Ця розмова про незвичайну жінку. Марію Григорівну Гуцол – викладача класу бандури Сокирянської музичної школи, жительку с. Гвіздівці. Хто хоча б один раз слухав у її виконанні та юних вихованців народні українські пісні на сцені, гвіздовецькій, сокирянській чи чернівецькій, той не забуде цю мить ніколи. Найперше – це її чарівний голос, а по-друге, гра на бандурі. До появи на Сокирянщині Марічки Кобилянської (дівоче прізвище) про цей дивовижний інструмент у нас практично нічого не знали. Та завдяки тодішньому директору музичної школи М.В. Мафтуляку талант Марії Гуцол осяяв серця і душі сотень жителів району. Уже майже чотири десятки років педагог навчає сільських діток пізнавати красу музики й пісенного багатства України.

 
  • Маріє Григорівно, а чи відчуваєте Ви свою відпові­дальність перед собою, перед людьми, адже Бог дарував саме Вам цей талант ?

Моя мама багато років співала у церкві. Думаю, Бог саме тому дарував мені голос. Я дуже щиро люблю свою роботу. Коли я чую своїх діток, хоча б у двоголоссі, або ще із людей хтось скаже «як це гарно», я така щаслива.

  • Розкажіть, будь-ласка, про себе.

Я родом із Тернопільської області, Заліщицького району. Закінчила Чернівецьке музичне училище. Мої батьки – прості сільські трудівники. Мама мала дуже гарний голос. А тато так любив слухати її спів. Хоч вони не були грошовитими людьми, але віднайшли кошти, щоб при­дбати своїм дітям, мені й брату, музичні інструменти. Бандуру й акордеон.

Я тепер сама собі не вірю, що їхала в музичну школу в Заліщики верхи на вантажній машині. А сніги великі були. Ввечері ще й уроки вчила. Але я дуже хотіла займатися у музшколі, у мене були чудові вчителі. З багатьма я й зараз спілкуюся.

І в училищі мені пощастило. Мій педагог Раїса Октябринівна Кузьменко займалася зі мною як з рідною дитиною, її учні досягають неабияких висот у мистецтві. Наприкін­ці четвертого курсу дирекція закладу теж надала мені як студентці, у якої був диплом із відзнакою, рекомендацію для вступу у Київську консер­ваторію. Я взяла бандуру, сіла в поїзд і поїхала в столицю. Мене «підвів» екзамен із соль­феджіо… (А, може, так треба було.) Поки я доїхала додому, викладач консерваторії зателе­фонував до Р.О. Кузьменко. Мовляв, що це Ви таку здібну дитину саму – одну відправили вступати. Так, що… розумійте, як хочете.

Відтак почала працювати у Заставні. У музичній школі мене дуже гарно прийняли. Інакше як «Марічечка», мене там не називали. Але. Отримав­ши запрошення на весілля своєї одногрупниці – гвіздівчанки, я потрапила у Гвіздівці. Доля звела мене з Миколою… Тут я й залишилася назавжди.

Уже в Сокирянах Михайло Васильович Мафтуляк мене дуже гарно зустрів. Також підтримав тодішній директор Гвіздівецької школи Іван Ан­тонович Михайлевський, його донька була однією з перших моїх учениць.

  • Але ж у Гвіздівцях у прин­ципі не знали, що таке бан­дура.

Я взяла інструмент і пішла по всіх класах. Грала й співала. І діти мені повірили. Тоді ж у Гвіздівецькому філіалі пра­цювали дуже хороші педагоги – Препелиця, Морошан, Дудка. Взагалі, Гвіздівці відрізняються тим, що тут люди дуже люблять музику і співи, у багатьох дорослих і дітей чудові голоси і музикальний слух. На початку відібрала вісім дівчаток. Відтоді не потрібно було ніякої агітації. Усе село полюбило бандуру. Дехто потім пов’язав своє життя із музикою. Зокре­ма, Аліна Бурчаківська, Наталя Бурченко, Аліна Москалюк. А зараз які в мене талановиті учениці! Думаю, теж вступати­муть у мистецькі заклади. Хочу сказати, що до Чернівецького музичного училища вступити нелегко. Вимоги дуже високі. На платних відділеннях коштів треба більше, ніж в університеті. Останні роки для моїх учнів досить непрості. Інструменти наші «зістарилися». Батьки не в силі їх придбати. Серед­ня ціна бандури – від 30 тис. грн. Щоб реставрувати старі інструменти, теж потрібні не­малі кошти. Гвіздівецькі діти не раз займали на конкурсах в області призові місця. Але для виступів на обласній сцені до­водилося позичати бандури у моїх друзів у Чернівцях.

Фото від 4.03.2020 р.

Зараз навіть думаю вже за свої кошти, може, сини допомо­жуть, тих п’ять бандур реставрувати. Дуже хочеться показати людям на що здатні їхні діти. Мені чернівецькі друзі кажуть: «Ви дуже гарно виступили, але – після Чернівців…»

  • А що в юності Вам особисто пророчали?

Моя викладачка мені часто казала: «Тебе вже чекає київська сцена. Твій голос – це «махіна»…»

Я часто відпрошувалася в училищі із занять додому, бо мені треба було допомогти мамі норму зробити, буряки поділи­ти, посапати. А мене вчителька просила: «Вернися вчасно. Бо ансамбль виступа­тиме, а без тебе він не так звучить». Я в ансамблі співала третім(!) голосом.

З консерваторією у мене не склало­ся. А може, це така доля. У селі люди теж достойні долучатися до мистецтва. Може, моя робота для сільських людей і дітей має ще біль­шу ціну?… У цьому житті нічого не буває просто так.

  • Думаю, всі знають і відчувають, що Ви дуже любите свою роботу. Але, крім того, у Вас чи­ мале підсобне господарство. Ви багато працюєте фізично. Так люби­те сільську працю?

Недавно мою корівку пізно пригнали з пасовища. Я свари­лася: мені шкода худобину, бачу вона ледве йде. Звичайно, що люблю. І в городі охоче пораю­ся. У мене в Чернівцях живе мій маленький онучок Дмитрик. Хочу, щоб дитину годували до­машнім. Я одну продуктову посилку відправляю в Київ, а дру­гу – в Чернівці. Мені сини кажуть: «Мамо, ми маємо що їсти, від­почивай вже». А я не можу інакше. Коли їм відправляю передачі, на серці так затишно. Ніби не я щось віддаю, а мені – дають.

М. Гуцол на маланкуванні 13.01.2019 р.

  • До речі, про синів. Вони розуміють, яка у них мама?

Якось мої дівчатка виступали в Ломачинцях. А мій старший син Юра привіз на своїй машині нам інстру­менти. Коли побачив, як зал реагував на наш виступ, сказав: «Мамо, тобі не на цій сцені ви­ступати! Чому в тебе така занижена самооцінка?»

Мої сини – це моя гордість. Юра та Ігор закінчили університет, фа­культет іноземних мов. Юра із сім’єю проживає в Києві, а Ігор в Чернівцях, теж одружений. Маю вже трьох онуків. Усі вони – моя радість. Пригадую, я була на ринку в Києві, а стар­ший дзвонить мені: «Маріє Григорівно! Можете гордитися, я пройшов співбесіду…» Так і залишився в Києві. Невістки в мене красиві, ро­зумні. Ось бачите, подарували мені сумку й оці черевички… А про внуків вже нема що й казати. Дуже гарні. Мені зда­ється, маленька Марічка теж буде співати…

  • Можливо, у якійсь мірі наступне запитання для Вас буде не зовсім коректним. І все ж. Не так вже й давно слава Гвіздівців «гриміла» завдяки оркестру скрипалів «Буковинка», керівником якої був Василь Стефанюк. Якщо не помиляюсь, вони виступали і в Києві. «Буко­винка» була тривалий час візитівкою не лише Гвіздів­ців, а й Чернівецької області. Мені так видається, що Ва­шим діткам все-таки чогось не вистачає. Ви – талант, діти люблять Вас. То що?

Мабуть, все-таки час був зовсім іншим. І кошти були більшими. І скрипок у музич­ній школі було багато. Про Стефанюка я знаю, бо в моїй групі в училищі навчалася його учениця – Раїса Катеринчук. Це дійсно великий педагог.

  • Ви не хочете бути відвер­тою? Звичайно, час був ін­ший, іншими були можливос­ті. Але ж не змінилося головне – діти бажають вчитися музи­ці. То, може, все-таки Стефанок мав велику підтримку від дирекції Гвіздівецької школи. Чого варте лише ім’я директора Анатолія Тимофійовича Гевліча. Від дирекції музичної школи – Михайла Васильовича Мафтуляка. Врешті від батьків. Та й від органів місцевої влади. Ма­буть, не лише мене вражає те, що стала такою проблемою – реставрація бандур, вже не кажу про придбання нових інструментів.

Ви спонукали мене до таких спогадів… Пригадую, у старо­му приміщенні Гвіздівецької школи було дещо прохолодно. Гевліч відкрив свій кабінет, за­вів туди дітей і каже: «Займайтесь тут…»

Звичайно, в чомусь є і моя вина. Може, я недобитлива. Вважаю, що зараз час скрут­ний, тож і не вимагаю ні в кого і нічого. Хотілося би підняти клас бандури на вищий рівень. Я знаю, що люди цього бажа­ють…

  • Маріє Григорівно, а ще, окрім занять у школі, для душі щось у Вашому житті є?

Я охоче займаюся у творчо­му об’єднанні «Калина», яким керує наш бібліотекар Руслана Куцька. Ми проводимо, як на мій погляд, цікаві, душевні свята. А ще я ходжу до церкви. Раніше співала в церковному хорі. Свого часу захоплювалася вишивкою. Взагалі, мені ніколи не сумно. Я знаходжу чим за­йнятися.

Фото від 6.12.2019 р. на святкуванні у Гвіздівцях річниці Сокирянського району

  • Хоча Ви й не народилися у Гвіздівцях, але відчувається, що це село стало для Вас рідним. Ви поважаєте сільських людей, дуже гарно відгукує­тесь про жінок села.

Сільські люди, взагалі, осо­бливі. Незважаючи на важку працю (в селі інакше не може бути), вони мають дуже щиру душу, чутливе до всього сер­це. Мені дуже пощастило. Я спілкуюся, зараз і раніше, з чудовими людьми. Уже казала про Руслану Куцьку. Це та­кий багатогранний характер! Це такий великий труд! Для неї все село – це її сім’я. І читачі, і самодіяльні артисти, і ветерани. І до хати зайде, і поговорить.

Дуже поважаю вчительку Валентину Павлівну Сандуляк. У неї є чому повчитися. А як згадаю ветерана освіти Зіну Михайлівну Бурченко! Ми жили у різних кінцях села. Але бачились досить часто. Це людина з великої літери. Я рада, що в моєму житті зу­стрілися Ольга Петрівна Шеремета, Галина Леонтіївна Чорна, Віра Степанівна Олійник. Могла би значно продовжити цей список.

Хочу ще сказати добрі слова про свою свекруху Надію Захарівну. Це моя друга рідна мама. Мудра, добра, роботяща. Хай не ображаються чоловіки. Гвіздівецькі жінки, взагалі, особливі…

  • Нині знову у світі й Україні активно обговорю­ється гендерна проблема. Дехто переконаний, що в Україні жінки й чоловіки мають рівні права. Примі­ром, я так не вважаю. Маю на увазі, найперше, мож­ливості самореалізуватися. Рівності тут не спостеріга­ється.  Жінки відповідають за все. Як Ви вважаєте, що нашому Уряду треба за­провадити, щоб ситуацію дійсно вирівняти?

Ну Ви й запитали! Що ж я можу підказати Уряду?! У мене такий характер (чи добре це, чи погано?), що в усіх своїх прикрощах, труднощах я виную тільки себе: значить десь, колись, щось не так зробила. Мій син мені каже: «Мамо, тобі таке життя подобається, і ти так живеш…»

Не знаю, що в Україні треба зробити, щоб жінкам жилося легше. Але, мабуть, щось треба змінити…

  • Маріє Григорівно, я дуже дякую Вам за цю цікаву розмову! Щиро бажаю Вам і Вашим вихованцям, щоб гвіздівецька бандура заграла на весь голос у нашому прекрасному краї. Щоб знайшлися люди, які допоможуть вам з інструмента­ми. Я в це вірю. Щоб частіше на свою адресу Ви чули слова вдячності, схвалення і захоплення. Бо Ви гідні цього. Хай у Вашому серці завжди звучить мелодія весни! Наш редакційний колектив є Вашим щирим прихильни­ком. Сподіваємось, невдовзі побачити Вас із діточками знову на сцені…

 

Інтерв’ю взяла Валентина ГАФІНЧУК.

 

За публікацією сокирянської газети «Дністрові зорі» від 21.05.2021 р. № 21 (7714)

Фото від редакції газети та з архіву сайту “Гвіздівці”.

Відео –  від YouTube-каналу “Гвіздівці і навколо”

М. Гуцол в гвіздівецькій бібліотеці на зустрічі дітей з священиком гвіздівецької Свято-Димітріївської церкви о. Рустиком 15.12.2017 року

 

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар