admin on 18th Октябрь 2013

0012Пропонуємо до уваги01 rus2 відвідувачів сайту добірку окремих історичних описів, що розповідають про історію заселення Бессарабії слов’янськими племенами й про походження нинішнього населення краю. Ми не пропонуємо вважати ці добірки істиною в останній інстанції, але вони цікаві самі по собі і в деякій мірі мають під собою істотне підгрунтя.

**************************************************

За деякими відомостями, прабатьківщиною руського народу[1] була територія антів, отже ― область між Прутом і Дніпром. За переписом 1897 р. росіян у Бессарабії було 27,9%. Бессарабія належить до числа країн, з найдавніших часів зайнятих слов’янами. Судячи з деяких вказівок Прокопія Кесарійського, візантійського історика середини VI століття, слов’яни вже наприкінці V в. мали проходити через Бессарабію. У своїй праці De aedificiis Прокопій згадує про дві фортеці в Добруджі, відновлених імператором Юстиніаном у першій половині VI в. і які раніше перебували у володінні слов’ян (Sclaveni)[2]. В іншій праці того ж автора, De bello gothico (550 ― 554 р.), розповідається, що по ту сторону Дунаю й до Дніпра й далі живуть два єдиноплемінних народи, словѣне й анти; ніколи вони називалися загальним ім’ям спорів. У словѣн і антів однаковий вигляд, побут, вірування; походи вони звичайно вчиняють спільно. Можна думати, що границею поселень словѣн і антів є Прут: до заходу жили словєни, до сходу, тобто в межах Бессарабії, анти[3]. Шахматов вважає „словѣн» предками південних слов’ян, тобто сербів, болгар і інших, а антів — предками східних слов’ян, тобто русичів.

«Прабатьківщиною руського народу була територія антів, що займали територію між Прутом і Дніпром», каже Шахматов (1916, стор. 46). Таким чином, Бессарабія бачила зорю історії руського народу, який на той час ще не встиг розділитися на три галузі: великорусів, малорусів і білорусів.

Докладно розповідається про антів (і про словѣн) у праці візантійського письменника останньої чверті VI в., Маврикія, за назвою Ars militaris. Готський історик Йордан, у своїй праці De origine actibusque Getarum (про походження й подвиги готовий, 551 р.), згадує про словѣн і антів на півдні нинішньої Бессарабії. Колись обидва ці плем’я становили один народ, вєнетів (= суперечки Прокопія). Грушевський бачив в антах малорусів, але Шахматов заперечує проти цього: анти є предки всього руського племені, розпадання якого відбулося після появи антів у південній Росії.

Походження ім’я антів неясно: Шахматов не схильний пов’язувати його з ім’ям вятичів (венедів). У другій половині VI в. анти підпали під владу аварів (слав, обри), турецького[4] племені, що витиснуло антів (частково) з меж Бессарабії й низов’їв Дніпра на північ, нагору по Дністру й Дніпрові, у нинішню Волинську й Київську губернії.

**************************************************

Уличі (по деяким, угличі) мали місто Пєрєсѣчєнъ, нині буд. Перєсєчена, Кобылкської волості, Оргеєвського повіту, Бессарабської губ. В 1907 р. у цьому селі значилося 4090 молдаван, 175 євреїв і 18 циганів. Навколишні села носять частиною слов’янські назви: Камєнча, Грєблєшти, Зубрєшти, Про Перєсєчене в Софійському 1-му літопису під 914 р. розповідається наступне: Воєвода Ігоря Свєнєлд обклав уличів (угличів) даниною, тільки один Перєсѣченъ не здавався. Свєнтєлд осаджував місто три роки й ледве взяв його[5]. Потім ім’я Перєсѣчена згадується в одній зі слов’яно-молдавських грамот 1396 р., поряд із сусідніми пунктами: Тєлєшево, Кобилка[6].

Про уличів згадує Костянтин Багрянородний в 37-й главі свого твору «Про народи», написаному в 50-х роках X століття. Тут говориться, що одне з колін печенігів межує із підвладними Русі племенами слов’ян: ультінами, дервлєнінами (= древляни), лєнзенінами й іншими.

Щодо походження імені тиверців можна навести думку Шахматова (1919 р.): воно може бути пов’язане із грецькою назвою Дністра Tyras, турецьким Турла. Соболевський, ґрунтуючись на показанні Літопису, що тиверці були «тѣлковіни», тобто товмачі, перекладачі, схильний вважати їх за одне з печенежских племен. Шахматов припускає, що тиверці це ті ж уличі, відкинуті до дністровського басейну й, які частиною перемішалися з печенігами. Як би те не було, але нібито добре обізнаний Нестір перелічує як уличів, так і тиверців серед слов’ян[7].

Отже, в IX — XI століттях уличі й тиверці жили в Бессарабії. Подальша312 доля їх невідома. У половині XII століття Бессарабія було відрізано від іншої Русі половцями, або куманами. Імовірно, у містах і лісових місцях (Кодри, Хотинська лісова область) руські продовжували жити в Бессарабії й при половцях, а потім і при татарах, що їх замінили. Слід мати на увазі, що заселення Бессарабії малорусами йшло також з боку Галичини, з Галицького удільного князівства, що простирало свою владу на значну частину Бессарабії й Молдавії.

**************************************************

На цей час малоруси складають близько 20% усього населення губернії. Перепис 1897 року показує їхнє число в 19,6% для всієї губернії, в 20,3% для сільського населення. Малоруси в Бессарабії живуть суцільними масами у двох місцях: на півночі, у Хотинському повіті, і на півдні, в Аккерманському і частиною в Ізмаїльському й Бендерському. Походження тих і інших — різне. Південні малоруси — це нещодавні переселенці, що з’явилися тут після приєднання Бессарабії в 1812 році до Росії. Північні, ми будемо їх називати хотинськими, це корінне населення Бессарабії, можливо таке, що сиділо тут, у лісовій області, з найдавніших часів, може бути навіть із часів уличів.

*Хотинські малоруси, це ті ж самі русини, що населяють прилеглі частини колишньої австрійської Буковини, і в літературі вони звичайно відомі під ім’ям русинів[8]. Самі себе хотинські малоруси називають руснаками або руськими. Колись їх нерідко йменували райками або райлянами, тому що при турецькому пануванні вони населяли Хотинську райю (в Аккерманському повіті є село Райлянка, назване так тому, що воно заселене в 1830 р. райлянами з Хотинського повіту). За зовнішністю, хотинські малоруси помітно відрізняються від своїх побратимів, що живуть у сусідній Подільській губернії, досить сильно наближаючись до тих малорусів сусідніх частин Буковини, які звуться подолянами. За говором, північно-бессарабські «русини» займають середину між придністровськими малорусами Подільської губернії й подолянами сусідніх частин Буковини й Галичини. За Соболевським[9], малоруські говори Бессарабії відносяться до південно-малоруського або україно-галицького піднаріччя малоруського прислівника, саме ― до подільського говору, що займає західну й південно-східну частину Подільської губ. із прилеглими частинами Херсонської, Бессарабської губ. і Галичини. Він близький до свого сусіда, українського говору.

Суцільними масами малоруси населяють північну частину Хотинського повіту, що прилягає до Дністра. Тут вони займають 90 селищ, у яких мова винятково малоруська[10], крім того, в 22 селищах вони живуть разом з молдаванами. За переписои 1897 р., малорусів у Хотинському повіті, враховуючи місто, 53,2%; у повіті без врахування міста 55,3%. За Бутовичем, в 1907 р., у повіті без міста було 59,0% малорусів. У всякому разі, малоруське населення тут є переважаючим.

Потрібно додати, що там, де хотинські малоруси стикаються з молдаванами, вони піддаються румунізації. Це відзначають і Нєсторовський, і Кочубинський[11], і Бутович. Місцеве прислів’я говорить: татул рус, мама рус, нума Іван — молдован, тобто батько руській, мати руська, а син їхній Іван — молдаванин. Навіть від типових малорусів можна тут почути такі молдаванські слова як «моша» замість сповитуха, «нанаш» замість хресний батько, «фін» замість хрещеник. Омолдованювання простирається не тільки на мову, але й на побут. Буває й так, що малоруси по мові перетворюються у молдаван за побутом.

У селищах зі змішаним населенням звичайно всі малоруси говорять і молдаванською мовою; суцільно й поруч попадаються малоруські родини, де старше покоління ще вільно говорить рідною мовою, а молодше вже не вміє говорити, а іноді навіть і не розуміє. Така активність молдаванського елементу й пасивність слов’янського тим більш є дивною, що молдаванське населення за культурою не є вищим від малоруського. Втім, в інших змішаних селищах за останні п’ятдесят років пануючою мовою замість молдаванського став малоруський, напр., Новоселиця, Балкоуци й ін.

У придністровських волостях Хотинського повіту —  Грозинській, Клишківській, Рукшинській, Данкоуцькій, Кельменській, Романкоуцькій і Секурянській — населення майже суцільно, за досить малими виключеннями, малоруське, якщо не вважати живучих усюди євреїв. Лише на півдні Секурянської волості живе молдаванське населення. Окремими поселеннями корінне малоруське населення зустрічається й у сусідніх частинах Сорокського й Бєлєцького повітів. Усього корінних малорусів у північній Бессарабії до 1907 року було близько 250 тисяч. Але слід мати на увазі, що перед війною малоруси в досить великому числі переселялися через Дністер у північну Бессарабію.

*Великоруси. За переписом 1897 р. у Бессарабії значилося 155.774 душі, або 8,1%, великорусів. Вони живуть головним чином у містах, складаючи 24,4% міського населення губернії й лише 5,1% сільського. Міські великоруси нерідко це великоруси лише за мовою, але не за національністю. Статистика сільського населення, дана для 1907 р. Бутовичем, наводить усього 40.412 великорусів або 2,2 %.

Корінні великоруси Бессарабії ― це старообрядники (або, як їх тут називають, ліповани) і взагалі сектанти, що почали переселятися сюди ще за часів турецького панування. Після приєднання Бессарабії сюди перейшла з дельти Дунаю деяка кількість некрасовців. Це нащадки донських козаків — старообрядників, що пішли при Петрі Великому, після булавинського бунту, у Туреччину, на чолі з отаманом, Ігнатієм Некрасовим. В 1814 році вони оселені під Ізмаїлом, утворивши слободу Некрасовку, у якій в 1826 році перебувало, рахуючи із ченцями Миколаївського старообрядницького монастиря, 127 душ (В 1907 р. у Старій Некрасовці було 1204 душ, винятково старообрядників, у Новій ― 1344 душ, теж)[12].

Відносно Михайлівки й Константинівки в «Статистичному описі Буджака» (стор. 145, 143) повідомляється, що вони були заселені відставними військовослужбовцями — перша в 1824, друга — в 1826 р. У Михайлівці в 1827 р. значилося 370 душ, у Константинівці — 94.

За переписом 1897 р. у Бессарабії налічувалося 28532 старообрядників (і взагалі сектантів), з них 17991 ― у повітах. Найбільше старообрядників було в Ізмаїльському п. (10022, без міст), потім у Сорокському (2984), Хотинському (2689) і Бендерському (733). З міст найбільше було в Ізмаїлі (2587), Кишиневі (2128), Бендерах (2003), Кілії (1381), Кагулі (806), Хотині (555). У Бендерах є суботники; в «Стат. описі Буджака» згадується, що в 1827 р. у Бендерах було 9 сімейств (22 чол., 20 жінок), «поступивших із християн у євреї». Крім того, у Бендерах і Акермані є молоканині, що оселилися в Буджаку незабаром після приєднання Бессарабії. У Кишиневі досить багато поповців і безпоповців. Центрами старообрядництва в Сорокському п. є село Кунічноє (в 1907 р. 2183 душ старообрядників, 76 євреїв), у Хотинському ― Грубно (1361 душ одних старообрядників). В Ізмаїльському п. (без міст) в 1907 р. значилося близько 14 тис. старообрядників, більше ніж великорусів в інших повітах (без міст)[13]. Пояснюється це тим, що за часів румунського панування (1856 ― 78) старообрядники користувалися тут віротерпимістю. Головні місця, де в Ізмаїльському п. живуть старообрядники, це, крім вже названих слобод Некрасівок під Ізмаїлом, ще дельта Дунаю (Качанов 4652 душ, Жєбрієни[14] 1700 душ, д. Карячка[15] 1240 душ, нарешті, Муравлевка (1124 душ) і Подковка (600 душ) ― обидві на березі озера Китай. Муравльовка заселена старообрядниками на місці татарського села Дірєкю в 1813 році. Усього старообрядників у Бессарабії в 1907 р. було близько 30 тис. душ.

*Поляки. Перепис 1897 р. наводить для Бессарабії 11696 поляків, але в число це входить, як відзначає Бутович, значна кількість малорусів — католиків. З повітів, поляків зазначено в 1897 р. найбільше в Хотинському (1765), Сорокському (1440) і Бєлєцькому (896), з міст — у Кишиневі (3247) і Бендерах (1017). Для сільського населення більше реальні відомості ми знаходимо у перепису 1907 р.: 2658 душ для всієї губернії, найбільше для Хотинського п. (1263) і Бєлєцького (728). Найбільші кількості поляків у сільських місцевостях ми знаходимо в Хотинському в.: у Секурянах 383, у Тирнові Єдинец. вол. 134, у Бричанах 210, у колонії при Зарожанському цукровому заводі 125, нарешті, у Ришкановці Белецького п. 418. Частина поляків онімечена (див. нижче).

*Чехи. Серед сільського населення чехів в 1907 р. відзначено 270 душ, саме в с. Новоград Ізмаїльського п. (де крім того живе 190 молд., 110 малорусів, 20 болг.). Частина їх прийняла православ’я. Деяке число чехів є в Бендерах. Чехи з’явилися частиною з Таврийської і Полтавської губ.

*Німці. Ми застаємо германців на території Бессарабії ще до Різдва Христова. У Географії Страбона, написаної не раніше, ніж у 18 році по Р. Хр., говориться, що біля усть Істра (Дунаю) є великий острів, Пєвка, населений бастарнами. Це плем’я, за припущенням Страбона, відноситься до германців. Ті ж бастарни живуть і північніше, в області, яку можна віднести до теперішньої північної Бессарабії й Молдавії (Географія, VII, 3, § 17). Питанням про бастарнів займався Ф.А. Браун (1899, стор. 99 їв.). Уперше цей народ стає відомим на початку II в. до Р. Хр. Таціт, у своїй книзі De situ ас populis Germaniae, написаній в 98 р. по Р. Хр., виразно відносить бастарнів до германців: Peucini (тобто мешканці острова Пєвкі, отже — дельти Дунаю), quos quidam Bastarnas vocant, sermone, cultu, sede ac domiciliis ut Germani agunt. На думку Шахматова (Введення, стор. 40), бастарни це те східно-германське плем’я, що слов’яни називали сполами (звідси велетень, у значенні велетня). Споли спочатку жили на берегах Вісли, а потім рушили на південь і затвердилися в Подністрів’ї. Тут їх і застає опис Страбона.

Місце сполів в Повісліньї зайняли готи. Наприкінці II століття по Р. Хр. і готи потягнулися, слідом за сполами, до низов’їв Дунаю. Вони опанували Тірою (теперішній Акерман) і скорили бастарнів (сполів). Готський історик, єпископ Йорнанд (Йордан), що написав в 551 р., твір De origine actibusque Getarum (тобто, готовий), говорить, що володіння готів простиралися від Дакії до Дону. Дністер, що в Йорнанда носить назви Danastrus і Tyras, служив границею між східними готами (остготами або грейтунгами) й західними готами (вестготами або візіготами або тервінгами). Тервінги — значать мешканці лісу, грейтунги — степняки. Ці дані відносяться до IV століття. В V в. вестготи переселилися за Дунай.

Знову германці, уже у вигляді мирних поселенців, з’являються в Бессарабії лише на початку XIX століття. В 1813 — 1815 р. уперше в південній Бессарабії оселені німці з герцогства Варшавського, у числі близько 1500 сімейств. В 1814 році вони заснували першу німецьку колонію Тарутине в Аккерманському повіті. У цій колонії, як і взагалі в південно-бессарабських німецьких колоніях, жили вихідці з різних областей Німеччини. Разом 521-418.

В інших колоніях перебували вихідці з Баварії, Бадена й ін. Всі не німці піддалися швидкому онімечуванню. Бутович (стор. 23) згадує, що в німецьких колоніях зустрічається багато німців із прізвищами Піотровський, Якубовський, Павловський і т.п.; ці німці, за місцевими переказами, є вихідцями зі Східної Пруссії, де багато мазурів — лютеран. Як бачимо, ці мазури — лютерани ще в 1827 році вважали себе поляками. Як ми бачили, у Буджаку в 1827 році значилося 3224 поляка, більшість яких нині онімечена.

Підготовлено до публікації та перекладено на українську — А. Грушецький

Примітки:


[1] «Руського народу» — тут мається на увазі в широкому значенні, враховуючи українців, белорусів і власне – росіян.

[2] А.А. Шахматов. Введение в курс истории русского языка. I. П. 1916, стр. 44.

[3] Там саме, стор. 46. Також А.А. Шахматов. Древнейшие судьбы русского племени. Русский Исторический Журнал, П. 1919.

[4] «турецького племені» – ткт мається на увазі, що плем’я походить з території, яку на момент написання цього дослідження займає Турція, оскільки авари жодним чином не є турками.

[5] Полное собрание русских летописей, V, 1851, стр. 97. ― Слід мати на увазі, що був і інший Пєрєесєчен, в Київській землі.

[6] Ю. Венелин. Влахо-болгарские граматы. С.-Пб. 1840, стр. 71-72

[7] Див. Повесть временных лет, изд. Шахматовым, стр. 11-12.

[8] Див., напр., П. А. Несторовский. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905.

[9] Живая Старина, 1892, в. 4, стр. 11, 47

[10] Чубинський, відомості 1869 р.

[11] Ал. Кочубинский. Частные молдавские издания для русской школы. Журн. Мин. Нар. Проев., 1903, № 6, стр. 389-418 (см. стр. 397).

[12] Див. „Бессарабия» П. Батюшкова. С.-Пб. 1892, стр. 138 ― 142.

[13] Статистическое описание Буджака, стр. 381―382. В 1827 р. тут було 358 старообрядців (стор. 128).

[14] Назва Жєбрієни походить від імені колишньої татарської (ногайської) деревні Хаджі-Ібрагим. Тут у 1827 р. було 158 старообрядців (там саме, стор. 129).

[15] Назва Карячки ― від татарської деревни Кара-шікір. Тут в 1827 р. було 117 старообрядців (там саме, стор. 138).

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар