187

Олексій Мандзяк

Протягом багатьох століть державне01 rus1 господарство ґрунтувалося не тільки на грошових доходах, а й на натуральних повинностях, під якими маються на увазі послуги населення спрямовані на задоволення суспільних потреб. Свого часу відомий правознавець і фінансист Сергій Іванович Іловайський (1861 року народження) зазначив, що «повинності мають такий же публічний характер, як і податки, тобто вони відправляються населенням на виконання цивільного обов’язку, являються наслідком органічного зв’язку між державою та її підданими»[1].

До числа повинностей (часом досить обтяжливих) з якими в кінці XIX ст. і на початку XX століття доводилося стикатися жителям Гвіздівців, і їх же виконувати, відносяться так звані земські натуральні повинності, до виконання яких залучалися за нарядами обивателі податкових станів.

1864 року почала своє поширення так звана земська реформа,  яка передбачала створення системи місцевого самоврядування в сільській місцевості – земських установ. Головним актом реформи стало видання 1 січня 1864 року «Положення про губернські і повітові земські установи». Згідно цьому положенню, на земські установи було покладено загальний нагляд за натуральними повинностями, які регулювалися затвердженими «Тимчасовими правилами для земських установ у справах про земські повинності, народне продовольство та громадську опіку», також від 1 січня 1864 року.

Надалі ці правила не один раз доопрацьовувалися і змінювалися. Зокрема, нове «Положення» побачило світ у 1890 році. За цим положенням земські натуральні повинності полягали в обов’язки: 1) утримання доріг і бечівників[2]; 2) утримання підвід для роз’їздів чинів цивільного відомства (всередині губерній); 3) здійснення транспортування арештантів (до загальнодержавних етапних доріг); 4) постачання квартирами чинів повітової поліції і деяких чинів цивільного відомства; 5) винищення шкідливих для полів і лугів комах і тварин.

Згідно з «Статутом про земські повинності» 1899 року, до натуральних заміських повинностей були віднесені: «1) по сухопутних сполученням утримання в справності ґрунтових, (поштових, торгових і військових) доріг і мостів, гребель та інших споруд, які знаходяться на цих дорогах та не вимагають особливих технічних відомостей і мистецтва; 2) за водяним сполученням утримання бечівників по річках судноплавним і сплавним озерам і затокам; 3) постачання підвід у разі проїзду Членів Імператорського Дому, за винагороду за прикладеними до Статуту правилами; 4) надання підвід для поїздок по службовим справам посадовим особам цивільного відомства і для земської пошти; 5) поетапне перепровадження арештантів, надання підвід для тяжко хворих, арештантів і приміщення арештантів та варти при них для нічлігів; і 6) постачання квартирами в містах і селищах членів повітової поліції і деяких чинів цивільного відомства»[3].

ДОРОЖНЯ ПОВИННІСТЬ

Дорожня повинність складалася в будівництві та утриманні поштових та земських доріг. Роботи по виправленню сільських доріг ставилися в обов’язки тих сільських громад, через землі яких вони пролягали. Так, наприклад, крім, практично щорічних робіт за розпорядженням волосного правління, серйозні роботи по земським накладним на гвіздовецькій ділянці земської дороги вироблялися в 1892 і 1896 роках. На 1903 був запланований і здійснений ремонт дороги Романкоуци — Секуряни[4], через Гвіздівці – замостили відстань в 4 версти[5]. У селі Гвіздівці побудували міст в заміну існуючому і зрізали круті від моста підйоми[6].

Станом на 1892–1893 роки, губернськими дорогами вважалися тільки поштові дороги, а решта міжселищними[7]. До числа губернських земських доріг Управа віднесла наступні чотири дороги:

«1) З м. Хотина в м. Новоселицю – через Недобоуци[8], Зарожани, Клішківці, Санкоуци[9], Рингач та Строїнці; дорога має в довжину 45 верст.

2) З м. Хотина в м. Бричани – через Каплівку, Кішлу — Неджимову[10], Перківці, Кельменці, Нелипівці та Росошани; дорога завдовжки близько 60 верст.

3) З м. Секуряни в м. Едінци – через Ходороуци, Чепелеуць, Гінкоуци і Ретунду; завдовжки 36 верст; — і

4) З Липкан в м. Бричани – через Глину і Громалдзєни; завдовжки 25 верст»[11].

До розряду повітових земських доріг Хотинська земська управа віднесла наступні чотири дороги:

«1) З м. Бричан в с. Молодове – через сс. Романкоуци, Васькоуци[12] і Селище; дорога має в довжину 30 верст.

2) З м. Бричан в с. Вороновицю – через сс. Росошани, Нелипівці, Кельменці і Ленківці; початкова частина цієї дороги від м. Бричани до с. Кельменців входить до складу дороги № 2, віднесеної до розряду губернських доріг, інша ж частина шляху займає протяг 14 ¼ верст.

3) З м. Секуряни в с. Ломачинці – через сс. Коболчин та Білоусівку; завдовжки близько 25 верст; — і

4) З м. Секуряни в с. Кельменці – через села Клокушна, Гвоздоуци[13], Романкоуци, Селище, Яноуци[14] і Бурдюг; довжина шляху 47 верст»[15]. Всі інші увійшли в розряд сільських (міжселищних) доріг.

дорога

При цьому, дорога яка проходила через Гвіздівці характеризувалася наступним чином: «Дорога ця з’єднує м. Секуряни з найбільш населеним селом Кельменці і проходить через с. Клокушна, Гвоздоуци, Романкоуци, Селище, Яноуци і Бурдюг. Починаючи від Секурян і до с. Селища по шляху не зустрічається великих підйомів і спусків; на наступній же частині дорога стає дуже скрутною, завдяки крутим підйомам, спускам і балкам; не доїжджаючи с. Романкоуць дорога пролягає через гать досить доброго стану; за цим в відстані 2-х верст від с. Селища знову є гать, також доброго стану. Всіх мостових споруд є 11»[16].

В 1894 році, після чергового поділу доріг на розряди, до числа губернських доріг у Хотинському повіті були віднесені наступні поштові та транзитні дороги: Хотин – Сталінешти, Новоселиця – Липкани – Єдинці, Бричани – Секуряни, Хотин – Левинці–Ларга, Хотин – Клішківці – Новоселиця, Вороновиці – Кельменці – Бричани і Бричани – Глина. Всі інші дороги в повіті були визнані міжселищними (сільськими)[17].

За даними на той же 1894 рік, через «вотчину Гвоздоуци» пролягало 17 верст доріг, при тому, що на всю Секурянську волость доводилося 1852 версти доріг[18]. В останнє десятиліття XIX століття – на початку XX століття, громада села Гвіздівці відповідала за ділянку в 1000 сажень[19] – 250 сажень 21-ої версти, 22-ю версту і перші 250 сажнів 23-ої версти, дороги яка проходить від Бричан через Сокиряни до кордону Сорокського повіту, довжиною 33 ¾ версти або 16875 сажнів[20]. Відзначимо, що в порівнянні з деякими іншими селами сучасної Сокирянщини, на плечах гвіздовецької громади лежала одна із найдовших ділянок. Для прикладу, громада села Селище відповідала за ділянку в 150 сажнів, Білоусівка та Грубна – в 250 сажнів, Кулішівка, Мендиківців[21], Вітрянки і Сербичани – по 500 сажень кожне, Михалкова – 600 сажнів, Коболчин – 775 сажнів. Стільки ж, тобто 1000 сажнів було тільки у громади Вашківців, а на громаді села Романківці – 1250 сажнів.

Дороги які тягнулися через Гвіздівці або починалися безпосередньо в цьому населеному пункті, втім, як і в усьому Хотинському повіті, часто ушкоджувалися весняними і літніми дощами до такої міри, що проїзд по них ставав тяжким і небезпечним. Протягом одного року припадало по кілька разів виправляти одну і ту ж ділянку дороги. Наприклад, в «Звіті Хотинської повітової земської управи XXX чергового Повітового земського зібрання про дії її за 1897/98 земської-операційний рік» читаємо наступне: «Про стан доріг Земська управа може сказати, що весняним та осіннім бездоріжжям ґрунтові дороги були до того розмиті і зіпсовані, що до весни цього року стало повне бездоріжжя і сполучення зробилося надзвичайно важким; а тому виникла нагальна необхідність вжити особливі зусилля до приведення доріг до зручно проїжджого стану»[22].

Дорожня повинність виконувалася сільським населенням безоплатно, саме натуральною повинністю, для задоволення місцевих дорожніх потреб окремих сільських громад – за розпорядженням місцевої та сільської влади, або тією ж повинністю з грошовою допомогою в потрібних випадках від Повітового земства, для потреб загально повітових – за розпорядженням повітової земської управи та місцевого повітового поліцейського начальства[23]. З 1893 року встановили також так званий змішаний спосіб відбування дорожньої повинності сільською громадою – власне натуральна повинність з грошовою винагородою з допомогою земства[24].

Платили робітникам-селянам не багато, наприклад в 1895–1898 роках за робочий день пішому робітникові платили 30 копійок на день, а за підводу – 75 копійок[25]. У 1899–1901 роках оплата незначно збільшилася: пішому робітникові стали платити 40 копійок, а за підводу – 1 рубль[26].

При виконанні повинності на місцях робіт міг знаходиться сільський старшина, волосний старшина або один із засідателів волосного правління, в обов’язки яких входило спостереження за правильністю нарядів черг між окремими сільськими громадами і за успішним ходом робіт по виправленню доріг, канав і обсадці їх деревами.

При цьому, навіть особлива увага з боку місцевих волосних або повітових чиновників далеко не завжди призводила до належних результатів. Сільські громади деколи просто мали можливості виконати поставлені їм завдання. Наприклад, це ми бачимо з прохань громад і поміщиків деяких сусідніх з Гвіздівцями сіл, зокрема Коболчина:

«Прохання власника, царан та інших мешканців сіл Кобольчина[27], з клопотанням про прийняття ділянки дороги, близько 2-х верст, під с. Кобольчином з боку м. Секуряни, виправляємої нині допомогою натуральної повинності, до виправлення за рахунок земства, з причини того, що дорога ця до того незручна і прокладена по такій місцевості, що проїзд по ній неможливий, і без допомоги земства не можна її поліпшити»[28].

Чиновники розглянувши це прохання, постановили «доручити управі оголосити зазначеним особам, що згадана дорога земством позначена до поліпшення, але в чергу ще не увійшла»[29]. Але таке позитивне рішення, швидше виняток ніж правило. Земство в таких і подібних випадках рідко йшло назустріч сільським громадам. Винятком становили тільки ті ділянки доріг, які були «економічно вигідними». Так, наприклад, у вже згаданому вище населеному пункті одна із складних дорожніх ділянок ремонтувалася зрідка і тільки на кошти громади: «Замощення підйому в с. Кобольчині, тобто поліпшення ділянки, … виключити, так як комісія знаходить, що вказана ділянка знаходиться на дорозі в економічному відношенні для повіту не важливою»[30].

Що цікаво, в Бессарабії, а разом з нею і в Секурянській волості, найдовше основні роботи по дорожньому будівництву вироблялися за допомогою натуральної повинності: «На повітових та губернських земських зборах неодноразово ставилося питання про переведення дорожньої натуральної повинності у грошову, але поміщики, розташовуючи більшістю, зривали відповідне рішення, щоб уникнути нових платежів. Тим часом до 1903 року з 34 земських губерній тільки в одній, Бессарабській, зберігалася натуральна дорожня повинність»[31].

ПІДВОДНА ПОВИННІСТЬ

Підводна повинність полягала в наданні кінних підвід для земських, поліцейських і судово-слідчих роз’їздів. Підводна повинність по пересуванню військових частин виконувалася за розпорядженням земської управи, на підставі вимог військового начальства. Приміром, у 1893 – 1894 роках, за розпорядженням Управи, в різних місцях повіту виставлялися підводи для новобранців які слідували до Хотинської бригади Прикордонної варти. Для проходження команд запасних нижніх чинів Хотинського повіту на навчальні збори, а також для розташованих на постої в повіті сотень[32]. У 1895 році розпорядженням Хотинської повітової управи, в різних місцях повіту було виставлено 238 підвід для військових команд 1-го Волжського кінного полку Терського козачого війська при пересуванні їх до місця табірного збору[33]; в наступному 1896 році, для тих же потреб і тих же команд, було виставлено 434 підводи[34]. Підводчики винагороджувалися прогонними грошима[35] або контр-марками[36].

Для проїзду чинів поліції, судових слідчих та інших осіб по справам служби, на початку XX століття число підвід не визначалося. Для цієї потреби використовувалися поштові станції, які утримувалися на кошти Хотинського повітового земства[37]. При цьому чиновники все ж не рідко вдавалися за допомогою до сільських громад. Справа в тому, що поштові вози того часу були не найкращої якості: «влаштовані на дрючках, окуті залізом»[38]. В кінці XIX століття Хотинська повітова земська управа через це нерідко піддавалася критиці з боку губернського начальства, через численні скарги чиновників різного рівня. Суть скарг зводилася до того, що поштові станції Хотинського земства тримали то того тряські і незручні вози, що чиновник «який користується послугами земської пошти, проїхавши станцію-дві, від жахливої ​​тряски і кидання з боку в бік робиться нездатним до роботи, хворим»[39]. Під тиском, земським чиновникам довелося визнати, що поштові візки не міцні, не зручні і важкі і протягом двох-трьох років практично для всіх земських поштових станцій були придбані «по кілька ресорних шарабанів для осіб, що мають право проїжджати на земських конях по повіту»[40].

ЕТАПНА ПОВИННІСТЬ

На вимогу наряду, від сільської громади була потрібна певна кількість безкоштовних підвід, під звезення арештантських речей і недужих в дорозі арештантів, які слідували при військовому конвої. Для арештантів, яких перепроваджували по етапу, а також для засланців громада надавала підводи; для супроводу заарештованих, коли при них немає військової варти – провідників; під звезення хворих заарештованих – підводи.

Селяни несли також витрати на наймання приміщень для нічлігів арештантів і варти при них, опалення та освітлення цих приміщень, а також на утримання підвід для перевезення арештантів. При цьому, наприклад, в 1895–1898 роках за робочий день провіднику платили 30 копійок на день, а за підводу — 75 коп. У 1899–1901 роках оплата незначно збільшилася: провіднику стали платити 40 копійок, а за підводу — 1 рубль[41].

Зауважимо, що відсутність достатнього порядку, контролю та рівномірності у розподілі між селянськими громадами Хотинського повіту повинностей по супроводженню арештантів, викликало безліч справедливих скарг, з якими зверталися громади до Управи. Зокрема, у скаргах цих «вказується на неймовірний тягар етапної натуральної повинності, невідповідний з силами окремих громад, незрівняний між селами, які мають нещастя бути розташованими по шляху перепровадження арештантів»[42].

Село Гвіздівці, в цьому плані, кажучи сучасною мовою, було особливо перевантажено. Наприклад, в період з 1 січня по 1 вересня 1882 року, через Гвіздівці було перепроваджено 74 арештанта. При цьому, крім Гвіздівців у всій Секурянській волості, цю повинність за вказаний період виконували тільки громади Сокирян і Клокушна (по 99 арештантів)[43].

Гроші на утримання квартири для арештантів заздалегідь закладалися до бюджету громади, який затверджувався на сільському сході. Приміром, за даними з мирського вироку, в 1898 році на наймання будинку для арештантів гвіздовчанами було сплачено 2 рубля[44].

КВАРТИРНА ПОВИННІСТЬ

Під квартирною повинністю розумілося постачання квартирами чинів повітової поліції і деяких чинів цивільного відомства, насамперед земських начальників і судових слідчих при їх роз’їздах. Приміром, в 1890-х роках в Гвіздівцях декілька разів на постій зупинялися завідувач Хотинської земської дорожньої натуральної повинності, гласний, генерал-майор Костянтин Андрійович Лішин, і колишній земський технік інженер — технолог І.М. Левандовський, який був відряджений за розпорядженням земства для оцінки стану доріг і дорожніх споруд. У 1895 році у Гвіздівцях зупинявся земський начальник 7-го ділянки – штат-ротмістр запасу армії по гвардійської кавалерії Михайло Євграфович Алєнічєв.

В обов’язки населення входило також відведення приміщень для військ у місцях їх постійного розташування або тимчасових зупинок. При цьому, для тимчасово квартируючих і перехідних військ число квартир не було постійним і заздалегідь не планувалося, і повинність відбувалася виключно в міру дійсної потреби[45].

На початку XX століття, після зроблених виправлень і доповнень, відведення квартир натурою було залишене лише в таких випадках: «1) з особливих розпоряджень уряду, при надзвичайних обставинах, 2) в мирний час при пересуванні військ і короткочасних їх зупинках, які не перевищують 3-х днів, протягом перших трьох днів після прибуття військ на нові квартири, якщо для них не приготовлено приміщення в казармах або найнятих будівлях, і нижнім чинам запасу та ратникам ополчення, призваних на навчальні збори, а також новобранцям на час перебування їх у збірних пунктах. Понад те, міським і сільським громадським управлінням надано розміщувати офіцерів і нижніх чинів по обивателям при неможливості розквартирування їх інакше. При цьому за перші 3 дні плати не надається, потім видається винагорода»[46].

Повинність ця для селян була не просто обтяжливою, але і деколи руйнівною. Вони зобов’язані були надавати квартиру з постіллю, опаленням, освітленням і «приварком». Історик І.А. Анцупов зазначає, що «звичайною нормою постою вважалося утримання двома господарствами одного солдата. Але вона не завжди дотримувалися: під час зосередження полків на оглядах і маневрах, при короткострокових зупинках частин селища переповнялися солдатами. Постійно перевантажувалися селища, де розміщувалися батальйонні штаби, ротні і батальйонні «двори», госпіталі, прикордонні війська. Для кінського складу виділялися пасовища з сільських дач (іноді на весь сезон підніжного корму)»[47].

Земське зібрання

 

Повна назва статті: «Натуральні земські повинності громади села Гвіздівці наприкінці  XIX – початку XX століття»

На верхній ілюстрації — земська марка Сорокського повіту Бессарабії

 ___________________________________________

[1] Иловайский С.И. Учебник финансового права. – Одесса: Типо-хромо-литография А.Ф. Соколовского. 1904. – С. 325.

[2] Бечівник (бичевник) — сухопутна дорога вздовж берега водного шляху, призначена для буксирування людьми (бурлаками) або кіньми судів на канатах, званими бечівкою.

[3] Иловайский С.И. Учебник финансового права. – Одесса: Типо-хромо-литография А.Ф. Соколовского. 1904. – С. 337.

[4] Романкоуци – сучасні Романківці; Секуряни – сучасні Сокиряни.

[5] Верста — одиниця виміру відстані, рівна п’ятистам сажням або тисячі п’ятистам аршинам, що відповідає нинішнім 1066,8 метра.

[6] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XXXIV очередного Уездного Земского Собрания созыва 1902 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1902. – С. 1902. – С. 312.

[7] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XXV Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1893 года.– Хотин: Типография М. Ландвигера, 1894. – С. 12.

[8] Недобоуци — сучасне село Недобоївці в Хотинському районі Чернівецької області.

[9] Санкоуци – сучасне село Санківці в Хотинському районі Чернівецької області.

[10] Кішло Неджимова – сучасне село Оселівка в Кельменецькому районі Чернівецької області,

[11] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XXIV Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1892 года и доклад экстренному Земскому Собранию 18 марта 1893 г. с постановлениями сего Собрания. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1893. – С. 37.

[12] Васькоуци – сучасне село Вашківці Сокирянського району.

[13] Гвоздоуци – одна із застарілих назв села Гвіздівці.

[14] Яноуци – сучасне село Іва́нівці в Кельменецькому районі Чернівецькій області.

[15] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XXIV Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1892 года и доклад экстренному Земскому Собранию 18 марта 1893 г. с постановлениями сего Собрания. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1893. – С. 38.

[16] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XX очередного Уездного Земского Собрания созыва 1888 г. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1889. – С. 276.

[17] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XXVI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1894 года и журнал Экстренного заседания Хотинского Уездного Земского Собрания 20-го ноября 1894 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1895. – С. 307.

[18] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XXVI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1894 года и журнал Экстренного заседания Хотинского Уездного Земского Собрания 20-го ноября 1894 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1895. – С. 180, 187.

[19] Сажень — одиниця виміру відстані рівна 2,1336 метра.

[20] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXVIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1896 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1897. – С. 201; Сметы и раскладки с объяснительными к ним записками, на удовлетворение земских потребностей в Хотинском уезде в 1903 году, утвержденные XXXIV Очередным Хотинским уездным земским собранием созыва 1902 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1902. – С. 111, 112; Сметы и раскладки с объяснительными к ним записками, на удовлетворение земских потребностей в Хотинском уезде в 1904 году, утвержденные XXXV Очередным Хотинским уездным земским собранием созыва 1903 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1903. – С. 112.

[21] Мендиківці – сучасне село Олексіївка Сокирянського району.

[22] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXX очередного Уездного Земского Собрания созыва 1898 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1899. – С. 35.

[23] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXIX Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1897 года. Хотинское Земство. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1898. – С. 39.

[24] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXVIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1896 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1897. – С. Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXVIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1896 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1897. – 40 – 41.

[25] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXVIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1896 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1897. – С. 41; Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXIX Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1897 года. Хотинское Земство. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1898. – С. 39 – 40.

[26] Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XXXII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1900 г. Хотинское Земство. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1901. – С. 22: Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XXXIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1901 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1901. – С. 31.

[27] Так у тексті.

[28] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXXI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1899 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1900. – С. 315.

[29] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXXI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1899 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1900. – С. 365.

[30] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXXI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1899 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1900. – С. 344.

[31] Гросул Я.С., Будак И.Г. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии (1861-1905 гг.). – Кишинев: «Картя Молдовеняскэ», 1972. – С. 499.

[32] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы, постановления XXVI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1894 года и журнал Экстренного заседания Хотинского Уездного Земского Собрания 20-го ноября 1894 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1895. – С. 30.

[33] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXVIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1896 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1897. – С. 42.

[34] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXIX Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1897 года. Хотинское Земство. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1898. – С. 40.

[35] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXVIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1896 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1897. – С. 42.

[36] Отчет Хотинской уездной земской управы XXXII очередному уездному земскому собранию о действиях ее за 1899/1900 земско-операционный год. – Хотин, 1901. – С. 23.

[37] Сметы и раскладки с объяснительными к ним записками, на удовлетворение земских потребностей в Хотинском уезде в 1903 году, утвержденные XXXIV Очередным Хотинским уездным земским собранием созыва 1902 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1902. – С. 103.

[38] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXIX Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1897 года. Хотинское Земство. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1898. – С. 367.

[39] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXIX Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1897 года. Хотинское Земство. – Хотин: Тип. М. Ландвигера, 1898. – С. 366.

[40] Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXXI очередного Уездного Земского Собрания созыва 1899 года. – Хотин: Типография М. Ладвингера, 1900. – С. 338.

[41] Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XXXIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1901 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1901. – С. 32.

[42] Вестник Бессарабского Земства, издаваемый Губернскою Земскою управою. – Кишинев, 1882. – № 9. – С. 123 – 129.

[43] Вестник Бессарабского Земства, издаваемый Губернскою Земскою управою. – Кишинев, 1882. – № 9. – С. 123 – 129.

[44] Розписні (мирські) вироки про казенні, земські, мирські збори сільських господарств Секурянської волості за 1898 рік. – Государственный архив Черновицкой области, фонд 366, оп. 1, д. 3.

[45] Сметы и раскладки с объяснительными к ним записками, на удовлетворение земских потребностей в Хотинском уезде в 1903 году, утвержденные XXXIV Очередным Хотинским уездным земским собранием созыва 1902 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1902. – С. 104.

[46] Иловайский С.И. Учебник финансового права. – Одесса: Типо-хромо-литография А.Ф. Соколовского. 1904. – С. 336.

[47] Анцупов И.А. Государственная деревня Бессарабии в XIX веке (1812 – 1870 гг.). – Кишинев: «Картя Молдовеняскэ», 1966. –С. 60.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар