Мав я при румунських боярах один гектар землі. Тяжко мені було
перебиватися, не жив я, а лише тягнув лямку. Було в мене чотири сини. Виростити їх треба було, виховати так, щоб не соромитись за їх виховання.
Сам я батракував в куркулів і сини мої батракували. Так і жили. Тяжко було, але що поробиш, ніхто не допомагав, як знаєш так і живи.
Часом вечорами зберуться мої сини після тяжкої праці, засумують. Я їх потішаю. Почекайте діти, буде й на нашій вулиці свято, будемо і ми хазяями.
Так воно й сталося. Прийшла до нас Червона Армія, визволила нас. Зустрічали ми своїх братів. Та й подумати тільки це ж весь народ російський прийшов нам на допомогу. Зразу нам стало легше жити, здається і сонце яскравіше засвітило.
Але знову біда прийшла, почалась війна. Знову попали ми до рук проклятих румуно-німецьких фашистів. Хотіли вони нас назавжди рабами зробити, але не вдалося це їм, похазяювали трохи та й досить. Народ такий, терпить, терпить, а потім як розлютується то вже не здобрувати, у власній крові своїй утопить пригноблювачів своїх.
Мої сини досить горя хапнули при румунських боярах, а як прийшла Червона Армія пішли вони в її лавах воювати за своє щастя й волю.
— Будемо, батьку, клятих німців бити!
— Бийте, — відповів я їм, — клятих німців.
— Досить вам батраками бути, бийте злодіїв, — а сам плачу, від гордості за синів плакав.
Пішли мої сини на фронт, а я по-стариковському дома лишився фронтові допомагати. Не сором мені перед дітками своїми. Допоміг я Червоній Армії непогано. Землі у мене тепер є 4 гектари, хліб теж є. В фонд Червоної Армії здав і собі лишив.
Кіньми я взимку рудстойку возив, щоб Донбас скоріше відбудувати.
Закінчили ми рудстойку, і якраз від сина лист одержав. Питає мене син Іван, як тут у нас клуб працює. Соромно мені стало, що клубу у нас справжнього нема. Взяв я сокиру у руки і пішов клуб ремонтувати.
Закінчили ремонт, в клубі кіно пустили і вечора почали влаштовувати.
Написав я про це синові і знову від нього листа чекаю. Коли одержую листа від командира тієї військової частини де мій Іван знаходиться.
Пише командир. Поздоровляю вас тов. Карп з нагородою сина, а далі:
«За зразкове виконання бойових завдань на фронті боротьби з німецькими загарбниками І проявлену мужність і хоробрість ваш син Іван Іванович Карп нагороджується орденом «Червона Зірка».
Заплакав я від радості, що не заплямував Іван сивини батьківської. Він добре б’є клятих німчурів. Певний я, що й другі сини мої не підкачають. А що до мене стосується, то я людина така, що треба для народу, те й роблю. Зараз баню в селі будую. Свою землю я вже засіяв. Буду врожай вирощувати, щоб допомогти державі і Червоній Армії.
Буду так працювати, щоб сини мої повернувшись з перемогою, сказали: «Спасибі батьку, ми відчували твоє піклування».
Карп Іван Іванович
село МЕНДИКІВЦІ.
Газета Сокирянського райкому КП(б)У і районної Ради депутатів трудящих Чернівецької області «Оновлене життя», четвер, 12 квітня 1945 року.
Фото з газети «Оновлене життя» від 4 січня 1945 року.
__________________________________
Примітка: село Мендиківці – нині, сусідня з Гвіздівцями, Олексіївка Сокирянського району Чернівецької області.
___________________________________
Публікація — 2013 рік
Мітки: 1941, 1945, археологія, Бессарабія, Буковина, велика, війна, Вітчизняна, волость, газета, Гваздауци, Гвіздівці, Гвоздівці, Гвоздовцы, Гвоздоуць, географія, дослідження, друга, замітки, історія, краєзнавство, лист, Мендиківці, минуле, Молдова, область, Олексіївка, Північна, повіт, Подністров'я, публікація, район, світова, Секурянська, Секурянський, село, Сокирянський, Сокирянщина, СРСР, сучасність, Україна, УРСР, фронові, фронт, Хотинський, Чернівецька
Залишити коментар