admin on 10th Жовтень 2021

Валентина Гафінчук

 

Ім‘я Ігоря Івановича Гангала широкому загалу на Сокирянщині не зовсім відоме. Родом він із Гвіздівців, проживає в Києві. Досить часто навідується у рідне село. Полковник медичної служби, начальник відділення серцево-судинної рентген-хірургії Національного військово-медичного клінічного центру Міноборони України, на рахунку якого десятки операцій у зоні АТО-ООС. Саме він 22 червня 2014 року зробив в Ізюмській лікарні, куди доставили пораненого із зони АТО чернівчанина Сергія Козака, унікальну операцію. Він «пришив» бійцю відірвану ногу. Через рік Сергій Козак повернувся знову на лінію зіткнення…

За мужність, за високу професійність і зразкову військову службу Ігор Іванович Гангал нагороджений нагрудними знаками від начальника Генерального штабу «За заслуги перед Збройними Силами України» та «За досягнення у військовій службі»; від Міністерства оборони – медаллю «За зразкову службу у Збройних Силах України!»; від міністра оборони – нагрудним знаком «Знак пошани» і медаллю «За сумлінну службу» та ін.

Знайомимо читачів «Дністрових зір» із нашим земляком.

 

***

 

– Ігоре Івановичу, коли Ви їдете додому, у Гвіздівці (дорога далека, кілометрів 500), про що Ви думаєте, які у Вас відчуття, як плануєте провести свій час?

– Із 1993 року я проживаю у Києві. Усе чекаю, що звикну до цього гарного міста, але… поки що того так і не сталося. Завжди мріяв про те, навіть ще коли в медінституті вчився, що я працюватиму тут – чи в Чернівцях, чи Сокирянах. І тепер мені завжди хочеться додому. Я кажу це відверто. Зараз мама у Гвіздівцях залишилася сама. У мене відпустка 45 днів, як у військового, тож розподіляю її на дві частини, щоб побувати в селі. Хоча б три рази на рік я приїжджаю додому. Щиро люблю і своє село, і свій район. Взагалі нашу місцевість.
Ми тільки що зустрічалися із моїм однокласником Геннадієм Козловим, і я йому сказав: «Коли приїжджаю сюди, мені так вільно дихається!… І повітря якесь особливе, і почуваєш себе спокійним, здоровим…, навіть сон інший. Хочеться щось робити. Років п‘ять тому у мене була досить цікава службова пропозиція із Чернівців. Але діти народилися і вже виросли в Києві, у них свої плани… Заради сім‘ї залишаюсь в столиці. А мама нас завжди чекає. Хвилюється за нас, як кожна мама. Я ж теж батько, тож розумію, наскільки це важливо – приїжджати до рідного дому.

– Ви були простим сільським хлопцем. Закінчили звичайну сільську школу. Що у Вас було таке в характері, що допомогло Вам досягти успіху?

– У 1984 році я закінчив Гвіздовецьку середню школу, із золотою медаллю. Намагався вступити до Чернівецького медінституту (так тоді називався заклад), але… по конкурсу не пройшов, балів не вистачило. І пішов служити в армію, це 1984-1986 роки. Для мене, як для абітурієнта, вже були певні привілеї: коли ти відслужив армію, ще й на скрипці граєш! Тож мене зарахували на підготовчі курси медінституту. Після його закінчення вступив до Київської військово-медичної академії. У мене була мрія, і я цілеспрямовано йшов до її досягнення.
– Але ж у Вашій сім‘ї не було ні медиків, ні військових. Хто так впливав на Ваш вибір професії?
– Мої батьки дуже хотіли, щоб я став лікарем. А я хотів бути військовим. Ось і подумав, щоб усім було добре, стану військовим лікарем. Так воно і сталося. У ті часи було дуже престижно стати лікарем, чи військовим. Ці професії заслуговували в суспільстві великої поваги. Зараз воно, на жаль, трохи змінилося…

– Відомо, що Ви підтримуєте гарні зв‘язки із нашими медиками, буваєте в райлікарні. То як Вам, столичному лікарю, видається наш медзаклад?

– Лікарня у Сокирянах – чудова! Бачив, як там дотримуються санітарних, карантинних вимог: бахіли, маски, антисептики. Я деколи навіть на п‘ятихвилинках у своєму відділенні, яке очолюю, часто розповідаю про Сокирянську райлікарню і наголошую, що це така лікарня, із якої багато в чому і нам треба брати приклад.

Хотілось би, звичайно, бачити більше сучасного обладнання. А лікарі у вас професійні. Руки у них – золоті. Я майже всіх знаю, особливо хірургів. Це справжні майстри своєї справи. Бачу останнім часом придбанню деякого нового обладнання влада району посприяла. Зокрема, апарат УЗД у вас надсучасний, навіть у нашому відділенні у госпіталі такого ще немає. Чув від людей, що голова районної ради Василь Козак приділяє велику увагу медицині району, і якби не він, то такої лікарні й поліклініки в Сокирянах не було б.
Хочу розповісти ще про таке. 24 серпня наше відділення в столиці відвідав Президент України Володимир Зеленський разом зі своєю дружиною Оленою. Цей підрозділ на сьогодні є найперспективнішим і найкращим у військовому госпіталі: у нас найсучасніше обладнання, аналогів якому немає нині навіть у Європі. А недавно закупили ангіографічну установку вартістю 1 млн. 300 тис.євро, що дає можливість виконувати оперативні втручання на серці та магістральних артеріях інших басейнів. Президент відзначив належну організацію роботи. Йому дуже все сподобалося.

– Ви у Гвіздівцях навіть у бібліотеку заходили. Мабуть, любите у відпустці читати. Мені нещодавно потрапила в руки книга «Доця», написана вона про нинішній Донбас від імені волонтерки. Наскільки прониклива розповідь! Знаю, що із Донбасом у Вас свої стосунки.

– Ще у 2014 році, коли тільки розпочалися бойові дії на сході України, мені довелося, одному із перших хірургів поїхати на Донбас. У загальному (упродовж декількох відроджень) я там пробув рік і три місяці. Вперше як судинний хірург поїхав туди на чотири місяці. Я ж військовий і теж несу свою службу…

Якщо відверто, було досить страшно. Але про це ніхто не думав. Там всі одержимі однією думкою: перемогти зло. Проводжали мене з дому з плачами. А вже потім, другий-третій раз, ніби й звично було.

Фото Дмитра Шитка (Armyinform)

 

Важко було вперше. Непросто й останній раз. У загальному я щороку три-чотири місяці – там. Бувало, декілька днів тихо, спокійно, навіть книжку міг почитати. А потім – загострення ситуації, не спиш три доби поспіль, бо потік поранених величезний. Дивитися на все це дуже важко. Молоді, красиві, дужі хлопці! В одного – поранення в плече, в іншого – рука, в третього – нога висить «на волосинці». Ці очі! Сповнені болю. Інколи думав: все, я більше це не витримаю. Взагалі піду із хірургії. Важко. Коли операція планова, то ти до цього готуєшся, і твій пацієнт готується. Усе робиться заради його здоров‘я та життя. Тоді відчуття зовсім інші…
Пам‘ятаю хлопця. 22 роки! Нас викликали в Попасне, просили – швидше, швидше! Ми чомусь їхали тоді досить довго. Зустрічає нас на порозі анестезіолог – «Все, хлопці…, пізно, не встигли».

Ми працювали на першій лінії бойового зіткнення. Це, як правило, в районній лікарні. Там ми оперували, надавали екстрену допомогу, зупиняли кровотечу та відправляли пацієнтів на подальші етапи лікування та реабілітацію (в Дніпро та Харків). Деколи так грохотало під вікнами лікарні, що оперувати було дуже важко. Траплялося, що взяли пораненого в машину, а виїхати до лікарні через обстріли не можемо. Вночі так палало від вибухів, що видно було, як удень. Це – війна. Справжня війна.

Один із днів для мене був надто особливим… Мені зателефонували з дому, що помер мій батько. І тут же повідомляють, що волонтери привезли в Бахмут важкопораненого. Я в цей час перебував у стресовому стані. Заходжу у приймальне відділення і запитую: «Де поранений?» – «А он він стоїть», – чую у відповідь. На вулиці темно, я не бачу хто стоїть і чому стоїть, якщо важкопоранений? Думаю, могли ж без мене обійтись, якщо це поранення не важке. Запитую, що таке? Виявляється, поранення в шию. Чоловік курить, а дим йде не лише з носа, а й з тієї дірки в шиї. І просить: «Ви мені швиденько зашийте цю рану, і я вернуся в частину». Але ми відправили пораненого в Дніпро, в лікарню Мечникова, де йому було зроблено декілька складних операцій.

– Упевнена, дочитавши інтерв‘ю до цього місця, наш читач захоче знати про Ваш життєвий шлях трошки більше.

– Та нічого такого особливого. Середня школа. Строкова служба в армії, в Москві, в автомобільних військах. Медінститут. Відтак – Київська військово-медична академія. Це роки розпаду СРСР. Якраз у 1993 році відкрили військово-медичну академію в Києві. Я потрапив у перший набір. Зараз академія вже розвинута, досить престижна. Закінчив навчання у 1997 році, і мене призначили на посаду для проходження військової служби у Київському військовому госпіталі, який на сьогодні є одним із найстаріших лікувальних закладів в Україні (недавно йому виповнилося 260 років).

З академії я вийшов старшим лейтенантом, нині вже – полковник. Був старшим ординатором судинної хірургії, а з 2010 року очолюю відділення рентген кардіо васкулярної хірургії. По суті, я це відділення створював. Це новий напрямок в хірургії, досить перспективний. У нашому відділенні виконують діагностичні і оперативні втручання на всіх судинних басейнах. На серці, ниркових артеріях, нижніх, верхніх кінцівках… Скрізь, де є судини. Через прокол артерії – без розтину. Стентування виконуємо, протезування. Мені дуже подобається те, чим я займаюся. І не уявляю себе в іншій сфері.

– І на завершення нашої розмови…

– Хотів би побажати своїм землякам та й всій Україні, щоб швидше закінчилась ця війна. Мені здається, що це буде значним поштовхом до розвитку, зокрема економічного розвитку села. Хочеться, щоб більше цінували молодь і давали їй можливість використати свої здібності в Україні, щоб люди не покидали країну… Але ми – оптимісти. Кажуть, генетичний код українців надзвичайно сильний. Ми повинні вистояти і йти далі…

– Дуже дякую Вам за розмову. Сподіваюсь, це не остання зустріч в редакції нашої газети.

 

 

За публікацією в газеті «Дністрові зорі» від 16 вересня 2020 року

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар