«Ми йшли не схиляючись в рівнім строю.
За щастя народу, за землю свою».
Спогади про важкі роки Великої Вітчизняної війни знову і знову тривожать серце. Часто замислююсь над тим, скільки крові треба було пролити, скільки вистраждати, щоб ми могли спокійно жити.
Я народився у Гвіздівцях. Тут пройшло моє дитинство. Мені і моїм ровесникам було по 7-10 років, коли почалася війна. Батько пішов на фронт з перших днів і воював до остаточної перемоги над ворогом. І не лише мій батько. А в селі сотні дітей залишились з матерями і бабусями. Гвіздівці весь воєнний період жили за девізом: „Усі сили на допомогу воїнам — визволителям для перемоги ворога».
Великим патріотизмом і силою волі були сповнені люди. Особливо мені хочеться відзначити ці високі громадянські цінності в жительки мого села Олександри Семенівни Грушецької (по чоловікові — Голяк). Саме вона з 1941 по 1945 роки була ініціатором, лідером в організації і мобілізації нас, ще зовсім юних, на збір продуктів харчування, одягу, взуття, фруктів, овочів, які відправляли нашим захисникам — воїнам Радянської Армії.
Олександра Семенівна як секретар комсомольської організації зуміла об’єднати нас, а ми зверталися до жителів села, і вони з розумінням підтримали це добре починання.
Хочу назвати окремі прізвища цього юного гурту: Федір Грушецький, Сергій Гангал, Оля Москалюк, Ліда Ткач, Іван Барчук, Маруся Бучко, Анастасія Барчук, Михайло Мартофляк, Надя Грушецька, Валя Олійник, Марія Чекан, Вася Голяк, Катя Димак, Микола Бурченко, Володимир Козороз. Сьогодні вже багатьох з них, на жаль, немає в живих.
Усе село включилось у цю акцію допомоги фронту, особливо люди старшого покоління. Вони варили їжу, пекли хліб, плели теплі вовняні панчохи, ділилися одягом…
Пригадую такий випадок, як на мою думку, патріотичний і повчальний, особливо для молодого покоління.
Я зайшов на подвір’я, де стояла старенька хата. В ній мешкав учасник російсько-японської війни Никифор Гуцул. Кажу йому, що в селі діє акція допомоги фронту під керівництвом Олександри Семенівни Грушецької. А він мені відповідає: „Я чув, що маленькі діти приходять у сім’ї за цією допомогою. Я готовий віддати солдатам усе, що в моєму господарстві є, навіть своє серце, бо знаю, що таке війна». І передає мені в торбину великі два куски сала, два куски бринзи і спечений великий хліб.
Таких людей, як Никифор Гуцул, у селі було сотні. І хоча їх уже немає серед нас, вони своєю щирістю, добротою живуть і досі. З великою повагою називаю їхні прізвища, щоб знали про них діти, внуки, правнуки: Никифор Ткач, Василь Рибак, Павло Бучко, Павло Голяк, Іван Пижівський, Порфирій Кучерявий, Параска Тодоріка, Єлизавета Бучко, Степан Видиш та багато, багато інших.
Багато часу, як нема війни. Посивіли вже наші ветерани, котрісь уже пішли у пам’ять.
І ось настав довгожданий вистражданий березень 1944 року. До гвіздівчан дійшли чутки, що наші визволителі вже на станції Сокиряни і рухаються в напрямку нашого села. Через деякий час побачили, як на конях розвідники прямують до першого будинку, в якому жив згаданий Никифор Гуцул. Він зустрів їх із хлібом — сіллю, запросив до господи. А через хвилин десять вийшли й попрямували в центр села, де біля церкви зібралося багато — багато людей. І саме тут з хлібом — сіллю на білому вишитому рушнику зустріли наших розвідників — визволителів Олександра Семенівна Грушецька, Марія Петрівна Груба, Катерина Георгіївна Остапчук.
З коротким словом до воїнів звернувся священик села, і через десять хвилин вони рушили в напрямку села Романківці.
Через кілька днів в село ввійшло багато радянських солдатів, яких радісно зустрічало населення села. А вони рухались на захід.
Мої односельчани, які зібралися біля церкви, раділи і плакали, бо відчували, що на шляху до лігва ворога наших захисників чекають важкі випробування, смертельні рани…
У переддень великої перемоги над німецьким фашизмом хочу назвати Олександру Семенівну, як організатора великої і надзвичайно важливої роботи, яку вона проводила в селі під час війни, людиною з великої літери. Бо саме їй притаманні оті три П — патріотизм, професіоналізм, порядність. Наполегливістю і цілеспрямованістю, добротою, щирістю до людей ця енергійна жінка завоювала шану і авторитет не тільки в Гвіздівцях, районі, а й в області. Свідченням цього було те, що вона більше 10 років працювала головою сільської ради. Не було жодної сім’ї в селі, щоб вона не знала їх матеріальних і побутових умов. Особливо турбувалась про матерів і жінок, чоловіки і сини яких загинули на війні, дітей — сиріт.
Шановна Олександре Семенівно! Дозвольте мені через мою улюблену газету „Дністрові зорі» щиро привітати Вас, усіх ветеранів війни, матерів, солдатських вдів, усіх односельчан з 60-річчям Великої Перемоги.
Бажаю неба безхмарного, настрою гарного, щастя вродинах, добрих новин від кожної днини. Хай у ваших серцях повсякчас горять три зірочки — Віра, Надія і Любов.
Володимир ГАНГАЛ, ветеран праці м. Сокиряни.
На знімку: О.С. Грушецька, 1945 рік
За публікацією в районній газеті „Дністрові зорі», 2004-2005 р. (точна дата публікації не відома).
Автор — Гангал Володимир Васильович (нині — покійний)
Мітки: 1944, 1945, археологія, Бессарабія, Буковина, велика, війна, Вітчизняна, волость, Гваздауци, Гвіздівці, Гвоздівці, Гвоздовцы, Гвоздоуць, географія, голова, допомога, дослідження, друга, історія, комсомол, краєзнавство, минуле, Молдова, область, Північна, повіт, Подністров'я, район, світова, Секурянська, Секурянський, село, сільрада, Сокирянський, Сокирянщина, СРСР, сучасність, Україна, УРСР, фронт, Хотинський, Чернівецька
Залишити коментар