Через тиждень після Великодня православні відзначають день особливого спомину померлих родичів — першого після цього великого свята. У різних місцевостях його відзначають у різні дні. Від початку цей день відзначався на 9-й день від Великодня, але зазвичай у кожному населеному пункті дату проведення визначають священики місцевих церков. У більшості населених пунктів України – зазвичай це перша субота або перша неділя після Великодня.

Щодо назв цього дня, єдності теж не має. Колись це свято називали Радоницею. В наші часи більш розповсюдженими назвами є «батьківський день», «поминальний день».

У Гвіздівцях в різні часи цей день був у різні дні. Останніми роками поминальний (батьківський) день відзначається у селі у першу неділю після Великодня. В цьому 2011-му році це було вчора — 1 травня. До сільського цвинтаря прийшли майже всі постійні гвіздовчани та приїхало ще, напевне, щонайменше, в 2-з рази більше вихідців з села, які проживають по всій Україні, а декотрі і по за її межами.

Звичай спомину померлих родичів під назвою Радониця народився ще за язичницьких часів. Радониці (Радовниця, Радошниця, Радуниця, Родониця, Навій день, Могилки, Гробки, Тризни) — це імена божеств, що пов’язані з шануванням покійних, охоронниць душ померлих людей. Етимологічно слово «радониця» сходить до слів «рід» і «радість».

Радоницям і їх підопічним приносили жертви з рясних бенкетів і узливань на похоронних курганах, щоб душа покійного, яка ще не відлетіла, могла насолодитися видовищем тої поваги, що їй роблять живі. Поступово слово «тризна» стало означати поминки, а «радониця» — весняне поминання покійних. Саме весняне, тому що живі особливо намагалися піддобрити небіжчиків у пору розквіту природи, остаточного відступу зими, пори мертвого сну всієї землі.

У православній церковній традиції, особливе місце Радониці в річному колі церковних свят — відразу після Світлої великоднього тижня — як би зобов’язує християн не сумувати і не ремствувати з приводу смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в іншому житті — житті вічному. Перемога над смертю, одержана смертю і воскресінням Христа, витісняє печаль про тимчасове розлучення з рідними.

За свідченням святителя Іоанна Златоуста (IV в.), це свято відзначалося на християнських цвинтарях уже в стародавності. Саме на Радоницю існує звичай святкування Великодня на могилах покійних, куди приносяться фарбовані яйця й інші великодні страви, де відбувається поминальна трапеза й частина приготовленого віддається злиденних братій на спомин душі.

Це реальне, живе, побутове спілкування з покійними відбиває віру в те, що вони й після смерті не перестають бути членами Церкви Того Бога, Що «не є Бог мертвих, але живих» (Мф 22, 32).

Нібито існував чудовий приклад того, як розділяють із нами радість про Воскресіння Спасителя наші померлі: колись один благочестивий старець Києво-Печерської лаври на Великдень пішов разом з дияконом покадити печери, де спочивали покійні. І тільки викликнули вони: «Христос воскрєсє, батьки й братії!», як почулося у відповідь гучний вигук: «Воістину воскрєсє!»

Та потрібно знати, що традиція залишати їжу, крашанки на могилах — це язичество, що відродилося в Радянському Союзі, коли держава переслідувала віру. Коли переслідують віру — виникають важкі марновірства. Душам покійних, з точки зору Православної церкви потрібна молитва близьких. І вже геть неприйнятним із церковної точки зору є обряд, коли на могилі ставлять горілку й чорний хліб, а поруч — фотографію покійного: це, говорячи сучасною мовою – новоробство, тому що, наприклад, фотографія з’явилася не набагато більше ста років тому: виходить, і традиція ця нова.

Будь-яка пиятика при спомині померлих неприпустима. У священному Писанні дозволяється вживання помірне вина: «Вино веселить серце людини» (Псалтирь 103:15), Але застерігає від надмірності: «Не упивайтеся вином, у ньому ж є блуд» (Єф. 5:18 ). Можна випити, але не можна напиватися.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар