Війна пройшла крізь наші долі

«Ми йшли не схиляючись в рівнім строю. 

За щастя народу, за землю свою».

Спогади про важкі роки Великої Вітчизняної війни знову і знову тривожать серце. Часто замислююсь над тим, скільки крові треба було пролити, скільки вистраждати, щоб ми могли спокійно жити.

Я народився у Гвіздівцях. Тут пройшло моє дитинство. Мені і моїм ровесникам було по 7-10 років, коли почалася війна. Батько пішов на фронт з перших днів і воював до остаточної перемоги над ворогом. І не лише мій батько. А в селі сотні дітей залишились з матерями і бабусями. Гвіздівці весь воєнний період жили за девізом: „Усі сили на допомо­гу воїнам — визволителям для перемоги ворога».

Великим патріотизмом і си­лою волі були сповнені люди. Особливо мені хочеться від­значити ці високі громадянські цінності в жительки мого села Олександри Семенівни Грушецької (по чоловікові — Го­ляк). Саме вона з 1941 по 1945 роки була ініціатором, лідером в організації і мобілізації нас, ще зовсім юних, на збір про­дуктів харчування, одягу, взут­тя, фруктів, овочів, які відправ­ляли нашим захисникам — воїнам Радянської Армії.

Олександра Семенівна як сек­ретар комсомольської органі­зації зуміла об’єднати нас, а ми зверталися до жителів села, і вони з розумінням підтримали це добре починання.

Хочу назвати окремі прізви­ща цього юного гурту: Федір Грушецький, Сергій Гангал, Оля Москалюк, Ліда Ткач, Іван Барчук, Маруся Бучко, Анастасія Барчук, Михайло Мартофляк, Надя Грушецька, Валя Олійник, Марія Чекан, Вася Голяк, Катя Димак, Микола Бурченко, Володимир Козороз. Сьогодні вже багатьох з них, на жаль, немає в живих.

Усе село включилось у цю акцію допомоги фронту, особ­ливо люди старшого поколін­ня. Вони варили їжу, пекли хліб, плели теплі вовняні пан­чохи, ділилися одягом…

Пригадую такий випадок, як на мою думку, патріотич­ний і повчальний, особливо для молодого покоління.

Я зайшов на подвір’я, де стояла старенька хата. В ній мешкав учасник російсько-японської війни Никифор Гу­цул. Кажу йому, що в селі діє акція допомоги фронту під керівництвом Олександри Се­менівни Грушецької. А він мені відповідає: „Я чув, що маленькі діти приходять у сім’ї за цією допомогою. Я готовий віддати солдатам усе, що в моєму господарстві є, навіть своє серце, бо знаю, що таке війна». І передає мені в торбину великі два куски сала, два куски бринзи і спечений великий хліб.

Таких людей, як Никифор Гуцул, у селі було сотні. І хоча їх уже немає серед нас, вони своєю щирістю, добротою жи­вуть і досі. З великою повагою називаю їхні прізвища, щоб знали про них діти, внуки, правнуки: Никифор Ткач, Ва­силь Рибак, Павло Бучко, Пав­ло Голяк, Іван Пижівський, Порфирій Кучерявий, Параска Тодоріка, Єлизавета Бучко, Степан Видиш та багато, ба­гато інших.

Багато часу, як нема війни. Посивіли вже наші ветерани, котрісь уже пішли у пам’ять.

І ось настав довгожданий вистражданий березень 1944 року. До гвіздівчан дійшли чутки, що наші визволителі вже на станції Сокиряни і рухаються в напрямку нашого села. Через деякий час поба­чили, як на конях розвідники прямують до першого будин­ку, в якому жив згаданий Ни­кифор Гуцул. Він зустрів їх із хлібом — сіллю, запросив до господи. А через хвилин де­сять вийшли й попрямували в центр села, де біля церкви зібралося багато — багато лю­дей. І саме тут з хлібом — сіллю на білому вишитому рушни­ку зустріли наших розвідників — визволителів Олександ­ра Семенівна Грушецька, Ма­рія Петрівна Груба, Катерина Георгіївна Остапчук.

З коротким словом до воїнів звернувся священик села, і че­рез десять хвилин вони руши­ли в напрямку села Ро­манківці.

Через кілька днів в село ввійшло багато радянських солдатів, яких радісно зустрі­чало населення села. А вони рухались на захід.

Мої односельчани, які зібра­лися біля церкви, раділи і пла­кали, бо відчували, що на шля­ху до лігва ворога наших за­хисників чекають важкі вип­робування, смертельні рани…

У переддень великої перемо­ги над німецьким фашизмом хочу назвати Олександру Семенівну, як організатора вели­кої і надзвичайно важливої ро­боти, яку вона проводила в селі під час війни, людиною з великої літери. Бо саме їй прита­манні оті три П — патріотизм, професіоналізм, порядність. Наполегливістю і цілеспрямо­ваністю, добротою, щирістю до людей ця енергійна жінка завоювала шану і авторитет не тільки в Гвіздівцях, районі, а й в області. Свідченням цього було те, що вона більше 10 років працювала головою сільської ради. Не було жодної сім’ї в селі, щоб вона не знала їх матеріальних і побутових умов. Особливо турбувалась про матерів і жінок, чоловіки і сини яких загинули на війні, дітей — сиріт.

Шановна Олександре Семенівно! Дозвольте мені через мою улюблену газету „Дніст­рові зорі» щиро привітати Вас, усіх ветеранів війни, ма­терів, солдатських вдів, усіх односельчан з 60-річчям Вели­кої Перемоги.

Бажаю неба безхмарного, настрою гарного, щастя вро­динах, добрих новин від кож­ної днини. Хай у ваших серцях повсякчас горять три зіроч­ки — Віра, Надія і Любов.

Володимир ГАНГАЛ, ветеран праці м. Сокиряни.

 На знімку: О.С. Грушецька, 1945 рік

За публікацією в  районній газеті „Дніст­рові зорі», 2004-2005 р. (точна дата публікації не відома).

Автор — Гангал Володимир Васильович (нині — покійний)

Мітки: 1944, 1945, археологія, Бессарабія, Буковина, велика, війна, Вітчизняна, волость, Гваздауци, Гвіздівці, Гвоздівці, Гвоздовцы, Гвоздоуць, географія, голова, допомога, дослідження, друга, історія, комсомол, краєзнавство, минуле, Молдова, область, Північна, повіт, Подністров'я, район, світова, Секурянська, Секурянський, село, сільрада, Сокирянський, Сокирянщина, СРСР, сучасність, Україна, УРСР, фронт, Хотинський, Чернівецька