Ще раз про Хотинське повстання

До чергової річниці Хотинського повстання розпочинаємо публікацію передруків з періодичних видань різних років – про події повстання. Першою буде стаття колишнього викладача Чернівецького державного університету та редактора газети  «Університетський вісник» Л.І. Васюка у науково-популярному радянському виданні «Українській історичний журнал», надрукована у 1983 році, яка, хоча і коротко, але найбільш вірно описує хронологію подій повстання. У статті розповідається не лише про події Хотинського повстання, але й про загальну ситуацію, на фоні якої спалахнуло повстання.

**********************************************************************

Звістка про перемогу Жовтневої революції в Росії, проголошення там Радянської влади й про перші її декрети викликала хвилю мітин­гів  і демонстрацій у Північній Буковині.  На  багатолюдних  мітингах солдатів 8-ї російської армії й населення краю в листопаді 1917 р. висловлювалася цілковита підтримка Жовтневої революції та готов­ність захищати її збройною силою.

Робітники й селяни Північної Буковини та Хотинщини розгорнули активну боротьбу за встановлення в краї Радянської влади. Всюди створювалися революційні комітети, які проводили в життя декрети II Всеросійського з’їзду Рад. Особливо велику роботу в даному напрямі провели делегати цього з’їзду від Хотинського повіту більшовики Л. Томах і Н. Адажій. їх розповіді про виступи на з’їзді В. І. Леніна зна­ходили найгарячіший відгук у серцях трудящих. Л. Томах і Н. Ада­жій привезли значну кількість революційної літератури, зокрема ба­гато примірників ленінських Декретів про мир та землю, й роз’ясню­вали докладно їх зміст і значення населенню краю.

Вже у грудні 1917 р. Ради діяли майже в усіх селах Хотинщини. Якщо раніше значну вагу в керівництві ними мали угодовські елементи, які всіляко саботували виконання прийнятих рішень, то наприкінці листопада — в грудні 1917 р. вони були в основному усунуті з Рад. Діяльність останніх почали спрямовувати більшовицькі організації краю.

В боротьбу за Радянську владу активно включилося трудяще се­лянство. 8 — 9 січня 1918 р. відбувся IV селянський з’їзд Хотинського повіту, який проголосив перехід влади на місці до Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Рішення з’їзду відіграли важливу роль у мобілізації трудящих мас на здійснення революційних пере­творень на Хотинщині.

Однак влада Рад проіснувала в краї недовго. У листопаді 1918 р. війська королівської Румунії вторглися в Північну Буковину й незаба­ром повністю її окупували. Проти волі населення вона була включена до складу цієї країни. Це був акт грубого насильства і сваволі.

Нова окупаційна влада насамперед намагалася придушити опір трудящих, ізолювати їх від революціонізуючого впливу Країни Рад, перетворити край у джерело дешевої сировини й продовольства, а його населення — в слухняних рабів.

У перші ж місяці румунської окупації почалися масові страйки робітників. У 1919 р. в Північній Буковині в них брали участь залізничники, друкарі, працівники деревообробних підприємств, електростанції, трамваю, водопроводу, швейних і взуттєвих підприємств. Основні вимоги страйкарів зводилися до поліпшення матеріальних умов життя. Однак першотравнева демонстрація того ж року у Чернівцях, в якій взяли участь понад 10 тис. трудящих, показала, що в їх сере­довищі є й могутній заряд політичної боротьби. Демонстрацію очолив авангард чернівецьких пролетарів — друкарі. У той же час посилився й аграрний рух, що охопив де­сятки сіл Північної Буковини. Селяни ділили між собою поміщицькі землі, захоплювали ліси й пасовиська, виступали проти румунського панування.

Отже, трудящі краю масово, єдиним фронтом виступали проти румунських загарбників.

До більш активніших революційних виступів трудящих спонукали надзвичайно тяжкі умови життя, утиски румунських властей. На їх адресу надходили сотні скарг, наприклад, про самоуправство жандар­мів. По всій Буковині, особливо у Вашківському, Вижницькому, Сторожинецькому, Кіцманському, Заставнівському і Чернівецькому повітах, мали місце різноманітні зловживання з боку «охоронців порядку», зо­крема використання селянської праці на їх користь. «Тільки жандар­ми,— писав С. Канюк,— не здають землі в оренду, бо вони завели в селах нову панщину: селяни повинні обробляти ці землі даром». Відчайдушні прохання останніх захистити їх від сваволі залишалися без відповіді. Вони ще і ще раз переконувалися, що позбутися експлуата­ції, голоду та злиднів можна лише єдиним шляхом — боротися за своє соціальне й національне визволення.

Опортуністичні ж лідери буковинської соціал-демократії всю свою діяльність зводили до засідань, «теоретичних розмов про необхідність агітації за скасування стану облоги і цензури». До порядку денного вони часом включали й питання про дорожнечу життя, але обговорен­ня його з різних причин відкладалося. Активних форм боротьби ці «захисники» народу не пропонували. Навіть більше того, вони силку­валися перешкодити розвиткові пролетарського руху — радили трудя­щим замість страйків звертатися до урядових органів з меморандума­ми, де викладалися б їх вимоги. Однак народні маси Північної Буко­вини не зважали на ці поради і йшли по шляху робітників Росії, очо­люваних більшовиками.

Найяскравішою сторінкою боротьби трудящих краю проти румун­ських загарбників, за своє соціальне й національне визволення стало Хотинське повстання.

Більшовики й революційно настроєні колишні фронтовики краю, спираючись на люту ненависть до окупантів усього населення, почали підготовку до збройного повстання. Створювалися підпільні повстанські групи й комітети, роздобувалася зброя. Координував і спрямовував дії груп та комітетів, у цілому хід підготовки повстання Хотинський комітет (директорія) на чолі з більшовиком Й. І. Волошенком-Мардар’євим. До комітету входили також Л. Я. Токан, І. С. Дунгер, Є. В. Лисак та І. Ф. Лискун (останні двоє виявилися пізніше петлюрів­ськими провокаторами). Загалом склад цього керівного органу в полі­тичному відношенні не був однорідним, що певною мірою негативно впливало на підготовку до збройного повстання. Однак, незважаючи на це, він відіграв значну роль у встановленні зв’язків з окремими заго­нами та групами, у тому числі й з тими, що знаходилися на лівому березі Дністра.

Повстанські комітети, керовані комуністами, було створено в ба­гатьох селах. Під їх керівництвом здійснювалося поповнення бойових загонів особовим складом, постачання їх зброєю, а також встановлю­валися й підтримувалися контакти із сусідніми селами. Безпосередньо в Хотині було сформовано три бойові загони під командуванням Г. Журавця, В. Кандиби, Дмитра Семеновича Чабана (у Хотинському по­встанні брав участь ще Дмитро Степанович Чабан). В с. Клішківці був створений загін у складі 400 чол., в Рукшині — 200, у Ленківцях — 150, в Стальнівцях — 120 чол. Такі загони виникли майже в усіх селах Хотинського повіту.

Підпільний повстанський комітет Хотина видавав відозви, в яких закликав робітників і селян до боротьби проти окупантів, і з цією ме­тою проводив нелегальні збори трудящих на селі. Наприкінці 1918 р. було скликано нараду в с. Дарабани, в якій узяли участь представники ряду населених пунктів — Хотина, Рукшина, Атак, Каплівки, Кельменців, Долинян, Дарабан і Ставчан. Вона розробила план збройного по­встання за відновлення Радянської влади у краї.

В авангарді збройної боротьби йшли робітники насамперед хотин­ських підприємств, Зарожанського цукрового заводу, залізничники станції Ларга. Так, активну участь у повстанні взяли робітники Заро­жанського заводу. Ф. І. Дубковецький (пізніше голова колгоспу «Здо­буток Жовтня» на Черкащині, двічі Герой Соціалістичної Праці) очо­лив взвод повстанців, Д. Максимов і М. Нягу були командирами за­гонів.

Збройне повстання на Хотинщині розпочалося в ніч на 19 січня 1919 р. виступом партизанів у районі Окниці, Атак (тут маються на увазі Атакі Сорокського повіту, яке нині є селищем під назвою Отачь (Otaci) в Окницькому районі Молдови – прим. адм. сайту) і Сокирян. Вони й склали збройне ядро повстанців, до яких незабаром приєдналися се­ляни в основному з вилами, сокирами та косами. Несподіваність ви­ступу для окупантів забезпечила учасникам повстання перші серйозні успіхи: вони розгромили румунську охорону в селах Волошкове, Михалкове, Ломачинці, Непоротове та інших. Було захоплено перші тро­феї й 300 полонених.

У ніч на 23 січня 1919 р. повстанці успішно здійснили операцію в районі Атак (а це вже йдеться про Атаки Хотинського повіту, які нині є селом у Хотинському районі – прим. адм. сайту). Як головна ударна сила в цьому бою виступив загін з 300 чол. під командуванням Н. Адажія. В результаті вмілих і рішу­чих дій війська окупантів були розгромлені. Близько 100 чол. було взято в полон, захоплено 10 кулеметів.

Тієї ж ночі повстанці кинули свої бойові сили проти військового гарнізону Хотина. Серед окупантів зчинилася паніка: вони кидали зброю, військове спорядження й тікали з міста. На ранок Хотин було повністю очищено від інтервентів. До рук повстанців потрапили військові склади, гармати, кулемети та інша зброя. Слідом за цим загальне збройне повстання швидко охопило всі села повіту. Було створено три полки — Анадольський, Данковецький і Рукшинський, а також кінний ескадрон, артилерійський дивізіон та значну кількість озброєних загонів селян. Вони, розгорнувши наступ на Новоселицю, Липкани й Окницю, незабаром очистили від румунських загарбників майже весь Хотин­ський повіт.

У визволених містах та селах заново створювалися Ради робітни­чих і селянських депутатів. Центральна влада на цій території повіту зосередилася в руках повстанського комітету — директорії. Головними його завданнями були: керівництво боротьбою проти румунських окупантів, охорона порядку у визволених населених пунктах, відновлення всіх завоювань соціалістичної революції в краї та возз’єднання Хотин­ського повіту з Радянською Україною і Росією.

Петлюрівські агенти (Лискун і Лисак), які входили до складу ди­ректорії, намагалися розколоти лави повстанців й применшити рево­люційність загального збройного виступу, перешкодити передачі помі­щицьких земель селянам та розгортанню активних бойових дій проти окупантів. Однак цим запроданцям не вдалося здійснити свої зрад­ницькі наміри. Бачачи це і злякавшись відплати за зраду, вони в розпал повстання втекли за Дністер, під захист своїх петлюрівських хазяїв.

Хотинське повстання викликало широкий рух солідарності серед трудового населення насамперед сусідніх з повітом областей та районів України. Трудящі Поділля, наприклад, вважали своєю кровною спра­вою допомогти своїм братам в їх боротьбі за визволення краю від іноземних загарбників. Таку допомогу організовував і направляв, зо­крема, Кам’янець-Подільський повітовий комітет КП(б)У, при якому діяла спеціальна комісія по забезпеченню хотинців зброєю та поданню їм іншої допомоги.

Хотинське повстання охопило й частину Сорокського та інших по­вітів Бессарабії. Воно сприяло розвиткові визвольної боротьби молдав­ського народу. Поневолене румунськими окупантами населення Бесса­рабії, особливо сусідніх з Північною Буковиною повітів, усіляко під­тримувало хотинців.

У збройній боротьбі проти іноземних загарбників міцніла інтерна­ціональна солідарність трудящих. Основну масу повстанців становили українські робітники і селяни. Однак серед них було й багато молда­ван, росіян та представників інших національностей, що населяли Пів­нічну Буковину. Це був революційний рух широких народних мас, які піднялися на рішучу боротьбу проти румунських окупантів.

Повстання на Хотинщині підтримали революційні робітники і се­ляни по всій Північній Буковині. Незважаючи на те, що на території краю було оголошено стан облоги й суворо заборонялися будь-які збо­ри та виступи, трудящі Чернівців оголосили страйк. В окремих насе­лених пунктах селяни захоплювали поміщицькі землі та ліси. Особливо рішучими були їх виступи в селах Калинівка, Босанче, Строєшті та Балачани. В Тешівцях вони захопили ліс і пасовиська, що належали поміщикові й церкві. Переляканий тим, що відбувається у краї, один з місцевих поміщиків писав у Чернівці: «Серед селян панує більшови­цький рух, і якщо його тепер не задушити у зародку, то пізніше це вже не вдасться».

Наприкінці січня 1919 р. румунські загарбники перейшли в наступ. Розгорілася жорстока битва. Особливо напруженими були бої в Данківцях, Недобоївцях, Колінківцях, під Атаками, Стальнівцями, біля станції Окниця і в районі Хотина. Вирішальний бій за це місто від­бувся в останніх числах січня. Під натиском переважаючих сил ворога повстанці, очолювані И. Волошенком-Мардар’євим, Н. Адажієм, С. Боднарюком відійшли на лівий берег Дністра. Незважаючи на сильний вогонь противника, вдалося організовано переправити через ріку 4 тис. озброєних повстанців та понад 50 тис. біженців з Хотинщини. За Дністром з них було створено 1-й, 2-й і 3-й Бессарабські полки. Багато учасників повстання із зброєю в руках пізніше продовжували боротьбу проти іноземних інтервентів та внутрішньої контрреволюції, за владу Рад на фронтах громадянської війни у складі бригади Г. І. Котовського і 45-ї стрілецької дивізії.

Незважаючи на поразку, повстання мало важливе значення для розгортання визвольного руху і в наступні роки. Ідея визволення від румунських поневолювачів та возз’єднання з Радянською Україною жила в серцях трудящих загарбаного краю, які в умовах жорстокого терору і переслідувань продовжували боротьбу за краще майбутнє.

Комуністи Північної Буковини, уважно вивчивши досвід збройного повстання хотинців, прагнули використати для успішної визвольної боротьби трудящих головну опору боярської Румунії — її армію. Цен­тральний Комітет Комуністичної партії Буковини посилив роботу в румунських військах, що дислокувалися в краї, зокрема в Чернівцях. Обстановка для цього була сприятливою. Румунські військові підроз­діли в основному були укомплектовані буковинцями, переважно укра­їнцями. Солдати були змучені світовою війною, паличною дисципліною, поганим харчуванням. Вони сприймали румунську армію як знаряддя іноземного поневолення. їх мрією, як і всього населення Північної Буковини, було визволення від боярсько-румунського гніту та возз’єд­нання з Радянською Україною.

Велика Жовтнева соціалістична революція показала, як треба ви­користовувати армію в боротьбі проти буржуазного ладу. Більшовицькі лозунги закликали солдатів у   сприятливий   момент   повернути   зброю проти своїх гнобителів. Свідченням успішної роботи, зокрема, буковинських  комуністів  серед  військ  румунських   окупантів   було   повстання 113-го піхотного полку.

Тривалий час у цьому полку, що дислокувався в Чернівцях, прово­дилася робота по підготовці повстання. її очолювали комуністи С. Гуцуляк і В. Штернзі. Солдатам роз’яснювалися антинародна суть капі­талістичного ладу і загарбницька політика буржуазії та поміщиків Румунії.

Агітаційна робота у 113-му полку була складовою частиною підго­товки загального повстання проти румунських окупантів. Неабияку роль у ній відіграли колишні солдати австрійської армії, які мали бо­йовий досвід ще з часів світової війни й служили в розглядуваний період у румунських військах. Метою збройного виступу було при наближенні Червоної Армії до Північної Буковини спільними зусиллями вигнати окупантів і возз’єднати край з Радянською Україною.

В 113-му полку було створено підпільний більшовицький осередок, який справляв безпосередній вплив на солдатів. Навіть румунські офі­ційні органи визнавали, що в цьому полку «більшовицьким духом була заражена більша частина солдатів».

17 листопада 1919 р. солдати полку обеззброїли пости, розігнали офіцерів, оволоділи військовими складами і розібрали зброю. Всього повстало понад 2 тис. чол. Створивши три колони, повсталі рушили в різних напрямах. Вони виступали під лозунгами: «Хай живуть Ра­дянська країна і більшовики!», «Хай живе Радянська Україна!», «Хай живе 113-й більшовицький полк!». Трудящі з великим піднесенням вітали повсталих солдатів, але безпосередньої підтримки їм не пода­ли. Відсутність чіткої програми боротьби, єдиного організаційного центру й політичного керівництва позначилася на ході повстання. Спостерігалася розбіжність і в діях його учасників: частина їх прагнула перейти за Дністер На Радянську Україну, інші розходилися по домів­ках. Повстанці обмежувалися такими діями, як знищення документів румунських державних установ, прапорів та ін. Спроба залучити до повстання 25-й уланський полк не мала успіху. Все це з самого по­чатку прирекло збройний виступ 113-го піхотного полку на поразку.

Це повстання дуже схвилювало правлячі кола Румунії. На його придушення було кинуто значні збройні сили — 3-й прикордонний, 13-й і 114-й піхотні та 25-й уланський полки. Повсталі солдати чинили за­пеклий опір. Між залізничними станціями Іцкани та Дорменешти відбувся жорстокий бій, який тривав кілька годин. Однак сили були нерівними, й повстанці зазнали поразки.

Незважаючи на поразку, збройне повстання солдатів 113-го піхот­ного полку в Чернівцях було визначною віхою революційного руху у краї. Воно стало важливою ланкою в загальному ланцюгу виступів трудящих проти румунських загарбників, за соціальне й національне визволення, за  возз’єднання  Північної Буковини з Українською СРР.

 Л. І. Васюк  (Чернівці)

“Вплив Великого Жовтня на розвиток революційного руху в північній Буковині (1917—1920 рр.).”  «Українській історичний журнал». К., 1983, № 1, ст. 84 – 92.

***********************************************************************

Стаття публікується на сайті у скороченому вигляді, мовою оригіналу. У оригінальній публікації в журналі зазначено джерела, якими користувався автор, але через їх численність вони на сайті не наводяться. Бажаючі ознайомитися з списком джерел, можуть подивитися журнал у бібліотеках.

Малюнок Прокопенко Б.О. з обкладинки книги В.М. Курило, А.О. Копилов, М.І. Панчук “Хотинське повстання”, К., Видавництво політичної ліиератури, 1989.

______________________________________________________________

Мітки: археологія, Бессарабія, більшовики, Буковина, волость, Гваздауци, Гвіздівці, Гвоздівці, Гвоздовцы, Гвоздоуць, географія, директорія, дослідження, історія, краєзнавство, минуле, Молдова, область, петлюрівці, Північна, повіт, повстання, Подністров'я, район, Секурянська, Секурянський, село, Сокирянський, Сокирянщина, СРСР, сучасність, Україна, УНР, УРСР, Хотинське, Хотинський, Чернівецька