01 rus1На честь чергової ювілейної річниці Хотинського повстання45-15 пропонуємо Вам чергову серію матеріалів про повстання, яке напевне правильніше було б називати Хотинсько-Сорокським, адже бо воно починалося з дій у районі с. Атаки Сорокського повіту і сіл Сокирянської волості Хотинського повіту, а вже потім перекинулося на територію більш наближену до Хотина.

Відразу звертаємо Вашу увагу на те, що істотні розбіжності в опису подій між спогадами різних учасників пов`язані не з тим, що хтось з них розповідає неправду, а з тим, що вони діяли дуже розрізнено. В той час не було засобів швидкого зв`язку, кожен знав лише ту ситуацію, яку бачив сам навколо себе. А в подальшому, більшість учасників повстання доля розкидала по фронтах Громадянської війни і встановити більш-менш повну та реальну картину подій можна тільки зібравши всі відомі документи і спогади, та оцінивши їх у взаємозв`язку.

&&&

Лэурда Г.М., село (нині селище) Атакі Окницького району Молдови, народ. в 1892 р., робітник, член КПРС. Помер в 1973 р.

&&&

Із чотирнадцятилітнього віку почалася моя трудова діяльність. Працював столяром за наймом в Могильові-Подільському. В 1915 р. забрали мене в царську армію рядовим на Румунський фронт. Наприкінці 1916 р. при зіткненні з румунським солдатом, що побив мого товариша, я був арештований і відправлений до штабу російської армії. Румунський солдат показав на мене й сказав, що я його вдарив і розбив його гвинтівку. За це мені загрожував розстріл. Офіцер кричав на мене: «Більшовик, більшовицький агент!». Так я вперше почув про більшовиків. На другий день два штабних офіцери на місці опитали до 30 солдатів, які мене не видали, і таким шляхом я був урятований.

У грудні 1917 р. я повернувся в Бессарабію. Тут також перемогла Радянська влада. Але незабаром, в 1918 р., наше містечко захопили австро-угорські війська, яких восени 1918 р. змінили румунські окупанти.

Іноземні поневолювачі ліквідували в нас завоювання пролетарської революції, відновили панування капіталістів і поміщиків, яким повернули землю, відібрану в них селянами в результаті виконання ленінського Декрету про землю.

Окупанти страшно знущалися із трудового населення: грабували, били, убивали. Було заборонено ходити по вулицях групами. Заборонялося ходити, по вечорах, запалювати світло в будинках, а якщо заставали із запаленою лампою, нещадно били. Все це викликало невдоволення людей.

Терпіння в населення минало. Через деякий час в Атаках (Сорокського повіту – прим. адм.. сайту) була організована партизанська група (близько 40 чоловік) з колишніх солдатів-фронтовиків. Її організатором був колишній матрос, прізвища якого я точно не пам’ятаю. Начебто б його прізвище Муллєр. Він був високого зросту, міцної статури. В організацію входили ще Слива Ілля, Козодай Василь, Чумак Трохим, Черечукін Захарій та ін.

На першому засіданні, що проходило в Атаках на Мертвій горі за цвинтарем у будинку одного зі членів організації, були виділені командири, кулеметники, зв’язківці. Серед командирів був Слива Микола й вищезгаданий матрос. Мені доручили зберігання зброї й постачання нею партизанів.

Було вирішено надіслати п’ять чоловік до Могилева-Подільського для зв’язку з передовою молоддю, щоб вона підтримала нас у момент повстання в Атаках. Підпільна група сподівалася, що в момент виступу проти окупантів робітники Лівобережжя Дністра примкнуть до повстання. Так воно й відбулося згодом: проти румунських окупантів і їхніх союзників — петлюрівців — пліч-о-пліч боролися українці, молдавани, росіяни й сини інших національностей, що проживають по обох берегах Дністра.

У той час я зберігав зброю: гвинтівки, патрони, бомби — у садибі. Ховав у сіні, у сараю, у будинку. За зберігання зброї указ, виданий румунами, загрожував розстрілом. Там говорилося, що за один знайдений у будинку патрон вся родина буде розстріляна. Через якийсь час офіцер, що жив в нашому будинку, наткнувся на частину захованої зброї: два револьвери, дві бомби, кинджали. Чиста випадковість урятувала мене й батьків від розстрілу. Батько сказав, що це залишили, напевно, солдати, що стояли на квартирі. Мене в будинку не було в той час, і я більше туди не приходив, поки офіцер не виїхав.

Ми вирішили розпочати повстання, як тільки замерзне ріка Дністер, щоб разом з товаришами з Могильова-Подільського рушити на румунських окупантів. Але Дністер довго не замерзав. З нашого загону були послані у Могилів-Подільський люди для підготовки городян до виступу. І в ніч із 5 на 6 січня за старим стилем загін, приблизно в кількості 150 чоловік, організований посланими з Атак людьми, переправився через Дністер між селами Унгри й Каларашовка, проти монастиря. Прибулий з Могильова загін вступив з румунськими окупантами в перестрілку. Останні одержали підкріплення, відігнали загін, двох чоловік повісили й взяли більше 10 заручників. Зв’язок з Каларашовкою був припинений, а в Атаках ходити дозволялося  тільки по одній людині.

Почувши вночі перестрілку й побачивши, що ранком окупанти змусили жителів Атак вивозити військове спорядження в невідомому напрямку, я вирішив зайти додому до свого товариша Чумака Трохима й звідти по одному піти в церкву, щоб щось довідатися про перестрілку. Але окупанти із церкви всіх прогнали, і ми по одному розійшлися по будинках.

На цьому я не заспокоївся й через півгодини пішов знову до Чумака Трохима, у якого в соломі зберігалися дві гвинтівки. Дорогою я захопив ще й Довгого Семена й наполіг на тому, щоб довідатися, де що робиться. Ми втрьох підійшли до Дністра біля будинку Чумака. Тут ми були оточені трьома румунськими прикордонниками. Семен Довгий був озброєний револьвером, а я й Чумак вирвалися, підбігли до соломи, де зберігалися гвинтівки, схопили їх, і почалася перестрілка. Один солдат був убитий, а два — зникли.

У цей момент жителі стали виходити з будинків. Я звернувся до них із закликом повстати проти окупантів. Люди стали хапати коси, вила, лопати й нападати на іноземних поневолювачів, які тікали, лише почувши стрілянину. У полон було взято близько 150 чоловік. Вони не пручалися, і їх зігнали в льох. У цей момент до мене підійшла якась людина із с. Каларашовка й сказав, що окупанти ведуть із Каларашовки заручників. Я із Чумаком пішов у село, і ми почали стрілянину по конвоєві, що розбігся. Заручників ми відбили. Я відразу повернувся в Атаки й пішов додому, де розміщалося близько 20 чоловік румунських солдатів, але їх не застав. Вони вже кудись забралися.

Протягом години повстання в Атаках розгорнулося щосили й охопило потім Каларашовку, Унгри, Волчинець, Кодряни, Окницю.

У цей час по дорозі з гори в’їжджав в Атаки в екіпажі із трьома охоронцями верхи румунський генерал Поеташ. [Я] помітив, що хтось в’їжджає в Атаки, а за ним в 50 — 60 метрах рухаються чоловік шість — сім атакських, які покинули румунський військовий обоз і йдуть додому. Коли я наблизився із гвинтівкою в руках приблизно на 60 — 70 метрів, то генерал встав у весь зріст в екіпажі й лише встиг вистрілити в мене два рази з револьверу. Я й інші повстанці вистрілили в нього і генерал Поеташ звалився з екіпажа на землю, охоронці без усякого опору зстрибнули з коней і зникли в яру. Беженарі й Плаксиві, які покидали обоз, забрали коней і екіпаж генерала, за що пізніше були розстріляні окупаційною владою.

(Прим. адм. сайту: слід зазначити, що Леурда Г.М. своїм пострілом не вбив генерала — карателя Поеташа. Лєурда про це й не каже. Можливо, що лише поранив, або генерал просто упав і був схоплений. Румунські джерела вважають винним у подальшому розстрілі генерала бійця загону Г.І. Барбуци – С. Фосу. Та фактично генерал Поеташ був не застрілений, а повішений на мості між Атаками Сорокського повіту та Могилевом-Подільським, мабуть це зробить саме С. Фосу. Просто для румунської історіографії незручно вважати «героя» — генерала Поеташа таким, що був завішаний селянами).

Почали збиратися люди… Поруч із мною опинився Чумак Трохим. Зброю, що зберігалося в нашому будинку, я віддав повстанцям.

На інший день зо 20 людей, серед яких був і мій батько Мирон Лєурда, пішли в Могильов за зброєю для повсталих жителів Атак. У Могильові були петлюрівці. Зброї вони не дали. Тоді повстанці самовільно розбили старий склад російської армії. Здобули три гармати, два або три кулемети й патрони (дві гармати виявилися пошкодженими). Все це було відправлено на позиції до с. Савка. У наступі брало участь все населення.

Наступали декількома шляхами: на Савку, на Телешовку й на Окницю. Сам я перебував у районі Телешовки. На напрямку Телешовка  —  Рудь повсталими керував Барбуца. Але окупанти, перевершуючи силами, змусили нас відступити. Почалася жорстока розправа. Хто як міг [тікав] на лівий берег Дністра. А хто не встиг, був убитий на місці.

Будинки й майно повстанців розграбували й спалили. Я й мої рідні пішли за Дністер. Мені потім розповідали, що навіть небіжчиків кололи багнетами, боялися, що вони прикидаються. Пізніше окупанти оголосили, що жителі, що втекли на лівий берег Дністра, можуть повернутися, і їм усе буде прощено. При [переході деяких] через Дністер румунські солдати й зрадники, що стояли на мості, видавали всіх, помічених у повстанні. Їх відразу забрали, у тому числі Беженарів і Плаксивих, а потім усіх розстріляли. Чув я, що 12 чоловіків живцем зарили на Атакському цвинтарі.

Я залишився в Могильові-Подільському й уник розправи. Батько мій повернувся й тривалий час ховався на полі в курені, а мати жила в родичів. У березні 1919 р. я вступив добровольцем у Червону Армію.

Член КПРС із березня 1925 р., пенсіонер Лєурда Григорій Миронович

Архів АН МРСР,  ф. 11, оп. 1,буд.  8, лл. 1 — 5.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар