manifestО.П. Кучерявий, О.С. Мандзяк

З середини XIX ст. російський уряд почав здійснювати значні селянські реформи. Причиною цього були, якщо казати сухими словами істориків «економічна і політична відсталість», яка стримувала «перехід від феодалізму до капіталізму».

Істотні зміни розпочалися в 1861 р., коли імператор Олександр II (1818–1881) скасував кріпосне право, за що одержав ім’я «Визволитель». 19 лютого (3 березня) 1861 р. він підписав «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким цієї залежності позбулися 22,5 мільйони осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов’язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами».

Але на населення Бессарабії, де діяло особливе положення, ця реформа вплинула значно менше, ніж, наприклад, на інші регіони сучасної України. Як відомо, в Бессарабії кількість кріпосних була незначною, приблизно 1% від всього числа жителів краю. До цієї категорії входили цигани і невелика кількість російських селян, переселених сюди поміщиками із різних губерній. Після реформи вони були переведені у статус царан, які жили на поміщицьких і монастирських землях. Тобто, вони хоча і звільнялися від кріпацтва, але без одержання землі. При цьому, протягом двох років вони не мали права переходити від одного поміщика до іншого без дозволу свого власника.

Щодо інших селян, в тому числі і гвіздовчан, то реформа 1861 р. породила у них надію, що тепер вони зможуть звільнитися від кабали власників і отримати всю поміщицьку землю у власне користування без викупу. З 1861 по 1868 р. у Бессарабії відбулося 46 селянських заворушень – селяни відмовлялися відбувати відробіткові повинності[1].

Хоча повстання придушувалися, але все ж таки призводили до деяких результатів. Навіть бессарабський губернатор вказував на необхідність негайного і остаточного вирішення «царанського питання». Була створена спеціальна комісія для складення «Положення» про царанів Бессарабії. Але через розбіжності, що виникли між самими поміщиками з одного боку і селянами та поміщиками, з іншого, положення так і не було узгоджене.

У 1868 р. питанням царанської реформи зайнявся Головний комітет з влаштування сільського населення, і на основі проекту, який був розроблений ще в 1866 р. Міністерством внутрішніх справ, був створено «Положення 14 липня 1868 року», яке ґрунтувалося на «Положенні» 1861 р. і водночас відображало місцеві особливості. Тепер селяни отримували право на землю. Згідно закону, всі сімейства царанів отримували рівні наділи землі, незалежно від числа її членів. Повними власниками землі селяни могли стати тільки у випадку сплати викупу за неї. Посередником в здійснені викупних платежів виступала держава. Вона виплачувала поміщикам 80% викупу, а 20% сплачували самі селяни. Протягом 49 років, гроші, які внесла держава, селяни повинні були виплачувати в розстрочку з відсотками.

Нібито, все добре – селяни отримали те, що бажали – землю. Живи, працюй для себе і свого майбутнього. Але ні… Як, часто бувало, в історії, в самих гуманних проектах знаходиться пастка. В даному випадку ця каверза містилася в наступному.

Розміри сімейних наділів коливалися від 8 до 13,5 десятин на півдні Бессарабії. Але, фактичні ж, розміри ділянок значно скорочувалися, тому що поміщик мав право дати царанам менший наділ за умов, якщо в нього залишалося менш однієї третини зручних земель. При цьому, земля надана селянам, як правило, була гіршою, ніж та, що залишалася в поміщика. Часто надільна земля розташовувалася в черезсмужжі з поміщицькою, що утруднювало користування нею. Поміщикові також давалося право, за згодою губернської влади, зменшити наділ, якщо кількість лісу перевищувало в нього більше половини угідь, що залишаються в нього. До того ж, окремі поміщики, щоб залишити собі більше землі, йшли на досить «привабливі» пропозиції. Зокрема, пропонували селянам безкоштовно так звані «дарові» наділи, які рівнялися чверті наділу, який був призначений за законом, і не могли прокормити сім’ю. Найбідніші селяни, що не мали можливості внести викупні платежі, погоджувалися на подібний наділ і прирікали себе й свої сім’ї на злидарське існування. Згодом вони ставали батраками.

До укладення викупних актів, селяни повинні були за користування надільною землею відбувати землевласником різні повинності, перед усім, як і до реформи – панщину (барщину), а у Бессарабії – відробіткову повинність. На грошову повинність, тобто «оброк», селяни могли перейти тільки після згоди поміщика.

Як бачимо, реформа, окрім позитивних результатів, породила і нові проблеми, з якими селянам було тяжко змиритися. І селянство збунтувалося. В багатьох селах Бессарабії, селяни ухилялися від уплати податків, били представників влади місцевої адміністрації, чинили опір поліції, яку надсилали для їх утихомирення. Не минула цього і Сокирянщина.

Селяни Гвіздівців замість обіцяних «Положенням» 8 десятин, одержали майже найнижчі в усій Бессарабії наділи 1,9 десятини землі в середньому на ревізьку душу, а грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була майже найвищою в усій Бессарабії – 2 крб. 50 копійок. Щоправда, з селянами деяких сіл вони все ж таки могли позмагатися, як наприклад, з невеликим числом селян с. Бурдюг Хотинського повіту, де місцевий поміщик перед публікацією «Положення» більшу частину землі продав іншому поміщику. А коли почалося уведення уставних грамот, він наділяв селян наділами, виходячи із тої площі землі, яка в нього залишилася. Внаслідок цього 49 сімей одержало по 5 десятин землі, 34 – по 3 десятини і 15 – по 1 десятині. [26, с. 70]

Саме за цими причинами, в 1869 р. відбулися заворушення у деяких селах Романкоуцької і Секурянської волостей, серед яких були і Гвіздівці. Мировий посередник 5–ої ділянки Хотинського повіту Петро Черкез 1 травня 1869 р. у листі до з’їзду мирових посередників писав про відмову селян деяких сіл вказаних волостей відробляти повинності поміщикам і вимоги виділити їм по 8,5 десятин доброї землі на сім’ю. Уточняючи дані зібрані ним в ході розглядів, він пише, що в такому ж настрої знаходяться села Романкоуцької волості: Васкоуци, Яноуци, Селище, Шебутинці, Молодова і Кулішівка та Секурянської волості Волошков і Гвоздоуці, котрі не орють своїх полів, щоб не бути зобов’язаними нести за них будь–які повинності власникам.

Жителів с. Бурдюга і селян с. Гвіздівці, проте як і багатьох інших, невдоволення розподілом землі змусило звернутися до суду, але нічим позитивним це не закінчилося. Генерал–губернатор при відвідуванні Хотинського повіту 5 травня 1870 р. наказав з’явитися до нього старостам (і тому числі і с. Гвіздівці) і довіреним від громад селян із сіл Хотинського повіту, і заявив їм, що селяни не мають права вимагати від власника більше землі, як 23  із загальної кількості землі, за розділенням між собою скільки би не дісталося, хоча би менше двох десятин.

Але ні роз’яснення губернатора, ні погрози з його боку не справили враження на царан. Селянам Хотинського повіту нічого не залишалося, як демонструвати своє невдоволення різного роду проявами непокори. І вже у травні 1870 р., практично після зустрічі старост з генерал-губернатором в селах почалися хвилювання і заворушення. Царани сіл Вашківці, Селище і Коржеуці відмовилися від виконання повинностей і зажадали щоб їм надали наділи землі в розмірах, що відповідали «Положенню», а так само «панщину» замінити на грошову повинність. Виступ царан набув такої сили, що в ці села були направлено по одному батальйону Модлінського полку.

Але й це не утихомирило вашківчан і селищан. Хотинський повітовий справник відзначав, що ці села «складають як би гніздо заворушень на яке спрямована увага інших сусідніх сіл», а губернатор сповіщав, що за прикладом царан цих сіл «в деяких селах селяни також кинули роботу не тільки на поміщицьких, але й на своїх полях». [26, с. 111] Хвилювання охопили Волошкове, Коболчин, Кулішівку, Ломачинці, Білоусівку, Сербичани, Шебутинці і інші села.

Коли піднялися до відстоювання своїх прав і відмовилися відробляти панщину гвіздовчани, то у Гвіздівці було надіслано члена Секурянського волосного правління. Переконаннями і погрозами він намагався примусити селян до відпрацювання панщини. Селяни з ним не погодилися й надалі відмовилися відробляти панщину, на що справник спробував заарештувати предводителів заворушення, але селяни члену волосного правління не підкорялися, сапати кукурудзу не вийшли, заарештувати бунтівників не дали, а, зібралися цілою громадою, прийшли у волосне правління, де вимагали  скасування відробіткової повинності і переводу її на грошову. Хотинський повітовий справник повідомив бессарабського губернатора, що у Гвіздівці для придушення заворушення буде потрібно увести команду із Прагського полку, що пізніше й було зроблено.

Після припинення повстань, в 1870 році поміщики, нібито трохи пішли на зустріч. Але це був оманливий хід – на словах обіцянки, фактично – теж саме. Наділи землі і в подальшому давалися у розмірах, які були набагато меншими ніж ті, що вказувалися у «Положенні». Крім того, поміщики влаштовували махінації з викупними платежами, що ми, наприклад, бачимо із архівного документу, який називається «Прохання селян с. Гвоздоуці Хотинського повіту міністрові внутрішніх справ імперії Тімашеву О.Є. про дозвіл їм сплачувати поміщику викупні платежі через поліцейське управління з метою уникнення свавілля з боку поміщика», від 22 березня 1871 р.:

«Нам достатньо відомо про височайше даровану нам милість щодо звільнення від панщини й про наділ землею, але попри все те, шановано маємо честь пояснити з повагою, щоб високопревосходительна особа Ваша зглянулася над жертвами…  місцеве начальство, не знаємо з якого приводу, жорстоко кривдить, тому що ми не одержуємо землі тої, котра визначена найвищим указом, і до неї приналежних угідь, чому ж тепер мировий посередник суворими заходами змушує нас платити гроші поміщикові, не вникаючи в те, що ми самонайбіднішого стану, маємо потребу в шматку хліба й за ті десятини, якими зовсім не користуємося, повинні платити гроші поміщикові…

Тому насмілюємося непокоїти Ваше високопревосходительство, знаючи досить, що російський закон, уряд, дозволите, щоб гроші, які належить на підставі найвищого Положення, вносити не прямо в руки поміщикові, передвіщаючи жорстоку для себе образу, а через поліцейське управління для вручення поміщикові з тим тільки, щоб ми одержали землю, височайше даровану нам, та інші вгіддя.

У чому ж й очікуємо милостивої Вашого високопревосходительства резолюції.

Повірені Алекса Мороз і Тодор Кучерявий[2], а за них, неписьменних, по звіренню розписався відставний унтер-офіцер Кирило Томаєв». [50, с. 105]

Певно, що позитивної реакції з боку влади на прохання селян, і не лише гвіздовецьких, не відбулося. Не дивно, що у 1871 році весь цей обман і бездіяльність чиновників викликали нову хвилю заворушень, найбільші із яких відбулися у Коболчині, Ломачинцях, Непоротові, Шебутинцях, Білоусовці, Волошкове, Клокушні та у Гвіздівцях. Заворушення в Коболчині і Ломачинцях, де селяни здійснили великій опір, послужили прикладом для гвіздівчан і деяких інших сіл. Пристав 3–го стану Молчановський 25 квітня 1871 р. доповідав рапортом Хотинському повітовому справнику Доброграєву, що буйні дії сіл Ломачинці і Коболчин шкідливо відгукнулися на інші навколишні селища: Гвоздоуци, Клокушна і Волошков, – де царани також упираються платити власникам оброчні гроші, відмовляючись, що як буде в Ломачинцях і Коболчині, так і у них.

Ні на ніякі домовленості селяни сіл Ломачинці і Коболчина не йшли, ні з поміщиками ні з державними чиновниками, поки ті не дослухаються і не виконають їх вимоги. Що було звичайним для того часу, влада на зустріч не пішла, а селяни не відмовилися від своїх претензій, і на допомогу мировим посередникам прийшли генерали зі своїми солдатами. На Сокирянщину прибув генерал О.Є. Раух[3], який учинив розправу над селянами. Безпосередньо у Ломачинцях розмістили 2–ий батальйон Модлінського піхотного полку, за допомогою котрого, 14 травня 1871 р. на чолі з цим генерал–майором учинили розправу над селянами. При цьому були присутніми деякі селяни із сусідніх сіл, в тому числі із Гвіздівців.

Там же був покараний і ще один селянин, самий хоч і не із Гвіздівців, але до вказаних подій у Гвіздівцях він мав безпосереднє відношення — Онуфрій Бабачка з Сорокського повіту, який був заарештований справником у с. Клокушна за те, що працюючи сільським писарем в Клокушні «мінливими тлумаченнями став хвилювати царан». О. Бабачка писав у Гвоздоуцьке сільське правління записку, в якій обіцяв дати царанам якусь копію із Санкт–Петербургу. За наказом генерала Рауха Бабачка був покараний різками в присутності понятих і відправлений в станову квартиру, для утримання під арештом до розпорядження бессарабського губернатора.

Щодо самих Гвіздівців, то показове пороття у Ломачинцях трохи збило бойовий запал гвіздівчан. Крім того, у село прибув і розквартирувався батальйон 58–го Празького (Прагського) полку шефа генерал–ад’ютанта графа Олександра Миколайовича Лідерса (1790–1874), на чолі з полковником Лішиним[4]. Зроблено це було на вимогу все того ж генерала Рауха. І як свідчить історичний документ, гвіздівчани вимушені були відмовитися від своїх претензій без «явного опору владі».

Мало того, що гвіздівчанам довелося підкоритися силі і відмовитися від своїх переконань, та й ще деякий час вони були змушені своїм коштом годувати розквартированих солдат, про що ми можемо дізнатися із архівного документу під назвою «Відношення бессарабського губернатора Є.Є. Гангардта[5] начальнику 15–ї піхотної дивізії Ольшевському про необхідність відправки двох батальйонів Празького полку до Хотинського повіт для підкорення селянських заворушень» від 8 травня 1871 р.

Зрозуміло, що заворушення селян не дотягували до розмаху повстань, вони були стихійними і розрізненими, що дозволило владі за допомогою поліції і армії придушити їх. Але вони добре демонструють ментальність селян того часу, їх погляди на устрій державного і громадського життя.

Ця стаття – уривок глави із книги «Гвіздівці: Шляхами століть», авторами якої є О.П. Кучерявий та О.С. Мандзяк, яка готується до друку (на цей час зупинка лише у фінансуванні видання).

Книга «Гвіздівці: Шляхами століть» описує історію села Гвіздівці, розташованого в Сокирянському районі Чернівецької області України. У цьому описі зібрано багатий матеріал про минуле села, про славних уродженців цієї землі і сучасників, які творять майбутнє. В дуже значній мірі у книзі описані також і події, які відбувалися на теренах всього краю: Сокирянщини, Хотинського повіту, Північної Бессарабії. Автори залучили до своєї розповіді донині невідомий та малопоширений серед дослідників і краєзнавців історичний матеріал. Використано численні друковані й архівні джерела, усні розповіді та спогади жителів села.

Майбутня книга розрахована на широке коло читачів, буде цікавою для істориків і краєзнавців, вчителів, учнів і студентів, усіх, хто не байдужий до свого минулого, хто береже і любить рідний край.

 


[1] всі цифрові дані та інші історичні відомості зазначені на підставі архівних документів та різноманітних історичних досліджень. Всі першоджерела і більш детальне цитування зазначені у книзі  О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці: Шляхами століть», яка готується до видання. Ця стаття є уривком з одної з глав книги.

[2] Тодор (Федір) Васильович Кучерявий, ор. 1815-1817 року народження.

[3] Раух Оттон Єгорович (1834-1890), із дворян Естляндської губернії. В 1855 р. закінчив Імператорську Воєнну академію. З 1862 р. – полковник, в 1867 р. одержав звання генерал-майора, в 1878 р. – в генерал-лейтенанта. В описаний період був на посаді помічника начальника Одеського військового округу.

[4] Полковник Лішин відзначився при придушені заворушень не самим ліпшим чином. Так, наприклад, в одному із сіл він вдарив 107-милітнього глухого чоловіка, який не чув приказу піднятися, а у іншого ударом вибив зуб. Крім того, в тих селах, де йому було доручено навести порядок, власноручно «дуже енергійно» поров різками селян. [26, с. 125]

[5] Гангардт Єгор Єгорович (1812–1882), з 1865 р. в званні генерала-майора. В 1867–1871 рр. займав посаду бессарабського губернатора.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар