О. Кучерявий

 

Мабуть, ні кому не треба пояснювати – що таке кукурудза і яке її загальне значення? І, хоча на сьогоднішній день вона не є основною харчовою сільгоспкультурою, але дуже довгий час саме вона була основою щоденного харчового раціону сільських жителів Бессарабії, у тому числі – Північної Бессарабії. Хліб із пшениці селяни Бессарабії їли не частіше одного разу в день, як правило – на обід, та й взагалі-те – не щодня. Ну й, звичайно, у свята… В інші часи він замінявся мамалигою, яку їли й замість хліба і як основне блюдо, їли у вареному й смаженому виді, із приправами й без, з іншими блюдами й без… У більш голодні роки, змішуючи темне пшеничне борошно з кукурудзяним борошном і висівками, пекли дуже грубий і темний хліб з назвою «малай» («Малаю, малаю! За хліб тебе маю»). Водною бовтанкою з кукурудзяного борошна лікували шлунково-кишкові захворювання. Кукурудзяні стебла йшли на корм худобі, снопи з кукурудзяних стебел виставлялися уздовж заборів, стін жител, загонів і сараїв для худоби в якості вітрозахисту. І такою важливою, чи не основною культурою кукурудза  залишалася в Бессарабії, принаймні, до середини ХХ століття[1].

Та й у масштабах усієї планети кукурудза на сьогоднішній день є третьою за популярністю (після пшениці й рису) хлібною культурою. Сьогодні її в основному вживають у вигляді крупи, борошна, пластівців. Усім відомий також попкорн, а останнім часом популярність набирає кукурудзяне масло. Кукурудзяний силос – одна з основ корму великої рогатої худоби в безлічі регіонів планети.

Плакат  часів СРСР (кінець 50-х — початок 60-х років).

Ця культура багата вітамінами й мінералами, вона – джерело омега-3 жирних кислот. Щорічний урожай кукурудзяного зерна у світі становить близько 380 млн. тонн. Сто грам свіжої кукурудзи забезпечують організм 110 кілокалоріями. У кукурудзі 60-70 відсотків крохмалю, багато клітковини, білка, вітамінів групи В, а також D, Є, F і провітамін Але ж, мало вітаміну С. Кукурудза є гарним джерелом мінералів: калію, натрію, кальцію, магнію, заліза, марганцю, фосфору, цинку і йоду, селену. Селен, вітамін Є и бета-каротин, захищаючи організм від вільних радикалів, підвищують імунітет і тим самим продовжують молодість. Кукурудза містить два потужні антиоксиданти — каратиноїди – лютеїн і зеаксантин. Білку в кукурудзі не вистачає амінокислот – лізину й триптофану – відповідальних за поставку в організм вітаміну PP, недолік якого призводить до авітамінозу. Тому в країнах, де кукурудза є основним елементом споживання, у кукурудзяне борошно додають ще й соєву, що містить ці амінокислоти[2]. Втім для українців, росіян, молдован це не є проблемою, оскільки на сьогодні кукурудза у нас хоч і важливий продукт, але все ж, вже не головний, не основний. Кукурудзяне борошно не містить клейковини, тому його активно використовують ті, хто перебуває на безглютеновій дієті.

 

Кукурудза в кераміці доколумбової Америки

Походження кукурудзи

Родом кукурудза із Центральної й Південної Америки, там її вирощували із прадавніх часів. Сучасні вчені вважають її самою прадавньою хлібною рослиною Землі. Доказом служить той факт, що під час археологічних розкопок вчені знайшли в Перу качани кукурудзи, які датуються п’ятим тисячоріччям до н.е. Деякі вчені стверджують, що кукурудзу стали обробляти ще раніше – близько 10 тисяч років тому. Кукурудза була основним продуктом харчування інків, ацтеків і майя. На батьківщині кукурудзи її називають маїсом; цю назву їй дали індіанці майя, що обробляли кілька сортів цієї культури: скоростиглий називався «Пісня півня» і дозрівав буквально за пару місяців після появи перших сходів. «Маїсу-Дівчинці» на це було потрібно вже 3 місяця, а пізньостиглому «Маїсу-Бабі» – 6-7. Індіанці вважали маїс священною рослиною й вклонялися йому, як божеству, влаштовуючи пишні торжества. Доказом служать фігурки богів з маїсовими качанами в руках, а також малюнки майя й ацтеків, знайдені археологами. Європейську «прописку» маїс одержав наприкінці XV століття завдяки Христофору Колумбу, що привіз його із другої подорожі в Америку[3].

Втім, це ще не факт… У свій час, дуже цікаву обставину повідомив радянським журналістам широковідомий ведучий телепередачі «Клуб мандрівників» Юрій Сенкевич[4]. Тур Хейєрдал[5], керівник екіпажу папірусного човна «Ра», на якому довелося подорожувати Сенкевичу, займався пошуками матеріалів про культурні зв’язки між Старим і Новим Світом. На території колишньої Месопотамії, де колись перебувало знамените Шумерське царство, він розкопав виготовлені з каменю маленькі кукурудзяні качани. За словами Ю. Сенкевича, ці скульптурні зображення визнані доколумбовими.

Але не тільки Близький і Середній Схід, а й Південно-Східна Азія претендує в «батьки» кукурудзи. На початку нашого сторіччя, коли в китайській літературі визнавалося, що кукурудза стала відома в Китаї приблизно через 100 років після відкриття Америки Колумбом, раптом з’явилася публікація, що перекреслює колишні знання. У західному Китаї ще до 1909 року, виявляється, була виявлена при розкопках куди більш прадавня форма кукурудзи, з «восковим» ендоспермом і деякими іншими властивостями. І от вже автори все того ж словника Брокгауза й Єфрона сповістили світ: у Китаї кукурудза з’явилася раніше, ніж у Європі. Нарешті, закордонні вчені Стонор і Андерсон відкрили нове вогнище кукурудзи у віддалених районах Ассаму (Індія) і Бірми, де, нібито, вона також вирощувалася задовго до Колумба[6].

 

Іспанці, австрійці, італійці, англійці й німці й сьогодні називають цю культуру маїсом. У Росії ж, Болгарії, Сербії, Польщі й Угорщини закріпилася назва «кукурудза», що походить від турецького «кокороз» (що значить – висока рослина), хоча споконвічно в Росії в період російсько-турецьких війн її називали «турецькою пшеницею»[7], а іноді й «індійською пшеницею»[8] . Молдавани називають її, як рослину «попушой» (наголос на останньому «о»), а зерна кукурудзи – «порумб» («porumb»).

Узагальнюючи матеріали про походження й еволюції кукурудзи В.І. Балюра (1961) повідомляє, що ця культура, вийшовши із Центрально-Американського району поширилася по всіх населених континентах, ставши світовою рослиною й також відзначає, що до завезення в Америку інших зернових культур на цьому материку кукурудзі приписували божественне походження — «дарунок небесний усім народам»[9].

Є. Блазіні. Обробка кукурудз. 1878. Італія

Першими, хто познайомився з кукурудзою на території, яка надалі входила до колишньої Російської імперії, швидше за все, давні люди із грузинського племені лазів (чанів), земля яких — Лазія (Чанеті) розташовувалася уздовж південно-східного узбережжя Чорного моря й частково на берегах ріки Чорох. Сюди-те, на територію сучасної Аджарії, і могли завезти кукурудзу в другій половині XVII століття італійські купці, адже в XVII-XVIII століттях між християнськими закавказькими державами Грузією, Імеретією, Абхазією, Мегрелією, Гурією й середземноморськими країнами Іспанією, Італією й Францією існували досить міцні торгівельні й культурні зв’язки. При цьому стародавня назва місцевого борошна «сіміндо» («сіміндалі») булі перенесені на нову завезену рослину, що дає борошно, яке стали називати «сімінді». І вже в « Тлумачному словнику грузинської мови», складеному в 1675-1685 роках Сулханом Сабой Орбеліані, можна зустріти слова, які переводяться як «кукурудза» або «кукурудзяне борошно». Цікаво, що турки споконвічно називали кукурудзу «лазоті» («лазот»), що в перекладі означало «лазька рослина». Тобто, швидше за все кукурудзу жителі сусідніх турецьких районів перейняли від лазів. Отже, більш справедливо було б назвати її «грузинською пшеничкою»[10].

 

Як кукурудза потрапила у Північну Бессарабію і в Бессарабію та в Україну взагалі?

У Бессарабію кукурудза була завезена теж у другій половині ХVII століття з Болгарії. У середині ХVIII століття посіви кукурудзи стали з’являтися в Південній частині нинішньої України[11].

На українській землі новий «поселенець» приживався під різними назвами: «малай», «тенгериця», «качани», «пшеничка». Майже двісті років тому він з Бессарабії з’явився на городах Поділля й Причорномор’я з дивною для овочу назвою «пшинка» і відразу сподобався місцевим жителям. Вже влітку «американка» суттєво поповнювала традиційне меню степовиків: її недостиглі «шишки», відварені в солоній воді, подавалися до столу, як особливі ласощі[12].

Слід відзначити, що, незважаючи на дуже малу поширеність кукурудзи в Російській імперії в XVII – XVIII століттях, перші агрономічні поради з оброблення «індійського хлібу» стали з’являтися в російській пресі ще наприкінці XVIII століття. Перші відомості про цей злак у російській періодичній пресі з’явилися 20 листопада 1786 року. У щотижневику «Зеркало света» у розділі «Перелік звісток» повідомлялося про широке культивування й використання «турецької пшенички» у побуті різних народів Америки, Африки і Європи. Пропагуючи її деякі переваги в порівнянні з іншими зерновими сільськогосподарськими культурами, невідомий автор відзначав, що у Валахії й Молдавії вона під іменем кукурудзи займає найбільші ниви й є найголовнішою їжею тамтешніх жителів.

Чим же привабила до себе «турецька пшеничка»? Журнал розповідав:

 

«Коли ще не достиг на полі будь якій хліб, пшеничкою, ще недозрілою, можуть вже поласувати великі родини, вживаючи оную варену у воді, із сіллю або маслом; коли ж дозріє, то зерна її для людей, а, зелень, що залишається, для худоби, заступає місце найкращого корму. Тут її зберігають через цілий рік неушкодженою, і коштує токмо раніше варіння намочити оную кілька годин у гарячій воді, вона одержує той самий смак і м’якість, як лише зірвана зі стебла. Сушені зерна мелють на борошно, яке мало в чому пшеничному поступається, а американці роблять із оної найкращу крупу й готують із сіяного борошна й круп найкращі страви, а змішавши із чистою пшеничною мукою, вона перевершує смак усіх інших страв»[13].

 

Розвиток кукурудзівництва в Бессарабії

Держава, розуміючи значення кукурудзівництва, прагнула до його розвитку. Наприклад, 27 березня 1846 року були підписані царем Миколою І «Правила, що визначають взаємні обов’язки Бессарабських власників земель і живучих на оних царанів, коли між ними не укладені добровільні умови». Згідно п. 6 цих правил,

«Кожний селянин, наділений землею, повинен користуватися нею як добрий хазяїн і неодмінно третю частину засівати різного роду хлібом, кукурудзою й картоплею; бажаючим побільшати своє хліборобство надається це зовсім на їхню волю. Царани ж, що залишаються й за визначенням земської поліції, волосних або сільських управ недбайливими, спонукаються до хліборобства за допомогою сільського суду»[14].

 

З регіонів Російської імперії, де кукурудза вирощувалася в якості польової культури (в основному, це Бессарабія, Закавказзя, Середня Азія, її зерно експортувалося у Великобританію, Голландію, Німеччину, Австро-Угорщину, Францію, Туреччину, Бельгію, Іспанію, Італію, Грецію, Персію, Швецію, Норвегію. Уже в 1814 році вивіз зерна кукурудзи на експорт становив 398 тонн, у середині XIX століття він досягає 12-13 тисяч тонн, а в другій половині XIX століття експорт кукурудзи досягає 490 тис. тонн. Перед Першою Світовою війною, а саме в 1911 – 1914 роках середньорічний вивіз зерна кукурудзи з Росії становив 734500 тонн. На початку XX століття кукурудза в дореволюційній Росії займала значні площі, а виробництво її зерна доходило до 1,8 млн.тонн[15] .

Незабаром після того, як в 1870 році у Франції почали заквашувати кормову кукурудзу в ямах, або силосах, а спосіб заквашування й згодовування був описаний у пресі, у Росії вже в 1876 році брошура була перекладена на російську мову. Активну пропаганду силосування повела на своїх сторінках «Земледельческая газета»[16].

В 1873 році на Всесвітню Віденську виставку були представлені зразки насіння, виведеного Бессарабським училищем садівництва. Опис цих експонатів зберігається сьогодні в Центральному державному історичному архіві РФ у Санкт-Петербурзі:

 

«З дослідів, зроблених над посівами іноземної культури, виявляється, що врожай її в першому й у другому роках буває слабкий, згодом же, коли рослина освоюється з тутешнім кліматом, збір зерна більш і більш множиться, так що в 4-му і 5-му урожай його не тільки рівняється тубільній кукурудзі, але часто перевищує й буває сам — 100 і навіть сам 150. Особливо сорту, як американська цукрова, біла й жовта, виявилися до оброблення досить вигідними, що й заслуговують повної уваги наших господарств. Кореневі нащадки кукурудзи, що зриваються під час підгортання, дають чудовий зелений корм для молочних корів. Думка деяких хазяїв, нібито кукурудза виснажує ґрунт, є не зовсім справедливою й спростовується наступною обставиною. Коріння кукурудзи, що проникають на значну глибину ґрунту й мало поширюються по поверхні, одержують більшу частину потрібного харчування з нижнього шару її; притім, жолобчасті воронкообразно розташовані листи кукурудзи поглинають зручніше атмосферну вологу й разом з нею необхідну вуглекислоту, що прислуговується для харчування рослини, краще ніж у всіх інших хлібів, а тому й виснажують ґрунт незрівнянно менш їх»[17].

 

Просо

Знаючи, що для всіх сільських жителів Бессарабії кукурудза була тривалий період чи не «головним хлібом», виникає природне запитання: а що ж таким «хлібом» було в Бессарабії до появи й поширення кукурудзи? Адже пшениця завжди була більш дорогим продуктом…

Такою основною культурою було просо — інша зернова культура, якою харчувалися наші предки. При розкопках археологами були знайдені сліди використання проса в поселеннях і в могильниках, що свідчить про його ритуальне використання. На думку Плінія Старшого, із проса робили густу кашу, пекли дуже смачний хліб. У сарматських племен ця

Малай. На цьому фото — кукурудзяний. Звісно, дещо не такий, як здебільшого їли наші предки: з грубого просяного або куркурудзяного борошна, з домішками висівок і іноді темного пшеничного борошна.

каша була дуже популярна, а також вживали блюдо, приготовлене з борошна грубого помелу з молоком. З історичних документів знаємо, що скіфи готували більше блюд із проса, ніж з пшениці; із проса змішаного з ячменем робили напій. Згідно з дослідженнями, просо було першою за значимістю рослиною, за ним йшли пшениця, жито, ячмінь, овес. Просо було їжею бідного населення, а його стебла служили кормом для худоби. І сьогодні їх використовують у домашньому господарстві – з них роблять віники. Археологічні розкопки підтверджують, що просо висаджувалося та оброблялося ще 4–5 тисяч років тому. У книзі Дмитра Кантемира «Опис Молдавії» говориться: «У верхній Молдавії вирощується чудове просо. З меленого проса печуть рід хліба, який їдять повсякденно, а в гарячому виді – з коров’ячим маслом». І тільки в  XIX столітті просо повністю поступилося свої позиції кукурудзі. Втім, молдавани й сьогодні обробляють просо, в основному, як корм для домашніх птахів, а під час постів готують із нього кашу  й  печуть хліб – малай[18] (звичайно, що не такий грубий, як у голодні роки з кукурудзою і висівками).

 

Ручний культиватор з сівалкою. Англія. ХІХ ст.

Бессарабцям кукурудза пристала до душі через високу врожайність і ще тому, що за неї  не стягували подати, як за інші зернові[19]. Проте, дуже важко оброблялася ця культура на селянських і дослідних ділянках. Соха, мотика (сапа), сокира — от нехитрий набір знарядь, якими користувалися багато тодішніх кукурудзівників. По суті, кожна рослина окремо оброблялася вручну. Виключення становила лише оранка ґрунту, який виконували за допомогою тяглової сили. Через нестачу робочих рук кукурудза бувало, що залишалася в поле на зиму.

Тільки після селянської реформи, коли у великих поміщицьких господарствах Бессарабії й Придніпров’я став особливо гостро відчуватися недолік робочої сили, були початі перші спроби механізувати оброблення кукурудзи. Зокрема, почалася заміна ручної обробки посівів кінною. В 1866 році член Товариства сільського господарства південної Росії І.А. Черкес сконструював першу вітчизняну рядову кукурудзяну сівалку. Через десять років було створено й перше знаряддя для обробки посівів — кінний просапник Єпіфанова. Незабаром з’явилися просапник Гросул-Толстого й однокінна сапа Черкеса для розпушування міжрядь. Ці машини й знаряддя були далекі від досконалості, і все ж їх застосування поклало початок рядовому способу обробки кукурудзи й заміні ручної обробки посівів кінною. Для гніздового, а з початку 80-х років ХІХ ст. і квадратно-гніздового висіву стали застосовувати зернові сівалки Гаворса, оснащені спеціальними механізмами й мірним канатом. З’явилася можливість вести обробку міжрядь у двох напрямках. Природно, що така можливість відкривалася лише перед великими землевласниками. Для широких мас хліборобів навіть ці, ще недосконалі машини й знаряддя були недоступні.

Оскільки вітчизняне сільськогосподарське машинобудування було не в змозі задовольнити зрослий попит на технічні засоби, у країну стали ввозити американські й західноєвропейські машини. Це ще більше поглибило диференціацію способів оброблення кукурудзи в поміщицьких і селянських господарствах: дорогі іноземні технічні новинки були недоступні широким масам сільських виробників. Наприклад, сівалки для квадратно-гніздового висіву кукурудзи, що продавалися фірмами Машевського в Одесі, Гельферіх-Саду в Харкові, комісіонерством «Работник» у Москві й Києві, коштували від 160 до 200 рублів. Для порівняння нагадаємо, що кукурудзяне зерно в той час на Україні оцінювалося в 50-70 копійок за пуд. Найдешевші машини — ручні молотарки Уітмана й Бюреля, вироблені заводом Трепке в Харкові, ішли за ціною 30 рублів.

Кінна сівалка. 1905 рік.

У ті ж 80-ті роки ХІХ ст. в одному з харківських маєтків була почата спроба механізувати весь процес. Насіннями сорту Чинквантіно засіяли 100 десятин, застосувавши ручні сівалки Гузнера. По міжряддях пустили кінні знаряддя. Але жнива здійснювали ручними косами, оскільки зерно під час збирання виявилося дуже сухим. Скошені рослини цілком, не відокремивши качанів від стебел, пропустили через звичайну хлібну молотарку. Однак і така «механізація» могла застосовуватися лише на невеликих ділянках[20] .

Крупорушка саморобна, старовинна

Проте, щодо Гвіздівців, слід зазначити, що нам не відомі факти якого б то ні було застосування якої б то ні було сільгосптехніки при посіві й обробці кукурудзи – аж до кінця 40-х років ХХ-го століття. Тільки – плуг, сапа, ну й невеликі саморобні дерев’яно-кам’яні круподробилки — «крупорушки» (тепер вони металеві, частіше – заводського виробництва).

 

Відносно нашого краю, те деяке уявлення про вирощування кукурудзи дає Опис огляду Секурянської волості за 1890 рік. Цей документ був додатком до набору статистичних таблиць, які складалися волосним правлінням і направлялися далі по інстанції — повітовій владі.

В опису зазначено: «Власники засівають озимої пшениці, а жита, рапсу, кукурудзи в меншій кількості. Селяни ж сіють більш жита, кукурудзи, а менше пшениці, крім того сіють у невеликій кількості для худоби вівса й сочевиці. Власники пшеницю й репак збувають у м. Одесу, а інший хліб, а рівно й селяни в малій кількості збувають свій хліб на місцевих ринках для винокурних заводів і овес для корму худоби»[21].

Власниками в статистичній звітності називали великих власників землі, тобто поміщиків. У цю же статистичну категорію входили також великі орендарі поміщицьких земель (посесори). Таким чином, споконвічно кукурудза користувалася більшою популярністю в селян, ніж у великих землевласників. Вочевидь, це було пов’язане з тим, що власники керувалися оптовим торговельним попитом, а селяни – особистими потребами й роздрібним попитом на місцевих ринках.

 

Американці привезли продовольчу допомогу (здебільшого — кукурудзяне борошно, крупу і насіння) голодуючому населенню Росії. 1891-92 роки.

Інтерес до кукурудзи особливо підсилився після посухи, що спіткала Південь і Південний схід Російської імперії в 1891 році та викликала великий голод 1891-92 років. Бессарабію ця посуха й голод торкнулися не сильно. Але все ж варто відзначити, що до 20% поставок американського продовольства в Росію становило зерно й продукти з кукурудзи. Та цю інформацію не варто сприймати, як таку, що те була державна допомога США. Державні органі США через заборону Конгресу не брали в цьому ні якої участі. Усі, без винятку пожертвування збирали, закуповували й доставляли в Росію продовольство винятково ініціативні групи американського народу, як подяку за підтримку Росією боротьби американського народу за незалежність, за військову допомогу «Півночі США» у громадянській війні й у боротьбі з рабовласництвом[22].

Фрагмент Ілюстрованої мапи Російської імперії за 1896 рік з зображенням території Бесссарабії. І вже на той час посіви кукурудз були вказані, як одна з особливостей Бессарабії.

Із цього часу в Бессарабії й в Україні кукурудзу починають обробляти, як польову культуру й площа її посівів досягає 335700 десятин. Втім, усе до цього вже і йшло, оскільки вже в 1886 році було почате вивчення методів агротехніки кукурудзи на Полтавському дослідному полі, а надалі — на рубежі XX століття вивченням методів оброблення кукурудзи займалися Полтавська, Плотянська, Одеська, Херсонська, Ставропольська, Верхне-Дніпровська дослідні станції, а через кілька років до них приєдналися Балашовская, Саратовская, Харківська, Бузулукская й Донецька дослідні станції. Інтерес дослідних установ до кукурудзи в нашій країні також викликаний високою її врожайність. Хоча середня врожайність кукурудзи на зерно в цілому по Росії становила всього 60,9 пудів з десятини, у низці господарств Бессарабії, Північного Кавказу, Закавказзя, урожай її досягав 400 пудів з десятини (В.В. Таланов, 1909)[23].

Розповсюдженими сортами кукурудзи в той час були Кінський зуб, Біла велетенська, Жовта велетенська, Молдавська, Жовтогаряча, а також американський сорт Пансильванська багатоплідна (або Американка) і італійські — Карантіно й Чиквантіно. Шляхом народної селекції (відбором) в 1886 році в Курській губернії була виведена Спасівська кукурудза, а також Грушевська в Катеринославській губернії[24]. У північних районах користувалися популярністю сорту виведені Грачовими Б.А. і В.Е. (Л.В. Сазанова, 1964)[25] .

Про значимість кукурудзи В.В. Таланов (1909) писав, що вона представляє із себе одне з найцінніших рослин, яке може вплинути на підвищення врожайності інших культур. Одним з важливих питань агротехніки кукурудзи є відношення її до ґрунту й попередникам. Уже в 1881 році І.А. Черкас відзначає, що за багатьма даними досвідів кукурудза дає гарний урожай на м’які (не цілинних) полях, якщо ґрунт не занадто виснажений. На подібних полях одержують по кілька років на тому самому місці дуже гарні врожаї.

В.С. Засядко в 1883 році писав, що «кукурудза не примхлива до попередньої рослини й вдається після кожного, аби тільки воно не сильно засмічувало й не виснажувало ґрунт. Кукурудза сіється в трипільній і плодозмінній сівозміні — після озимого хліба, у люцернових польових сівозмінах? Дослідження з попередниками кукурудзи в цей час проведені в досить значній кількості. Втім, єдиної думки по цім питанню немає. Одні вважають, що кукурудза не реагує на беззмінні посіви, інші допускають можливість повторних посівів кукурудзи протягом тільки трьох — чотирьох років, а треті заперечують проти її посіву навіть два роки підряд»[26] .

 

На початку XX століття земство Бессарабії через агентів «Міжнародної компанії жнивних машин» в Одесі зв’язалося із професором Коледжу з вивчення сільського господарства й ремесла штату Айова (Iowa State College of Agriculture and the Mechanic Arts) Перрі Холденом c проханням поділитися досвідом селекції й культивування кукурудзи, чому Холден навчав фермерів Айови. Професор, якій не бажав залишати США, рекомендував для цієї роботи Луїса Майкла, агронома й пастора, що прибув у Росію в лютому 1910 року й якій до 1917 року реалізовував проект «Більше кукурудзи для Бессарабії». Американець у перший же рік роботи зіштовхнувся з інтригами в середовищі губернських земських діячів, що розгорнули проти нього кампанію в місцевій пресі, із протидією з боку більшості повітових агрономів, що боялися вторгнення в сферу їх компетенції селян, та які не вірили в готовність до американських нововведень, нарешті, також з особливостями національного характеру селянства, яке покладалося на бога й мріяло не про підвищення врожаю кукурудзи, а про розширення своїх земельних наділів. Як констатував Майкл, для російських селян, приміром, ідея селекції насіння перед їх посівом видалася малозрозумілою «заморською премудрістю».[27]

Крупенський О.М.

Але американець зумів знайти однодумців серед учителів і священиків. Головним його союзником став керівник дворянства Бессарабської губернії, статський радник Олександр Миколайович Крупенський[28], завдяки підтримці якого Майкл зумів одержати фінансування губернського земства, створити Земську комісію із селекції кукурудзяного зерна (що складалася із запрошених німців, серба й чеха та діяла під головуванням Крупенського) і розгорнути свій план з організації шкільних зразково-показових клубів. Взимку 1910-1911 років Майклом було створено 40 шкільних клубів, у які увійшли хлопчики й дівчатка, що представляли родини, що різнилися за етнічним походженням і соціальним статусом (такий собі російський «плавильний котел»), і в діяльність яких він привніс американський дух змагальності. Переможці, що одержали кращий урожай, нагороджувалися грошовою премією. Цей показовий досвід раціоналізації виробництва кукурудзи забезпечив успіх усьому проекту, незважаючи на скептичні прогнози агрономів і земських діячів, а також завзятість селян. Сім років роботи американського агронома-пастора Луїса Майкла призвели до того, що кукурудза міцно ствердилася в Бессарабії, на півдні України й на Кубані. Однак до кінця 1920-х вона знову стала витіснятися пшеницею – тому що СРСР гнав на експорт саме це зерно (а світовий ринок кукурудзи був монополізований Америкою).[29]

 

Разом з розширенням посівних площ під кукурудзою ще в ХІХ столітті постало питання про раціональне застосування добрив для її оброблення. Розробка наукових основ харчування рослин і застосування добрив почалася вже в ХVIII — XIX століттях зусиллями хіміків, учених — агрономів багатьох країн: І.І. Комовим, Н. Соссюром, А. Теєром, Ю. Лібіхом, А. Болотовим, Ж. Бус-сенго, Д. Лоозом, А.Н. Енгельгардом й іншими[30], що призвело до значного підвищення врожайності.

 

Наскільки поширювалося кукурудзівництво в селянських господарствах Північної Бессарабії надалі, ми знаємо тільки в самому загальному виді: кукурудза стала однією з основ щоденного раціону сільського населення. По Гвіздівцям ми, на жаль, маємо тільки уривчасті відомості.

Наприклад, виходячи з відомостей, зазначених у погосподарських книгах Гвоздовецької[31] сільради за 1944-46 роки (коли ще зберігалося одноособове господарювання), видно, що у жителів села посіви кукурудзи займали від 0,65 га до 1 га на господарство, при чому, без особливої залежності від розмірів родини й розмірів земельних наділів, які на той момент ще перебували в їхній власності (насправді – вже лише у користуванні, про що є далі). Наприклад, у сім’ї голови сільради Грушецького Семена Спиридоновича (6 осіб) було у власності  4,3 га землі, з яких під кукурудзою – 0,7 – 0,8 га; родина вирощувала 2-х поросят. У священика Холдевича Михайла Івановича (сім’я – 5 осіб) було 8,5 га землі, з яких кукурудзою було зайнято 1 га; у господарстві була 1 свиноматка. У мого діда Кучерявого Порфирія Филиповича (сім’я — 3 особи) було 4,45 га землі, з них під кукурудзою 0,65 га.; у господарстві 1 свиноматка. У Грубої Ірині Яківни (сім’я — 5 осіб) було 2,5 га землі, з них під кукурудзою, знову ж 0,7 – 0,75 га. Із цього правила, вибивалися, мабуть тільки приїжджі несімейні й малосімейні вчителі та самотні представники сільської інтелігенції. Наприклад, Чайковська Стефанида Олексіївна, 1864 року народження, жила одна; у неї було 1,67 га землі й кукурудзу вона вирощувала тільки на ділянці 0,08 га[32] — для себе й може бути ще для курей.

Записи у погосподарській книзі Гвіздовецької сільради за 1944-46 роки

Якоюсь мірою це було пов’язано й з тим, що, незважаючи на те, що земля ще продовжувала перебувати в особистому користуванні селян (так буде вірніше сказати), радянська влада відразу після повторного звільнення Бессарабії від окупації почала впроваджувати в сільське господарство планові методи господарювання.

Уже з весни 1944 року селянам доводили плани сівби, тобто – скільки й чого кожен міг і повинен був посіяти на своїй землі. Щоправда, за суттю, це мало що міняло, оскільки й звичайно теж саме й у такій саме кількості (жито, пшеницю, кукурудзу, віку, сою, коноплі, картоплю) вони й самі саджали. Крім того, влада через сільради організовувала, так звані «супряжні групи», що надавали допомогу в передпосівній підготовці й проведенні сівби сім’ям військовослужбовців і селян, які не мали коней або волів (у Гвіздівцях волів чомусь взагалі ні коли не було). У Сокирянському районі було створено 575 таких груп. У районах почали створювати машинно-тракторні станції (МТС), які повинні були надавати послуги колгоспам, що й зароджувалися, й приватним господарствам. Але війна гальмувала розвиток МТС, оскільки тракторні заводи повнотою виробляли танки й іншу військову техніку та зброю[33].

Багрій Ф.Г. 2012 р.

В дуже значній мірі, кукурудза допомогла вижити багатьом людям у голод 1946-47 років. Як розповідав гвіздівчанин Багрій Федір Григорович, 1935 року народження  (нині покійний), «Батьки, ледве рухаючись, давали мені вранці склянку «бодеревки» — водної бовтанки з кукурудзяного борошна. Я, випивав, йшов до лісу, збирав дику черешню, гриби, приносив додому, у дворі в казані варив із усього зібраного вар, напував ним хворих. Це допомогло родині дотягти до відносного дозрівання жита»[34].

 

Відомими кукурудзівниками у гвіздівецькому колгоспі ім. Котовського були ланкова Ольга Іванівна Серебрянська[35], механізатор Василь Миколайович Серебрянський[36], Н.М. Бурчаківська[37]. Неодноразово провідні кукурузоводи нагороджувалися за свої трудові досягнення. Наприклад, за високі показники в 1-му кварталі 1962 року на районну Дошку пошани потрапили серед інших, ланка колгоспу ім. Котовського вже згаданої ланковій Н.М. Бурчаківської, яке зібрало по 43 центнера кукурудзи з кожного гектару на площі 80 га. Звичайно, високі досягнення тих часів були не лише у Гвіздівцях. Тоді ж на районну Дошку пошани потрапила й ланка білоусівського колгоспу «Росія» ланкового Фінашкіна С.Х., яке виростило по 50 центнерів кукурудзи з гектару на площі 27 га. При чому, на 1962 рік ця ланка запланувала зібрати по 65 ц. з 1 га кукурудзи на площі 93 га[38].

Щоправда, згодом колгосп ім. Котовського був перетворений у садівничий радгосп[39] і відповідно, кукурудзівництво в ньому відійшло на рівень підсобного сільгоспвиробництва, здебільшого — для забезпечення кормами радгоспних худоби й птиці.

Крупорушка ручна заводського виробництва., часів СРСР.

Звичайно, поступово мінялися методи агрогосподарювання, з’являлися й впроваджувалися нові сорти, технології, добрива, засоби боротьби зі шкідниками сільгоспкультур, у колгоспах/радгоспах з’являлося усе більше техніки (трактори, механізовані сівалки, зернозбиральні комбайни, тощо). Проте, практично до кінця існування колгоспів і радгоспів, і навіть пізніше, у процесі обробки посівів кукурудзи головним засобом виробництва, особливо в особистих господарствах, залишалася та й зараз залишається сапа, навіть не дивлячись на появу системних гербіцидів для знищення бур’янів і, як це не сумно, попутного повільного, але вірного знищення й самих селян, які ці гербіциди використовують. Втім, у великих господарствах ручна праця зведена до мінімуму, як правило, за рахунок використання гено-модифікованих сортів кукурудзи (що б там не говорили про інше) і тих самих системних гербіцидів, що теж не додає радощів…

 

Почесна відзнака видатних кукурудзоводів Львівщини. Початок 60-х років ХХ ст.

Одна з поштових марок СРСР, присвячених кукурудзівництву

Протягом багатьох десятків років і навіть сторіч посіви кукурудзи займали особливе місце в Північній Бессарабії й у Буковині (і не лише в цих регіонах). При тому, що зернові культури в цілому по роках займали від 40 до 50 відсотків у структурі всіх посівних площ Чернівецької області, кукурудза зернова займала від 10 до 22 %. Але ситуація міняється не на користь кукурудзи, за рахунок того, що неухильно збільшуються посівні площі соняшника (в 4, 5 рази), сої (в 7 раз), рапсу (в 6 раз)[40]. На сьогоднішній день велике товарне вирощування кукурудзи в області, зважаючи на все, практично не здійснюється. Наприклад, на сайті Головного керування статистики в Чернівецькій області на сторінці про рослинництво за 1995-2019 роки кукурудза окремо навіть не згадується[41]. Вона таки згадана у обласному статистичному збірнику з рослинництва за 2017 рік, в якому наглядно видно, що у період з 1990 до 2017 року вирощування кукурудзи неуклінно йде на спад: з 39,6 тис га посівів у 1990-му році до 1,4 тис. га – у 2017 році[42]. Щоправда, у збірнику явно не враховані відомості щодо фактичного вирощування кукурудзи в підсобних господарствах селян, але ж хто їх в ці роки реально рахував? Якщо щось і писали у сільрадах, те «зі стелі»…

Тобто, вирощуванням кукурудзи в Чернівецькій області на цей час займаються дрібні господарства для власних потреб і для продажу на місцевих ринках. Звісно, що крупні підприємства теж дещо висаджують, але те – «по дрібницях».

Проте, Україна в цілому на сьогоднішній день є досить великим світовим експортером кукурудзи, особливо в країни Азії. Мабуть, найбільша частка азіатського експорту кукурудзи з України – у Китай. Однак, як недавно повідомили агропортали, В’єтнам вирішив збільшити частку імпорту кукурудзи з України й у цьому – 2020 році вже закупив близько 55 тис. тонн кукурудзи в Україні; загальний обсяг закупівлі ймовірно перевищить 100 тис. т. Як сказав один з європейських трейдерів, покупка була частиною кроку з диверсифікації поставок кукурудзи у В’єтнам «на тлі стурбованості щодо пропозиції кукурудзи з Південної Америки під час епідемії коронавірусу, у той час як кукурудза з США не користується популярністю у В’єтнамі»[43].

 

___________________________________________________

[1] О. Кучерявий, О. Мандзяк. Гвіздівці. Шляхами століть. К-Подільський, 2019.

[2] Эрудит.

[3] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[4] Юрий Олександрович Сенкевич (1937-2004) — радянський і російський вчений-медик, тележурналист і мандрівник, продюсер, кандидат медичних наук, полковник медичної служби.

[5] Тур Хейєрдал (1914-2002) — відомий норвезький археолог, дослідник, мандрівник і письменник, автор численних книг.

[6] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[7] Эрудит.

[8] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[9] Балюра В.И. Происхождение и эволюция кукурузы. // Кукуруза, 1961, № 3, 4, с. 40-43, 55-58.

[10] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[11] Чекаленко А.Ф. Пути повышения продуктивности бессменных посевов кукурузы в условиях южной части Центральной лесостепи УССР.  Тема диссертации и автореферата по ВАК РФ. 1984

[12] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[13] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[14] Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. Том XXI: 1846. Отделение первое. – Спб.: Типография II отделения Собственной Е. И. В. канцелярии, 1847. – С. 404-410; О. Мандзяк, О. Кучерявий. Положення 1834 року в історії села Гвіздівці. // Сайт «Гвіздівці», 2017.

[15] Бородин А.В. Внешняя торговля России кукурузой. // Кукуруза, 1957, №8, с. 76-79.

[16] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[17] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[18] Moldovenii.md

[19] Moldovenii.md

[20] В.В. Хохлачев. Древнейший злак. Киев, «Урожай», 1989

[21] Описание обзора Секурянской волости за 1890 г. // Судячи із змісту, написання і підпису, волосний старшина Чорний був місцевим, а писарь — не з місцевих, і найвірогідніше – не українського походження. // Документ з власного архіву автора статті.

[22] В.И. Журавлёва. Американская кукуруза в России: уроки народной дипломатии и капитализма.  // Научная статья по специальности «История и археология». Вестник РГГУ. 2013

[23] цитується за: Чекаленко А.Ф. Пути повышения продуктивности бессменных посевов кукурузы в условиях южной части Центральной лесостепи УССР.  Тема диссертации и автореферата по ВАК РФ. 1984

[24] Катеринослав (рос. – Екатеринослав) – згодом Дніпропетровськ, нині — місто Дніпро.

[25] цитується за: Чекаленко А.Ф. Пути повышения продуктивности бессменных посевов кукурузы в условиях южной части Центральной лесостепи УССР.  Тема диссертации и автореферата по ВАК РФ. 1984

[26] Чекаленко А.Ф. Пути повышения продуктивности бессменных посевов кукурузы в условиях южной части Центральной лесостепи УССР. // Тема диссертации и автореферата по ВАК РФ. 1984

[27] Как американцы в начале 20 века приучали россиян к кукурузе.

[28] Александр Николаевич Крупенский (1861—1939) — помещик-землевладелец, представитель знаменитого дворянского рода Крупенских, бессарабский предводитель дворянства, общественный деятель русской эмиграции.

[29] Как американцы в начале 20 века приучали россиян к кукурузе.

[30] Чекаленко А.Ф. Пути повышения продуктивности бессменных посевов кукурузы в условиях южной части Центральной лесостепи УССР. // Тема диссертации и автореферата по ВАК РФ. 1984

[31] На той час село називалося українською мовою – Гвоздівці.

[32] Похозяйственная книга Гвоздовского с-совета на 1944-46 г.г. Архивний відділ Сокирянскої РДА. ф. 15, оп. 2., од. 1.

[33] Олексієнко К. Вивчаймо трактор // Оновлене життя. Газета Сокирянського райкому КП(б)У та райвиконкому трудящих. – Сокиряни, 11.02.1945 // О. Кучерявий, О. Мандзяк. Гвіздівці. Шляхами століть. К-Подільський, 2019.

[34] Наши люди: Багрий Федор Григорьевич. // Сайт «Гвіздівці». 2012.

[35] Так було: рік 1962 — «Ольга Іванівна». // Сайт «Гвіздівці». 2013.

[36] Так було: 1965 рік — «Боронуємо кукурудзу»Так було: 1977 рік — «Рядовий сталевої гвардії». // Сайт «Гвіздівці». 2012.

[37] Так було — 1962 р.: Н. Бурчаківська «Буде 80 центнерів». // Сайт «Гвіздівці». 2012.

[38] Газета «Колгоспне життя». Орган Сокирянського районного комітету КП України та районної Ради депутатів трудящих. Вівторок, 24 квітня 1962 року.

[39] Радгосп – радянське господарство. На відміну від колгоспів, радгоспи відносилися до державної, а не колективної форми власності,а їх працівники вважалися робітниками.

[40] Чем живут регионы // AgroPortal

[41] Рослинництво (1995-2019 роки) // Головне управління статистики у Чернівецькій області

[42] Рослинництво Чернівецької області у 2017 році. Статистичний збірник. Головне Управління статистики у Чернівецькій області. Чернівці, 2018.

[43] Вьетнам переориентируется с американской на украинскую кукурузу //AgroPortal

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

1 коментар к “Кукурудза в Північній Бессарабії: історія і сучасність”

  1. От вже ні коли не думав. Нібито, кукуруза вона і є кукуруза, а скільки навколо неї?

Залишити коментар