Руслана Куцька
Днями у моїх Гвіздівцях — Храмове свято[1], і хочеться, щоб у родинному колі, чи у колі друзів за святковим столом поговорили про хороше, цікаве, рідне. А що може бути цікавіше історії свого села, своїх односельчан?
У бібліотеці є чимало давніх фото наших дідів-прадідів. Майже всі мені не знайомі, бо люди ці вже покійні, але вони наші односельці. Я дивлюсь на ці прості обличчя і бачу такі непрості долі. Голодомори, наймитування… На фото босі ноги, бідненька одежина, десь видніє хата — мазанка під соломою.
Сушка конопель
Якось випала мені нагода записати розповідь М. Бескупської про виготовлення простої білої сорочки. Та не проста вона, бо щоб її мати на плечах, потрібно рік працювати тільки на сорочку. Ось короткий опис самого процесу її виготовлення.
… Восени, коли дозрівала конопля, її вижинали. Змолочували насіння, те насіння прожарювали, товкли, пропарювали та й мали кашу до обіду. А частину насіння розтирали, розводили водою і пили як молоко з коржом або мамалигою. Саме ж бадилля в’язали в сніпки, несли до річки та вистеляли їх в болото. Толочили ногами босими (вже примерзле болото іноді), залишали на довгий час, щоб добре розмокло, набухло. Потім витягали важке, холодне бадилля, вимивали його в річці. Розстеляли на березі, щоб висушувалось, а потім ще досушували в печі. Відтак дергали це бадилля на дерганці, для кращої якості нитки ті волокна вичісували чесалом, пряли, звивали нитку на мотовилі в мітки. А вже готові мітки заливали водою із золою для вибілювання. Цілу добу мокло все, а при потребі відбілювання ще повторювалося. В подальшому нитки прали, сушили, змочували в клубки. З клубків звивали на снувалку, далі нитку навивали на мотовило, ставили на берда. Заправляли ткацький верстат (кросна) і ткали полотно. Вже виткане полотно знову відбілювали водою із попелом. І вже з того, такого дорогоцінного полотна, кроїли сорочку.
Скільки здоров’я, часу, праці… (сорочки та й інші роботи робилися миром — селом. Були складчини, оденки. Була важка, спільна, але щира праця, і все супроводжувалося жартами, піснями, розвагами.
Село Гвіздівці. Фото 1930-х років.
Тож згадаймо своїх предків добрим словом, бо дуже важка доля їх спіткала. Завдячуючи їхній невтомній праці ми сьогодні ходимо в блузках і костюмах. А як ми їх виготовляємо, це вже інша справа…
Гвіздівцям нині 584 роки. За цей період село наше зазнало голоду, гноблення, неписемності, втрачало сили, повставало. відроджувалось. Село моє і раділо, і боліло, і родили поля по-різному. Щось втрачено, а щось нажито. Головне, що село не зникло з карти України, воно живе. Живе, завдячуючи працьовитим і небайдужим людям. Таких багато в нашому селі. Та є вісім жителів, які заслужено отримали звання «Почесного громадянина села Гвіздівці», які заслужили нашої поваги, вдячності, шани.
Це акушер-гінеколог Галина Леонтіївна Чорна, яка за рік обстежувала понад 950 жінок, за своє життя прийняла більше 400 народжених діток та до року вела огляд немовлят. Санбюлетені, стінгазети все оформлялося руками нашої акушерки.
Василь Петрович Стефанюк прищепив любов до музики багатьом учням, збагатив життя гвіздівчан духовно. Вчитель ініціював створення оркестру народних інструментів, і зовсім скоро «Буковинка» (40 музикантів) стала знаменитою в районі, області та в Україні.
Багато зробив для жителів і Гвіздівців Почесний громадянин села, голова колгоспу ім. Котовського Василь Федорович Попеза. Йому вручав орден сам Микита Хрущов. При черговому нагородженні отримав премію у 2000 рублів (на той час великі гроші). По два рублі, все до копійки, розподілив кошти між колгоспниками.
На Буковині добре знають Михайла Васильовича Мафтуляка. Композитор, заслужений працівник культури України, член спілки композиторів України, лауреат багатьох творчих конкурсів. Він збагатив музичну скарбницю Буковинського краю піснями — перлинами, присвяченими Україні, рідному краю, річці Дністер, селам району, близьким людям.
Ми гордимося тим, що наша земля дала світу музиканта, композитора Віктора Семеновича Кострижа. У творчому доробку митця понад 600 концертних програм, з якими виступав у 90 країнах СНД, Польщі, Румунії, Австрії, Німеччині, Італії.
Усе своє життя присвятила вихованню учнівської молоді Ніна Михайлівна Бурченко. 42 роки віддала освіті, її уроки історії для багатьох поколінь гвіздівчан стали уроками житія.
Гвіздівчани пам’ятають педагога, заслужену вчительку України Галину Феодосіївну Кучеряву, яка багато років працювала заступником директора школи.
Яскравою зіркою на небосхилі історії села назавжди залишиться ім’я директора школи Анатолія Тимофійовича Гевліча. Він був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», орденом «Жовтневої революції». 35 років незмінний директор Гвіздовецької середньої школи. Його і досі називають гвіздовецьким Сухомлинським…
Будьмо вдячними Богу за наших людей, нашу квітучу і родючу землю, за перспективу жити у сильній, розвинутій державі, яка потребує любові, відданості, працелюбства кожного із нас.
За публікацією в Сокирянській районній газеті «Дністрові зорі», № 45, 4.11.2016
_______________________________________
[1] Храмове свято у Гвіздівцях – 8 листопада, тобто «на Дмитра». Стаття публікувалася напередодні храмового свята.
Мітки: Бессарабія, Буковина, верстат, Гвіздівці, звичаї, коноплі, народні, нитки, область, район, село, Сокирянський, сорочка, ткацький, толока, Чернівецька
Залишити коментар