admin on 1st Апрель 2020

Хоча, на сьогодні – в «часи короновірусу», тема зібрань людей, м’яко кажучи, не дуже актуальна, але сподіваємося, що ці часи в найближчому майбутньому минуть, тому все ж пропонуємо відвідувачам сайту етнографічну публікацію про вечорниці та подібні традиційні форми дозвілля, які, на жаль, здебільшого відходять у минуле.

Публікація складається з 2-х частин: одна розповідає про те, як то відбувалося в Україні в цілому, а друга частина — як відбувалося у Гвіздівцях.

&&&

 

В Україні здавна сформувалися різні форми громадського дозвілля молоді. Найпоширенішими серед них були вечорниці та досвітки, а в літній період — вулиця, колодки.

Вулиця збиралася від ранньої весни до того часу, коли закінчувались осінні польові роботи й розпочиналося виготовлення полотна (у народному побуті кожна сезонна праця мала свій чітко означений час). Навіть якщо тривав ще великий піст, але була рання й тепла весна, дівчата в неділю, а іноді й у суботу, збиралися десь в улюбленому місці — на вигоні, коло ставу, річки, або ще десь на кутку поспівати веснянок, повеселитися з парубками. Під час цього виконувалися певні обряди на означення того місця, своєрідні прийоми шлюбної дівочої магії.

І. Є. Рєпін. Вечорниці. 1881. Полотно, олія. Російська державна Третьяковська галерея. Москва

Практично по всій території України на місці зборища закопували кашу у горщику (або в яєчній шкаралупі), щоб молодь кишіла на тому місці як каша, крутили веретено, щоб так само і вулиця в них крутилася, закопували голку гострим кінцем в землю, палили деркач і посипали вулицю попелом, щоб на неї дерлася молодь з інших кутків, припалювали ложки, щоб молодь не вечеряла вдома, а крутилася на вулиці, проколювали чобота голкою з ниткою і волочили нитку вулицями, щоб молодь не збиралася більше ніде, а тільки на їхньому місці тощо. Дівчата прагнули заманити побільше парубків на свою вулицю. Від Великодня до Вознесіння вулиця збиралася щодня, а від Вознесіння до Покрови лише напередодні свят, у неділю і в свята.

Вечорниці та досвітки розпочиналися в різний час — від Першої (Успіння, 28.08) до Другої Пречистої (Різдво Пресвятої Богородиці, 21.09); від Семена Літопроводця (14.09), Покрови (14.10), від Кузьми та Дем’яна (14.11), від Михайла (21.11), від Різдва і тривали переважно до початку Великого посту — як правило, в період довгих осінніх та зимових вечорів.

 

Вечорниці не мали єдиної загальноукраїнської форми проведення і різнилися не лише своїми регіональними особливостями, але й назвами (бесідки, досвітки, оденки, посиденьки, вечірки (вечерки), супрядки, вечереньки). Аналогічні зібрання молоді відбувалися і серед інших слов’янських народів (в Росії – «посиденьки», в Білорусії – «вечерки», в Болгарії – «селянки», в Польщі – «посєди», в Чехії – «прядки» тощо.

На вечорниці приходили або заради забави, або задля виконання певної господарської роботи, частіше ж поєднували працю та відпочинок. Саме через це різних регіонах України мали вони різні назви і форми. У центральній Україні здебільшого збиралися для спільної праці, а вечорниці та досвітки закінчувалися вечерею. На Поділлі та Волині збиралися дівчата і молодиці в одну хату на «толоку» або на «оденки» — дерти пір’я, прясти, лущити квасолю чи кукурудзу. Толока також закінчувалася танцями, співами, застіллям. На Подільсько-Волинському пограниччі вечорниці називалися просто «забава».

Вечірній, вуличний варіант оденок. Полтавщина.

На оденки збиралися вдень або надвечір і працювали до 10 годин вечора або до півночі. Хлопці на оденки не приходили, щоб не заважати роботі.

 

У Галичині, на Буковині й Закарпатті вечорниці відбувалися так само, як і скрізь. Різниця полягала лише в тому, що тут не було вечері, а якщо й була, то дуже скромна; в такий спосіб відзначали лише початок та кінець вечорничного сезону. Крім того, тут на вечорниці з’являлися не лише хлопці та дівчата, але й старші жінки й чоловіки, що дуже впливало на характер вечорниць — перебуваючи під суворим контролем старших, молодь почувала себе скуто. До того ж у цих регіонах вечорниці розходилися рано, до півночі, й не було прийнято ночувати у вечорничній хаті. Така саме форма вечорниць була й на Лемківщині. У них брали участь навіть молодиці і люди похилого віку.

На Гуцульщині вечорниці не були особливо популярними, бо гуцульські дівчата рано виходили заміж, бувало, і в 14 років. У горах рідко можна було побачити дорослу дівчину, зате багато було молодих жінок. Тому на вечорниці, які відбувалися тут в хатах заможних господарів, разом з приходили й молоді сім’ї.

Поза Галичиною, Буковиною, Закарпаттям одруженим ходити на вечорниці було зась. Уже на Волині суворо заборонялося відвідувати вечорниці подружжям, хоча тут охоче запрошували старших людей, які зажили слави гарних оповідачів: «Прийде старий Аврамець, йому зараз давали почесне місце десь коло столу чи на лавці, і всі його слухали, що він бреше, а він понарозказує всього — то про домовиківу то про чортів,- і все сам бачив».

Що ж стосується одружених, то в с. Губча, наприклад, про одну молоду сім’ю розповідають таку бувальщину: «Один чоловік тільки оженився, був на роботі в лісі, намучився, прийшов увесь брудний додому. А вдома жінка просить його: «Ходімо на вечорниці!» Він каже: «Ти візьми помий мені чоботи!» А вона каже: «Чого я маю тобі чоботи мити, я що, наймичка?» А він каже: «А я що, дід, що буду водити тебе на вечорниці? Іди сама!» А вона руками лице закрила та в плач! А баба з печі каже: «От і вже й вечорниці».

Про те, якою глибокою й давньою була ця традиція свідчить весільна пісня, яка побутує на Південній Волині:

 

В. Тропнін. Праля. 1820-ті роки

Через дорогу та й до вдовиці
Ходили вечерниці.
На вечерницях дудочка грає,
Моє серденько крає.
Ой пусти мене, й а мій батеньку,
Цей вечір на досвітки!
— Ой доню моя, неволя моя,
Проси собі Іванка
Ой пусти мене, й а мій Іванку,
Цей вечір на досвітки!
Я сам не піду, тебе не пущу,
Сидім обоє вдома.
А я заграю, а ти заплачеш,
Та й будуть вечерниці

 

Не дозволялося ходити разом на вечорниці рідним братам і сестрам. Частково у зв’язку з цим, молодь в селі здебільшого на окремі гурти, й кожен гурт наймав окрему хату для своїх власних вечорниць. Також суворо дотримувалися почерговості в одруженні. У Єлисаветградському повіті (тепер Кіровоградщина), приміром, молодший брат не смів парубкувати до тих пір, поки старший не одружиться, якщо ж траплялося, що менший парубкував одночасно зі старшим, то казали, що «менший підвернув старшого брата під корито». Тому брати, якщо така можливість була вступали в різні громади або йшли на різні вечорниці.

 

Людмила Іваннікова, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України

За публікацією сайту «Етнографія»

 

&&&

 

А як подібні форми дозвілля відбувалося у Гвіздівцях, в ті часи, коли вони ще були Гвоздовцами, Гвоздауцами і Гвоздівцями?

Про це розповідає глава «Селянський побут» в книзі «Гвіздівці. Шляхами століть»[1]. Ми не будемо тут цитувати всю главу, тим більше, що вона вже публікувалася на нашому сайті.

 

***

 

У Гвіздівцях, найбільш розповсюдженими спільними розважальними заходами були так звані, «годинки»: у день 2–3 дівчини приходили до третьої з куделею, потім іноді приходили з куделями ще дівчата, а деколи і хлопці. Всі сиділи, розмовляли, розповідали байки, новини. Хлопці потроху залицялися до дівчат.

У вечірній час теж відбувалися такі зібрання молоді, з яких передусім можна згадати чутні багатьом «вечорниці» (в інших селах їх називали також «вечурки», «досвітки», тощо), які у Гвіздівцях мали поширення аж до середини 60–х років ХХ–го сторіччя. Чільне місце на цих молодіжних гуляннях посідали різноманітні ігри, забави, танці, змагання тощо. Хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, останні в цей час також нібито «були зайняті роботою» – пряли і шили. Всі розповідали одне одному всілякі бувальщини та небилиці. Причому, що вельми характерно для вечорниць у селах Сокирянщини, в тому числі у Гвіздівцях, оповідачами казок частіше були хлопці, яку завжди знали більше казок ніж дівчата, деколи навіть змагалися між собою в цьому умінні – хто знає найдовшу казку, хто знає їх більше.

У принципі, не істотно відрізнялися і «посидінки» у молдованів, які у них називаються «адунаре» (adunări).

Крім звичайних вечорниць, колись була ще й, так звана, «складчина». Як правило, вона проводилася лише чотири рази на рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою. Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» продуктами і деколи невеличкими грішми та влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями. В обов’язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили до хати, де мав відбутися цей захід, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо. В обов’язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями (хоча алкоголю вживали не багато) й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами.

Пізньої осені, а деколи і взимку молодь розважалася не лише на вечорницях, а й під час традиційних для Гвіздівців спільних сільгоспробіт по обробці зібраного врожаю: молодь приблизно одного віку, одного сільського «кута», за спільною домовленістю, увечері збиралися у когось одного на подвір’ї і майже всю ніч спільно обробляли зібраний врожай. Здебільшого, це було лущення кукурудзи. При цьому спілкувалися, розповідали такі ж самі байки. Наступного вечора, або через декілька вечорів, йшли до іншого і так далі.

Серед суспільних розваг можна також згадати каруселі і колиски у центрі села під час пасхальних свят та Пущеної, як у Гвіздівцях завжди називали Масляну.

Старше покоління гвіздівчан ходили (теж, в основному восени та взимку або у недільні дні) на «посидінки», які проходили увечері у когось в хаті. Горілку та інші алкогольні напої під час таких заходів не пили десь аж до 50–х років ХХ–го сторіччя. Більш молоді співали, деколи танцювали, вели між собою розмови. Старіші на посидінках розмовляли про новини і дуже часто обговорювали відомі їм факти з історії села. Звісно, що також співали разом.

__________________________________________________

[1] О. Кучерявий, О. Мандзяк. Гвіздівці. Шляхами століть. Кам.-Подільський, 2019

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар