Storinki_istoriiПочинаємо ми01 rus2 сьогоднішню ювілейну добірку матеріалів про Хотинське повстання з передруку іншої ювілейної статті — присвяченої 50-річчю повстання. Стаття не була змістовною щодо опису подій, носила загальноінформаційний і пропагандистський характер, але вона цікава вже сама по собі — як історичний матеріал. Інші опубліковані сьогодні матеріали — спогади окремих учасників повстання з різних місцевостей.

&&&

Хотин на Дністрі… Скільки раз він згаду­ється у вітчизняній історії. Під його стінами (билися з турецькими яничарами козаки Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького. На допомогу братам сюди часто поспішали росій­ські воїни.

Бурхливими подіями вирувала Хотинщина в період Великої Жовтневої соціалістичної революції. Буковинці, які довгий час знемага­ли під ярмом австро-угорської монархії, пал­ко вітали Радянську владу і на своїх народ­них зборах (віче) приймали рішення про воз­з’єднання з матір’ю — Україною, виявляли ба­жання жити за декретами Республіки Рад. Проте не судилося їм тоді скористатись пло­дами революції. На початку 1918 року на те­риторію Буковини вдерлися австро-німецькі окупанти. Почались масові репресії, органи народної влади були загнані в підпілля.

Революційні заворушення в Німеччині і Австро-Угорщині, що розгорнулися під впли­вом Великого Жовтня, примусили окупантів вивести свої війська з загарбаних буковинсь­ких земель. Третього листопада 1918 року Народне Віче у Чернівцях прийняло рішення про приєднання Буковини до Радянської Ук­раїни. Налякані розмахом революційної бо­ротьби, імперіалісти Антанти вирішили не до­пустити цього і благословили окупацію Буко­вини боярською Румунією.

Ступивши на буковинські землі, інтервенти зразу ж встановили ненависні трудящим по­рядки. Вони повертали поміщикам землю, від­бирали у селян хліб, худобу, домашнє майно. Найменша непокора каралася смертю.

Але ні терор, ні репресії не могли постави­ти буковинців на коліна, зломити їх прагнення до свободи і незалежності. Під керівництвом більшовиків вони почали готуватися до виг­нання інтервентів. У Хотині утворився під­пільний революційний комітет, який взяв курс на збройне повстання. Велику допомогу хотинцям подавали бесараби (молдавани) і на­селення сусідніх подільських сіл, де в той час хазяйнували петлюрівські війська. Букваль­но з-під носа у петлюрівців зникали гвинтівки і навіть гармати.

В ніч на 23 січня 1919 року повстанські за­гони захопили міст черезArionesti 001 Дністер, напали на хотинський гарнізон і розгромили його. Вран­ці над містом майорів червоний прапор. Румунські солдати, які не хотіли воювати за чу­жі їм інтереси бояр, групами здавалися в полон.

Влада в Хотині перейшла до рук повстан­ців. Було відновлено революційні завоювання трудящих, землю проголошено власністю се­лян. Повстанські загони, перетворені в народ­ні війська, повели наступ на Новоселицю, Ліпкани, Окницю, почали визволення інших міст і сіл.

Однак сили були нерівні. Уряд боярської Румунії кинув проти патріотів усі свої війсь­ка. Повстанцям довелось відступити на лівий берег Дністра і крізь петлюрівські заслони пробиватись до Червоної Армії. Більшість хотинців стали бійцями кавалерійської бригади, якою командував легендарний Григорій Котовський, і хоробро билися на фронтах громадянської війни, захищаючи завоювання вели­кого Жовтня. За виняткову мужність і відва­гу 38 хотинців було нагороджено орденами Червоного Прапора, а 12 чоловік удостоєно цієї нагороди двічі.

Довгождана свобода, за яку героїчно боролися буковинці, прийшла тільки пам’ятного літа 1940 року. Буковина святкувала свій іс­торичний день народження — возз’єднання з рідною матір’ю — Радянською Україною.

Під зорею Радянської влади хотинці, як і всі трудящі Буковини, здобули справжнє щас­тя, стали господарями своєї долі. Самовідда­ною працею вони прославляють любиму Віт­чизну, вносять гідний вклад у загальнонарод­ну справу побудови комунізму в нашій країні.

М. МАКАРЕНКО, перший секретар Хотинського райкому КП України.

«Дністрові зорі» (друкований орган Сокирянського районного комітету КП України і районної ради трудящих Чернівецької області), № 10 (2620), четвер, 23 січня 1969 р.

&&&

Соколовский Іван Д. (с. Ленковцы. Народився в 1892 р., робітник. Служив у царській армії)

Я служив в 9-му залізничному батальйоні, розквартированому на ст. Ларга. Коли румунські війська підійшли до нашого села, я приїхав додому відвідати рідних. Разом з Мотрюком Філатом Івановичем, його братом Мотрюком Федором Івановичем, Марондюком Фомою, Шпорським Федором, Дворським, Андріяном Прокофієм, Славинським Іваном, Кривим Данилом, Крючковим Василем Івановичем підняли повстання в с. Ленківці, а Леваднюк Терентій підняв повстання в с. Данковци. Але сили були нерівними, ми відступили й приєдналися до повсталих м. Хотина. При об’єднанні Крючков Василь Іванович став начальником контррозвідки, Леваднюк Терентій — командиром другого взводу батареї. Я був у кінній розвідці батареї, який командував т. Просвірин (забули як його ім’я та по батькові). Особливо важкими були бої під с. Недобоївці. Після бою ми відступили до Хотина, де ще протрималися тижні дві, а потім не стало патронів і набоїв до гармат. Ми змушені були покинути Хотин і відступити до Кам’янець-Подільського. З Кам’янець-Подільського я відправився на ст. Вапнярка, де приєднався до загону Г.І. Котовського…

Публікація за виданням «Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов)». Кишинев, «Штиинца», 1976

&&&

Шевцов А. (м. Атаки Сорокського повіту)

От отут-те й піднялося справжнє повстання: жителі кийками, граблями, лопатками, а румуни оголеними шаблями били один одного. У результаті [було] багато жертв і повстання подавлене. Звірства, вироблені після цього румунами, не піддаються опису.

От у такий спосіб зустріло населення окупантів і відразу ж зрозуміло, чого вони прийшли. Стали готуватися до повстання.

Не було жодного дня без жертв. Розпуста, грабежі й насильство були звичайними явищами для румунів. Населення до того змучилося, що, нарешті, не витримало й 6 січня 1919 р. повстало. Частина румунського гарнізону була з боєм винищена, частина взята в полон, а частина втекла. Таким чином, Сорокський повіт був звільнений від окупантів.

Але радість населення була дуже короткою, тому що румуни, одержавши підкріплення із центру, з одного боку, і заручившись згодою петлюрівської влади (що була тоді в Подільській губернії), з іншого боку, повели посилений наступ, і через кілька днів повстанці були знищені. Не доводиться вже й говорити про ті звірства, які вчинялися не лише над повстанцями, але взагалі над населенням.

Самі повстанці й частина їхніх сімейств опинилися між двох вогнів: з бессарабської сторони гриміли румунські пушки й кулемети, а з подільської сторони (оскільки це відбувалося на березі Дністра) — «гармати й кулемети» петлюрівців, що обстрілювали тих самих повстанців. Але під смертним натиском повстанцям вдалося зламати гайдамаків і прорватися в Подолію.

Тяжка доля осягла населення, що залишилося. Будинки повстанців були підпалені, і у вогонь кидали не тільки майно, але навіть старих і дітей повстанців. Крім того, протягом декількох днів вчинялися обшуки, а наслідком їх [були] розстріли, [у результаті] чого містечка й села втратили до половини свого населення.

Як учасник повстання, я пішов разом з повстанцями, виїхав у Жмеринку, де живу до цього часу.

«Красная Бессарабия», 1928, № 1, с. 67-68. Публікація за виданням «Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов)». Кишинев, «Штиинца», 1976

&&&

NaslavchaТрагіра Ф. А. (с. Каларашовка Сорокського повіту; нині — Окницького району Молдови). Народився в 1890 р., селянин. Служив у царській армії). Умер 12 жовтня 1970 р.

Батько вмер, коли мені було всього два роки. Ходив до школи. Коли підріс, [допомагав по] господарству матері. Був призваний до армії. Служив у Севастополі в кріпосної артилерії. У війну — у Чорноморському дивізіоні, кінній артилерії. Дивізіон був на Румунському фронті, стояв в Ізмаїлі проти Тульчі, у с. Матроска. Були перестрілки з болгарськими військами. У той час Болгарія воювала з Росією. Про повалення царської влади довідався ще в Севастополі. В Ізмаїл же був переведений при Тимчасовому уряді влітку 1917 р. У нас в батареї був комітет. Проводилися мітинги… Наприкінці грудня 1917 р. був відпущений з Ізмаїлу [з армії] додому.

Коли румунські окупанти прийшли в Бессарабію, я був уже вдома. У Каларашовці до осені стояли австрійці. Румуни тоді стояли кілометрах в 18 від села, за Покровкою. У Покровці їх не було. Восени австрійці пішли і в село вступили румунські війська. У монастиря влаштували пікет. Ставили охорону по Дністру. Мені відомо, що в цей час у Могильові-Подільському створювалися загони [для боротьби] проти румунських окупантів, і там були жителі нашого села: Георгій Романюк, Петро Житарь, Максим Житарь. Всі вони вже поумирали.

Повстання почалося тоді, коли наші перейшли Дністер і ввійшли в наше село. Романюк, Петро Житарь, Максим Житарь і інші теж повернулися в село й стали піднімати жителів проти румунських окупантів. Румунські війська відступили в степ на Савку, на Бричани. Через Дністер привезли в Атаки гвинтівки й чотири гармати. Але гвинтівок не вистачало. Озброювалися кийками. Сформували збройну групу, до якої входили каларашовські й атакські [жителі]. Командира не знаю. Всі ми пішли на гору, що називається Балканською. Потім ми прийшли в с. Савка, звідки я пішов назад в Атакі. А інші люди залишилися на горі. В Атаках я став до гармати. Батарея поїхала на гору до Панських воріт (біля маєтку Крупенського), розгорнулася й стала стріляти убік Савки. А румунські війська стріляли в нас. Один снаряд розірвався неподалік від батареї. Наступ румунських військ змусив нас відступити з пушками в Могильов. Хотіли стріляти. Але під’їхав до нас український солдат і прокричав: «Панове, не вілено стріляти».

Додому я не міг повернутися й улаштувався у пекарню на роботу. Коли народ відступав з Каларашовки, було вбито румунськими військами кілька людей, у тому числі Мірошник Олексій Павлович. Тіло залишили на дорозі. Поховали пізніше на цвинтарі. Ще живе дружина Мірошника й син Іван. Окупанти спалили багато будинків.

Архів АН МРСР, ф. 11, оп. 1, спр. 16, арк. 1-4. Публікація за виданням «Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов)». Кишинев, «Штиинца», 1976

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар