В ході роботи в Чернівецькому обласному архіві було знайдено чимало цікавих документів, які стосуються історії села Гвіздівці. Значну їх частину становлять судові справі між різними поміщиками та орендарями стосовно прав власності і оренди на гвіздівецькі землі і ліси. Напевне, що більшість відвідувачів сайту знають про таке явище, як рейдерство. Мабуть сучасний читач вважає, що це явище теж є сучасним, але це не так. Скоріш за все, воно існує з тих часів, коли у світі з’явилися перші судові системи. Існувало таке явище і за часів Російської імперії: поміщики і ті, що хотіли стати поміщиками, через судові установи намагалися різними шляхами перебрати на себе власність на ті чи інші помістя.

Особливо активізувалися тогочасні рейдери в періоди після приєднання до імперії нових територій, адже всі ці процеси супроводжувалися війнами, під час яких зникало багато документів щодо прав власності. Рейдери використовували цю ситуацію, створюючи фальшиві документи, знаходячи брехливих свідків та зрозуміло, що використовуючи підкуп суддівських та інших чинів.

Наприклад, аналізуючи судові справи періоду після 1812 року, можна зробити висновок, що в Північній Бессарабії, а може й у інших бессарабських частинах, одною з найактивнійших рейдерських груп були такі собі відставний майор Петро Оніка та Спиридон і Петро Шендря. Наприклад, лише по сучасній Сокирянщині у них були судові позові до Івана Галиці стосовно вотчини Ожов у 1819-1821 роках[1] (сучасне село Ожеве Сокирянського району). Судилися в 1819-1826 роках вони і з поміщиком Матвієм Крупенським за помістя Ломачинці, Вашківці і Дубовка[2].

Щоправда, відразу слід зазначити, що це явище в ті часи було, якщо так можна сказати, більш цивілізованим, ніж в наші часи: майже не було самовільних захоплень помість, або їх значних частин (межові конфлікти рахувати сюди не будемо).

Та все ж не слід вважати, що всі судові процеси за помістя були саме засобом рейдерства. Були і звичайні, нормальні судові з’ясування стосунків – коли якась сторона дійсно вважала, що має більш законні підстави на володіння помістям, ніж інша сторона. Зазвичай, це були спори між спадкоємцями, але не лише між ними.

Ми плануємо розмістити на сайті декілька статей з описом окремих судових справ щодо села Гвіздівці. Вони цікаві не лише суттю спорів між поміщиками. При таких судових розборах з’ясовувалося й фіксувалася безліч найцікавіших історичних фактів, у справах відбиті відомості про багатьох історичних персонажів. Є в них відомості й про інші населені пункти краю.

Та не завжди легко правильно зрозуміти зміст судових справ того часу, адже у судочинстві використовувалися різні старі законодавчі акти, які не відомі навіть більшості сучасних юристів, не досить зрозумілою є і тогочасна юридична термінологія. Та впевнений, що ті хто хоча б трохи знайомі з сучасною судовою системою, дуже здивуються, що вона з того часу, в цілому змінилася не дуже істотно.

Для кращого сприйняття статей по судових справах ми пропонуємо читачам, які цікавляться даною темою, матеріал про те — яке цивільне і цивільно-процесуальне законодавство застосовувалося у Бессарабії в ті часи — в період з 1812 року і до кінця ХІХ-го сторіччя.   Даний матеріал є перекладом на українську найбільш стисло і при цьому повно викладеної статті на цю тему, з російського Енциклопедичного словника Брокгауза й Єфрона, що видавався у 1890-1907 роках.

О. Кучерявий

***************************************************************

По приєднанню Бессарабії до Росії в 1812 р. край перебував у самому жалюгідному стані. Матеріальний і духовний добробут населення був дуже жалюгідним, а юстиція країни вражала своєю безладністю й сваволею, що панувала в ній. Всі позови вирішувалися по особистій сваволі князя; посади продавалися, судді підкуповувалися; у правах на власність панувало вічне безладдя (принципово, нічого не змінилося у нашому краї і до цього часу – прим. перекладача): не було ніде ні архіву, ні канцелярії, куди вносилися б судові рішення. Рішення князя відмінялися його спадкоємцями, і позови постійно відновлялися.

Безвідрадне становище краю звернуло на себе особливу увагу імператора Олександра I. Зберігши за приєднаною областю колишні права й закони, він одним з найголовніших завдань свого законодавства поставив раціональний устрій судової частини, пристосований до місцевих особливостей краю. Положення про устрій судових місць і порядку виробництва в них справ увійшли до «Статуту утворення Бесарабської області», виданого 29 квітня 1818 року.

Для розгляду справ утворені були три інстанції: цинутні (повітові) суди, обласні кримінальний і цивільний суди та Верховна рада. Цинутні суди, яких було 6 по числу цинутів (повітів), вступали у розгляд справ за вимогами і повідомленнями інших присутствених місць, за поданнями цинутного прокуратора й, нарешті, за позовами і скаргами приватних осіб. Для розгляду й вирішення позовів встановлювалися три строки в році: з 20 січня до 20 березня, з 15 травня до 1 липня й з 1 листопада до 20 грудня. Пред’явлення позовів обмежувалося першими чотирма днями кожного строку. Судове виробництво відбувалося молдавською мовою. Справа розглядалася в присутності тяжущихся сторін, а при третій неявці відповідача виносилося на підставі присяги позивача. Свої рішення у справах не понад 1000 левів і інших справах, що не підлягали апеляції, цинутний суд сам зобов’язаний був здійснювати за посередництвом справника або поліції або ж за посередництвом одного або двох своїх членів. На рішення цинутного суду апеляція вносилася безпосередньо до обласного цивільного суду, а третьою інстанцією була Верховна рада, рішення якої визнавалися остаточними, але незадоволеним дозволялася скаржитися в Державну Раду за посередництвом міністра юстиції.

Цей порядок був змінений в 1822 р., коли за височайше конфірмованій доповіді статс-секретаря графа Каподістрії[3] заснований був у Петербурзі тимчасовий комітет для розгляду скарг, поданих на рішення Верховного Бессарабської ради. Істотна зміна була внесена іменним указом 3 серпня 1825 р. У чинність цього указу судова влада була віднята від Бессарабської Верховної ради, а залишені тільки розпорядницька й адміністративна; апеляції ж на рішення обласного цивільного суду повелено було подавати до 2-го департаменту Правительствующего сенату[4], куди суду пропонувалося відсилати дані справи з перекладом їх на російську мову, додавши до цього в перекладі ж виписку тих місцевих законів і звичаїв, якими суд у рішенні своєму керувався, так само як і тих, на які посилався тяжущийся у своїй скарзі. Статут 1818 р. було введено лише у вигляді досліду, а 29 лютого 1828 р. був замінений «Височайше затвердженою» Установою для керування Бессарабською областю, що згодом увійшло в кн. IV т. II ч. 2 Зводу Законів 1857 р. Установа 1828 р. наблизила керування Бессарабською областю до загального порядку губернського керування, а з виданням Зводу Законів судоустрій і судочинство в області визначалися 2 частиною Х тому із окремими вилученнями, зазначеними в ст. 1605-1609 (видання 1857 р.).

Згодом, з розвитком в імперії нових положень з судовій частині, загальні заходи поширювалися й на Бессарабську область. В 1863 р. у Бессарабії призначені були судові слідчі, а в чинність закону 8 квітня 1869 р. на Бессарабську область поширено було дія судових статутів імператора Олександра II, причому в Кишиневі відкритий був в 1870 р. окружний суд, а Бессарабська область прилічена до округу Одеської судової палати.

Незрівнянно раніше заснований був для області комерційний суд. Спочатку комерційний суд відкритий був в 1819 р. у портовому місті Рені для всієї області без усяких вилучень, але згодом за положенням комітету міністрів 2 вересня 1824 р. суд переведений був в 1825 р. у портове ж місто Ізмаїл, з обмеженням відання його містами Ізмаїлом, Рені, Кіліею і Акерманом, але в 1837 р. компетенція його знову поширена на всю область. За Паризьким трактатом 1856 р. Ізмаїл із частиною Південної Бессарабії приєднаний був до Молдавії, і існуючий у цьому місті суд переведений був у Кишинів, з перейменуванням його в Бессарабський, властиво для закінчення не вирішених в Ізмаїлі справ, але в 1859 р. суд був залишений, спочатку у вигляді досліду на 4 роки, а потім термін дії його був невиразно продовжений. Бессарабський комерційний суд існує дотепер, і відання його простирається на всю губернію.

Іменним указом 21 вересня 1878 р. дію існуючих у губернії установ було поширено й на частину Бессарабії, приєднану до Росії за Берлінським трактатом, з тією особливістю, що у знову утвореному Ізмаїльському повіті світові судді призначалися від уряду. Потім 24 січня 1879 р. височайше затверджені були для цієї частини Бессарабії особливі правила, що підлягають дотриманню при розгляді цивільних і кримінальних справ, що виникли при румунському уряді. Нарешті, на Бессарабську губернію поширено дія положення про земських дільничних начальників 12 липня 1889 р. Така історія й сучасне положення судової частини в Бессарабії, але по приєднанні Бессарабської області до Росії імператор Олександр I, «назавжди» залишивши в дії колишні права й закони, тим самим поставив уряду й інше завдання, завдання найбільш важке: з’явилася необхідність з’ясувати самі джерела місцевого права.

Коли за Траяна[5] римське панування затвердилося у древній Дакії, до складу якої входила нинішня Бессарабія, то туди проникнуло й римське право, а згодом під впливом Візантії — право візантійське. Але починаючи з VII по XIII сторіччя Молдаво-Валахія послідовно ставала здобутком готів, гунів, гепидів, аварів, слов’ян і, нарешті, угорців. Не пощадили її й орди Батия, які більш ніж на сто років перетворили багату країну в дику пустелю. Такий стан країни не сприяв розвитку й розробці права. Не дивно, що коли Драгош[6] заснував свою державу, судді ледь знали що вважати законом і як його застосовувати.

Воєвода Молдавії Олександр I[7], що княжив з 1401 по 1432 р., певною мірою впорядкував у країні юстицію й визнав діючим правом Василіки[8]. Але навряд чи вони коли-небудь застосовувалися у своєму первісному вигляді; ймовірніше, що судді керувалися шестикнижжям Гарменопула, що завжди вважалося на Сході вищим виразом візантійського права, а через свою порівняльну стислість було зручніше для застосування. Поряд з візантійським правом діяли й звичаї, переважно в області права спадкового. Із часом звичаї зростали в числі, ставали невідомими й спірними. Одночасне застосування права письмового й права неписаного породжувало непорозуміння, що й спонукало князя Василя Лупула Албанця[9] (1634-1654 року) зібрати в один кодекс із грецьких і латинських джерел писані закони й приєднати до них звичаї країни. Але кодекс Василя Лупула містив право кримінальне й кримінальний процес, а також сільську поліцію й давав дуже мало положень щодо права цивільного.

Тим часом на початку XVIII ст., з розвитком торгівлі й промисловості країни, з особливою чинністю з’явилася необхідність зробити відомим діюче цивільне право. Господарі того часу, здебільшого із греків-фанаріотів[10], мало піклувалися про потреби країни. Не впевнені у своїй владі, знаючи, що діти їх не будуть їм успадковувати, вони були не правителями, а як би тимчасовими відкупниками Порти й прагнули лише до особистого збагачення («нацарювати та втекти» – прим. адм. сайту). Звичайно, не від таких правителів можна було очікувати цільного законодавства; вони задовольнялися тим, що ввели в якості субсидіарного (допомыжного) права Василіки й Новели Юстиніана й Лева Мудрого, але судді знов-таки керувалися не цими великими кодексами, а більше короткими парафразами Феофіла[11], Synopsis Basilicorum (скороченням Василіків) і Шестикнижжям Гарменопула. Крім того, господарі, за сприяння духівництва й бояр видавали й укази за зразком хрисовулів византійських імператорів[12]; зміст цих указів запозичений здебільшого з тих же Василіків і Новел.

Існування в країні цього законодавства на грецькій мові, недоступній більшості населення, робиться зрозумілим, якщо взяти до уваги, що в той час грецька мова зробилася мовою придворних, аристократичне юнацтво одержувало грецьке виховання, а головним судом слугував диван, у якому сам господар творив суд і розправу. Цим самим пояснюється й відсутність офіційного перекладу візантійських пам’ятників на молдавську мову. Втім, саме провадження справ відбувалося в Молдавії на народній мові, чим країна зобов’язана була указу 1727 р., виданому одним з фанаріотських господарів — Чикою, а у Валахії народна мова увійшла у вживання ще раніше завдяки Codex Bessaraba, виданому народною мовою в 1652 році, за князя Матея Бессарабе (змістом своїм цей кодекс мав право цивільне й канонічне). Втім, і Шестикнижжя Гарменопула було перекладене на молдавську мову в 1804 р. Фомою Каррасом за дорученням господаря Олександра Костянтиновича Мурузи, але офіційного визнання цей переклад не одержав.

Із усього сказаного випливає, що на початку поточного сторіччя в Бессарабії діяло візантійське право в повному його обсязі й що право це було засвоєно (рециповане) судовою практикою на підставі господарських указів. Так, вочевидь, зрозуміла проблему й особлива комісія, заснована в Кишиневі в 1818 і існуюча до 1830 р., тобто до відкриття при II-му відділенні Власної Його Імператорської Величі канцелярії особливих комітетів для складання зводів місцевих законів. При виконанні покладеного на неї доручення — скласти зведення місцевих цивільних законів Бессарабії — комісія ця, за словами Ліновського[13], користувалася «статтями, витягнутими із правил Юстиніана, Вассиліконів (тобто Василік) і Гарменопула». Але бессарабська Верховна рада, що керувала областю з 1818 по 1828 р., шляхом опитування місцевих жителів дійшла того висновку, що місцевими законами Бессарабії слід визнати «Керівництво Гарменопула», «Соборну Грамоту князя Маврокордато»[14] і «Короткий Збірник Законів» Доніча[15].

Щоб вірно оцінити ці покази місцевих людей, необхідно взяти до уваги значення слова Гарменопул на Сході й характер праці Доніча. Протягом століть у Гарменопулі бачили на Сході вищий прояв візантійської мудрості в області права й із часом слова: Гарменопул, Corpus juris Romani і Василіки стала синонімами: Г.Е. Геймбах[16] свідчить, що новогреки на питання: яке право діє в їхній країні, винятково відповідали: Гарменопул.

Відомо також, що навіть «Jus Graeco-Romanum» Лєуенклавія (2 т., Франкфурт, 1596), видання, до якого увійшли самі різнорідні пам’ятники візантійського права, називалося в них Гарменопулом. При такому значенні слова Гарменопул навряд чи можна сумніватися, що й молдавани, у яких вся освіченість була грецька, називаючи Гарменопула, розуміла все взагалі візантійське право. Поряд з Гарменопулом місцеві жителі ставили грамоту князя Маврокордато, що мала на меті врегулювання досить істотних для країни поземельних відносин. До цього вони приєднали книгу Доніча, видану в Ясах в 1814 р. (тобто, вже після приєднання Бессарабії до Росії), що була не що інше, як навчальне керівництво, але це керівництво мало за собою ту заслугу, що воно було першим у країні й вперше виробило юридичну термінологію на молдавській мові.

У такий спосіб у своїй відповіді місцеві жителі дали повну картину як діючого права країни, так і національної правової  науки, що тоді зароджувалася. Але Верховна рада зрозуміла відповідь цю буквально й у такому саме змісті доповіла Правительствующему сенату, до якого з 1825 р. почали надходити бессарабські тяжбні справи. Через те, що названі Верховною радою пам’ятники написані на мовах, незрозумілих для суддів, Сенат вжив заходів до видання офіційного перекладу цих пам’ятників російською мовою, і в такий спосіб з’явилися наступні три книги російською мовою, у яких передбачається викладеним все нині діюче цивільне право Бессарабії.

I. Шестикнижжя Гарменопула, що відноситься до XIV ст., носить у сенатському виданні наступний заголовок: «Переклад Ручної книги законів, або так званого Шестикнижжя, зібраного відусюди й скороченого високоповажним Номофілактом і суддею у Фессалоніках Костянтином Гарменопулом, при чому додається й Ручна книга про шлюби, складена Алексієм Спаном, з видання, друкованого у Венеції в 1766 р. Друковано при сенатській друкарні в 1831 р.» (2 т. in folio; інше офіційне видання Спб., 1854, в 2-х частинах, тут до 2-й частини прикладена й грамота Маврокордато; є й приватне видання, надруковане в друкарні й коштом Якима Попова, 2 ч., Кишинів, 1850, але воно сповнено помилок). Переклад Гарменопула, так само як і книги Доніча, був доручений сенатом в 1826 р. Азіатському департаменту міністерства закордонних справ.

Представляючи зроблений їм переклад Гарменопула, департамент повідомив сенату, що доставлений йому екземпляр Гарменопула був не давньогрецького оригіналу, а початий уже в XVIII ст. новогрецький переклад з давньогрецького тексту, і що через незнання перекладача укралося до того перекладу багато відступів. Внаслідок цього з Імператорської публічної бібліотеки був витребуваний екземпляр, що зберігається там, Гарменопула на давньогрецькій мові, і цей оригінал був порівняний з новогрецьким перекладом. У результаті з’явилися в сенатському виданні варіанти: ті місця новогрецького перекладу, які відступають від давньогрецького оригіналу, надруковані в тексті косими буквами, а відповідні місця оригіналу надруковані у винесеннях. Указом від 1 вересня 1831 р. Сенат роз’яснив, що при різночитаннях суд повинен керуватися лише оцінками, надрукованими у винесеннях, і в тому ж році розіслав російські переклади Гарменопула й Доніча по всіх присутственних місцях. Керівництво Гарменопула складається з 6 книг, кожна книга ділиться на титули (глави), а титули — на параграфи, з яких багато хто мають окремі заголовки.

У Шестикнижжі Гарменопула містяться не лише положення цивільного права, але й права кримінального, державного, фінансового й інших, так само як і процесу. У Бессарабській області, а потім губернії застосовувалися й застосовуються тільки ті статті Шестикнижжя, у яких викладені положення матеріального цивільного права, наскільки вони не були скасовані спеціально на цей предмет виданими узаконеннями.

Перелічимо нині діючі титули.

У книзі 1-й, що складається з 18 титулів, насамперед зберегли чинність ті статті 1-го титулу, у яких викладається вчення про невідання законів; титул III, «Про позови й час», хоча й містить у собі положення матеріального цивільного права, але в цей час чинності не має, тому що указом 28 травня 1823 р. (порівн. примітка 2 до пункту 1 додатка до ст. 694, т. X, ч. I по вид. 1887 р.) на Бессарабію поширена загальна десятилітня давнина. Титул VI «Про свідків і про тих, кому заборонено свідчити» і т.д. може знайти собі застосування лише настільки, наскільки він містить у собі доповнення до відповідних статей статуту цивільного судочинства й наскільки доповнення ці, відносячись до матеріального права, не суперечать загальним державним законам імперії. Далі, чинність закону зберегли майже цілком титули: VII — Про присягу малолітніх, VIII — Про документи, IX — Про договори, Х — Про угоди, XI — Про примус і насильство, XII — Про неповнолітніх, малолітніх і про зворотне повернення, XV — Про незрозумілі зобов’язання й XVII — Про припинення батьківської влади.

У книзі II, що складається з 11 титулів, викладене речове право, хоча й не винятково, тому що в ній зустрічаються цілі титули, що відносяться до інших областей права. Книга ця зберегла чинність за винятком титулів: V — Про повинності, податі та інше, VII — Про повернення бранцям вільності, IX – Про тих, що шукають притулку у церквах, а також частини VIII титулу — Про всиновлення, й про євнухів і жінок. Але титул XI — «Про мореплавців» невірно зазначається дослідниками, як такий, що втратив чинність: у ньому містяться й постанови по цивільному (торгівельному) праву, і між іншим посилання на «Родоські закони»[17], які докладно не викладаються, а вбачаються загальновідомими. Обставина ця ставить за обов’язок нашим судам звертатися до інших джерел греко-римського права.

Книга III розділяється на 11 титулів і містить в собі норми зобов’язального права. У цій книзі, якою закінчується 1-я частина Шестикнижжя в російському перекладі, всі титули зберегли значення діючого права.

Книга IV складається з 12 титулів і містить у собі закони про шлюб, про зобов’язання, що передують йому, про наслідки щодо осіб, які вступають у шлюб, і про зобов’язання по майну. Книга ця, яка за змістом своїм, відноситься частково до права цивільного, частиною до права канонічного, цілком зберегла чинність через те, що указом від 21 серпня 1813 р. про устрій Кишинівської й Хотинської єпархій митрополитові дозволено пристосовуватися до тамтешніх звичаїв, якщо це не буде огидно корінним російським громадянам і церковним узаконенням, як з поваги до недавнього приєднання тамтешнього народу до Російської імперії, так і тому, що по цивільній частині надані оному колишні молдавські права».

Книга V позначена особливим заголовком «Про заповіти й опікунів». Через те, що зміст цієї книги зіштовхується з діючим в губернії нотаріальним положенням і височайше затвердженими 5 квітня 1869 р. правилами про духовні заповіти, є необхідність в особливих і складних дослідженнях щодо питання про те, які статті цієї книги: зберегли значення діючого права і які статті втратили це значення — інакше кажучи, які статті цієї книги відносяться до області матеріального права і які до області процесу (охоронного). Тут помітимо лише, що положення про субститут, про кодициллах[18] безсумнівно відносяться до області матеріального права.

В VI книзі один лише перший титул — «Про шкоду або збиток» зберіг чинність, інших 13 титулів містять у собі закони кримінальні. За VI-ю книгою в російському перекладі Гарменопула випливають «Землеробські закони, обрані із книг блаженної пам’яті імператора Юстиніана». Закони ці, які входили до складу й збірнику, відомого у Древній Русі під заголовком «Древні закони з Юстиніанових книг» (див. Башилов Сем., «Візантійське право й Гарменопул»), викладені в 10 титулах; за відкликами місцевих юристів, судова практика їх цілком ігнорує, тому що закони ці «ніякого застосування відносно питань громадянок, права не мають». Але це несправедливо: такі положення, як, наприклад, про оренду споловини, про млини, безсумнівно відносяться до області матеріального цивільного права, і за ними повинне бути визнане значення діючого права.

За землеробськими законами випливають ще 3 титули; з них титул I — «Різні закони про чинів» відноситься до області державного права, але титул II — «Про різні канони або правила» і титул III — «Про значення слів» мають велике практичне значення. До новогрецького перекладу була ще прикладена «Ручна книга про шлюби, складена Алексієм Спаном», але вона в сенатське видання російського перекладу не увійшла.

II. Друге джерело місцевих Бессарабських законів, перекладене з молдавської на російську мову в 1828 р. і розіслане сенатом по всіх присутственних місцях в 1831 р. (хоча у вищенаведеному указі сенату, при якому він був розісланий разом з перекладом Гарменопула, про нього не згадується), носить наступний заголовок: «Короткий збірник законів, витягнутих із царських книг, для керівництва що навчаються оным, із вказівкою на книгу, титул, главу й параграфи царських законів, у перший раз надруковане з дозволу його світлості, господаря і володаря Молдавії Скарлата Олександровича Калімахі воєводи й благословення високопреосвятейшого митрополита Молдавії, пана Веніаміна, працями й ретельністю молдавського боярина Андронакія Доніча, видане в Ясах, 1814 р.» (Спб., 1831; приватне видання Якима Попова, Кишинів, 1850).

Доля цього першого молдавського підручника досить чудова: виданий у Молдавії в 1814 р., отже, уже після приєднання Бессарабії до Росії, він завдяки одному тільки факту офіційного перекладу й розсилання його по присутственних місцях (без указу) здобуває в Росії чинність закону (чого ніколи не мав у Молдавії) і завдяки своїй стислості робиться кращим керівництвом у наших судах. Книга ця складається з 42 титулів і 115 параграфів і трактує про питання цивільного й кримінального права й процесу: і ця книга має чинність закону лише в тих своїх частинах, які відносяться до області матеріального цивільного права.

Книга Доніча, що, відповідно до свого навчального призначення, повинна була представити все діюче в Молдавії право, може бути кращим доказом того положення, що в Молдавії було рециповано все взагалі візантійське право. З посилань, якими постачена всяка стаття в книзі Доніча, видно, що він користувався як джерелами Василіками (переважно), Прохіроном[19], новелами візантійських імператорів, творами Гарменопула й Михайла Атталіата (юрист XI ст.). Але понад грецькі джерела Доніч посилається на молдавські звичаї й на судову практику.

III. Третім джерелом нині діючих місцевих законів Бессарабії є: «Князівська стверджувальна грамота… 28 грудня 1785 р.», видана на молдавській мові за господаря Олександра Іоановича Маврокордато, перекладена на російську мову ректором Кишинівської семінарії Ірінєєм і надрукована на обох мовах у Кишиневі в 1827 р. Згодом російський переклад грамоти був прикладений до сенатського видання Гарменопула 1854 р. Грамота ця складається з 2-х частин. 1-ша, що зберегла значення діючого права, має своїм предметом поземельні відносини резешів[20], а друга відноситься до державного права й трактує про циганів.

В історії джерел Бессарабських законів увагу дослідника привертає на себе той цікавий факт, що довгий час не було законодавчого акту, який привласнив би чинність закону названим трьом книгам, а тим часом книги ці застосовувалися судами. Недолік цей побічно усунутий був височайше затвердженим 15 грудня 1847 р. думкою Державної Ради, якою надано було сенату «підтвердити кому треба, щоб у випадку недостатності місцевих бессарабських законів, що містяться в Шестикнижжі Гарменопула, книзі Доніча й Соборній грамоті 28 грудня 1785 р., які залишаються у своїй дії, були, згідно ст. 8585 Зводу Зав. цивільн., т. X, прийняті в підставу закони Російські, при незрозумілості ж, суперечності або незручності у виконанні закону поступали б за загальними на такі випадки ухваленими правилами», тобто запитувалося найвищого вирішення непорозумінь.

Уже за статутом 1818 р. дію місцевих цивільних законів було обмежено в тому розумінні, що по тих справах, у яких шукає або відповідає скарбниця, мають застосовуватися загальні закони імперії. Потім у різний час видавалися узаконення, якими відмінялися окремі закони краю й на Бессарабію поширювалися загальні закони імперії. Так, в 1823 р. на Бессарабію поширені загальноросійські закони про давність, в 1829 р. — Про порядок складання всякого роду актів, в 1836 р. — Про продаж маєтків малолітніх (порівн. примітка 2 до 277 ст., т. X, ч. 1), в 1842 р. — Про строки викупу й уведення у володіння, в 1847 р. — Про порядок забезпечення приданого дружини на маєтку чоловіка.

Основними питаннями стосовно місцевих законів Бессарабії є наступні:

1) На кого з жителів Бессарабської губернії повинна поширюватися дія місцевих законів? У силу 1606 ст., т. X, ч. 2 Зводу Законів по виданню 1857 р., закони ці не застосовуються в справах по Аккерманському повіті, «тому що в ньому немає молдаван». Слова ці якийсь час призводили до того висновку, що й в інших повітах дії місцевих законів підлягають одні тільки молдавани. Але словам цим неправильно надавали таке значення, тому що в них виражається тільки мотив законодавця. У цей час судова практика приймає, що місцеві закони поширюються на всіх уродженців краю й на всіх осіб, що виявили бажання оселитися в ньому на постійне проживання.

2) Ще більше непорозумінь збуджувало у практиці питання про відношення місцевих законів до загальних цивільних законів імперії. Ст. 1606, т. X, ч. 2 Зв. Законів вид. 1857 р., що відтворює § 63 «Установи для керування Бессарабською областю» 1828 р., говорить: «у тяжбних справах приймаються за основу закони краю, а в тих випадках, де ониє виявляться недостатніми, приймаються й закони російські». Стаття ця зберегла свою чинність і по введенні в Бессарабії Судових Статутів, в зв’язку з тим, що ті статті т. X, ч. 2, у яких містяться положення матеріального права (а до числа їх безсумнівно відноситься й ст. 1606), залишаються в дії й повинні бути застосовувані й нові суди. Під недостатністю закону на нашій законодавчій мові розуміється повна відсутність закону, під який міг би бути підведений даний випадок.

Неясність же, суперечність й незручність у виконанні закону в цей час не можуть уже викликати втручання законодавчої влади, тому що в таких випадках суд у силу 9 ст. Статуту цивільного судочинства зобов’язаний «засновувати рішення на загальному змісті законів». Справа, отже, представляється в такому виді. У Бессарабії із всіх питань матеріального цивільного права, за окремими вилученнями, прямо вираженими в окремих узаконеннях, діють місцеві закони. У випадку неясності або суперечності в цих законах суд зобов’язаний засновувати рішення на загальному змісті цих місцевих законів. А тому що книги Гарменопула й Доніча є не законодавчими кодексами, а зводами й витягами з більш великих законоположень, то при тлумаченні цих книг суд може й повинен звертатися до їхніх джерел, тобто до Василік, а від них до Corpus juris civilis подібно тому, як при тлумаченні Зводу Законів Правительствующий Сенат звертається до Повного Зібрання Законів. Та обставина, що в російському перекладі Гарменопула немає тих посилань на джерела, якими постачений давньогрецький оригінал, не може мати значення. І лише в тих випадках, для яких ні книги Гарменопула й Доніча, ні джерела їх не дають матеріалу, повинні бути застосовувані загальні цивільні закони імперії.

Але в нашій судовій практиці зустрічаються й інші погляди. Виявляється, що в Бессарабії застосовується, головним чином, 1 ч. Х тому Зв. Зак., тому що з 1931-ої апеляційних справ й 1074-х часток, що надійшли з Кишинівського окружного суду в Одеську судову палату за час із 1870 по 1885 р. лише в 69-ти порушувалися питання місцевого права! І число таких справ з кожним роком зменшується. У цьому місцеві юристи бачать доказ застарілості Бессарабських законів, їхній непридатності й незастосовності до сучасного життя. У своїх нападках на місцеві закони вони не знаходять досить сильних слів. У цих нападках багато справедливого, хоча не завжди вони спрямовані в належну сторону й найбільше грішать відсутністю історичного аналізу тих книг, які покликані застосовувати їхні автори.

Енциклопедичний словник Брокгауза й Єфрона. Росія, Санкт-Петербург, 1890-1907

Переклад тексту і примітки для сайту «Гвіздівці» –  Кучерявий О.П.


[1] ЧОДА, фонд 117, опис 1 (Хотинський повітовий суд), справа № 24.

[2] ЧОДА, фонд 117, опис 4 (Хотинський повітовий суд), справа № 14.

[3] Іоан Каподістрія, граф (грецькою — Ιωάννης Καποδίστριας; 11 лютого 1776 — 9 жовтня 1831) — російський і грецький державний діяч, міністр іноземних справ Росії (1816—1822 роки) і перший правитель незалежної Греції (1827—1831 роки).

[4] Правительствующий сенат — в Російській імперії — вищий державний орган, підпорядкований імператору. Заснований Петром Великим 22 лютого (2 березня) 1711 р., як вищий орган державної влади і законодавства. З початку XIX ст. здійснював наглядові функції за діяльністю державних установ; з 1864 — вища касаційна інстанція. Розпущений після Жовтневої революції 1917 г. за Декретом про суд № 1.

[5] Траян — Марк Ульпій Нерва Траян (лат. Marcus Ulpius Nerva Traianus) — римський імператор з династії Антонинів у 98—117 роках.

[6] Драгош Воде (рум. Dragoş Vodă) — воєвода з Марамуреша, який став за допомогою Угорщини намісником земель, які стали Молдавським князівством.

[7] Олександр I Добрий (рум. Alexandru cel Bun, Александру чел Бун) — молдавський господар, правитель Молдавського князівства в період 1400—1432 років.

[8] Василіки, Базиліки («царські закони») – законодавчий збірник, опублікований візантійським імператором Львом Мудрим в 888-889 рр. и який являє собою переробку Зводу Юстиніана з метою полегшення використання нормативного матеріалу, що містився в ньому.

[9] Василь Лупу (Лупул; рум. Vasile Lupu; 1595 Константинополь — 1661 Стамбул)  — молдавський господар (1634—1654), спочатку прихильник Польщі, згодом союзник Б. Хмельницького, з яким вони стали сватами (Тиміш Хмельницький оженився з дочкою В. Лупу — Розандою).

[10] Фанаріоти (грец. Φαναριώτες — жителі Фанара), буквально — жителі кварталу в Стамбулі з резиденцією грецького патріарха. Нащадки грецької аристократії, що залишилась у Константинополі після його захоплення турками у 1453 р. В Османській імперії 18 — початку 19 ст. представники грецького духовенства і торговельно-грошової аристократії (сім’ї Маврокордато, Іпсіланті, Суццо, Караджа та ін.) користувалися значними привілеями, в тому числі на заняття високих постів (драгомана, господаря та ін.) у турецькій адміністрації. Владу фанаріотів було ліквідовано у Валахії та Молдові внаслідок Валаського повстання 1821, у Греції — в ході Грецької національно-визвольної революції 1821-29.

[11] Феофіл (*813 — †20 січня 842) — другий візантійський імператор з аморійської династії.

[12] Хрисовул (греькою — chrysobullon, буквально— золота печатка), тип візантийських імператорських грамот. Відрізнявся від інших видів грамот великою святковістю оформлення. Імператор власноруч пурпурними чорнилами вписував декілька слів, ставиі подпис і дату. Хрисовули скріплювалися печаткою (іноді золотою) на шовковому шнурі. У формі хрисовулів публікувалися закони, державні договори с іншими державами, найважливіші жаловані грамоти. Хрисовули зберіглися в основному в копіях. Форма хрисовулів була використана також в середньовічних болгарській і сербській канцеляріях.

[13] Ліновський Володимир Альбертович — юрист (1818 — 1863). Освіту одержав у Московському університеті; преподавав у рішельевскому ліцеї практичне судочинство, державні і цивільні закони. Написав: «О местных бессарабских законах» (Одесса, 1842); «Исследование начал уголовного права, изложенных в уложении царя Алексея Михайловича» (Одесса, 1847), «Опыт исторических розысканий о следственном уголовном судопроизводстве в России» (Одесса, 1849).

[14] Маврокордато (грецьке — Μαυροκορδάτος, рум. Mavrocordat) — фанаріотський княжій рід, що походить від Ніколая Маврокордато, який народився на острові Хіос.

[15] Доніч Остеріслав Гаврило (1700-1770) — сербський архітектор, поміщик, політичний діяч, суддя

[16] Густав Ернст Г. Молодший (1810-1851), професор в Лейпцигу, крім участі у виданні Василіків, багато сприяв вивченню візантійського права, видаючи різні пам’ятки цього права, відкриті ним під час його наукових мандрівок та досліджуючи їх історію, склад і значення.

[17] Родоській закон — збірник морського права, складений у Візантії у VII-VIII ст.ст. на основі античних (давньогрецьких, давньоримських, тощо) звичаїв мореплавства и морської торгівлі. Ці закони регулювали питання суднобудування, перевезення вантажів, фрахтування, права на викинуті за борт и врятовані вантажі, тощо; вони оказали сильний вплив на право інших народів, особливо на морські звичаї, що склалися в західній частині Середземного моря. Застосування Р.з. в Середземномор’ї  тривало до XV в.

[18] Кодіцилл — у римському праві, від початку – письмова нотатка або лист до спадкоємця, яким заповідач видозмінював свою волю у складеному за визначеною формою заповітом, сподіваючись на порядність і добру волю спадкоємця, що він виконає нові розпорядження.

[19] Прохірон (от др.-грец. πρόχειρος — той, що перебуває під рукою) — збірник норм візантійського цивільного, кримінального, судового і церковного права. Створений в 879 р. за наказом імператора Василія I.  Прохірон був керівництвом для суддів, а не офіційним зведенням законів.

[20] Резеші (рум. răzeşi — резєшь; єд. ч. răzeş) — власники (співвласники) землі в Молдавському князівстві і Бессарабській губернії XVI—XIX ст.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

7 комментариев к “Бессарабські місцеві закони й устрій судової частини в Бессарабії ХІХ ст.”

  1. Гарна стаття, тільки нічого не сказано, про те, що села могли бути на руському, волоському або німецькому праві, і на якому з них були села Хотинщини
    Напишіть про румунський переклад Кобзаря, що вийшов нещодавно (якщо хочете звісно), думаю це було б цікаво людям, в котрих ще батьки були румунськими громадянами (правда без права на свою культуру)

  2. на рахунок окремого права для окремих сіл ні яких відомостей у нас не має. Судячи зі змісту цієї статті — всюди була суміш римського і візантійського права з місцевими законоположеннями. Та мабуть, враховуючи вказівку Олександра І, окремі села на Буковині, що були під владою Австрії, могли мати німецьке право. У бессарабській частині — навряд. Та напевне — на якому праві були бессарабські села Хотинщини, буде зрозуміло після підготовки авторами публікацій статей по судових справах щодо Гвіздівців.
    Щодо Кобзаря на румунській, то це звісно цікаво, але що про це ще можна написати? Переклали, надрукували, молодці! У принципі, це Ви вже написали. Та, якщо у Вас є якесь бачення такої статті, то чому б Вам її не написати? Ми опублікуємо.

  3. Дякую 🙂 , а щодо німецького права, то це те саме, що Магдебурзьке і його отримували всі більш-менш пристойні містечка, принаймні в Речі Посполитій

  4. твердження wehr не вірне. Магдебурзьке право і Німецьке (Германське) право – це далеко не одне і те саме. Магдебурзьке право є одною з найбільш відомих систем міського права на засадах самоврядування. Сформувалося у Центральній Європі у середні віки (з XIII ст.). Має походження від магдебурзького «Саксонського зерцала» (збірник Германського феодального права). Тобто, Магдебурзьке право – лише досить невеличка частина Німецького права.
    В нашому краї його не було і не могло бути, адже дрібні міста Північної Бессарабії (Хотин і Сороки) не підходили під загальні критерії цього права. Найближче місто з Магдебурзьким правом – Кам’янець-Подільський. А селам воно ні де і ні коли не надавалося взагалі.
    Німецьке право набагато старіше, походить від Римського права і в основному оформилося як об’єднання «Саксонського зерцала» з «Швабським зерцалом» (ще 1 збірник німецького феодального права).

  5. да? а в нас було навіть в дрібних містечках, які тепер стали селами 🙂

  6. Дійсно у Вінницькій області не лише за поляків, а навіть за часів Російської імперії було досить багато міст на магдебурзькому праві: Вінниця, Тульчин, Літин, Хмільник, Бар, Шаргород, Гайсин… Мали магдебурзьке право і деякі міста, що нині стали селами, як Вороновиця, Жванець, Уланів… Та колись все це були досить значні міста з розвинутим ремісництвом, торгівлею, в багатьох з них були досить великі замки. У всіх цих містах магдебурзьке право було обмеженим, дарувалося у виді чисто економічному, для збільшення числа ремісників. У його основі було те, що усякий, хто мав у місті майно або який-небудь промисел, був під відомством міського магістрату. Більшого практично не було. Повноцінне магдебурзьке право в Україні мали лише декілька міст.

  7. саме так, у місті з повноцінним правом, принаймні мала бути ратуша, де розташовувався магістрат 🙂

Залишити коментар