23.08.39_Molot-Ribbentr și StalinМи вже неодноразово публікували матеріали, присвячені питанням повернення Радянським Союзом до складу країни територій, які раніше тим чи іншим чином були відторгнуті від неї: Західної Білорусії, Прибалтики, Західної України, Бессарабії і Північної Буковини, тобто питанням, що пов’язані з так званим, пактом Молотова-Риббентропа, який з подання західних хазяїв, так полюбляють критикувати наші «дерьмократичні» шавки. Ми вже чітко висловлювали свою думку з цього приводу: якщо пакт не подобається, те, чи не потрібно припинити його дію і віддати нібито «незаконно» забрані внаслідок цього пакту (у Польщі, Румунії, тощо) території? Мабуть кожен скаже, що ні! А якщо ні, те не має чого тявкати на цей пакт з під плоту.

Цьому в значній мірі були присвячені матеріали сайту: «Мюнхенська змова і пакт Молотова-Риббентропа«, «Хто був спонсором фашизму?».

Сьогодні ми пропонуємо Вашій увазі переклад уривку з дуже переконливої і зрозуміло написаної книги придністровського історика Петра Шорникова, який детально і доказово розповідає про фактичні події і обставини, що передували укладанню пакту Молотова-Риббентропа і про те, як це позначилося і відбувалося щодо Бессарабії, доя кладу якої входив наш край.

&&&

 Відібравши у Румунії Добруджу й ряд територій у Карпатах, уряди Німеччини й Австро-Угорщині дозволили Румунському королівству захопити російську губернію Бессарабію. Але Германський блок програв війну, і територіальні зміни, здійснені Берліном і Віднем, стали недійсними. Однак Румунія напередодні капітуляції Німеччини знову оголосила їй війну й опинилася в числі переможців. З метою «узаконити» захоплення Бессарабії румунський прем’єр-міністр И. Братіану виклав наміри Бухареста в меморандумі, спрямованому 2 липня 1919 р. Паризької конференції. Уряди Англії й Франції, що брали участь в інтервенції проти Росії, мали потребу в послугах Румунії, тому підтримали її дії проти колишньої спільниці.

Король Румунії Кароль ІІ, Михай та голова Ради Міністрів Татареску в Хотинській фортеці. 1935 р.

Король Румунії Кароль ІІ Михай та голова Ради Міністрів Татареску в Хотинській фортеці. 1935 р.

Анексію Бессарабії не визнавали не лише більшовики, але й «білі» уряди А.В. Колчака й А.І. Денікіна. Тому спеціальний протокол, що містить визнання територіального захоплення, зробленого Румунією, був підписаний у Парижу представниками Англії, Франції, Італії, Японії й Румунії лише 28 жовтня 1920 р., коли білі армії потерпіли поразку. «Акт головних союзних держав, — було підкреслено в ноті урядів СРСР уряду Великобританії від 30 квітня 1924 р., — був кричущим порушенням не тільки норм міжнародного права, але й тих зобов’язань, які були взяті на себе союзними урядами й румунським урядом не лише стосовно колишнього російського уряду, але також і стосовно Радянського уряду… Бессарабія була складовою частиною Російської імперії. Одним з основних принципів міжнародного права… є те, що відчуження території не може вважатися законним без згоди тої держави, якому ця територія належала. Це положення поширюється й на держави, які перебували в стані війни один з одним… Російська імперія, однак, не тільки не перебувала в стані війни із союзниками, але, навпаки, брала участь разом з ними у війні проти Центральних держав і принесла в жертву життя 2,5 млн. російських робітників і селян». Паризький протокол від 28 жовтня 1920 р. не був ратифікований Японією й, таким чином, захоплення Бессарабії не одержало юридичного визнання навіть із боку Англії, Франції й Італії. Але головне, так і не визнала захоплення Бессарабії Москва.

Румунські попи роз’їжджають по Чернівцях у військовому супроводі

Румунські попи роз’їжджають по Чернівцях у військовому супроводі

Більше двох десятиліть прагнення закріпити Бессарабію в складі Румунської держави було стрижнем всієї зовнішньої політики Бухаресту, і політика ця незмінно була спрямована проти СРСР. 3 березня 1921 р. був укладений румуно-польський військово-політичний союз, розрахований на закріплення територій, захоплених у Росії, у складі цих держав. В 1921 р. Румунія зірвала Варшавську, а в 1924 р. — Віденську конференції з врегулювання політичних і територіальних суперечок між СРСР і Румунією. Румунія навідріз відмовилася провести з питання про майбутнє Бессарабії плебісцит під міжнародним контролем, на чому наполягав Радянський уряд. В 1922 р. Бухарест відмовився брати участь у Московській конференції з роззброєння. Проти СРСР було спрямовано й румуно-французьку угоду про дружбу, підписану 10 червня 1926 р. В 1932 р. Румунія відмовилася підписати радянсько-румунський пакт про ненапад, в 1936 р. негативно поставилася до ідеї укладання пакту про взаємодопомогу з СРСР, в 1938 р. схвалила «аншлюс» Австрії й розчленовування Чехословаччини в результаті мюнхенської змови Англії й Франції з фашистськими диктатурами — Німеччиною й Італією.

Німецькі військові — союзники румунів у Чернівцях на нараді з обміну досвідом. 1940 р.

Попередньою умовою будь-якої угоди з СРСР Бухарест висував визнання Радянським Союзом анексії Бессарабії. Настільки твердий зв’язок між неурегульованим Бессарабським питанням і зовнішньополітичним курсом Румунії дозволяв правлячим колам країн Заходу, особливо Франції, маніпулювати Бухарестом на міжнародній арені. Антирадянські кола низки держав, як відзначив академік А.М. Лазарєв, перетворили бессарабське питання в складний вузол міжнародних суперечностей. Але догідливість офіційного Бухареста перед Заходом обурювала навіть украй-праві кола. На початку 30-х рр. румунські фашисти звинувачували уряд лібералів у тому, що воно «рабськи наслідує» політиці Франції. У грудні 1933 р. провідник французького впливу прем’єр-міністр І. Дука був ними вбитий.

Конфронтаційна політика офіційного Бухаресту по відношенню до СРСР багато в чому визначалася впевненістю в тому, що Росія не стане вирішувати Бессарабське питання військовим шляхом. Проте, неправда про агресивні наміри Москви у відношенні Румунії використовувалася правлячими колами країни з метою виховання румунського народу в дусі антиросійського шовінізму. Однак в 1933 р. у Німеччині прийшли до влади нацисти, націлені на перегляд підсумків Першої світової війни. В 1934 р. МЗС Румунії очолив Н. Тітулеску, прихильник нормалізації відносин з Росією. Радянський Союз, бажаючи створення системи колективної безпеки в Європі, пішов на встановлення дипломатичних відносин з Бухарестом. Буржуазна преса Румунії й Бессарабії спробувала витлумачити цю подію як непряме визнання Москвою анексії Бессарабії. Однак радянський нарком М.М. Літвінов не залишив місця для подібних тверджень. «Із властивої йому напористістю, — відзначив він у щоденнику, — Тітулеску знову намагався змусити мене пообіцяти, що ми не будемо піднімати ніколи бессарабського питання, і мені довелося дати йому рішучу відсіч у присутності [міністра закордонних справ Чехословаччини] Бенеша». У радянсько-румунських документах, підписаних після відновлення дипломатичних відносин, Дністер не розглядався, як кордон СРСР. Комуністична преса країн Заходу й самої Румунії спростувала спроби Бухаресту представити Бессарабське питання вирішеним. По суті, підтвердивши запис М.М. Літвінова, румунський політик Г.І. Бретіану показав у парламенті видану у 1934 р. карту України, карту залізниць СРСР і обкладинку журналу «Червона Бессарабія» як доказ тої обставини, що Москва вважає Бессарабію окупованою територією Радянського Союзу. На рельєфній карті СРСР, експонованій на Всесвітній виставці в Парижу в 1937 р., Бессарабія також була відзначена як частина СРСР.

Уряд СРСР, зайнятий індустріалізацією країни, створенням крупного сільськогосподарського виробництва, культурною революцією, побоюючись повторення інтервенції, відклав вирішення Бессарабського питання до того моменту, коли це можна буде зробити без війни.

Таємний протокол до пакту Молотова — Риббентропа

Договір про ненапад, додатковий протокол і долі Бессарабії

В. Молотов і Риббентроп

Радянсько-германський договір про ненапад, укладений 23 серпня 1939 р., з фальсифікаторською метою іменований «пактом Молотова-Риббентропа», перебуває в епіцентрі спекуляцій: нібито, саме його підписання призвело до Другої світової війни, а надалі також, навіть, до «вимушеного» нападу Німеччини й Румунії на СРСР. Змовою двох диктаторів, Сталіна й Гітлера, намагається пояснити возз’єднання Бессарабії зі СРСР румунська історіографія. При цьому піддається забуттю такі обставини, що:

  • першою, ще в 1934 р., договір про ненапад з Німеччиною уклала Польща;
  • потім подібні договори підписали Англія, Франція, Естонія, Латвія. СРСР стояв у цьому списку останнім;
  • раніше, у вересні 1938 р., відбулася Мюнхенська змова, у результаті якого Англія й Франція дозволили Гітлерові розчленувати Чехословаччину. Навесні 1939 р. ці держави упокорилися з ліквідацією Чехословацької держави. Частини його території захопили Польща й Угорщина. Радянському Союзу в результаті Мюнхенської змови загрожувала повна ізоляція на міжнародній арені з перспективою поодинці вести війну проти об’єднаної Європи;
  • більш того, для СРСР склалася загроза війни на два фронти, адже улітку 1939 р. радянські війська під командуванням генерала Г.К. Жукова вели бої з угрупованням японських військ у Монголії, на ріці Халхін-Гол. Радянський Союз перебував на грані великої війни з Японією, учасницею Антикомінтернівського пакту.

Переправа радянських військ через Дністер у Північній Бессарабії. Кінець червня 1940 р.

Влітку 1939 р. Німеччина завершувала підготовку до вторгнення в Польщу. Довіри до західних демократій у Москві не існувало. «Мюнхен і багато чого іншого, — визнав Уінстон Черчілль, — переконали Радянський уряд, що ні Англія, ні Франція не стануть боротися, поки на них не нападуть, і що навіть у цьому випадку від них буде мало пуття». Прагнучи направити германську агресію на схід, Англія й Франція саботували переговори з СРСР про створення оборонного союзу. Пообіцявши у випадку нападу Гітлера на Польщу «розпочати наступ проти Німеччини головними силами своєї армії на 15-й день мобілізації», французький уряд спонукав Варшаву гордовито відкидати пропозиції про допомогу, які надходили від СРСР. Відмовляючись пропустити через свою територію війська Червоної Армії, правлячі кола Польщі блокували можливість надання їй допомоги, що й визначило поразку польської армії. У випадку захоплення Гітлером територій Західної Білорусії й Західної України німецька армія одержувала плацдарми для удару по життєво важливих політичних і економічних центрах СРСР — Москві, Києву, Ленінграду. У Москві повинні були вирішити питання — як цьому запобігти.

Англія вела за спиною СРСР таємні переговори з Рейхом, пропонуючи укласти договори про англо-німецьке співробітництво, про ненапад, невтручання й розподіл сфер впливу. Британська сторона обіцяла нацистам припинити переговори зі СРСР і відмовитися від гарантій, уже наданих Англією Польщі, тобто видати Польщу Гітлерові, як уже було зроблено із Чехословаччиною. 21 серпня Гітлер запропонував Лондону прийняти 23 серпня для переговорів Геринга, а Москві — Риббентропа для підписання пакту про ненапад. Згодою відповіли й Лондон, і Москва. Гітлер вибрав Москву, скасувавши політ Геринга. Вибір Гітлера пояснювався наступними факторами: по-перше, германські генерали були впевнені в здатності вермахту розгромити Польщу навіть якщо її підтримають Англія й Франція, а виступ СРСР означало провал вторгнення; по-друге, угода з Москвою повинна була локалізувати війну з Польщею й запобігти втручанню Англії й Франції.

Щоб виграти час і простір для відсічі нацистської агресії, Радянський Союз в такій обстановці пішов на укладання з Німеччиною пакту про ненапад. У результаті його підписання вдалося запобігти військовим зіткненням радянських і німецьких військ. Мюнхенський фронт був розколотий. Замість того, щоб блокуватися проти СРСР, Англія й Франція вступили у війну з Німеччиною. СРСР одержав можливість вступити у війну краще підготовленим. Укладанням договору про ненапад був по суті анульований Антикомінтернівський пакт. Були серйозно ускладнені відносини Німеччини з Японією. Радянському Союзу вдалося уникнути війни на два фронти. Це був успіх, якій пішов на користь всієї частини людства, згуртованого незабаром під прапором Об’єднаних націй.

Подібно «санаційній» кліці Польщі, правлячі кола Румунії відмовлялися пропустити через територію країни Червону Армію навіть для захисту своєї країни. Але політика заохочення агресора, проведена Англією й Францією, повалила Бухарест у сум’яття. Передбачаючи міжнародну ізоляцію Румунії, 11 серпня 1939 р. Кароль II зустрівся із президентом Туреччини Ісметом Іненю, що їхав до Москви, і попросив передати радянському уряду, що Румунія готова укласти з СРСР пакт про ненапад. Але намір утримати Бессарабію правлячі кола Румунії не залишили. Через десять днів глава румунського уряду Арманд Келінеску засвідчив: «Прийом у Короля. Повідомляю про французько-англійський запит до Варшави, що стосується вимоги проходу російських військ через польську територію. Кажу, що й перед нами буде поставлене те ж питання. Король: «Відповімо, що це стане ясним, коли буде війна. У всякому разі, необхідно, насамперед, беззастережне визнання [анексії] Бессарабії». Чи можна було при такому підході розраховувати на успіх демаршу?

Роззброєння румунських солдат. Червень 1940 р.

Природно, на пропозицію укласти договір, що зобов’язує СРСР відмовитися від вирішення Бессарабського питання, Москва не відповіла. Оскільки ще в березні 1939 р. у дипломатичних колах Європи ходили слухи про загрозу германського нападу на Румунію, Москва намагалася відгородити Бессарабію від захоплення Німеччиною. У пункті 3 секретного Додаткового протоколу, підписаного одночасно з Радянсько-германським договором про ненапад, уряд СРСР указав на неприпустимість будь-яких замахів на територію Росії, окуповану Румунією в 1918 р., і домігся обіцянки поважати права Радянського Союзу. «Відносно південно-сходу Європи, — говорить цей пункт, — з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З германської сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях». Зі змісту цього пункту румунська історіографія робить висновок про те, що підписанням секретного протоколу СРСР, нібито, порушив дві статті Паризького договору від 27 серпня 1928 р. («пакту Бріана-Келлога»), що засуджують використання війни при врегулюванні міжнародних конфліктів і передбачають відмову від війни як інструмент національної політики. Чи обгрунтовані ці посилання?

При оцінці Додаткового протоколу найпростіше засудити Сталіна, який пам’ятав січень 1918 року, коли румунський уряд рушив свої війська на захоплення Бессарабії. Можна послатися на шанований і Заходом, і Сходом закон сили: «Мені потрібно, я хочу, я беру!». Але Бессарабія, повторимо, була захоплена Румунією в ході збройної інтервенції, а Росія повертала собі своє. Як сторона, що піддалася нападу, вона не могла бути обмежена у виборі методів самооборони жодним міжнародним актом. На способи вирішення Бессарабського питання зобов’язання, що накладаються будь-яким договором, укладеним після січня 1918 р., не поширювалися. По-друге, інші держави-учасники пакту Бріана-Келлога (Угорщина, Польща, Італія) використовували силу при вирішенні міждержавних конфліктів або схвалювали її застосування третіми країнами (Англія, Франція, Румунія й ін.); таким чином, пакт Бріана-Келлога вже втратив силу. І, нарешті, Радянський Союз війну Румунії в червні 1940 р. все ж таки не оголосив. Зміст Додаткового протоколу не давав підстав звинуватити СРСР в агресивних намірах, але міг спростити Москві вирішення Бессарабського питання. Формулювання «…у випадку територіально-політичної перебудови», наведене в Протоколі стосовно до держав Прибалтики й до Польщі, означало: якщо справа дійде до військового конфлікту в Європі, СРСР буде претендувати на возз’єднання територій, раніше відірваних від Росії, і зробить це в інтересах забезпечення власної безпеки. Як показали подальші події, підписання Радянсько-германського договору про ненапад сприяло формуванню зовнішньополітичних умов для мирного вирішення Бессарабського питання.

М. Хрущьов в Бессарабії у червні — на початку липня 1940 р. Саме таким він був у селі Романківці, де навіть голився у місцевого перукаря.

Уряди Франції й Великобританії продовжували політику каналізації нацистської агресії на Схід. Оголосивши Німеччини війну, вони не розпочали воєнних дій на Західному фронті, видавши Польщу на розправу Гітлерові. На Заході почалася «Дивна війна». Керівництво СРСР виходило із упевненості, що залучення країни в Другу світову війну неминуче. Західну границю, а значить і майбутню лінію фронту, відповідно було необхідно відсунути від стратегічно важливих промислових центрів Радянського Союзу. 17 вересня 1939 р., коли Польська держава була розгромлена, війська Червоної Армії взяли під захист населення Західної України й Західної Білорусії. Щоб запобігти захопленню Гітлером Прибалтійських держав, СРСР уклав пакти про взаємодопомогу з Естонією (28 вересня), Латвією (5 жовтня) і Литвою (10 жовтня). У цих державах були розміщені радянські війська. Яких-небудь проявів невдоволення із приводу введення радянських частин не відбулося.

У ході радянсько-фінляндської війни 1939-1940 років до складу Росії були повернуті Карельський перешийок і деякі інші території, включені царями до складу Великого князівства Фінляндського в XIX в., а безпека Ленінграда, другого за чисельністю населення й першого за військово-промисловим потенціалом міста СРСР, зміцнена. Готовність Сталіна вдатися до сили з метою створення стратегічно важливого передпілля, що прикриває центральні райони СРСР, більше не викликала сумнівів.

Після закінчення радянсько-фінляндської війни єдиним невирішеним територіальним питанням залишалося Бессарабське питання. 29 березня народний комісар іноземних справ В.М. Молотов, виступаючи перед Верховною Радою СРСР, нагадав, що між Радянським Союзом і Румунією немає пакту про ненапад. «Це пояснюється, — роз’яснив нарком, — наявністю невирішеного спірного питання, питання про Бессарабію, захоплення якої Румунією Радянський Союз ніколи не визнавав, хоча й ніколи не ставив питання про повернення Бессарабії військовим шляхом». Заява викликала в Румунії бурхливу реакцію в пресі й неадекватні дії. Були початі спроби пристрахати Росію війною з англо-французьким блоком; радянський повірений у справах був затриманий румунською поліцією, а колишнього посла СРСР у Парижу Я.З. Сурица при проїзді через Румунію піддали грубому обшуку. Радянський уряд вказав посланникові Румунії в Москві на цілий ряд інцидентів, влаштованих румунською стороною.

Прагнучи утримати Бессарабію під своєю владою, офіційний Бухарест гарячково шукав підтримки за рубежем. Румунія переорієнтувалася із Франції й Англії на Німеччину, платила за німецьку «дружбу» нафтою й хлібом, але ні Берлін, ні партнери по Балканській Антанті не бажали виступити на захист її територіальних захоплень. Диктатор Італії Беніто Муссоліні визнав справедливими домагання Угорщини й Болгарії, а болгарський уряд відмовився підтримати Румунію проти Росії навіть при умові повернення Південної Добруджі, захопленої Румунією в 1913 р. у результаті Другої Балканської війни.

Час платити по історичних рахунках наближався неминуче. 10 травня 1940 р. «Дивна війна» закінчилася, вермахт почав наступ на Заході. Германські війська розгромили французьку армію, а англійські війська, кинувши в Дюнкерку озброєння й техніку, евакуювалися на рідний острів. 13 червня німці вступили в Париж, а 22 червня Франція капітулювала. Головні гаранти перебування Бессарабії під владою Румунії втратили здатність виконувати свої зобов’язання. Бухарест взяв курс на перетворення Румунії в германський протекторат. Уже 28 травня між Румунією й Німеччиною був підписаний торговельний договір, відповідно до якого Бухарест на 30% збільшував поставки нафти Берліну в обмін на поставки сучасного озброєння румунської армії. Тоді ж Коронна Рада вирішила запропонувати Німеччині дружбу й домагатися військового союзу з нею.

Бухарест розумів міжнародно-правову обґрунтованість позиції Москви з питання про Бессарабію. І. Джигурту — новий міністр закордонних справ, відомий зв’язками з Німеччиною, явно розраховуючи на передачу цієї інформації в НКІС[1], заявив германському послові Фабрициусу про готовність Румунії повернути Радянському Союзу Бессарабію, але в границях 1856 р., без смуги землі, що прилягає до Дунаю. Належні висновки з військових подій на Заході зробили й румунські чиновники й офіцери, які служили в Бессарабії. 18 і 20 червня 1940 р. поліція доповідала в Бухарест, що вони відправляють за Прут дружин і майно. Переорієнтація Румунії на Німеччину загрожувала безпеці СРСР. Уже тому возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом відкладати більше не було можливим. Москва мовчала, але недовго.

Чи був ультиматум? Дипломатична боротьба в період возз’єднання Бессарабії

Питання про те, чи була ультиматумом нота уряду СРСР, передана до Бухаресту 26 червня 1940 р., заслуговує розгляду тільки тому, що із часів Антонеску використовується румунською пропагандою й історіографією як обвинувальний ярлик проти СРСР/ Росії. На ділі ні позитивна, ні негативна відповідь на це питання значення для оцінки акту возз’єднання Бессарабії з Росією не мають. Повернення області до складу Росії являє собою відновлення становища, що існувало до румунської інтервенції 1918 р. Таким чином, пред’явлення Москвою ультиматуму Бухаресту — якщо воно мало місце — не може бути визнане більш негожим, ніж вторгнення румунських військ до Бессарабії. Крім того, уряд СРСР йшов назустріч вимогам Бессарабського визвольного руху, тобто більшості населення Бессарабії.

Москва могла, подібно королівському уряду в 1918 р., почати проти Румунії воєнні дії без оголошення війни. Радянський Союз був вправі оголосити Румунії війну або пред’явити їй вимогу очистити Бессарабію від своїх військ і адміністрації в бажаний йому строк, приміром, в 24 години, а потім завдати удару. Замість цього Сталін запропонував окупантам забратися добром.

Увечері 26 червня 1940 р. Москва надіслала Бухаресту пропозицію «приступитися разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзу». «Радянський Союз, — говорилося в ноті, — ніколи не мирився з фактом насильницького відторгнення Бессарабії, про що Уряд СРСР неодноразово й відкрито заявляв перед усім світом. Тепер, коли військова слабкість СРСР відійшла в область минулого, а міжнародна обстановка, що склалася, вимагає найшвидшого дозволу отриманих у спадщину від минулого невирішених питань для того, щоб закласти, нарешті, основи міцного миру між країнами, Радянський Союз вважає за необхідне й своєчасним в інтересах відновлення справедливості приступитися разом з Румунією до негайного рішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзу».

Використовуючи улюблений румунською стороною етнічний аргумент, Москва зажадала від Бухареста очистити не лише Бессарабію, але й Північну Буковину, населену переважно українцями. Уряд СРСР виражав надію, що «Королівський Уряд Румунії прийме ці пропозиції СРСР і дасть можливість мирним шляхом вирішити тривалий конфлікт між СРСР і Румунією. Уряд СРСР очікує відповіді Королівського Уряду Румунії протягом 27 червня ц.р.». Погроз про застосування Радянським Союзом сили у випадку, якщо Бухарест здумає противитися, радянська нота не містила.

Одержавши радянську ноту від 26 червня, румунський уряд, з огляду на військово-політичний стан Франції, порахував марним звертатися до Парижу. Уряд Англії на запит не відповів. Тоді Бухарест запросив Берлін. Але Гітлер ще не був готовий порушити підписаний 23 серпня 1939 р. з СРСР Договір про ненапад і Додатковий протокол. Прохання Кароля II допомогти Румунії «звести оборонну стіну на сході», отримане на початку травня 1940 р., він також залишив без відповіді.

Красномовне визнання успіху радянської дипломатії знаходимо в написаній в 1940 р. брошурі румунського прем’єра Георге Тетерєску «Евакуація Бессарабії й Північної Буковини»: «Якщо проти угорської агресії ми могли вимагати підтримки Югославії, чиї зобов’язання про сприяння залишалися в силі на основі договору 1921 року, якщо проти болгарської агресії ми мали у своєму розпорядженні підтримку Туреччини, Греції і Югославії на підставі пакту 1934 року, те проти радянської агресії ми залишилися одні». Залишаючи без коментарів правомірність застосування терміна «агресія», відзначимо: момент для вирішення Бессарабського питання без війни Москва вибрала вірно.

Переконавшись у цьому, 27 червня НКІС СРСР запропонував Румунії очистити територію Бессарабії й Північної Буковини від своїх військ і адміністрації протягом чотирьох днів, починаючи із двох годин дня за московським часом 28 червня 1940 р. На засіданні Коронної Ради, проведеному з 12 до 14 годин дня 27 червня, 11 його членів (з 26) висловилися проти прийняття вимог Москви, 10 — «за», при цьому 25 проголосували за оголошення мобілізації, тобто за збройний опір. На запит МЗС Румунії про дії Німеччини у випадку «агресії радянської Росії» від 1 червня була дана відповідь, що проблема Бессарабії Німеччину не цікавить — це справа самої Румунії. І, нарешті, 27 червня до Бухаресту надійшла телеграма за підписом И.Риббентропа: «З метою запобігання війни між Румунією й Радянським Союзом ми можемо тільки радити румунському уряду поступитися вимозі Радянського уряду». Ще більш відверто роз’яснив королеві позицію Німеччини спеціальний германський уповноважений фон Кіллінгер. Війна зі СРСР, відповів він, може привести до руйнування нафтових районів Румунії; війна проти Англії не закінчена, «тому ми не хочемо оголювати свій тил заради Румунії». Подібні відповіді були отримані від Італії й держав Малої Антанти. Як і слід було сподіватися, Захід умивав руки.

Румунія розташовувала в Бессарабії й Північній Буковині війська двох — 3-й і 4-й армій. Вони поєднували 60% сухопутних сил Румунії й нараховували 450 тис. осіб. У СРСР для уведення в Бессарабію був створений Південний фронт під командуванням героя Халхін-Гола генерала Г.К. Жукова. На випадок воєнних дій Політуправління Червоної Армії підготувало й направило у війська спеціальні номери газет, листівок і політичний наказ.

Військовий потенціал СРСР і Румунії був незрівняний. На наступному засіданні Коронної Ради, проведеному ввечері 27 червня, начальник генштабу румунської армії генерал Ф. Ценеску навів «приголомшуючі дані» про співвідношення сил між Румунією й СРСР. До військ Червоної Армії він додав збройні сили Угорщини й Болгарії, які також мали територіальні претензії до Румунії. Прем’єр-міністр Г. Тетереску, на думку короля, стояв за «поступку» Бессарабії, а військовий міністр І. Ілкуш рекомендував не публікувати декрет про мобілізацію. Результати другого голосування виявилися іншими. «Усі, хто робив із себе героїв перед обідом, — записав у щоденник Кароль II, — здулися. Тільки 6 голосів з 26 присутніх висловилися за опір. […] Всі інші, з деякими нюансами, були за прийняття ультиматуму».

З думкою членів Коронної ради Кароль II міг і не рахуватися. Відповідно до статті 46-й Конституції Румунії, він, не тільки монарх, але й диктатор, був вправі сам оголошувати війну й укладати мир. Тому підстав викривати радників у короля не було. Виступивши за виконання вимоги Москви, більшість членів Коронної Ради виявили державну розсудливість. Але ілюзії про можливість «переграти» росіян у них ще були. У своїй Відповіді на радянську ноту від 26 червня 1940 р. королівський уряд заявив, що «готовий приступитися негайно, у самому широкому змісті, до дружнього обговорення… всіх пропозицій, що виходять від радянського уряду». Москва не відповіла. 28 червня 1940 р., тільки за годину до встановленого строку, в 11 годин дня, румунський уряд повідомило НКІС, що він «бачить себе зобов’язаним прийняти умови евакуації, передбачені в радянській відповіді». Коронна Рада й уряд вважали «себе зобов’язаними прийняти умови» — «повернути Бессарабію Радянському Союзу», а також передати йому Північну Буковину — у порядку «відшкодування […] того величезного збитку, що був завданий Радянському Союзу й населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії». Такі дії кваліфікуються в міжнародному праві як «легітимна угода». Радянсько-румунська границя, встановлена угодою від 28 червня 1940 р., була закріплена мирним договором з Румунією, підписаним 10 лютого 1947 р. Радянському керівництву вдалося врегулювати Бессарабське питання не тільки фактично, але і юридично. Спекуляції із приводу правомірності дій уряду СРСР в 1939-1940 гг. позбавлені підстав.

СРСР одержав територію площею 50 762 кв. кілометра з населенням 3776 тис. чіл. Границя країни, а значить і майбутня лінія фронту, була відсунута на захід на 50-100 кілометрів. У контексті Другої світової війни звільнення Бессарабії й Північної Буковини було рівноцінно успішній наступальній операції двох фронтів. Що особливо цінно, цей результат був досягнутий без воєнних дій, а виходить, і без втрат.

Петро Шорников

З книги «Бессарабский фронт 1918-1940». Видання Інституту історії государства  і права Приднестровського державного університету ім. Т.Г. Шевченко. Тирасполь, «Полиграфист», 2011

 


[1] Народний комісаріат іноземних справ СРСР

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

10 комментариев к “Дипломатична боротьба з Бессарабського питання”

  1. В першому реченні чітко прглядається слово росія а не рад союз, «від неї» і т.д. ахінея комуніствуючого недобитка, румуни погодилися на ультиматум, бо знали що скоро повернуть собі все разом з одесою аж до бугу

  2. Не знаю, чому у вас там проглядається Росія, коли на той час це був такі Радянський Союз. Хоча, слід зазначити, що вам часто щось бачиться не те, що написано, а щось інше. Може варто до окуліста звернутися, або, щоб виправити сприйняття реальності — до іншого спеціаліста?… Ну, а кого вважати недобитками, то це залежить від конкретного історичного періоду.
    Щодо рішення румунів, про те, чому вони погодилися на ультиматум, то ви це вже писали, при чому, так само — «зі стелі». Повторюєтеся… Шорников, на відміну від ваших домислів і вигадок, спирається на документи — протоколи засідань коронної ради Румунії.
    Доречи, в Радянському Союзі теж майже ніхто в 1941 році не сумнівався, що повернуться і повернулися не на 3 роки, як румуни.
    До того ж, яке це має значення, чому вони погодилися, чому пішли? Головне, що пішли…

  3. Я щось цього wehr не можу зрозуміти — що воно таке?! То він нібито за незалежність, то за фашистів валує, то за румунів – аж верещить, захищає їх, радіє, що вони у 1941-му повернулися аж до Одеси і Бугу! Якесь воно таке бридке!

  4. та воно, Інга, таке і є! Ще можно зрозуміти, що не подобається комусь там Сталін, радянська влада — це справа кожного. Та вехрю,чомусь дуже не подобається, що Сталін повернув Бессарабію, Буковину, Західну Україну до складу СРСР. Воно не розуміє, що який би той Сталін не був, але саме він фактично створив Україну у її сучасних кордонах. Та, скоріш за все вехр і подібні йому це розуміють, та виють від досади, що з таких як він ніхто ні на що подібне в українській історії не був здатний. Або усіляки вехр-яші працюють на іноземні спецслужби (агенти впливу), зацікавлені в тому, щоб частина території України відійшла до їх країн.

  5. та цей wehr напевне правнук якось недобитка-петлюрівця і внук недобитка-поліцая з румунських прихвостнів часів війни

  6. Товариши і панове відвідувачі сайту, не бажаючи обмежувати єдине досягнення української «незалежності» – відносну свободу слова, все ж такі хочу нагадати, що вона є відносною і у нас на сайті. Тому прошу утриматися від крайніх суджень щодо осіб коментаторів, а особливо – щодо осіб їх предків, якщо такі висловлювання і судження не мають реального підтвердження.

  7. 1. Сталіну дякувати нема за що, ні румунам, ні фашистам, ні полякам бо в 1918 році український люд був в одній державі і Закарпаття і ЗУНР і УНР і всі вищеназвані зробили все, щоб таке об»єднання не відбулось. Так вийшло, знаєте, що Сталін багато чого «творив» особливо в кордонах, це і Польща і Німеччина і Фінляндія цим він небагато відрізнявся від Гітлера чи Антонеску, так, що я би не закликав їм низько кланятися.
    2. Раз вас цікавить моя генеалогія, ось вона: мав двох рідних дідів, один рятувався від «покращення» в 32-му на Донбасі (вам бесарабцям не зрозуміти, у вас того не було), завдяки цьому дожив до призовного віку і пішов на петрозаводському напрямку розказувати про переваги сталіна фінам, невдячні фіни відплатили обмороженнями та контузією, поки лікувався, готував новобранців парашутистів, ватутін задумав визволити харків в 1942-му, з того вийшов тільки барвенковський котел і полонені, яких у ссср не було, оскільки місценародження діда було недалеко від річки Лядова, а може тому, що на тому відтинку фронту наступали румуни (в полон брав брат-хорват доречі), діда з перебитою лівою рукою відправили в концтабір до румунів, оскільки дід був «пан-офіцер» (в румунів же прості селяни в лейтенантах не ходили :)), то їх працювати не водили, але й їсти крім гнилих буряків не балували, на відміну від американських пілотів (у них полонені були) перебування яких в таборі мало відрізнялося від курорту, благо й Дунай поряд. Потім прийшли наші, визволили з тяжкої неволі, записали до штрафбатальйону і гайда визволяти, чи то пак ліпше сказати штурмувати укріплення на Балатоні і Будапешт. Знов важке поранення (але «змив кров»ю» так сказати )в лютому 1945-го, зустріч в госпіталі перемоги, повернення в ніким не порушений колгосп (німцям теж припала до душі така рабська праця)
    інший мій дід був замалий для цієї війни, але пережив угорську окупацію, визволення, приєднання до ссср в 1945, відслужив 7 років десь в степах казахстану (чим не тюрма?)
    тому я й дивуююсь, як легко люди кланяються окупантам, хай московським, хай таким, що порозумнішали (і то тільки після війни і рухів опору!), які б вони не були добрі, (за чеських окупантів в Закарпатті вам ніхто слова поганого не скаже) якого біса їм кланятися?
    P.S. Ну які з вас бесарабці? Етнографічно ви подоляни тому мені з вами й цікаво

  8. якщо вже Вам так хочеться, хай ми будемо етнографічно — бессарабські подоляни. Так буде точніше, хоча і не точно, адже різного між нами (етнографічно) не набагато менше, ніж спільного.
    Щодо попередньої Вашої тиради, то слід зазначити, що вона не пояснює того, цілком вірного здивування Інгі, щодо Вашого словоблудія з приводу приєднання Північної і Південної Бессарабії до України, а також, щодо Вашого милування військовими здобутками румунів під час окупації України в 1941-му році.
    Не є важливим, якою була, чи скоріше нібито могла бути Україна у 1918 р., адже вона не відбулася, не знайшлося людей, які були здатні зробити таким чином, щоб вона відбулася. І Україна, як би там не було у віртуальній малореальності 1918-го року, відбулася в сучасних кордонах, як то правильно зазначено в коментарях, саме завдяки Радянській владі і Сталіну, зокрема. Ну й ще трошки — завдяки Хрущову.
    А щодо вдячності, то за Бессарабію, Північну Буковину, Західну Україну Сталіну можна дякувати, можна не дякувати, але мерзити його за це – маразм!

  9. Я вам більше скажу, те, чим користувався СРСР і навіть ми зараз, створено ще за царя і цісаря (хто де) 🙂

  10. wehr: так, особливо гідро — і атомні електростанції, автомобільна, космічна промисловість, той самий нафтогазовий комплекс України, військово-промисловий комплекс, інші великі промислові підприємства, механізація сільського господарства і навіть комунальне господарство (все, від чого на цей час мало що залишилося)… Все це дійсно було створено за царя і цісаря?.. Ну дуже смішно! Давайте порегочемо над цим Вашим дуже «дотепним» жартом!
    А якщо брати Бессарабію і Буковину то тут цісар і цар стільки набудували (і румунські королі біля них) що життя сільського населення і більшості населення містечок аж до 1944 року жодним чином не відрізнялося від того, що було у середньовіччі (той самий уклад, таке ж саме житло, ті самі інструменти, ті самі методи ведення господарства, однакова їжа та споживання в цілому, тощо)
    Від царських часів залишилися тільки залізниця (частина сучасної) і окремі будівлі поміщицьких маєтків. А по решті території України — та сама залізниця, і лише зачатки більш-менш сучасної (на той час) промисловості і шахтодобування. Ну ще й досить багато цукрових заводів і може — ще дещо по дрібницях. А забув — ще досить непоганий морській і річковий флот, який втім, природно, не дотягнув до наших часів.

Залишити коментар