425-427]. Урядове положення 31 травня 1832 р. передбачало оселення в краї лише «корисних для колоній» ремісників [179, с. 345], до числа яких входили: кравці, шевці, теслярі, ковалі, гончарі, мідники, ткачі та каменярі [149, с. 138].

У жовтні 1832 р. чинності набрала постанова Комітету Міністрів «Про дозвіл приймати в колонії німецьких переселенців із Царства Польського», яка закріпила за попечителем іноземних колоністів право селити в колоністських округах лише заможних вихідців. З тією умовою, що їхнім облаштуванням будуть займатися інші колоністи. Для запобігання обезземелення останніх, кількість нових поселенців не повинна була перевищувати число померлих мешканців. Восени 1832 р. із Пруссії у Бессарабію перейшли 16 родин, або 79 осіб (у тому числі 5 сукноробів і мірошник), які поселилися в населених пунктах своїх знайомих і близьких [180, с. 715]. У 1842 р. дозвіл на переселення в уже існуючі колонії Бессарабської області – Фріденталь, Березино, Брієни та Клястиці отримали 22 німці з Херсонської губернії [145, с. 241].

Протягом усього досліджуваного періоду в Аккерманському повіті були засновані 24 німецькі та 1 швейцарська колонії (додаток А.2.2). З них сформували три округи: Клястицький (Арциз-1, Арциз-2, Березино, Бородіно, Брієни,           Гофнунгсталь, Клястиця, Лейпциг,          Париж, Фріденталь), Малоярославецький (Деневіц, Кацбах, Красне, Кульм, Малоярославець 1-й, Малоярославець 2-й, Плоцьк, Тарутине, Теплиця, Фершампенуаз 1-й, Фершампенуаз 2-й) та Саратський (Гнаденталь, Ліхтенталь, Сарата). Нині знаходяться в Тарутинському, Арцизькому та Білгород-Дністровському районах Одеської області України.

Масовий характер мали міграційні потоки в Бессарабську область з Росії. Для зменшення соціального напруження з малоземельних районів держави на початку 20-х рр. ХІХ ст. сюди починають переселяти російських і українських державних селян. Хоча, як свідчать архівні матеріали, їх перехід у Пруто-Дністровське межиріччя відбувався ще до укладання Бухарестського договору 1812 р. Так, за неповними даними, впродовж другої половини 70-х – 90-х рр. ХVІІІ ст. тут разом з родинами поселилися казенні селяни з Херсонської губернії: Олексій Прокасол, Василь Андрійович Тліченков, Григорій Брум, Нестор Павлович Кушнір. З Подільської губернії – Іван Гуцен, Григорій Войков, Семіон Кучерявін, Дмитро Ігнатович Симчук. З Чернігівської губернії – Василь Заторожан, Грицько Стефанович Чоботарьов. З Київської губернії – Микита Микитович. Поодинокі переселення мали місце й у наступні роки [53, арк. 1зв., 4, 5, 6 зв., 10 зв., 14,19-19зв.].

У середині лютого 1824 р. царський уряд затверджує проект генерал-ад’ютанта М. С. Воронцова «Про поселення в Бессарабську область 20 тис. казенних селян із внутрішніх губерній». Першочергово планувалося розселити тут лише тих осіб, які володіли достатньою кількістю худоби для нормального ведення господарства та не мали державних заборгованостей. Для переселенців передбачалося виділити 30 дес. землі, 23 крб. 50 коп. матеріальної допомоги, а також звільнити на три роки від сплати податків, виконання повинностей і військового постою [143, с. 105-108]. Через декілька років вони зобов’язувалися вступати в рекрутські полки, що значно ускладнювало їхнє становище в порівнянні з іншими жителями краю.

Упродовж 1824 – 1830 рр. у Бессарабію перейшло 3,6 тис. державних селян, які розселилися переважно в Аккерманському, Ізмаїльському та Бендерському повітах [304, с. 51; 258, с. 113-114]. У зв’язку з масовим виходом у регіон «задунайських переселенців» і нестачею вільних земель прийом цієї групи мігрантів у 1830 р. призупиняється, а через два роки знову продовжується [8, арк. 3зв., 6зв., 7зв.]. У цілому, за підрахунками молдавського дослідника І.А. Анцупова, до кінця досліджуваного періоду в Бессарабській області осіло близько 10 тис. осіб даної соціальної категорії населення [226, с. 30]. Це були селяни з Київської губернії (Київського, Липовецького, Звенигородського, Чигиринського, Уманського, Васильківського, Таращанського, Черкаського, Богуславського повітів), Подільської губернії (Балтського, Лохвицького,            Гайсинського, Брацлавського, Кременчуцького, Ямпольського, Литинського, Вінницького, Ольгопольського повітів), Херсонської губернії (Єлисаветградського, Тираспольського, Одеського, Олександрійського повітів), Калузької губернії (Мешовського повіту), Полтавської губернії (Лохвицького, Кременчуцького, Кобилецького повітів), Рязанської губернії (Георгіївського, Рязанського повітів), Катеринославської губернії (Маріупольського, Верхньодніпровського повітів), Чернігівської губернії (Козелецького повіту), Могильовської губернії (Бєльцького повіту), Харківської губернії (м. Харків), Московської губернії (м. Москва, Подільського повіту), Житомирської губернії (м. Житомир, Житомирського повіту), Орловської губернії (Орловського повіту), Воронезької, Курської, Таврійської губернії. Серед переселенців були: Михайло Семенович Кравченко, Федір Якович Яковенко, Остап Максимович Гуркалюк, Прокоп Максимович Мумутюк, Пилип Микитович Пономаренко, Федір Якович Великий, Григорій Андрійович Степаненко, Савелій Васильович Костюченко, Євдоким Петрович Маковейченко, Степан Афанасійович Гончаренко та ін. Поселилися ці вихідці переважно на півдні [8, арк. 1-160 зв.].

Основним джерелом поповнення українського та російського населення в Бессарабії виступали несанкціоновані переселення біглих селян-кріпаків, які шукали на цих землях омріяну свободу. Опираючись на документальні джерела, дослідник В. С. Зеленчук підрахував, що в 1811 р. у Пруто-Дністровському межиріччі мешкало вже близько 15 тис. утікачів [330, с. 115]. Політика царського уряду по відношенню до них не відрізнялася послідовністю. З одного боку, не перешкоджаючи їхньому поселенню в регіоні, держава вирішувала для себе проблему його заселення та господарського освоєння без залучення зайвих коштів. З іншого, вона не могла не враховувати інтереси заможних осіб, які не бажали втрачати безкоштовну робочу силу. Компромісне рішення знайшли в 1816 р., коли в Бессарабській області дозволили лишитися селянам, які перейшли сюди до підписання Бухарестського мирного договору 1812 р. А також особам, які здійснили цей перехід пізніше, однак встигли обзавестися тут родинами або займалися ремеслом. Решта підлягала виселенню. Відповідно до постанови Комітету Міністрів від 9 листопада 1827 р. колишні кріпаки отримали право селитися в казенних селищах або заводити господарства на приватновласницьких землях. У другому випадку вони поповнювали контингент царан. Важливо зазначити, що при виявленні свого кріпака господар міг вимагати від громади, що його прийняла, грошову компенсацію: 250 крб. за чоловіків і 100 крб. за жінок [358, с. 12; 163, с. 957].

Селяни-втікачі намагалися в будь-який спосіб легалізувати своє становище в регіоні. Багато хто з них записувався до місцевих громад під прізвищами їхніх померлих членів. Внаслідок чого, як писав науковець О. Артем’єв, «населення Аккермана та найближчих до нього передмість, а також населення Кагула за короткий час збільшилося вельми швидко й смертності там майже зовсім не було, – продовжуючи, – в Аккермані нерідко зустрічалися родини, в яких батько здавався, за зовнішністю, молодшим за своїх дітей або молодші брати виглядали старішими за старших» [479, с. 20-21]. Кріпаки часто спочатку переходили в турецькі володіння, а вже звідти направлялися в Бессарабію під виглядом тамтешніх мешканців, претендуючи на отримання громадянства та обіцяних царським урядом пільг. За свідченнями генерального російського консула в Яссах О.О. Піні, у 1816 р. бажаючих перейти з Туреччини та розселитися на бессарабських землях було так багато, що перевірити особисті дані кожного з них належним чином так і не вдалося [5, арк. 122]. Чим наразі могли скористатися різні нелегальні елементи. Поширеним явищем також став відкуп від переслідувань. Так, у 1842 р. у Хотині перебувало більше тисячі кріпаків, дезертирів і каторжників, але місцева влада, отримуючи від останніх гроші, на їхню присутність просто не реагувала [20, арк. 1].

У зв’язку з активізацією міграційного руху кріпосних селян на території Росії (особливо в Херсонській губернії) заходи щодо ліквідації їхнього несанкціонованого переміщення, починаючи з 30-х рр. ХІХ ст., посилюються. Спійманих утікачів фізично наказували, віддавали в солдати та висилали у віддалені райони держави. Так, затриманого у вересні 1854 р. хотинською міською поліцією втікача Федора Матвійовича спочатку наказали 35 ударами різками, а потім відправили до Сибіру [209, с. 15]. Але жодні урядові заходи не зупиняли відчайдух шукати кращої долі на теренах Бессарабії. У 50-х рр. посилюється нелегальний перехід сюди селян із Саратовської, Тульської та Орловської губерній. Бессарабська адміністрація отримала наказ здійснювати за населенням краю «найсуворіший нагляд… і в разі виявлення втікачів, у той же час їх заарештовувати та відсилати з караулом на місця колишнього проживання» [130, арк. 5]. За свідченнями воєнного та цивільного губернатора Бессарабської області П.І. Федорова, упродовж 1835 – 1854 рр. звідси виселили більше 48 тис. утікачів. У цілому до середини ХІХ ст. у регіон перейшло близько 300 тис. біглих селян. Переважним чином із Херсонської, Подільської, Київської, Чернігівської, Таврійської, Калузької, Рязанської, Орловської, Тульської губерній Російської імперії. Розселялися вони по всій території регіону, особливо на півдні, де було значно легше знайти роботу [234, с. 22, 24].

Контингент російського населення в регіоні поповнювався також за рахунок старообрядців. За свідченнями А.О. Скальковського, вони з’явилися тут ще в середині ХVІІІ ст. й розселялися переважно на півночі – в Хотині, Сороках і Бєльцях, а також поблизу турецьких фортець Аккермана та Ізмаїла. Пізніше там починають розбудовувати передмістя [472, с. 19]. На початку ХІХ ст. у Бессарабію переселяються старообрядці з Австрії, Пруссії, Польщі, а також з Херсонської, Таврійської, Катеринославської, Київської, Калузької, Саратовської, Казанської та інших губерній Російської імперії. Місцями їхнього зосередження стали Ізмаїл, Вилкове, Кілія й інші населені пункти області [449, с. 104-105, 110].

Протягом 30 – 50-х рр. ХІХ ст. спостерігається активізація міграційного руху сюди прихильників старої віри з Подільської губернії. Переважна більшість із них просила дозволу на запис до ізмаїльського міщанства. Причини були різними: небажання виконувати рекрутську повинність, соціальне гноблення тощо. Так, на початку вересня 1832 р. з проханням переселитися на бессарабські землі звернулися повірені міщанського старообрядницького товариства Брацлавського повіту с. Шури-Копіївської (нині село знаходиться в Тульчинському повіті Вінницької області) Тимофій Якович Порохов і Петро Мартинович Дьяков. Вони повідомили, що вся громада – 154 особи (за винятком Семена Какоріна, який вже входив до складу бессарабського купецтва, та родини Макарія Лаптєва) в зв’язку зі збільшенням податків і повинностей графом М. Потоцьким просять дозволу здійснити перехід у Бессарабську область. Їхнє прохання царський уряд задовольнив. Частина переселенців поселилася в с. Кугурлуй (нині с. Нова Некрасівка Одеської області Ізмаїльського району України) [97, арк. 13-14 зв., 17]. Й нині старожили села згадують про поділ населення на дві групи: некрасівців і шурських (або польшаків). Слово «польшак» мало образливий характер і вказувало на бідність і безземелля. Некрасівське населення, навпаки, мало у своєму розпорядженні великі земельні наділи, які отримало під час переселення з турецьких володінь.

У 1834 р. до міщанської громади Ізмаїла записалися 33 родини з Брацлавського повіту с. Перепеличчя та 19 родин з с. Вербовца Ушицького повіту (нині знаходяться в Немирівському та Мурованокуриловецькому районах Вінницької області України). До середини ХІХ ст. вона поповнилася 634 старовірами зі слободи Боровецької Ямпольського повіту та 669 особами з Пилипонівки-Бершадської Ольгопольського повіту            (тепер у Томашпольському та Бершадському районах Вінницької області). З них лише 29 чол. безпосередньо поселилися в місті, 2 родини залишилися у Вилковому та 12 сімей у с. Шолданешти Орєєвського повіту [496, с. 141-142]. В цей час із Шури-Капіївської в Ізмаїл перейшли та «здобули осілість» 79 родин. У тому числі: Федір, Кузьма, Михайло, Іван і Семен Колодєєви; Гаврило, Трохим, Андрій і Федір Гусарови; Осип, Гаврило і Пилип Кузьміни; Макар і Омелян Задачини та ін. Крім того без постійної прописки тут проживало ще 37 сімей і один бурлака Єремій Дьяков [44, арк. 39-41 зв.].

У 1852 р. російський імператор Микола І заборонив старообрядцям записуватися до міських громад Бессарабії. Уже в наступному році з Ізмаїла в м. Бершадь переселяють 413 осіб, у с. Боровецьку – 410 чол., до с. Шури-Копіївської – 439. За наказом міністра внутрішніх справ Д. Г. Бібікова від 31 червня 1853 р. тут могли залишитися лише 6 родин з Пилипонівки-Бершадської. За свідченнями Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора М. С. Воронцова, до кінця липня 1853 р. місто покинули всі старовіри, які перейшли сюди пізніше 11 червня 1852 р. [496, с. 143].

У регіоні селилися також російські сектанти – молокани, скопці та духоборці. Більшість з них перейшла сюди з Молдавського та Волоського князівств, скориставшись маніфестом 30 серпня 1814 р., який дозволяв повернутися назад у межі Росії всім колишнім громадянам, які колись дискредитували себе перед царської короною [25, арк. 1-1зв.]. Сектанти зосереджувалися переважно в Аккермані та Бендерах. У середині 30-х рр. ХІХ ст. офіційна статистика зафіксувала тут 301 особу, приналежну до молоканства. У цей час їх чисельність у Кишиневі складала 120 чол., м. Ганчештах Оргєєвського повіту – 2 особи [9, арк. 33-34]. У 1825 р. молокани з Курської губернії заснували громаду в с. Спаське, а в 1840 р. переселенці з Тамбовської губернії – у с. Чічма (останнє – с. Струмок, обидва поселення знаходяться в Татарбунарському районі Одеської області України).

Російська адміністрація всіляко перешкоджала розповсюдженню сектантства в Бессарабській області. Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст., за наказом імператора всіх сектантів віддавали під суд, а після цього зараховували до складу солдат Кавказького корпусу. Неспроможних нести військову службу чоловіків, а також жінок переселяли на Кавказ на поселення. За свідченнями Казенної палати, до 1835 р. із регіону туди відправили 341 особу. В тому числі з Кишинева – 192 людини (Іван Іванов, Іван Павлов, Антон Кіслов й ін.), Аккермана – 53 (Федір Мартинов, Микола Морозов, Афанасій Кононов, Іван Бардаков, Веремій Назаров й ін.) і Бендер – 96 (Андрій Федоров, Матвій Миронов, Павло Пашков, Іван Котов, Яків Орєхов й ін.) [21, арк. 5-22 зв.]. Чим наразі й пояснюється нечисленність їхньої громади в краї. Так, у 1847 р. тут числилося лише 392 сектанти [36, арк. 74 зв.-77]. Ця група бессарабських мешканців позбавлялася можливості займати державні посади. Лише перейшовши до офіційної церкви, їхнє становище дещо покращувалося (передбачалося звільнення на три роки від сплати державних податків і поселення на території всієї Російської імперії) [132, арк. 2].

Певні особливості мав політичний курс царату по відношенню до єврейського населення. На початку ХІХ ст. у Бессарабії мешкало близько 5 тис. єврейських родин. Усі вони належали до різних субетнічних груп. Найчисленнішими серед них були ашкенази – вихідці з Центральної Німеччини та Східної Європи. Мешкали тут також іспанські на кримські євреї – сефарди та кримчаки [465, с. 206-207]. У подальшому в регіоні спостерігається збільшення контингенту російських євреїв, цьому, власне, сприяли урядові заходи, направлені на активізацію розвитку регіональної торгівлі.

Основні права та обов’язки єврейського населення в краї регламентував «Статут утворення Бессарабської області» 29 квітня 1818 р. Відтепер залежно від виду діяльності воно поділялося на три категорії: купців, міщан або землеробів. Дозволялося брати у відкуп продаж алкогольних напоїв, утримувати млини, винокурні, пивоварні та інші подібні заклади (до 1845 р.), купувати незаселені ділянки, але тільки для заняття сільським господарством або для відкриття різнопрофільних фабрик. Згідно з умовами документа євреї не мали права вступати на державну службу [199, с. 21-22]. Пізніше, згідно з положення Комітету Міністрів від 11 жовтня 1838 р., його отримали лише дипломовані лікарі. А з 12 серпня 1850 р., за рішенням Сенату, при генерал-губернаторах для здійснення особливих доручень з єврейської етнічної групи призначали 1-2 особи, які мали вчене звання або «знання всіх правил і обрядів Єврейського закону» [90, арк. 1зв.].

Напрямок урядової політики щодо євреїв напряму залежав від поставлених державою цілей. Вказуючи на надто швидкі темпи росту присутності представників цього народу в державі (з 175 тис. у 1804 р. до 400 тис. осіб на початку 20-х рр. ХІХ ст.), вхід для них у межі Російської імперії з кінця липня 1824 р. офіційно зачиняється. Особи, які перейшли сюди раніше, але не записалися до жодного з існуючих станів, зобов’язувалися ввійти до розряду міських робітників [185, с. 127-128].

Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст., царський уряд активно стимулює переселення в Бессарабію російських євреїв, у першу чергу з Миколаєва та Севастополя. Так, у 1830 р. миколаївський купець третьої гільдії Айзин Ривкін разом з родиною отримав дозвіл на поселення в Ізмаїлі. Опираючись на імператорський указ 6 жовтня 1828 р., він вимагав звільнити його від сплати державних податків на 25 років. Цю вимогу задовільнили. Решті севастопольським і миколаївським євреям за аналогією з бессарабськими купцями надавалося право купувати гільдійські свідоцтва на пільгових умовах упродовж 10 років [175, с. 536-537]. Завдяки цим заходам єврейська громада Ізмаїла постійно поповнюється новими вихідцями. Наприклад, у 1835 р. сюди з Миколаєва переселилося 299 єврейських родин [95, арк. 29].

Офіційне ж включення Бессарабської області в межу постійної єврейської осілості[4] відбулося після виходу в світ «Височайше затвердженого положення про євреїв» 13 квітня 1835 р. Згідно з документами, право переходу в Росію (зокрема й у регіон) отримали: а) рабини; б) медики, які виписувалися урядом для військового відомства; в) євреї, які мали намір відкривати тут фабрики (при наявності капіталу не менше 50 тис. крб.); г) майстри, виписані єврейськими фабрикантами для мануфактурних робіт [188, с. 361-362]. Хоча російська адміністрація дещо обмежує територію їхнього проживання в державі. Так, за умовами «Височайшого положення Комітету міністрів» від 4 квітня 1839 р., євреям заборонялося мешкати в населених пунктах, розташованих менше, ніж за 50 верств від кордону. На місцях дозволялося лишитися лише тим з них, які до проголошення даного закону «міцно осіли» та встигли обзавестися тут нерухомим майном. Усі інші підлягали виселенню [190, с. 470-471; 56, арк. 7 зв., 17 зв.]. Аби не створювати конкуренцію для німецьких колоністів у комерційній сфері, єврейському населенню категорично заборонялося селитися в колоністських округах (передбачалося лише їхнє тимчасове перебування там під час функціонування базарів і ярмарків). Не дозволялося також селитися в Кагульському повіті, де зосереджувалася основна маса «задунайських переселенців», й м. Кагул, що знаходилося неподалік від прикордонної лінії [131, арк. 19; 120, арк. 4; 192, с. 488]. Всі ці обмеження впроваджувалися для запобігання неконтрольованого переміщення євреїв і розвитку нелегальної торгівлі в регіоні.

Російська адміністрація активно залучала єврейське населення до переходу в християнство, не нехтуючи при цьому маніпуляційними засобами, такими, наприклад, як рекрутчина. Так, урядовий указ 1811 р. звільняв від її несення лише охрещених євреїв [272, с. 111]. З кінця серпня 1827 р. умови несення рекрутської повинності для цієї групи громадян змінюються. Її не відбували лише купці, рабини, майстри, а також особи, які закінчили вищі навчальні заклади й мали знання в певній галузі науки. На службу поступали юнаки у віці 12 – 25 років без будь-яких фізичних вад [186, с. 192]. Намагаючись оминути її проходження, деякі особи навмисно завдавали собі різні каліцтва, про що красномовно свідчить ряд офіційних документів. Через декілька років це питання знову переглядається. Так, євреї, які прийняли християнську віру до затвердження постанови Державної Ради від 28 листопада 1830 р., назавжди звільнялися від сплати державних податків і виконання повинностей. Для решти бажаючих пільга складали три роки. Вихрести зобов’язувалися ввійти до міських або сільських товариств [187, с. 286-287]. Починаючи з квітня 1852 р., з єврейських громад за кожні дві тисячі карбованців державного боргу брали    додаткового рекрута [195, с. 787]. Для запобігання еміграції єврейського чоловічого населення з 1854 р. особам, які мешкали за 100 верств від кордону, замість постачання солдатів дозволялося кожні три роки вносити по тисячі карбованців [48, арк. 1]. У надії оминути рекрутчину частина чоловіків намагається врятуватися втечею. Так, у зв’язку з розпочатим новим рекрутським набором 1855 р. набрав розмаху еміграційний рух хотинських євреїв. За свідченнями начальника каушанського митного округу, кількість утікачів була настільки великою, що прикордонній варті не вдалося зупинити їх потік [47, арк. 17-17 зв.].

Російська адміністрація вживала низку заходів, спрямованих на залучення єврейського населення до сільського господарства. Соціально-правове становище євреїв-землеробів визначили урядові постанови 1835 р. і 1844 р. За умовами «Височайше затвердженого положення про євреїв» 26 лютого 1835 р., вони отримали право селитися на куплених, виділених із державного фонду або орендованих у приватних осіб землях, але за умови заснування колоній окремо від християнських поселень. Колоністи звільнялися на 25 років від подушного податку, на 10 років від земських повинностей та, залежно від поселеної громади, на 25 – 50 років від рекрутчини. Для запобігання «гонитви за пільгами» їм дозволялося займатися на місцях поселення крім землеробських справ тільки промисловістю та ремеслом (будь-яка комерція заборонялася). Лише особи, які придбали для облаштування землі за власний кошт й поселили там не менше 10 родин, отримали право варити та продавати медову горілку.

«Височайше затверджена постанова про євреїв-землеробів» від 26 грудня 1844 р. офіційно дозволила євреями купувати землі під поселення своїх одновірців. З цього часу приблизно вдвічі зменшуються даровані раніше пільги. Залучаючи цю групу населення до сільськогосподарських робіт, російська адміністрація приймає ряд заохочувальних заходів у вигляді похвальних листів, грамот, премій, срібних і золотих медалей та ін. Це був також один із шляхів отримання «почесного громадянства»[5]. Упродовж перших трьох років після поселення євреям-землеробам для отримання сільськогосподарського досвіду навіть дозволялося наймати християн [188, с. 362-366; 193, с. 595-601]. За рішенням Сенату від 23 січня 1851 р. євреям, які перейшли в землеробський стан, списувалися всі державні заборгованості [194, с. 751-752].

Упродовж 1836 – 1853 рр. у Бессарабії з’являється 17 єврейських сільськогосподарських колоній: Вертюжани, Брічево, Думбравени, Маркулешти, Люблін, Костянтинівка, Марамонівка, Капрешти, Згуриця, Шипка, Миколаївка-Благодать, Теленешти, Валялуй Влад, Александрени, Гранешти, Ломачинці, Романівка. Дев’ять із них розміщувалися в Сороцькому повіті, три – в Оргєєвському, дві – в Бєльському, по одній – у Хотинському, Кишинівському та Бендерському повітах. Нині знаходяться в Флорештському, Додюшанському, Сороцькому, Єдинецькому, Дрокиївському, Шолданештському, Оргєєвському, Теленештському, Синжерейському, Бессарабському районах Республіки Молдови та в Сокирянському районі Чернівецької області України. Архівні матеріали дозволили визначити місця виходу колоністів. Це були особи як із самої Бессарабії, так і переселенці з Подільської, Київської та Волинської губерній (міст: Кам’янець, Проскурів, Бар, Новоушиця, Вінниця, Могилів, Гайсин, Балта; містечок: Чемировець, Гусятин, Городок, Ляскарун, Шитава, Макова, Меджибожи, Сатаново, Шаровка, Тульчин, Калюс, Минковець, Вольковець, Дунаєвець, Китайгород, Рашків, Браїлів, Станиславчик, Шаргород, Немирово, Жванець, Купін, Карвасар й ін.) [32, арк. 12-12 зв.].

Отже, для реалізації геополітичних і економічних цілей російська адміністрація проводить у Бессарабії досить гнучку політику, націлену на швидке заселення та господарське освоєння цих земель. Урядові пільги та вдале географічне положення краю сприяли активізації міграційного руху на його територію. В переселенському русі виокремлюються три основні хвилі: вихід населення із районів Західної та Центральної Європи, Османської та Російської імперій. Останні два потоки впродовж усього досліджуваного періоду залишалися найчисленнішими. Саме необхідністю збільшення чисельності оподаткованого населення та зміцненням позицій в новій окраїні пояснюється лояльна політика царської адміністрації по відношенню до мігрантів православного віросповідання, що прибули сюди з турецьких володінь. Широкі пільги соціально-економічного характеру отримали при облаштуванні вихідці з Балканського півострова, колишні задунайські та некрасівські козаки (останнім уперше за багато років дозволялося жити за власними релігійними канонами). Поступово політичний курс у цьому напрямку змінюється. У зв’язку з активізацією нелегальних переміщень кріпосних селян та погіршенням відносин офіційної церкви зі старообрядцями був обмежений вільний рух російського та українського населення з Оттоманської Порти. Біглі селяни складали основний контингент переселенців з Росії. Чисельність україно- та російськомовного населення зростала також за рахунок декількох партій державних селян, цілеспрямовано переселених на бессарабські землі з малоземельних районів держави. Вжито низку вдалих заходів, спрямованих на мінімізацію розповсюдження сектантства. Не значними були успіхи в реалізації планів переведення до осілості ромів. Якщо в цілому в імперії владні структури намагалися зменшити контингент єврейської спільноти, то в Бессарабії спостерігалася протилежна динаміка. Сюди активно запрошувалися російські євреї, які через пільгові заохочення та урядові маніпуляції залучалися до комерційної справи та сільського господарства.

З праці  викладача Ізмаїльського державного гуманітарного університету Кузьміної Сніжани Борисівни «ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕТНОСОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ БЕССАРАБІЇ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)». Чернівецький національний університет ім. Федьковича, Чернівці, 2015

_____________________________________________

[i] Райя (у пер. з турецької – «піддані») – райони, населені немусульманським населенням і підпорядковані османській адміністрації.

[ii] Буджак (у пер. з турецької – «кут») – це історико-культурний регіон, який включає степову частину Північно-Західного Причорномор’я й обмежений Чорним морем, річками Дунай, Прут і Дністер.

[iii] Цигани – спільна назва близько 80 етнічних груп, які об’єднані спільним походженням і визнанням «циганського закону» [570, с. 527]. Серед найчисленніших з них є «рома». Нині на політичному рівні ця самоназва все частіше розповсюджується на всіх європейських циган. В Бессарабській області як серед місцевого населення, так і на законодавчому рівні цю категорію жителів називали циганами, тому, коли мова йде про етнічну групу, в дисертації вживається етнонім «роми», у випадках визначення соціальної приналежності використовується спільна назва (наприклад, державні та кріпосні цигани). В останньому контексті ці дві назви, на наш погляд, можуть інтерпретуватися як синонімічні.

[4] Межа постійної єврейської осілості – територія Російської імперії, за межами якої євреям мешкати заборонялося.

[5] «Почесні городяни» – окрема соціальна категорія населення в Російській імперії, особлива привілейована група городян. Цей статус передбачав звільнення від подушного податку, рекрутчини, тілесних покарань та ін.

______________________________________________

Примітка: у цій публікації збережена авторська нумерація посилань на джерела. Бажаючі можуть побачити це джерела у вихідному тексті праці за вказаним гіперпосиланням

 

Мітки: , , , , , , , , , ,

Залишити коментар