admin on 4th Апрель 2013

15 травня 1940 р., у найтяжчий для Великобританії час, прем’єр-288міністр країни Уінстон Черчілль звернувся до президента США Франкліна Рузвельта із пропозицію про надання Англії «у тимчасове користування 40 або 50 старих есмінців» в обмін на британські військово-морські й повітряні бази в Атлантичному океані. Цим листом Черчілль підкидав американцям ідею використовувати у взаєминах між двома країнами схему оренди, або, як це було б це названо зараз, оперативного лізингу.

Рузвельт відразу звернув увагу на запропоновану особливу форму орендних відносин, що на той час уже мала прецеденти в американській історії. Угода «есмінці на бази» відбулася рівно через три місяці.

Черчілль пропонував американському президентові три варіанти взаємодії: безоплатна передача; здійснення поставок на старих умовах оплати готівкою; лізингові відносини або оренда устаткування. Перший варіант був для Англії найкращим. Однак, стосовно, як першого, так і другого варіантів, Черчілль не мав особливих ілюзій, добре знаючи Рузвельта і його можливості в Конгресі. Найбільш реальним вважався третій — організація взаємин між двома країнами на основі оренди або лізингу.

Для Рузвельта це теж був найбільш прийнятний спосіб взаємодії між двома англомовними країнами, оскільки аналіз суспільної думки й різні політичні дискусії, проведені в країні, вказали більшу вигоду передачі озброєння в оренду в порівнянні з наданням кредитів. Крім того, застосування нової ленд-лізівської програми давало можливість не лише відкрити в США нові робочі місця, але й впливати на політику держав — одержувачів допомоги.

На американців найбільше подіяла та форма, в якій висловив пропозицію про надання допомоги Рузвельт: «Уявіть собі, що зайнявся будинок мого сусіда, а в мене на відстані 400 — 500 футів від нього є садовий шланг. Якщо він зможе взяти мій шланг і приєднати до свого насосу, то я зможу допомогти йому згасити пожежу. Що ж я роблю? Я не кажу йому перед цією операцією: «Сусід, цей шланг коштував мені 15 доларів, тобі потрібно заплатити за нього 15 доларів». Ні! Яка ж угода відбувається? Мені не потрібні 15 доларів, мені потрібно, щоб він повернув мені мій шланг після того, як закінчитися пожежа».

За розпорядженням президента в міністерстві фінансів стала поступово створюватися робоча група з розробки законопроекту про ленд-ліз. До роботи підключили співробітників військового й військово-морського міністерств. 10 січня 1941 р. у Сенаті й Палаті Представників почалися слухання по новому законопроектові. 11 березня 1941 р. Закон про ленд-ліз був підписаний, а вже 27 березня Конгрес США санкціонував перше асигнування на військову допомогу в розмірі 7 млрд. дол. Таким чином, Закон запрацював відразу ж після прийняття. Регулювання розрахунків здійснювалося у відповідності з наступними принципами:

1) постачаються матеріали: машини, різна військова техніка, зброя, інші предмети, знищені, втрачені й використані під час війни, — не підлягали оплаті;

2) майно, що залишиться після закінчення війни й придатне для цивільних цілей, належало оплатити повністю або частково на основі наданих США довгострокових кредитів;

3) Закон передбачав і можливу відмову в постачанні матеріалів із причин таємності (у першу чергу, устаткування) і першочергове задоволення потреб власних збройних сил;

4) військові матеріалів, що збереглися, залишалися у країни-одержувача, але уряд США залишав за собою право зажадати їх;

5) устаткування, виробництво якого не було завершено до кінця війни, і ленд-лізівські матеріали, що перебувають на складах урядових закладів США, могли придбаватися країнами, для яких вони замовлені, з наданням американського довгострокового кредиту;

6) строк поставок за законом встановлювався спочатку до 30 червня 1943 р., а потім щорічно продовжувався.

Відповідно до цих умов уряд США укладав угоди із союзними країнами. Кожна держава, що підписала таку угоду повинна була надати фінансовий звіт. Крім цього, країни-лізингоодержувачі брали на себе зобов’язання сприяти захисту Сполучених Штатів і надавати їм допомогу матеріалами, які були в них, а також надавати різні послуги й інформацію.

За Законом про ленд-ліз здійснювалися поставки не лише озброєння, але й промислового встаткування, торговельних судів, автомобілів, продовольства, палива, медикаментів.

22 червня 1941 р., після початку війни Німеччини зі СРСР, Черчілль і Рузвельт пообіцяли Сталіну постачати Радянський Союз максимальною кількістю тих матеріалів, яких не вистачало країні. Для цього у військово-морському міністерстві була розроблена, а в Конгресі США проведена Програма Перемоги, що передбачала збільшення військового виробництва як мінімум у два рази.

1 жовтня 1941 р. у Москві був підписаний Перший Московський Протокол про постачання Радянському Союзу до кінця червня 1942 р. Наприкінці місяця, а саме 30 жовтня Рузвельт повідомив Сталіну, що американські поставки будуть здійснюватися під безвідсоткову позику на суму 1 млрд. дол. з оплатою протягом десятиліття, починаючи із шостого року після закінчення війни (сам закон розповсюдився на СРСР 28 жовтня, тобто за два дні до офіційного повідомлення).

Протягом всієї війни були підписані ще три Протоколи — Вашингтонський, Лондонський й Оттавський, — названі так по місцю підписання. Термін дії першого був визначений з жовтня до 30 червня 1942 р., наступні ж протоколи продовжувалися до липня 1943 р., липня 1944 р., травня 1945 р. Офіційно ленд-лізівські поставки були припинені 12 травня 1945 р., і із цього дня аж до переходу Червоною Армією маньчжурської границі завезення вантажів здійснювався вже по «спецпрограмі 17 жовтня» і додатковому до неї списку Молотова-franklin_RooseveltМікояна. Відповідно до Протоколів визначалися максимальні обсяги військових і цивільних матеріалів, які США й Великобританія могли виділити Радянському Союзу.

У післявоєнний період висловлювалися різні оцінки ролі ленд-лізу. У СРСР часто применшувалася значимість поставок, у той час як за рубежем стверджувалося, що перемога над Німеччиною була визначена західною зброєю й що без ленд-лізу Радянський Союз не встояв би. Сьогодні відношення в нашій країні до допомоги союзників трохи змінилося.

У зв’язку із цим, хотілося б розглянути значимість і постаратися надати найбільш об’єктивну оцінку значенню ленд-лізу. По деяких важливих позиціях без цих поставок армія й народне господарство нашої країни не могли обійтися. Необхідність у подібних іноземних поставках визначалася як недостачею матеріалів, так і можливістю одержання новітніх зразків озброєння для швидкої перебудови власних військових заводів на випуск набагато більшої кількості військової техніки вітчизняного виробництва. Внаслідок, Радянський Союз поступово ставав виробником кращих видів зброї, що дуже допомогло йому надалі — у період «холодної війни».

Начальник Другого відділу Держплану у звіті керівництву вже після закінчення війни, наприкінці 1951 р., торкаючись проблеми нарощування виробничих потужностей у довоєнні роки, відзначав: «Ми йшли майже винятково шляхом будівництва цехів і заводів і не враховували такий важливий резерв, як удосконалення технологічних процесів і впровадження новітніх досягнень науки й техніки».

Не можна скидати з рахунків і кількісний фактор ленд-лізівської допомоги, внаслідок чого були істотно знижені людські втрати. Так, частка поставок по ленд-лізу в загальному обсязі поставок для армії й цивільних потреб становила: по бронетанковій техніці — 16 %; літаках — 15,3 %; бойових кораблях — 32,4 %; зенітній артилерії — 18,4 %; радіолокаційній апаратурі — понад 80 %; тракторах — 20,6 %; металорізальних верстатах — 23,1 %; паровозах — 42,1 %; вантажних і легкових автомобілях — 66,1 %. Ця оцінка дана тільки за кількісними показниками без врахування якісних характеристик машин, їхньої вантажопідйомності, потужності двигуна, прохідності.

1336865243_lend-liz1Втрати по автомобілях протягом війни склали 351,8 тис. од. При цьому число доставлених у нашу країну машин перевищило 427,7 тис. од. Багато проблем доставки людей, вантажів, техніки були зняті за рахунок «фордів», «доджів», «студебейкерів», «остинів».

Номенклатура поставок цивільного промислового встаткування була дуже великою і різноманітною. Наприклад, на Сталінградському тракторному заводі більше половини всіх машин і встаткування отримані по ленд-лізу. Поставлялися виробничо-технологічні лінії й навіть заводи, зокрема, американські нафтопереробні підприємства в Куйбишев, Гур’єв, Орськ, Красноводськ, шинний завод у Москві, завод з виробництва алюмінієвого прокату. Надалі ці підприємства ефективно працювали й у мирний час.

Після закінчення війни, Сполучені Штати направили всім країнам-лізингоодержувачам, пропозицію погасити заборгованість. Уряд США не вимагав оплати військового встаткування й матеріалів, як і передбачалося законом. Але за цивільні поставки: пароплави, паровози, залізничні вагони, трактори, електростанції й інше устаткування, що перебувало у нас за станом на 2 вересня 1945 р., — необхідно було заплатити.

На присвячених цьому питанню переговорах 1948 р. радянські представники погодилися виплатити незначну суму й зустріли добре прогнозовану відмову американської сторони. Переговори 1949 р. теж ні до чого не призвели. В 1951 р. американці двічі знижували суму платежу, що стала дорівнювати 800 млн. дол., однак радянська сторона погоджувалася сплатити лише 300 млн. дол. На думку радянського уряду, розрахунок повинен був вестися не відповідно до реальної заборгованості, а на основі прецеденту. Цим прецедентом повинні були стати пропорції при визначенні боргу між США й Великобританією, які був закріплений ще в березні 1946 р.

5166d4e11140І тільки в 1972 р. у Вашингтоні відбулося підписання угоди про врегулювання розрахунків по ленд-лізу. По цій угоді, СРСР зобов’язався до 2001 р. заплатити 722 млн. дол., включаючи відсотки. До липня 1973 р. були здійснені три платежі на загальну суму 48 млн. дол., після чого подальші виплати припинилися. У червні 1990 р. у ході переговорів президентів США й СРСР сторони повернулися до обговорення боргу. Був установлений новий строк остаточного погашення заборгованості — 2030 р., і сума — 674 млн. дол.

Джерела й література

Архів зовнішньої політики Російської Федерації. Ф. відділу лруку. Оп. 10. Спр. 667, арк. 12, 13.

Російський державний архів соціально-політичної історії. Ф. 82. Оп. 2. Спр. 417. Арк. 203.

Бережков В.М. Как я стал переводчиком Сталина. М., 1998.

Гриф секретности снят. Потери Вооруженных сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах. Под ред. Г.Ф.Кривошеева. М., 1993.

Ильин А. Самолеты союзников по ленд-лизу // Международная жизнь. № 7. 1995.

Кащеев Л.Б., Реминский В.А. Автомобили ленд-лиза. Харьков, 1998.

Котельников В.Р. Авиационный ленд-лиз // Вопросы истории. № 9 — 10. 1991. С. 223 — 278.

Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-министрами Великобритании в Великой Отечественной войне. В 5 тт. Т. 1. Наука. М. 1982 — 1984.

Секретная переписка Рузвельта и Черчилля в период войны / Пер. с англ. М., ТЕРРА. 1995.

Советско-английские отношения во время Великой Отечественной войны. Т. 1. Наука. М., 1984.

Советско-американские отношения во время Великой Отечественной войны. Т. 1. Наука. М., 1984.

Шервуд Р. Рузвельт и Гопкинс. Глазами очевидца. Т. 1, 2. М., Иностранная литература. 1958.

«Известия». 20 червня 1990 р.

«Правда». 31 травня 1955 р.

United States, Department of State. Report on War Aid Furnished by the United States to the U.S.S.R. Wash.: Office of Foreign Liquidation, Lend-Lease Export Summaries, 1945.

Kimball F. The most unsordid act: Lend-Lease, 1939 — 1941. N.-Y., 1973.

Soviet Supply Protocols. Wash., 1947.

Sutton A. Western Technology and Soviet Economic Development, 1930 — 1945. Vol. 1, 2. N.-Y., 1974.

Н. Бутеніна

«Мир истории», 2002, №1

Переклад на українську – сайт «Гвіздівці»

______________________________________________

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар