admin on 24th Листопад 2020

О. Кучерявий

 

Ми продовжуємо публікацію статей про походження і історію родів гвіздівчан. На сайті вже публікувалися 2 статті про роди Кучерявих і Москалюків. Сьогодні про ще один гвіздівецькій сільський рід – Грушецьких.

Щодо роду гвіздівецьких Грушецьких, як і стосовно роду Кучерявих, ми на цей час маємо найбільш достовірні відомості про те – хто є їх родоначальником, а також – коли і звідки вони взялися у селі?  У 1822 році в Гвіздівцях проживали лише 2 родини Грушецьких. Один з них – Андрій Грушецький, приблизно 1776 року народження і станом на 1822 р. він вже був вдівцем з 3-ма дочками (Марія, Анна, Єлена). Продовження його роду надалі в історичних документах не прослідковується. Другим був Леонтій Грушецький, приблизно 1761 року народження, одружений на Євдокії Стефанівні, приблизно 1774 – 1778 року народження. У них вже були і сини і дочки та саме від його синів ї пішли всі Грушецькі.

 

Запис про Андрія Грушецького у реєстраційній книзі гвіздівецької Архангело-Михайлівської церкви за 1822 рік.

 

Запис про Леонтія Грушецького у реєстраційній книзі гвіздівецької Архангело-Михайлівської церкви за 1822 рік.

 

Запис про Леонтія Грушецького у загальнодержавному перепису населення 1824 року.

Зокрема, у Леонтія Грушевського були син Феодосій, що народився приблизно у 1806-1809 роках і син Олександр, що народився приблизно у тому ж 1822 році. У Олександра і його дружини Єфімії Остафіївни (приблизно 1833 року народження) народився син Євфімій (сільське побутове ім`я – Віхтеній). Рік його народження ми не знаємо, але знаємо, що не раніше 1855 року. Євфімій, який згодом став учасником російсько-турецькой війни 1877-1878 років, дожив до 1947 року і його внук – Федір Миколайович Грушецький, зі слів діда Євфімія (Віхтенія) розповідав, що їхні предки перебралися у Гвіздівці з села Грушки під Могилевом-Подільським.

І дійсно, в Могилів-Подільському районі Вінницької області досі є село Грушка. Більш того, нам відомо, що поміщик Подільської губернії Вітте (батько, або скоріше дід майбутнього прем’єр-міністра Російської імперії) в листі головуючому в Диванах Молдавії та Валахії сенатору С.С. Кушнікову 27 грудня 1810 року, повідомляючи про втечу з його сіл у Хотинський повіт селян, які рятувалися від рекрутських наборів – Грушецького та Демшани, просив посилки військових команд на допомогу його нишпоркам, тому що «навпаки зухвалості Хотинської райї мужиків, які насильницьким чином вкривають або видирають втікачів мужиків» у його повірених, «адже назад тому півтора року сталося бути моїй людині, посланій на відшукання втеклих, майже до смерті від мужиків побитій»[1]. Таким чином, є достатні підстави вважати, що перші Грушецькі втекли в Гвіздівці з с. Грушки, що належало поміщикові Вітте не пізніше середини 1809 року.

Ще багато цікавого може розповісти про історію свого роду мешканець м. Сокиряни, виходець з с. Гвіздівці Грушецький Федір Миколайович, якій у свій час – перші післявоєнні роки, був в селі першим, хто мав фотоапарат і був, так би мовити – одним  з перших фотолітописців села.

Не можна достеменно стверджувати, що саме перші гвіздівецькі Грушецькі потрапили під захист селян, які не дали їх повернути поміщикові. Грушецькі є і в інших селах колишнього Хотинського повіту, а невдала спроба поміщика повернути перших втікачів могла призвести до повторення цього іншіми селянами села Грушки. Доречи, не факт, що вони дійсно рятувалися від рекрутських наборів, адже то поміщик міг «прибрехати» для надання значимості свого звернення.

Втім, судячи з того, що Грушецькі в селі Гвіздівці залишилися, звернення поміщика Вітте не мало успіху, незалежно від того, якого саме Грушецького (гвіздівецького або в іншому селі) воно стосувалося. Кріпосних селян – втікачів, якщо вони потрапляли у Північну Бессарабію, задністровським поміщикам здебільшого не віддавали.

Але все ж на користь того, що у зверненні подільського поміщика йдеться все ж про одного з гвіздівецьких Грушецьких побічно вказує те, що на той час в Гвіздівцях вже господарював достатньо впливовий і хитрий поміщик Іоан Кешко. Він, як відомо, був і сам дуже ласий до чужого, а коли чуже потрапляло до нього, він до нього швидко звикав і ні коли не віддавав, використовуючи будь які важелі. І, навіть, якщо представники влади якимсь чином намагалася допомогти Вітте, Кешко цілком міг «порішати питання» з відповідними чиновниками, що займалися перевіркою скарги Вітте. Звісно, що Кешко, якщо це було саме таким чином, турбувався не про благополуччя біглого селянина Грушецького. Хоча в Бессарабії кріпацтва не було і Грушецький потрапивши в Бессарабію, ставав вільним селянином, все ж Кешкові було важливо мати в Гвіздівцях побільше селян, щоб використовувати їх працю в інтересах помістя, яким він на той час розпоряджався. Таке було дуже розповсюдженим явищем в ті і навіть в більш пізні часи: поміщики Бессарабії намагалися перетягнути у свої помістя побільше селян з інших губерній і не «гнушалися» переховувати кріпосних, що втекли від задністровських поміщиків.

 

***

 

Грушецькі на цей час мабуть не входять в число найбільших сільських родів, але його представники досить істотно відзначилися в історії Гвіздівців.

Зокрема, вже згаданий учасник Російсько-турецької війни 1877-1878 років Грушецький Євфімій Олександрович є найстарішим з відомих нам на цей час гвіздівчан – учасників воєн.

З числа гвіздівецьких Грушецьких досить багато чоловіків були мобілізовані до діючої армії в період Першої Світової війни 1914-1918 років. Оскільки наявні у нас відомості, нажаль здебільшого стосуються лише тих учасників 1-ої Світової війни, які важко захворіли або були поранені чи вбиті, ми знаємо з їх числа імена лише вісьмох Грушецьких. Доречи, серед них 2 синів Грушецького Євфімія Олександровича. Двоє з Грушецьких загинули у боях, троє були поранені. Відомості про них всі можуть почитати у відповідному розділі Книги пам’яті села Гвіздівці на сайті «Гвіздівці».

Семен Спиридонович Грушецький (праворуч)

З учасників Хотинського повстання проти румунських окупантів (1919 р.) і революційних подій та наступної боротьби з окупантами нам відомий Грушецький Семіон (Семен) Спиридонович (17.11.1897 — 25.11.1981) Після повернення з війни і участі в Хотинському повстанні він не припинив боротьбу і з 1929 року став  членом Комуністичної партії Румунії, діяв у підпіллі. З 1931 року він – член підпільного ревкому (революційного комітету) і підпільного Хотинського обласного комітету. У 1934 році підпільну організацію було викрито і Грушецького С.С. засуджено до 6-ти місяців і 1-го дня ув`язнення., 10 тис. леїв штрафу і до позбавлення громадянських прав на 10 років. Після звільнення села Гвіздівці радянськими військами у 1944 році він воював на фронтах Великої Вітчизняної війни і саме він став одним з перших голів виконавчого комітету сільської ради. Одночасно слід підкреслити, що саме його заслугою є те, що за всі роки радянської влади ні коли не припиняла діяльність гвіздівецька Свято-Дмитріївська церква, попри неодноразові намагання її закрити. Семен Спиридонович, використовуючи свій досить вагомий в області авторитет, обережно але наполегливо добивався, що би таке рішення не було прийняте.

 

Грушецький Микола Семенович

У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 років до складу Червоної Армії було мобілізовано щонайменше  14  Грушецьких. З них щонайменше 2 загинули та зникли без вісті (що, на цей час можна вважати одним і тим самим). Бойовими нагородами був відзначений щонайменше один з представників роду – син вже згаданого Грушецького Семена Спиридоновича – Микола Семенович Грушецький (14.12.1922 – 24.06.1970), якій з 1944 року воював у складі 2-го Українського фронту в Румунії, Угорщині, Австрії, був нагороджений бойовими нагородами. Після завершення війни з Німеччиною, у складі свого військового підрозділу брав участь у війні з Японією (Маньчжурія).

Грушецька (Голяк) Олександра Семенівна у 1945 році

Після завершення бойових дій і демобілізації Микола Семенович працював в органах прокуратури Чернівецької області, став видатним працівником органів юстиції СРСР, багато років працював прокурором Чернівецької області.

Донька Семена Спиридоновича – Грушецька (згодом – Голяк) Олександра Семенівна (1925 – 2009) теж багато років, а саме з 1965 до 1975 року обиралась головою виконавчого комітету Гвіздівецької сільської ради, користувалася великою повагою односельців, за працю була нагороджена орденами «Трудового Красного знамени» і «Знак почёта».

_______________________________________________

[1] О.П. Кучерявий, О.М. Мандзяк. Гвіздівці. Шляхами століть. К-Под., Аксіома, 2019, стор. 99. Першоджерело – Анцупов И.А. Народная колонизация Бессарабии в первой трети XIX в. // Ученые записки Кишиневского государственного университета. Том XXXV. – Кишинев, 1958, стор. 8.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар