9 травня 2012 року в селі Гвіздівці відбувся святковий мітинг. До монументу-пам’ятнику загиблим односельчанам прийшли літні й молоді жителі села.

Почесне місце зайняли ветерани війни, яких, на жаль, з кожним роком залишається все менше. Мітинг розпочав сільський голова І.В. Гангал

Ветеранів і всіх селян поздоровили з Великим Святом директор Гвіздівецької школи Дячук О.В., директор ДП “Агрофірма Гвіздівці” Препелиця П.М., представник інвестора – сільськогосподарського підприємства “Укр-Агро” Тартус В.В., голова ради ветеранів села Сандуляк В.П.

Після поздоровлень, П.М. Препелиця і В.В. Тартус вручили ветеранам війни, вдовам загиблих і померлих воїнів грошову допомогу.    

Алевтина Олійник і Сергій Скальський поїменно оголосили кожного з селян, хто не повернувся з війни і з трудового фронту та тих, хто був розстріляний румунськими окупантами на початку війни. Після того школярі поклали вінки до пам’ятника загиблим

Ліза Видиш продекламувала “Реквієм” Роберта Рождєствєнського: “Через века, через года,- помните! О тех, кто уже не придет никогда, – помните! Не плачьте! В горле сдержите стоны, горькие стоны. Памяти павших будьте достойны! Вечно достойны!..”

Молитву за загиблих воїнів прочитав і поїменно їх пом’янув священник – отець Ростислав  

Отець Ростислав також поздоровив ветеранів і всіх селян з Святом Великої Перемоги!

Залпами з автоматів пам’ять загиблих вшанували бійці прикордонного загону   

На завершення святкування для гвіздівчан і, насамперед для ветеранів, співав ансамбль старшокласниць загальноосвітньої школи. 

Построена наша церковь еще в 1870 году. Конечно, такому старинному сооружению через определенный отрезок времени нужен ремонт. Сельская община, в основном православные христиане, иные добрые люди, благотворители собрали средства, за которые проведено много работ по внешнему обновлению храма. Приложил силы к решению разных вопросов с ремонтом сельский глава Иван Владимирович Гангал. Особенно постарался и бывший церковный староста Михаил Николаевич Пыживский, который при необходимости и в Черновцы ездил, и на пилораме не раз бывал, и к односельчанам обращался за определенным подспорьем. Теперь идет процесс сбора средств на ремонт внутреннего помещения храма.

За порядком в церкви и на территории следят Алексей Васильевич Кувила и Николай Васильевич Бучко с женой Лидией.

Уже 10 лет в нашем храме правит службу отец Ростислав. Люди очень уважают священника. Он много усилий приложил и прилагает, в частности, по ремонту помещения и его сохранности. Батюшка ценит время прихожан, всегда пунктуален как в проведении службы, так и в исполнении ритуальных традиций. А еще жители довольны, что поминки проходят без спиртных напитков.

В последние годы такие обеды у нас проводятся в частном кафе нашей односельчанки Людмилы Козловой. Она идет всем на уступки: когда желают, то со своих продуктов готовят кушанья, и даже в кредит может исполнить заказ. Повара в этом кафе тоже очень старательные, они и в период поста предлагали разнообразные, вкусные кушанья.

В предпасхальные недели, как и в каждом сели, в Гвоздовцах не только в своих домах все навели порядок, а и была организованно массовая уборка возле учреждений и организаций, на улицах, в скверах. Хочу сказать, что хорошие хозяева (и их в селе не мало) не ждут объявления месячника, а постоянно поддерживают порядок.

Важно, чтобы все люди понимали: весна – это пора пробуждения красоты земли и очищения как в природе, так и в наших душах. Поэтому должны задуматься над поступками, попросить прощения у тех, кого ненароком обидели, простить вину, как учит нас Священное писание. Приятно, что и кое-кто из учителей учит деток быть вежливыми, жить с верой в добро, в силы небесные. Так, Наталия Владимировна Одажив, вместе с сыном и дочкой регулярно посещает храм. Да и с учениками проводит интересные воспитательные часы, и они знают, как зайти в церковь, как здесь вести себя. Когда наше село посетил владыка Мелетий, возле храма его встречали с хлебом-солью, а дети создали живой коридор и дарили ему живые цветы. Владыка благословил каждого ребенка и дарил иконку.

Хочу пожелать всем односельчанам здоровья, счастье и добра. Пусть все будет хорошо в каждой семье и пусть Бог дарит нам свою благодать и осуществление надежд!

Тамара Барчук, селькор

По публикации в газете “Дніестрові зорі”

Перевод на русский язык – сайт “Гвіздівці”

Збудована наша церква ще в 1870 році. Звичайно, такій давній споруді через певний відрізок часу потрібен ремонт. Сільська громада, в основному православні християни, інші добрі люди, благодійники зібрали кошти, за які виконано багато робіт по зовнішньому оновленню храму. Доклав зусиль до вирішення різних питань з ремонтом сільський голова Іван Володимирович Гангал. Особливо постарався й колишній церковний староста Михайло Миколайович Пижівський, який при потребі і в Чернівці їздив, і на пилорамі не раз бував, і до односельців звертався за певною підмогою. Тепер триває процес збирання коштів, щоб здійснити ремонт і в приміщенні храму.

За порядком у церкві та на території стежать Олексій Васильович Кувіла та Микола Васильович Бучко з дружиною Лідією.

Уже 10 років у нашому храмі править службу отець Ростислав. Люди дуже поважають священика. Він багато зусиль доклав і докладає, зокрема, щодо ремонту приміщення та його збереження. Батюшка цінує час прихожан, завжди пунктуальний як у проведенні служби, так і у виконанні ритуальних традицій. А ще жителі задоволені, що поминки відбуваються без спиртних напоїв.

В останні роки такі обіди у нас відбуваються у приватному кафе нашої односельчанки Людмили Козлової. Вона йде усім на поступки: коли бажають, то зі своїх продуктів готують страви, і навіть у кредит може виконати замовлення. Кухарі в цьому кафе теж дуже старанні, вони і у період посту пропонували різноманітні, смачні страви.

У передвеликодні тижні, як і в кожному селі, у Гвіздівцях не тільки в своїх будинках усі навели порядок, а й було організовано масове прибирання біля установ та організацій, на вулицях, у скверах. Хочу сказати, що добрі хазяї (і їх у селі є багато) не чекають оголошення місячника, а постійно підтримують порядок.

Важливо, щоб усі люди розуміли: весна – це пора пробудження краси землі та очищення як у природі, так і в наших душах. Тому маємо задуматись над вчинками, попросити пробачення у тих, кого ненароком образили, простити провини, як учить нас святе письмо. Приємно, що й дехто з учителів навчає діток бути чемними, жити з вірою у добро, у сили небесні. Так, Наталія Володимирівна Одажів разом із сином і донькою регулярно відвідує храм. Та й учням проводить цікаві виховні години, і вони знають, як зайти до церкви, як тут поводитись. Коли наше село відвідав владика Мелетій, біля храму його зустрічали із хлібом-сіллю, а дітки утворили живий коридор і дарували йому живі квіти. Владика благословив кожну дитину і дарував іконку.

Хочу побажати всім односельчанам здоров’я, щастя і добра. Хай все буде добре у кожній родині і хай Бог дарує нам свою благодать та здійснення надій.

Тамара Барчук, сількор 

За публікацією у газеті “Дністрові зорі”

Валентина Костышина, Татьяна Андроник, Яна Стара, как и совсем молодые Катя Виноградска, Алла Пшеничко и еще множество тех, кто прошел школу О.В. Мафтуляк, являются гордостью и светлой радостью мудрого, терпеливого, талантливого педагога.

А как все начиналось? Как получилось, что когда-то давно Люся Тымчук – сельская девушка, выросшая в семье, в которой очень тяжело жилось, так как мама своими силами воспитывала трех детей (отец поехал на работу «по вербовке» в Россию и не вернулся), избрала для себя песенную судьбу?

- Я пою, с каких пор себя помню, – сказала Ольга Васильевна, упоминая начало своей тропинки к профессии хормейстера. – Хотя мама в те далекие годы постоянно уставала от тяжелой работы и мы действительно жилы тогда очень бедно, но в хате нашей вечерами лилась песня. Мои оба брата и я подтягивали за мамочкой народные печальные песни и веселые, которых сызмала знали немало. И в школе с первого класса я уже была в самодеятельности. Сама судьба мне помогла избрать такую жизненную дорогу, так как даже замуж вышла за музыканта и всю жизнь с ними – с музыкантом и песней прожила…

…Еще маленькой была дочурка Веры Тымчук, когда в школе заметили ее способности. Почему-то именно ей учитель музыки Гвоздовецкой школы, собравши детей в очередной раз на репетицию, сказал: «Я буду играть на аккордеоне, а ты, Люся, так ручками – вверх и вниз: будешь за дирижера…» И она неумело и несмело начала «командовать» маленьким хором в своей родной школе. Почему эту девочку избрал учитель своей помощницей? Потому что она очень хорошо и старательно пела. Ольга Васильевна с удовольствием вспоминает, как ежегодно ездили со школы на районные олимпиады, большей частью – на подводе, через лес… Как мама Вера пошила ей красивое платье из цветистой занавески и как ей аплодировали за каждое выступление на сцене в Сокирянах.

В старших классах продолжила обучение в Сокирянской школе № 1. И вновь, кроме предметных уроков, у Люси – постоянные репетиции, концерты, вечера, олимпиады, поездки в область…

Разве такую активную, певучую девочку можно было не заметить, не отличить среди других? Вот и бросил взгляд на симпатичную десятиклассницу видный гвоздовецкий парень – Мишка-баянист. Он уже был с жизненным опытом: и армию отслужил, и поработать успел далеко от дома. А она – девушка! Забралась однажды на высокую шелковицу, плодами которой любили лакомиться все дети, а слезть не может: подошел под дерево завклубом Михаил Мафтуляк и стоит себе. «Сколько же ты там будешь сидеть? Спускайся на землю, я тебе помогу», – говорит Люсе. Что было делать: так Люся и оказалась… в руках своего суженого, хотя об этом тогда и не подозревала. Уже со временем, через несколько лет после того приключения Михаил как-то сказал молодой жене: «В ту минуту, когда тебе с шелковицы слезть помогал, я понял, что ты – будешь моей женой…» Значит, между парами людей, которых выделяет судьба, все же пробегает своеобразная искра в определенный момент. Она и дает сердцу сигнал…

Но прошло аж пять лет до того дня, когда Ольга стала женой своего земляка. Был он не такой, как все сельские ребята, – воспитанный, сдержанный, интеллигентный. Встречались и в тот период, когда учились в Черновцах в разных учреждениях. Хотя парень нравился, но она не сразу дала согласие выйти за него замуж. «Я подумаю», – сказала ему, когда сделал конкретное предложение. «Думай, только недолго», – почти обиделся тогда Михаил. Еще больше переживал, когда дипломированную выпускницу музыкального отделения Черновицкого педучилища, за которой уже не первый год ухаживал, направили на работу аж в Артемовский район Донецкой области. «Тетя Вера, не пускайте дочь на тот Донбасс – это же такая даль…»

Но, как говорится, все сложилось в пользу влюбленных и к счастью самой Ольги Васильевны. Благодаря добрым людям того далекого села, в котором жили, в основном, не совсем радушные греки, и благодаря лично доброжелательной, мудрой директорше школы, где молодая девушка из бессарабского края должна работать, Люся с подругой в скором времени… сбежала оттуда со всеми своими узлами, которые брала на весь год – вновь в Черновцы. Об этом отчаянном шаге даже мама некоторое время не знала, так как в то время могли и наказать за то, что по государственному направлению специалист не работает.

Но и здесь ее испытания по становлению на трудовой путь не окончились. В областном управлении образования сказали: «Все понимаем, но «беженцев» направлять в другое место не имеем права. Разве что учителем музыки и рисования…» – «И я же совсем не умею рисовать!», – созналась Ольга. – «Ничего, научитесь и детей будете учить».

И снова судьба и обстоятельства разумно распорядились: уже по родственным причинам молодых супругов Мафтуляков из области перевели работать в Сокиряны, где и осели на жить на все дальнейшие года. Хотя, правда, трудностей здесь не стало меньше. Даже наоборот…

Как должностному лицу, Михаилу Васильевичу предоставили квартиру в старом жилфонде – без каких бы то ни было удобств. Чем ее обставить, за что купить мебель, или хоть что-нибудь самое необходимое? Но об этом не думалось. Были иные – более важные хлопоты: появились на свет сразу мальчик и девочка, которым мамочка вынуждена была отдавать себя днем и ночью. Сегодня со спокойной улыбкой на устах вспоминает Ольга Васильевна те далекие, непростые годы, когда малюсенькими привезли домой Лялю и Сашу. Как купала их в старенькой лоханке, как суровой зимой носили воду из колодца и как тяжело было обогреть дровами комнатушку. Еще и сыночек тяжело заболел, что едва спасли ему жизнь в Черновицкой больнице. За молоко для двух деток платили 40 рублей ежемесячно – это половина мужниной зарплаты. Михаил Васильевич работал начальником отдела культуры, а это постоянная занятость, разъезды по району, поэтому дома не имел возможности помогать.

Все пережито… Некоторое время бабушка Елена, бывало, нянчила детей, и добрые люди не оставляли в беде. К примеру, учительница Лидия Игнатовна Любинецкая подарила им кровать… и уже было на что деток положить. Кто-то – другим выручал, так и одолевали бытовые трудности.

Когда уже дочурка Люда родилась, Ольга Васильевна и опыт определенный имела, и жилье было обжито. Да и свет уже не отключался после 12-ти ночи, как это было в предыдущие годы, когда двойняшки были маленькими.

Сегодня Ольга и Михаил Мафтуляки имеют взрослых внуков и даже маленькую правнучку. Старшая дочурка – Лариса Михайловна много лет живое с семьей аж на Камчатке. Как и отец с мамой, она связала жизнь с музыкантом, песней, много делает со своими единомышленниками для распространения украинских традиций, пропаганды нашей народной песни в тех далеких, суровых краях, где немало живет наших земляков.

Эстафету руководства музыкальной школой от М.В. Мафтуляка, который возглавлял это художественное учреждение с 1965-го до 2011 года, не так давно приняла их младшая дочка – Людмила Михайловна. Она работает в сфере культуры много лет, является умелым организатором, способным специалистом своего дела. Сына Александра в районе знают не только как музыканта, постоянного участника хора, но и как признанного наладчика клавишных инструментов.

- Наши дети и не могли избрать для себя другие профессии, – говорит Ольга Васильевна. – Ведь они выросли, в сущности, на сцене, в музыкальной школе, в наших постоянных поездках: на репетициях, на фестивалях, разных фольклорных праздниках. А подросли – это уже вместе и исполняли родственные художественные номера. В том числе, много раз и на областной сцене. И сегодня вместе поем, когда есть хороший повод…

Ольгу Васильевну Мафтуляк искренне уважают не только коллеги с музшколы и ее многочисленные воспитанники, но и в тех коллективах, где она создавала хоровые коллективы и много лет шлифовала их мастерство. По ее убеждению, в Сокирянском райпотребсоюзе в свое время был один из лучших в области хоров, который профессиональным исполнением произведений зарабатывал заслуженные награды на престижных конкурсах и фестивалях. Солидный репертуар, красивые национальные костюмы, ответственные, захваченные песней люди – все это оказывало содействие высокому уровню выступлений хорового коллектива, которым гордился район и областное руководство потребкооперации. Кстати, и сегодня отдельные хористки бывшего райпотребсоюза иногда собираются, что бы спеть вместе на своих родственных торжествах.

18 апреля – 70-летний юбилей Ольги Васильевны. В этот день только для нее будут петь песни – и воспитанники, и коллеги, и бывшие самодеятельные артисты, и внуки. И именно для нее будут цветы признательности, прекраснейшие слова пожеланий… Порадуется этому родственному празднику и 90-летняя мамочка именинницы – Вера Пантелеевна, мужественная, красивая душой женщина, которая пережила за свой преклонный возраст и непосильную работу, и множество других жизненных испытаний. Так как, хотя в нелегкое время, тем не менее в счастливую минуту родила она свою доченьку Люсю, которой Бог подарил песенную, богатую, роскошную судьбу счастливого человека.

Екатерина Тищенко

 Перевод на русский язык – сайт “Гвіздівці”

Валентина Костишина, Тетяна Андронік, Яна Стара, як і зовсім молоді Катя Виноградська, Алла Пшеничко і ще багато інших, хто пройшов школу О.В.Мафтуляк, є гордістю і світлою радістю мудрого, терпеливого, талановитого педагога.

А як усе починалося? Як вийшло, що колись давно Люся Тимчук – сільське дівча, яке росло в сім’ї, у якій дуже важко жилося, бо мама самотужки виховувала трьох дітей (батько поїхав на роботу «по вербовці» в Росію і не повернувся), обрало для себе долю пісенну?

–Я співаю, відколи себе пам’ятаю, – мовила Ольга Василівна, згадуючи початок своєї стежини до професії хормейстера. – Хоч мама в ті далекі роки важко нароблялася і ми дійсно жили тоді дуже бідно, та в хатині нашій вечорами лилася пісня. Мої обидва брати і я підтягували за матусею народні сумні пісні і веселі, яких змалечку знали немало. І в школі з першого класу я вже була в самодіяльності. Сама доля мені допомогла обрати таку життєву дорогу, бо й з музикантом одружилася та й весь вік з ним, з музикою й піснею прожила…

…Ще малою була донька Віри Тимчук, коли в школі помітили її здібності. Чомусь саме їй вчитель музики Гвіздовецької школи, зібравши діток черговий раз навколо себе на репетицію, сказав: «Я буду грати на акордеоні, а ти, Люсю, отак ручками – вгору і вниз: будеш за диригента…» І вона невміло і несміливо почала «командувати» маленьким хором у своїй рідній школі. Чому цю дівчинку обрав учитель своєю помічницею? Бо вона дуже гарно і старанно співала. Ольга Василівна із приємністю згадує, як кожного року їздили зі школи на районні олімпіади, здебільшого – на підводі, через ліс… Як мама Віра пошила їй гарне плаття із квітчастої фіранки і як їй аплодували за кожен виступ на сцені в Сокирянах.

У старших класах навчання продовжила у Сокирянській школі №1. І знову, крім предметних уроків, у Люсі – постійні репетиції, концерти, вечори, олімпіади, поїздки в область…

Хіба ж таку активну, співучу дівчинку можна було не помітити, не вирізнити поміж інших? Ось і кинув оком на симпатичну 10-класницю видний гвіздовецький парубок – Мішка-баяніст. Він уже був із життєвим досвідом: й армію відслужив, і попрацювати встиг далеко від дому. А вона – дівча! Забралась однієї днини на високу шовковицю, плодами якої любили ласувати всі діти, а злізти нема як: підійшов під дерево завклубом Михайло Мафтуляк і стоїть собі. «Скільки ж ти там будеш сидіти? Спускайся на землю, я тобі допоможу», – мовив до Люсі. Що тут було робити: так Люся опинилась… у руках свого судженого, хоч про це тоді нічого не підозрювала. Вже згодом, через кілька років після тієї пригоди Михайло якось сказав молодій дружині: «Тієї хвилини, коли тобі із шовковиці злізти допомагав, я зрозумів, що ти – будеш моєю дружиною…» Виходить, між людьми, яких парує доля, таки пробігає своєрідна іскра у певний момент. Вона й дає серцю сигнал…

Та пройшло аж п’ять років до того дня, коли Ольга стала дружиною свого земляка. Був він не такий, як усі сільські хлопці, – вихований, стриманий, інтелігентний. Зустрічались і в той період, коли навчалися в Чернівцях у різних закладах. Хоч хлопець подобався, але вона не відразу дала згоду вийти за нього заміж. «Я подумаю», – сказала йому, коли зробив конкретну пропозицію. «Думай, тільки недовго», – майже образився тоді Михайло. Ще більше переживав, коли дипломовану випускницю музичного відділення Чернівецького педучилища, за якою вже не перший рік упадав, направили на роботу аж в Артемівський район Донецької області. «Тьотю Вєро, не пускайте дочку у той Донбас – це ж така далечінь…»

Та, як кажуть, все склалося на користь закоханих і на щастя самої Ольги Василівни. Дякуючи добрим людям того далекого села, в якому жили в основному не зовсім привітні греки, і особисто доброзичливій, мудрій директорші школи, де мала дівчина з Бессарабського краю працювати, Люся з подругою незабаром… втекла звідти, виїхавши з усіма своїми клунками, які брала на весь рік, знову у Чернівці. Про цей відважний крок навіть мама певний час не знала, бо тоді ж могли й покарати за те, що за державним направленням спеціаліст не працює.

Але й тут її випробування щодо становлення на трудовому шляху не скінчилися. В обласному управлінні освіти сказали: «Все розуміємо, але «біженців» направляти в інше місце не маємо права. Хіба що вчителем музики і малювання…» – «Та я ж зовсім не вмію малювати!», – зізналася Ольга. – «Нічого, навчитесь й дітей будете вчити».

І знову доля й обставини розумно розпорядились: вже з родинних причин молоде подружжя Мафтуляків з області перевели працювати в Сокиряни, де й осіли на проживання на всі подальші роки. Хоч правда, труднощів тут не поменшало. Навіть навпаки…

Як посадовій особі, Михайлу Васильовичу надали квартиру у старому жилфонді – без будь-яких зручностей. Чим її обставити, за що купити меблі чи хоч щось найнеобхідніше? Про це не думалось. Мали інші, передніші клопоти. Бо з’явились на світ відразу хлопчик і дівчинка, яким матуся змушена була віддавати себе дні і ночі. Сьогодні зі спокійною усмішкою на устах згадує Ольга Василівна ті далекі, непрості роки, коли малесенькими привезли додому Лялю і Сашу. Як купала їх у старенькій балії, як суворої зими носили воду з криниці і як важко було обігріти дровами кімнатку. Ще й синочок важко захворів, що ледве врятували йому життя в Чернівецькій лікарні. За молоко для двох діток платили 40 крб. щомісяця – це половина чоловікової зарплати. Михайло Васильович працював начальником відділу культури, а це постійна зайнятість, роз’їзди по району, тож дома не мав змоги допомагати. …Все пережилося. Певний час бабуся Їлена, бувало, няньчила малечу, і добрі люди не залишали в біді. Приміром, вчителька Лідія Гнатівна Любинецька подарувала їм ліжко…, і вже було на що діток положити. Хтось – іншим виручав, так і долали побутові прикрощі.

Коли вже донька Люда народилася, Ольга Василівна й досвід певний мала, і оселя була обжита. Та й світло вже не гасилось після 12-ої ночі, як це було в попередні роки, коли двійнятка були маленькими.

Сьогодні Ольга та Михайло Мафтуляки мають дорослих онуків і навіть маленьку правнучку. Старша донька – Лариса Михайлівна багато літ живе із сім’єю аж на Камчатці. Як і тато з мамою, вона пов’язала життя з музикою, піснею, багато робить зі своїми однодумцями для поширення українських традицій, пропаганди нашої народної пісні в тих далеких, суворих краях, де немало мешкає наших земляків.

Естафету керівництва музичною школою від М.В.Мафтуляка, який очолював цей мистецький заклад із 1965-го по 2011 рік, не так давно прийняла їхня молодша донька – Людмила Михайлівна. Вона працює у сфері культури багато літ, є вмілим організатором, здібним фахівцем своєї справи. Олександра в районі знають не тільки як музиканта, постійного учасника хору, але і як визнаного наладчика клавішних інструментів.

– Наші діти й не могли обрати для себе інші професії, – говорить Ольга Василівна. – Адже вони виросли, по суті, на сцені, в музичній школі, у наших постійних поїздках: на репетиції, на фестивалі, різні фольклорні свята. А підросли – то вже разом і виконували родинні художні номери. У тому числі, багато разів і на обласній сцені. І сьогодні разом співаємо, коли є гарний привід…

Ольгу Василівну Мафтуляк щиро поважають не тільки колеги з музшколи та її численні вихованці, але й у тих колективах, де вона створювала хорові колективи і багато років шліфувала їхню майстерність. На її переконання, в Сокирянському райст свого часу був один з кращих в області хор, який професійним виконанням творів здобував заслужені нагороди на престижних конкурсах і фестивалях. Солідний репертуар, красиві національні костюми, відповідальні, захоплені піснею люди – все це сприяло високому рівню виступів хорового колективу, яким пишався район і обласне керівництво споживкооперації. До речі, й сьогодні окремі хористки колишнього райст інколи збираються, аби поспівати разом на своїх родинних торжествах.

18 квітня – 70-літній ювілей Ольги Василівни. У цей день тільки для неї співатимуть пісні – і вихованці, й колеги, і колишні самодіяльні артисти, і внуки. І саме для неї будуть квіти вдячності, найпрекрасніші слова побажань… Порадіє цьому родинному святу й 90-річна матуся іменинниці – Віра Пантеліївна, мужня, красива душею жінка, яка пережила за свій довгий вік і непосильну працю, і безліч інших життєвих випробовувань. Бо хоч в нелегкий час, проте у щасливу хвилину народила вона свою донечку Люсю, якій Бог дарував пісенну, багату, розкішну долю щасливої людини.

Катерина Тищенко

Замітка також публікувалася у газеті “Дністрові зорі”

Календарні звичаї і обряди українців, як і росіян і білорусів, формально узгоджувались з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Проте дійсною основою «побутових святців» був трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя землероба. Помітне розходження мала клерикальна і народна трактовка тих самих святкових дат.

Громадський характер традиційної обрядовості чітко виявлявся у зв’язку з початком різних сільськогосподарських робіт. Жителі одного села нерідко спільно замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, на перший вигін худоби, перед початком жнив. Приводом для церковних відправ, які організовувались гуртом, служили також церемонії освячення громадських будівель, різні стихійні лиха. Спільні трапези (братчини, меди) члени сільської (церковної) общини організовували з нагоди храмових свят, які влаштовувались на честь святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.

В аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Кожен з них плавно переходив у наступний, утворюючи нескінченний ряд кругооберту природи, чергування періодів праці й відпочинку. Найсприятливішим для селянського дозвілля повсюди в Європі вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.

Весною, коли після холодної і голодної зими на селян чекала найбільш виснажлива робота зорати та засіяти лан, святкували Великдень – свято Воскресіння Христа (Пасха). До цього дня господині печуть паски, а дівчата за допомогою фаpб та воску розмальовують писанки, вкриваючи звичайне куряче яйце магічними pізнобаpвними візерунками.

Писанки та звичайні крашанки (різними кольорами пофарбовані яйця) – є неодмінною ознакою цього свята. Великдень, немов квітка, виpостає з дохристиянських вірувань, коли боги помиpали і воскресали кожної поpи pоку. І саме звідти ж йде звичай пекти паски і фарбувати яйця.

Є кілька легенд на тему, чому Великдень називається “Великий День”. Одна з них записана була колись на Слобожанщині: “Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоб був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп`яли Христа – дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…”

Величний, свiтлий день прийшов до нас – українців iз Нового Завiту, а саме слово “Пасха” походить вiд назви давньоєврейського старозаповiтного свята, яке вiдзначали iудеї в пам’ять про звiльнення вiд єгипетського полону. Пасхальний агнець євреїв став прообразом Христа, тому Христос ще iменується Агнцем Божим, Агнцем Пасхальним, Пасхою. За бiблiйним сюжетом, Iсус Христос воскрес рано-вранцi, i це воскресіння супроводжувалось великим землетрусом: то ангел небесний вiдвалив камiнь вiд дверей Гробу Господнього. На свiтанку жiнки – мироносиці Марiя Магдалина, Марiя – мати Якова та Соломонiя прийшли до гробу з ароматами, щоб обмастити тiло Iсуса але побачили відвалений камiнь i порожнiй гроб, i тодi схвильованим жінкам з’явився ангел i сповістив про Воскресіння Господнє.

Та насправді саме це свято народилося набагато раніше. І у стародавніх іудеїв воно існувало задовго до, так званого, виходу з Єгипту, було таке ж саме свято і у інших стародавніх народів, в тому числі і у дохристиянських праслов’ян, а точніше, навіть ще у дослов’янських народів нашої землі. Про це розповідає міф.

Се є найдавніше свято в Україні. Зародилося воно сім тисяч років тому, коли, за легендою, і “плуг упав з неба”! А було так… Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. і Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив:

— Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров’я.

Тільки-но він отаке проказав, як з неба опустилися золотий плуг і золоте ярмо.

І гукнув старший брат Тур:

— Се моє!

Хотів схопити плуга — аж він полум’ям зайнявся. Відсахнувся в страхові Тур.

Се моє! — прокричав середульший брат. Але і йому сахнуло полум’я в лице.

Ні, братове, се моє, — всміхаючись, мовив Яр.

Він підійшов і взяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запріг їх у плуга золотого і проорав першу в світі борозну. А потім — Другу, й десяту, і соту. Засіяв поле полтвою — пшеницею дикою, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр, і борошна намолов, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував. І навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все те великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І спускався він на землю в той весняний день, коли можна було засівати землю зерном. І то був ВЕЛИКДЕНЬ. Тобто Великий День хлібороба. Святий День. Тобто, це було свято відродження природи, свято початку весняних сільгоспробіт.

Свiтле свято Воскресiння супроводжувалось урочистими обрядами, до яких готувались протягом цiлого тижня: прибирали, бiлили оселi, пекли паски або бабки фарбували крашанки, а молодь розписувала писанки. Паски, як правило, випiкали в четвер iз пшеничного борошна на яєчних жовтках i кожна господиня дотримувалась всiх усталених звичаїв: пiч розпалювала полiнами, якi вiдкладала кожного четверга Великого Посту, пiдпалювала їх галузками освяченої верби, саджаючи паски, промовляли спецiальну молитву. В суботу жiнки фарбували крашанки в лушпиннi з цибулi. Нашi пращури вiрили, що в свяченому яйцi мiститься 40 милостей i Дух Святий. Шкаралупу з першого посвяченого яйця несли до рiчки й кидали у воду, “щоб допливла до рахманiв i сповiстила, коли Великдень”. Починають розписувати писанки з початком Великого посту. Для цього треба мати спецiальний писачок – бляшану трубочку з отвором на кiнцi, розтоплений вiск, свiчку та анiлiновi фарби. Яйце має бути вимите, гладеньке, бiле, без цяточок i плям. Його трохи нагрiвають, щоб вiск добре чiплявся. До писальця закладають вiск i нагрiвають над свiчкою, i тодi легенько водять те писальце по бiлому чистому яйцю.

Та з введенням на Русі християнства, це свято також стало християнським, набуло нового значення. Євангельська подія, на честь якої встановлена Пасха, а також пасхальні обряди наймовірніше запозичені з язичеських та іудейських культів і у переродленому вигляді пов’язані з особою Христа. Крашанка тепер стала символом воскресіння Ісуса Христа. Новозавітна дегенда розповiдає, що Марiя Магдалина, проповiдуючи Христову науку, зайшла аж у двiр римського iмператора Тiберiя, дала йому в дар червону крашанку зi словами: “Христос воскрес!” – i вже тодi почала свою проповiдь. За її прикладом, нібито пiшли iншi християни й почали в день святої Пасхи обдаровувати один одного крашанками й писанками. Але ж крашанки і писанки насправді були ще язичницькими символами.

Та сьогодні ми – українці, здебільшого християни. І святкуємо християнську Пасху. Православні – у свій день, римокатолики – у свій день. Пасха – саме велике свято християнства. Це свято у різних країнах світу святкують по-різному.

Для болгар і гагаузів, що проживають у селах Південної Бесарабії, “Великдень – це найбільше свято”. А тому відзначається три дні. Свято починається з того, що в храмі освячують паску та крашанки. От тільки, на відміну від українців, традиція вимагала після повернення з церкви, спершу відвідати кладовище та покласти на могили рідних і близьких освячені паску і яйця. А тоді вже сідати за святково прибраний стіл. Для розговіння після тривалого Великого посту господині готували багато і смачно. Неодмінним у всі часи був клопіт забезпечити розмаїття м’ясних страв. Серед них традиційним для гагаузів і болгар завжди був холодець. Жителі багатьох сіл одностайно свідчили: “Навіть бідний варить холодець” або: “Це не Великдень без холодцю”.

До свята могли приготувати також пачу – заливну страву, що нагадувала холодець, але варилася зі свинячих ніжок. Не забували і про птицю, тушковане м’ясо ягняти або свинини, юшку, яка готувалася з нутрощів, а також голови і ніжок ягняти. Серед традиційних страв були мітітеї – невеличкі довгі засмажені ковбаски з меленого м’яса і яєць, чорним і червоним перцем. До святкового столу годилося приготувати й всілякі солодощі. У перший день Великодня після повернення з кладовища для гагаузів обов’язковим було відвідання молодими шлюбними парами своїх кумів. Вони брали с собою великодню паску, два кравая – колачі, крашанки, курку або індичку, а також пляшку горілки або вино. Молоді майже до вечора сиділи у гостях, а коли поверталися додому, кум брався “провести” своїх хресників, у свою чергу, прихопивши пів-паски, кравай, і пів-пляшки вина. На другий день молоді йшли до батьків, частіше за все, до батьків дружини, і знову несли з собою “великодніх” гостинців.

На третій день улаштовувалося хуро (уро) – спочатку змагалася малеча: у кого виявиться найміцнішою крашанка. До того ж у болгарських селах діти влаштовували й іншу гру: підвішували до одвірку за нитку на рівні рота очищене яйце, і під загальний сміх намагалися його вкусити без допомоги рук.

Сербія. Подібно до нас у сербів (вони православної віри) дуже строгий піст. На вербну неділю біля церкви із прутиками лускають дітей та говорять: “Рости великим, як верба”. У Великдень служба вночі: єпископ роздає писанки. Віруючих вітає: “Христос Воскрес”, вони відповідають: “Воістину Воскрес”. У понеділок поливають дівчат, а на другу неділю во ім’я воскресіння вирушають на кладовища, куди виносять їсти-пити, священики моляться навколо могил.

Чехія. Пасху у Чехії святкують так, як і ми. У Празі також на столі традиційні пасхальні страви – шовдарь, пасха, варені яйця, але випікають і колачі у формі ягня та колачі із медом. Дівчата старанно малюють писанки, а хлопці в понеділок поспішають до них, але не поливати, а лускати дівчат вербовими прутиками, аби вони залишилися здоровими та вродливими на цілий рік.

В Італії: у свято Пасхи католики світу, в тому числі італійські, свій погляд звертають на Рим. За старими традиціями у Великий Четвер Папа Римський омиває ноги 12-и священикам, так як це робив Ісус своїм учням. На Велику П’ятницю у Коліссеї дуже людно: віруючі надходять з усього світу, адже у хрестовому поході сам Папа несе хрест. А у День Воскресіння на площі св. Петра голова католиків благословляє усіх і вітає народи світу на 59 мовах. У понеділок римляни вирушають на пікніки на природу, адже весна вже безповоротно ввійшла у свої права.

Румунія. У наших сусідів на свято Пасхи – похід до кладовищ. У маленькому селі – Путні – у ніч Пасхи вулиці не освічуються світлом. Зате горять тисячі свічок, квітами та свічками прикрашені могили. Діти у святковому вбранні несуть у маленьких кошиках червоні писанки, які кладуть на могили, всі моляться за своїх померлих, писанки роздають також бідним, аби вони теж молилися за упокій померлих, а затим починається пасхальний похід.

США. Пасхальні традиції до Америки привезли переселенці із Європи, особливо із Англії. Там звичка у цей день із схилів, невеличких гірок “скочувати яйця”, що нагадує те, як із могили Ісуса скочували скелі. Від 1880 р. біля Білого Дому традиційно проходять змагання для дітей по “скочуванню яєць”, так що у цей день біля оселі Клінтонів спокійно бешкетують маленькі громадяни США, але до 12 років тільки у супроводі батьків. Звичка у цей день у Штатах прогулюватися у новому вбранні по магістралях, так що у Нью-Йорку на П’ятій авеню у цей день “голці ніде впасти”.

Світлі і радісні дні Христового Воскресіння знову приходять на землю України. Одвічне, як людське прагнення до гармонії, краси і радості.

За матеріалами українських інтернет-ресурсів

 Фото – Олександра Чорного

Та що насправді є важливим? Будь яка країна (і Україна в тому числі) – це, насамперед, її народ, а вже потім “держава” – “не держава” та т.п. Якщо народ не виживе, то кому потрібна ця держава, якою б вона незалежною не була? Тому, у всьому, насамперед потрібно виходити з інтересів народу. Безумовно, що входження до Євросоюзу на даному етапі зовні виглядає привабливіше. Бо ми думаємо, що якщо туди увійдемо, то нам манна на голову посиплеться. Та цього не було б, навіть як би нас о той ЄС взяли: манна у них і для себе вже майже скінчилася.

Ми вважаємо, що самі там знайдемо роботу, але яку роботу: прислугою у панів? де ж тоді то прагнення до національної гордості? Та бог з нею – з гордістю! Вона вже давно існує лише у виступах, а коли доходить до можливості щось заробити, то за неї швидко забувають всі до ряду. Проблема в тому, що там вже є кому працювати… В ЄС вже стільки понабирали, вже не знають що робити с усіма, як їх позбутися! Дехто може там і влаштується. Навіть дехто і не погано. Ми вже давно вчимо за кошти українських громадян інженерно-технічні кадри для провідних країн ЄС і для Штатів. І ті, хто більш-менш там нормально влаштувався вже назад не вертаються. А чи хоче цього дійсно більшість громадян України – спонсорувати багаті країни ЄС?

Та головне все ж у тому, що ні кому, насправді, Україна у Євросоюзі не потрібна. Там і так проблем вистачає, а ще зв’язуватися з нашим непередбачуваним за менталітетом народом… Раціональні європейці на це не підуть – занадто великим вони для себе вважають такий ризик. А переговори щодо вступу, усіляких асоціацій, тощо – це все торги для створення видимості. Мета: з боку ЄС – тримати нас під контролем і якнайбільше на нас заробляти, продавати нам свій непотріб, а з боку української влади і великого бізнесу… – теж заробляти, але заробляти не для України і народу, а виключно для себе.

Самі ж ми вважаємо, що виживання народу України можливе виключно у єдності з російським та білоруським народами. У такому об’єднанні все виглядає не так прилизано, але конкретніше і вигідніше для народу, а не для олігархів. Якою та єдність має бути – це вже друге питання…

От с такою, досить довгою передмовою, ми сьогодні пропонуємо Вашій увазі матеріал, якій висвітлює думку кандидата економічних наук Олександра Дудчака, висловлену їм у виступі перед слухачами школи журналістської майстерності.

___________________________________

Отже – слово Олександру Дудчаку:

Україні не потрібно лізти в об’єднання, майбутнє якого мрячно. По-перше, сьогоднішні спроби інтеграції на Захід ніяким здоровим глуздом, ніякими аргументами не обґрунтовані. Всі спроби аргументів, що ми йдемо на Захід, що ми намагаємося стати в майбутньому членами Європейського союзу, підписати договір про асоціацію, навіть якби це трапилося, підписання договору про інтеграції або зони вільної торгівлі, нічого крім збитків це Україні не принесе. Аргументи досить прості: виробничі зв’язки в нас, в основному, із країнами колишнього Радянського Союзу. Навіть така хвороблива галузь економіки як військово-промисловий комплекс жорстко пов’язаний з Росією. 70% комплектуючих ми одержуємо з Росії. Погано те, що час іде. Залишилися, напевно, лічені місяці. Звичайно, можна почати відновлення інтеграційних процесів на пострадянському просторі й пізніше, але Росія завершує формування замкнутих систем виробництва. Незабаром Україна не буде потрібна навіть на Сході. На Заході ми не будемо потрібні в будь якому разі. Наша наукомістка продукція являє поки ще конкуренцію для західних представників. Яка-небудь інтеграція можливо тільки тоді, коли Україна остаточно втратить авіаційну промисловість і космічну промисловість. Отоді нас і приймуть туди на правах якогось молодшого брата. З іншого боку, поки ще не пізно, потрібно почати спільний процес інтеграції в євразійському економічному просторі. Поки ще ми могли б брати участь на правах країни, здатної впливати на формування умов взаємодії якихось загальних правил. У Європі ми ні на що впливати не можемо. Відкриття ринку для Європи – це чергова сходинка для виходу Європи із кризи, а реального виходу поки не планується й не передбачається.

На сьогоднішній день, все що відбувається, на руку декільком кланам, які займаються експортом продукції з низьким вмістом прибавочної вартості. Так, дійсно, ми могли б спільно будувати кораблі, літаки, космічні кораблі в тому числі. Багато чого ще. Це не тільки стосується заводу в Миколаєві, заводу імені Малишева, заводів, які перебувають у катастрофічному положенні. До речі, якби Україна брала участь в інтеграції з Росією, Казахстаном і Білорусією, Україна мала б реальну можливість брати участь в одержанні фінансуванні держзамовлень від цих країн. У нас були б дуже пристойні шанси випередити конкурентів в СНД по багатьом напрямкам.

______________________

Більш докладно – у наступній статті О. Дудчака, яку буде опубліковано незабаром.

За публікацією Інформаційно-аналітичного порталу пострадянського простору “Материк“

Переклад – сайту “Гвіздівці”

Згадування античними авторами про слов’ян під ім’ям венеди неподалік від Карпат і в низов’ях Дністра й Дунаю відносяться до початку 1 ст. (2). У першій половині VI в. н.е. землі північно-західного Причорномор’я аж до Дунаю були зайняті східними слов’янами (антами) (3). Анти, як відзначав В.В. Сєдов, група слов’ян, що розселилася в межиріччі Дністра й Дніпра серед іраноязичного населення, що було потім ними асимільоване (4). Саме слово «ант» було запозичене греками в аланів і означає в перекладі «ті, що живуть на окраїні», «прикордонні мешканці», «українці» (5). Академік А.А. Шахматов ще в 1916 р. відзначив, що «прабатьківщиною руського народу була територія антів, отже, область між Прутом і Дніпром» (6).

В VIII-X ст.ст., відповідно до літопису, у Карпато-Дністровському регіоні жили племена улічив, тиверців і хорватів – предків сучасних русинів. Локалізація розселення цих племен у Карпато-Дністровських землях, зазначена в «Повісті минулих літ», не викликає сумнівів: «І жівяху въ мірє Полянє, и Дєрєвлянє, Сєвєр и Радіміч, і Вятічі, и Хрватє. Дулєби жівяху по Бугу, гдє нинє Волинянє, а Улучі, и Тіверьці сєдяху по Днєстру, присєдяху к Дунаєві; бє множьство іх, сєдяху бо по Днєстру олі до моря, суть гради іхъ і до сєго днє, да то ся зщваху отъ Грєкъ Вєлікая Скуфь» (7).

Слово «улічі» («улуч») відбиває тюркську передачу давньоруського углічи, улуч, тобто видозмінене, отримана «із других рук», від печенігів, давньоруська племінна назва. О.Н. Трубачьов вважав, що “угол” (кут – рос.) – це район Північного Причорномор’я, де сходяться під кутом одне до одного течії трьох рік: Дніпра, Бугу й Дністра (8). Етнонім «тиверці» походить від древньої назви Дністра, що в античну епоху йменувався Тірас, що в перекладі з іранського значить «швидкий» (9). Називаючи учасників походу київського князя Олега на греків в 907 р. тиверців, «яже суть Толковіни» (10), літописець вказував на їхній рід занять – пастухування (11).

«Велика Скіфія» відповідає поняттю «стара, древня Скіфія», тобто територія раніше належала скіфам (12).

Назва ж сусіднього тиверцям і уличам східно-слов’янського плем’ені хорвати – від древнеіранського «пастух, страж худоби» (13). Сучасне Українське Прикарпаття, а також район Перемышля (Польща), на думку А.В. Майорова, становили територію Великої Хорватії, про яку писав Костянтин Багрянородний в X ст. (14).

До X ст. землі тиверців, улічів і хорватів увійшли до складу Давньоруської держави, а наприкінці XI в. виділилися в окреме Галицьке князівство.

На початку XIII ст. давньоруське населення, що жило в північно-західному Причорномор’ї, літописець назве «галицькими вигонцями» (15), з огляду на їх «державну» приналежність і рід занять – пастухування (16).

Таким чином, йдеться про те, що на території Південно-Західної Русі сформувався особливий господарсько-культурний тип населення. Населення даного регіону поряд із землеробством, активно займалося й скотарством, що трохи відрізняло цей регіон від інших регіонів Русі. Згодом спільність господарського укладу, а також єдність віри – православ’я, призвели до встановлення мирних контактів з волохами й спільної «волошської колонізації» (вірніше – «волошсько-русинської» (С.С.) схилів Карпат (17).

У другій половині XIII в. весь північний берег Чорного моря опинився під контролем монголів. Щоправда, лише в 70-х роках XIII в. кордони Золотої орди досягли Нижнього Подунавья. В 30-х роках XIV сторіччя до складу Золотої орди була включена й центральна лісостепова частина Пруто-Дністровського межиріччя (18).

Після припинення роду Данила Галицького в 1340 р. Галицько-Волинське князівство стає ареною боротьби між Польщею, Великим князівством Литовським і Руським та Угорщиною. У період загострення католицької агресії проти Південно-Західної Русі виникає Молдавське православне князівство. Воно було створено волохами й русинами. Етнічна ситуація в Східне Прикарпаття відбита в молдавській легенді про заснування Молдавського князівства, у якій розповідається про те, що це зробили пастухи з Марамуреша (Марамороша) (комітату (жупи) на північному сході Угорського королівства, які під час полювання опинилися в районі сучасного міста Сучава, де знайшли пасіку русина Яцька (19). Сьогодні 3/5 Марамороша перебуває в Закарпатській області України, 2/5 – у Румунії (С.С.)

Кажучи про легендарного засновника Молдавії, Я. Головацький називає його «один з начальників мараморошских румун і росіян, воєвода Богдан Драгош» (20). Усі воєводи початкового етапу молдавської історії – Драг (Драгош), Богдан I, Лацко й інші – носили слов’янські імена. Румунський історик Ніколає Йорга вважав, що передчасна смерть Лацка перешкодила заснувати руську династію в Молдавії (21).

В XVII в. молдавський книгар С. Даскал в «передмові» до молдавського літопису Г. Урєкє вказував, що створено країну із двох мов, з румунів (маються на увазі східні романці, тому що про початок формування румунського етносу можна казати лише після об’єднання Молдавії й Валахії в єдину державу (Румунське князівство) в 1862 р. – С.С.) і руських, і до цього дня половина країни складається з руських і половина з румунів (22).

Спочатку Молдавія розділялася на Нижню Країну (Цара де Жос, південь князівства) і Верхню Країну (Цара де Сус, русинська північ князівства). В XV в. засновуються боярські посади великого ворніка (вищого судді держави) Нижньої землі й великого ворніка Верхньої землі.

У Новгородській і Воскресенській літописах перераховані руські міста кінця XIV – початку XV в., у тому числі розташовані в Карпато-Дунайських землях, що увійшли до цього часу до складу Молдавського князівства: «А сє імена всім градам руськім, дальнім і ближнім: На Дунаї: Відичєв град, про сєдмі стєни кам’яних; Мдін. І об ону страну Дунаа: Тєрнов, ту лежить святаа П’ятниця. А по Дунаєві: Дрєствін, Дічін, Кіліа. А на усть Дунаа: Нове село, Аколякра. На море: Карна, Каварна. А на сеї стороні Дунаа, на усть Днєстра над морем: Бєлгород, Чєрн, Яській торг на Прутє рєцє, Романов торг, Романов торг на Молдовє, Нємєч у горах, Корочюнов камєн, Сочява, Серет, Баня, Чечюн, Коломия, Городок на Чєремошє, на Днєстрє Хотєн» (23).

Про те, що волохи під предводительством Богдана або Драгоша «з’явилися на берегах Пруту, знайшли там ще багатьох руських і оселилися між ними на ріці Молдавє», повідомляв Н.М. Карамзін (24).

Наявність численного руського (русинського) населення в Молдавському князівстві підтверджують результати досліджень, проведених у другій половині ХХ в. Опираючись на дані сільської ойконімії, Л.Л. Полєвой встановив, що частка представників східнослов’янської етнічної групи в середині XIV в. досягала 39,5% населення князівства, а східнороманської – 48,7%25.

Незважаючи на численність русинів у новій державі, основними районами їхнього розселення й надалі залишилися північ і північний схід Молдавського князівства: Буковина, Покуття, Хотинський, Сорокський, Оргєєвський і Ясський цінути. В XVIII в. молдавський книгар М. Костін писав, що «рутянє» (руські, русини) «заселяли Чернівецький і Хотинський повіти й весь район Дністра, Сорокський і Оргєєвський повіти й по Пруту – половину Ясського повіту й половину Сучавського повіту» (26).

Ряд районів, населених русинами, тривалий час мав автономію. Говорячи про Руське Долгопольє («рутєнська провінція Кимпулунг» у Сучавському повіті), Д. Кантемир згадує, що жителі п’ятнадцяти сіл користуються своїми законами й судами. «Іноді вони приймають двох ворників (представників повітової адміністрації – С.С.), поставлених господарем. Але нерідко проганяють їх, якщо ті збуджують невдоволення жителів…». «Вони сплачують щорічний податок, але не такий, який побажає господар, а такий, який вони платили колишнім господарям», – продовжує Д. Кантемир. «Якщо господар захоче обійтися з ними більш суворо й побажає накласти нові податі, то вони без довгих суперечок зовсім відмовляються платити податки й ідуть у важкодоступні гори». Іноді «жителі гір відсторонювали від влади господаря й приймали заступництво поляків» (27).

Молдавська державність створювалася за зразком давньоруської. Великі землевласники називалися «бояри», грошова система в князівстві сформувалася за зразком галицької (28). Правителі Молдавського князівств називалися господарями, воєводами. Правитель округу пиркалаб у деяких прикордонних округах в XV в. називався на російський лад посадником. Самі округи йменувалися державами (від слова «дєржать» – тримати – укр.), у молдавських документах – цінутами (слово було утворено від молдавського «а цінє» (тримати) (29). В XIV-XV ст.ст. об’єднання сільських громад називалися воєводати. Глави селянських громад називалися кнєз, жудє або ватаман. В XV в. адміністративна одиниця, керована урядником або ворніком, називалася окол. Ворнік (від слова «дворнік» – двірник – укр.) – боярський титул або представник повітової адміністрації в селі. Слова угол (кут – укр.), воєвода, жупан, що також відносяться до соціального життя волохів, – теж східнослов’янського походження, як і державні посади бояр: постєльнік – піклувався про покої государя, стольнік – відав кухнею й столом, клучєр – управляв господарськими льохами й коморами, чашнік – наливав на прийомах господарю перший келих вина, справник – управитель цінуту (повіту), великий хатман (гетьман) – командуючий військами (30).

Вплив руської культури простежується в багатьох сферах життя Молдавського князівства. «Мова наша, – писав Н.М. Карамзін, – до самого XVII століття була не лише церковною, але й судовою, як те свідчать справжні грамоти молдавських господарів» (31). Ділова документація й державні акти писалися давньоруською мовою, як і в Древній Русі. Як відзначав славіст, професор Новоруського університету бессарабець А.А. Кочубінській, офіційна мова Молдавського князівства XIV-XVII сторіч наскрізь пронизана малоруськими (іноді явно східногалицькими, гуцульськими) елементами (32). В основному фонді сучасної молдавської мови налічується близько 2 тисяч східнослов’янських запозичень. Це поняття, що позначають землеробські знаряддя, предмети побуту, домашнє начиння, одяг, їжу, музичні інструменти (33).

Молдавські дослідники підкреслюють сильний вплив корінного руського населення (русинів) на молдавську музичну культуру. Про це свідчать назви добутків молдавського музичного фольклору: русяске, хуцулке, поляндра, запозичення цілих мелодій і окремих елементів музичної мови (34). Один з найвідоміших молдавських народних танців – «Молдавєняска» («Молдавський») зазнав сильного впливу від танців русинів (35). Відзначаються так само досить істотні загальні риси русинських і молдавських поетичних текстів (36).

Святково-обрядову культуру молдаван, на думку Я.П. Мироненка, варто вважати спадщиною давньоруської культури, носіями якого в даному регіоні були племена хорватів, тиверців і улічів. Центром формування новорічних пісень дослідник вважає Буковину й північ Молдавії, тобто регіони компактного проживання русинів (37).

Русинсько-Молдавський етнокультурний синтез прискорювала інтегруюча роль православної церкви, де богослужіння велося церковно-слов’янською мовою. За посередництвом православної церкви, вважала румунська дослідниця Маргарета Штєфенєску, «русько-рутєнські елементи сприяли консолідації держави» (38).

М. Штєфенєску наводить дані по топоніміці Молдавії: східні слов’яни залишили на території старої Молдавії в цілому 548 назв із чисто слов’янськими коріннями й 321 назву зі слов’янським суфіксом -овці, які мали особливо широке поширення в Буковині (174 назви), у Північній Молдові й Північній Бессарабії (Хотинський, Сорокський, Оргєєвський повіти). Причому й географічні об’єкти – гори, ріки, долини, пагорби в цих місцях часто носять східнослов’янські назви. В інших частинах «дако-романської території» східнослов’янські назви зустрічаються в поодиноких випадках. У документах слов’янські назви зустрічаються вже з XV ст., тобто з моменту заснування Молдавського князівства. На підставі цих фактів румунська дослідниця вважала за можливе говорити про наявність східних слов’ян у цих місцях з IV ст., тобто задовго до приходу волохів (39).

Більша частина русинів згодом увійшла до складу новостворених молдавських народностей. Про те, що волохи стали здобувати молдавські риси з XIII в., завдяки змішанню й проживанню з русинським елементом, писав в 1929 р. румунський дослідник І. Бербулєску (40).

Саме русинська складова призвела до появи у молдаван етнокультурних і антропологічних відмінностей від інших груп східних романців, у т.ч. і валахів. Так, антропологічний вигляд молдаван (жителів Республіки Молдова й Румунської Молдови) має явно виражену східнослов’янську спрямованість. Румунський дослідник С. Пушкаріу вказав на початку XX ст., що румуни Південної Валахії відрізняються від молдаван більше, ніж від болгар (41). Про етнокультурний волошсько-русинський симбіоз, що призвів до виникнення нової етнічної спільноти – молдаван й формування своєрідної молдавської матеріальної й духовної культури згадують і сучасні молдавські дослідники (42).

З огляду на змішаний склад населення й етнокультурну ситуацію в середньовічній Молдавії, Молдавське князівство цілком можна назвати волошсько-руським (русинським). Г.В. Вернадський обґрунтовано назвав середньовічну Молдавію «Молдавською Руссю» (43). Руське населення (русини (руснаки)) компактно заселяло північні й північно-східні землі князівства. Тривалий час воно зберігало руську етнокультурну ідентичність. Значна його частина так і не була асимільована. З моменту виникнення до початку XVIII в. Молдавія залишалася двомовною державою.

У Бессарабії на початку XX ст. налічувалося не менш 250 тис. русинів (більше 1/8 населення губернії). Сьогодні в Республіці Молдова, незважаючи на втрати внаслідок еміграції й асиміляційних процесів, проживають не менш 500 тис. русинів і їхніх нащадків, більшість із яких пам’ятає про своє походження й зберігає свої звичаї.

Сергій Суляк, кандидат історичних наук, президент Громадської асоціації «Русь» (Кишинів, Молдова), головний редактор міжнародного історичного журналу «Русин».

************************************************************

Примітки

1. Асаки Георге. Напутное слово к «Истории Российской империи» / Георге Асаки. Исторические новеллы. Дневник молдавского путешественника. Избранные статьи. Кишинев, 1988. с. 150

2. Див.: Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. Приложение. 1949. № 2 (28). С. 278-279, 285; Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. Приложение. 1948. № 2 (24). С. 232-235; Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.; Л., 1962. С. 51, Рикман Э.А. Этническая история населения Поднестровья и прилегающего Подунавья в первых веках нашей эры. М., 1975. С. 327; Мишулин А.В. Древние славяне и судьбы Восточно-Римской империи // Вестник древней истории. 1939. № 1 (6).

3. Державин Н.С. Об этногенезе древнейших народов Днепровско-Дунайского бассейна (К постановке вопроса) // Вестник древней истории. 1939. № 1 (6). С. 282.

4. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979. с. 125.

5. Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.; Л., 1962. С. 60.

6. Шахматов А.А. Введение в курс истории русского языка. Часть 1. Исторический процесс образования русских племен и наречий. Пг., 1916. С. 46. «Край, который ныне называется Новою Россиею, – писал еще в середине XIX в. Н.И. Надеждин, – в самом деле есть старая и даже самая старая Русь – колыбель орла, который теперь своими могучими крыльями осеняет седьмую часть всего земного шара (Надеждин Н. О местоположении древнего города Пересечена, принадлежавшего народу уличам // Записки Одесского общества истории и древностей. Т. I . Одесса, 1844. С. 256)

7. ПСРЛ. Т. 1. Лаврентиевская и Троицкая летописи. I. Лаврентиевская летопись. I. Древний текст летописи Нестора. СПб., 1846. С. 5.

8. Трубачёв О.Н. О племенном названии уличи // Вопросы славянского языкознания. Вып.5. М., 1961. С. 187-188.

9. Михайлина Л. Слов’яни VIII-X ст. між Дніпром і Карпатами. Київ, 2007. С. 178.

10. ПСРЛ. Т. 1. С. 12.

11. У русинській мові дотепер збереглося давньоруське слово толока, що означає пасовище. У цьому значенні слово толока дотепер вживається в низці областей Росії й України. В.І. Даль (1801-1872 р.р.) у своєму «Толковом словаре живого великорусского языка» зазначав: толока (Симбирська, Пензенська губернії), товк (Курська) – пар, парина, на якій худоба пасеться, вигін, поскотина. Толока (південно-західне) – скотинячий вигін, міське, сільське загальне пасовище, пара, парина, парове поле, на яке пускають худобу при трипільному господарстві. (Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. Т. IV. М., 1991. С. 413). Енциклопедичний словник Брокгауза й Єфрона так передає одне зі значень слова толока: «У нашій чорноземній смузі й, зокрема, у Новоросійському краї, толокою називається взагалі найближча до селища земля, що перебуває під вигоном». (Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Т. XXXIII. СПб., 1901. С. 438). В українській мові одне зі значень слова толока – залишене під пару поле, що служить пасовищем для худоби. (Словник української мови. Т. 10. Київ, 1979. С. 180).

12. Майоров А.В. Великая Хорватия: этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. СПб., 2006. С. 40.

13. Суляк C. Русины: этапы истории. // Международный исторический журнал Русин. [Кишинев]. 2005. № 1. С. 50.

14. Майоров А.В. Великая Хорватия. С. 79.

15. “Выгонци Галичькыя” прийшли в 1223 р. на допомогу російським князям, що збиралися виступити проти монголо-татар. Причому, за свідченням літописця, поява ” нєвіданноя раті ” було повною несподіванкою не лише для всіх російських князів, але й для Данила Романовича (Див. ПСРЛ. Т. II. III. Ипатиевская летопись. СПб., 184. С. 164).

16. Той самий В.І. Даль пише, що вигін – пасовище, випуск, толока, місце пастви худоби; збірне місце для худоби, звідки його женуть на далеке пасовище, по прогоні (Див.: Даль В. Толковый словарь… Т. I. М., 1989. С. 285). Тобто в даному значенні слова толока й вигін у руській мові – синоніми, відповідно синонімами є похідні від них толковини й вигонци.

17. Русин – самоназва населення Древньої Русі. Сам етнонім «русин» – похідне від слова Русь. Він згадується в літературних пам’ятниках з X ст. На приклад, у текстах договорів із греками князя Олега (912 р.) сім разів, князя Ігоря (945 р.) – шість, в «Руській правді» (Див.: Лаврентьевская летопись. Вып. 1. Повесть временных лет. ПСРЛ. Т. 1. Л., 1926. Стб. 34-35, 50-52; Ипатьевская летопись. ПСРЛ. Т. 2. СПб., 1908. Стб. 25-26, 38, 40; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.-Л., 1950. С. 176) і т.п. Довгий час даний етнонім зберігався на всій території, що входила до складу Давньоруської держави: Малороссії, Білорусії, Великороссії, Карпатської Русі. Тверськой купець Панас Нікітін писав в «Ходінні за три моря» (XV ст.): «А в том в Чюнєрє хан у мєня взял жерєбца, а увєдал, что яз нє бєсєрмєнянін – русін» (Никитин Афанасий. Хождение за три моря // История отечества в романах, повестях, документах. Век XV-XVI. М., 1987. С. 451).

До середини XIX ст. етнонім «русин» залишався широко розповсюдженим як самоназва населення Карпатської Русі (Галичина, Буковина, Угорська Русь), чиї землі перебували під володінням Австро-Угорщині, а також населення півночі Бессарабії й Холмщини.

Австро-угорські влади називали своїх руських підданих русини, рутєни (німецьке – Russinen, Rutnenеn), на відміну від російських підданих. Причому назва рутєни – середньовічна латинська назва руських, а русини – неправильне утворення множини від однини русин. Самі русини називали себе в однині русин, а в множині – руськими, віру свою – руською, свій народ і мову – руськими. У свою чергу русини підрозділялися на ряд етнокультурних груп: бойки, лемки, подоляни, гуцули, покутяни, верховинці, долиняни й інші (Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Т. XXVII. СПб., 1899. С. 296-297; Суляк С.Г. Осколки Святой Руси. Очерки этнической истории руснаков Молдавии. Кишинев, 2004. С. 9-10).

Другий етнонім населення Карпатської Русі – руснак. Населення Карпатської Русі здавна проживало в сусідстві з католиками-поляками. Саме слово «руснак» виникло як протиставлення етноніму «поляк». Руснаками (русняками) називали русинів їхні сусіди поляки, словаки, чехи. Цей даний сусідніми народами зовнішній етнонім був відомий, принаймні, з початку XV ст. У Чехії й Словаччині русняками називали русинів, що воювали під час гуситських воєн у загонах таборитів (Неедлы З. Гуситы и русские. Исторический журнал. Кн. 10-11. М., 1941. С. 126, 128).

У сучасній болгарській мові слова «русин, руснак» означають руських (Болгарско-русский словарь. Составил С.Б. Бернштейн. М., 1953. С. 689).

18. Абызова Е.Н., Бырня П.П., Нудельман А.А. Древности Старого Орхея. Золотоордынский период. Кишинев, 1981. С. 89.

19. Полевой Л. Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. Кишинев, 1979. С. 33.

20. Головацкий Я.Ф. Карпатская Русь (Историко-этнографический очерк) // Журнал Министерства народного просвещения. Часть CLXXIX. 1875. Июнь. С. 380.

21. Iorga Nicolae. Histoires des relations russo-roumaines // Histoires des relationes roumaines. Anthologie et edition augmentee par Florin Rotaru. Bucarest, 1995. P. 358.

22. Letopiseţul Tării Moldovei. Chişinău: Hyperion, 1990. С. 28.

23. ПСРЛ. Т. VII. Летопись по Воскресенскому списку. СПб., 1856. С. 240; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.;Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1950. С. 475.

24. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т. IV. М.: Наука, 1992. С. 174.

25. Полевой Л.Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. Кишинев, 1979. С. 33.

26. CostinM. Opere. Bucureşti, 1958. P. 233.

27. Кантемир Дмитрий. Описание Молдавии. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1973. С. 151-152.

28. Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье. Ужгород: Карпати, 1981. С. 126.

29. Мохов Н.А. Образование Молдавского феодального государства // Молдаване. Очерки истории, этнографии, искусствоведения. Кишинев: Штиинца, 1977. С. 27.

30. Суляк С.Г. Сын самодержца всея Руси // Международный исторический журнал «Русин» [Кишинев]. 2005. № 2 (2).

31. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т. IV. С. 174

32. Кочубинский А.А. Тура (Тирас) – Белгород – Аккерман и его новая лапидарная надпись от 1454 года. Одесса, 1901. С. 396.

33. Зеленчук В.С. Население Бессарабии и Поднестровья в XIX в. Кишинев: Штиинца, 1979. С. 236.

34. Стоянов П.Ф. Музыкальный ритм как источник изучения этнических аспектов молдавской народной культуры // Славяно-молдавские связи и ранние этапы этнической истории молдаван. Кишинев, 1983. С. 149.

35. Молдаване. Очерки истории, этнографии, искусствоведения. Кишинев, 1977. С. 364.

36. Мироненко Я.П. Молдавско-украинские связи в музыкальном фольклоре. Кишинев, 1988. С. 77.

37. Там саме. С. 124.

38. Шорников П.М. Молдавская самобытность. Тирасполь: Изд-во Приднестровского университета, 2007. С. 67.

39. Сергиевский М.В. Топонимия Бессарабии и ее свидетельство о процессе заселения территории // Известия Академии наук СССР. Отделение литературы и языка. Т. V. Выпуск 4. М., 1946. С. 335-336.

40. BărbulescuI.Individualitatea limbii romîne şi elementele slave. Bucureşti, 1929. С. 81.

41. Мохов Н.А. Очерки истории формирования молдавского народа. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1978. С. 91.

42. Шорников П.М. Молдавская самобытность. С. 31-37; Стати В. Молдаване: историческое и этнополитическеое исследование. Кишинев, 2009. С. 75, 80, 131.

43. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. СПб., 2000. С. 146.

____________________________________________________ 

За публікацією Інформаційно-Аналітичного порталу “Материк”

Переклад на українську – сайт “Гвіздівці”. На фото – русини Бессарабії.

 ___________________________________________________________

Але його формат вийшов далеко за межі культури й мистецтв двох братніх слов’янських народів, тому що, говорячи про дружбу України й Сербії, кожен із присутніх чесно й відкрито казав про зриму й незриму присутність ще однієї культури – російської. Адже все останнім часом, будь-яка подія в Сербії не проходила без участі української й російської сторони. Тої сторони, що і є основою наших старих і добрих відносин, заснованих у минулі сторіччя.

І невипадково, що першим стендом, який відкриває форум, була виставка сербської літератури, особливу увагу до якої приділили два патріоти Сербії в Україні – Борис Олійник і Георгій Гачків. Для непосвячених поясню – це саме ті два народних депутатів України, які в тривожні й трагічні дні «натовської» агресії проти Сербії, не тільки підтримали братній народ, але й виступили із гнівними викриттями агресорів і підтримали акцію російських миротворців по запобіганню знищення мирного сербського населення.

Весь слов’янський православний світ пам’ятає дні 23 – 29 березня 1999-го, коли ще союзна Югославія стала об’єктом повного знищення, особливо православна Сербія й лише активне втручання Росії й позиція певних сил України й Білорусії врятували Сербію і її православ’я від повного знищення. Але не стільки ці події стали основним об’єктом обговорення, скільки самий факт зміцнення православної дружби стали головними темами доповідей і виступів.

Невеликий зал центру української культури й мистецтв не зміг умістити всіх бажаючих, адже, крім досить численної об’єднаної сербської діаспори в Росії й Україні, було багато бажаючих, особливо з боку студентства, що навчаються на сербськослов’янській кафедрі інституту філології Київського державного університету імені Тараса Шевченко.

Але організатори зуміли не лише знайти вихід з положення, але й забезпечити участь кожного на даному форумі. Дівчата змогли бути не тільки слухачами, але й самими активними учасниками, виконавши українські й сербські народні танці й пісні, які, були сприйняті й росіянами, і українцями, і сербами. Дуже цікавими, а з ним й важливими, були доповіді й виступи учасників форуму про єдність нашої духовності, основою якого є й наші культури, і мова Кирила й Методія, і, звичайно ж, святе православ’я.

Храми Балкан, храми слов’янського православ’я пам’ятають воїнів Росії, що віддавали свої життя за волю південнослов’янських народів, а імена, які знайомі в Росії й Україні й понині святі на землі Сербії. Багато говорилося й про те, як у страшні 20-ті роки минулого сторіччя, роки братовбивства в Росії, братня Сербія простягнула руку дружби своїм синам і дочкам, змушеним покинути Київ, Петроград, Москву, Одесу, Севастополь, Ростов й одержати нову батьківщину в Белграді, Новині-Саду, Бялой Церкви… Російська еміграція не тільки вижила, завдяки югославським братам сербам, македонцям, чорногорцям, але й збагатила культуру Сербії, про що й говорилося на культурно-слов’янському форумі. Багато років імена славних синів Росії були піддані забуттю на Батьківщині, але, тільки не в Югославії і її серці – Сербії, де пам’ятали ту роль і місце, що для культури Сербії принесли східні брати-слов’яни. «Російська еміграція в сербській культурі», «Доля російських емігрантів у Белграді», «Росія й Сербія»… – все це знайшло відбиття під час обговорень, міркувань, пояснень. Не було тільки суперечок на цю тему, тому що бути їх просто не могло.

Події останнього десятиліття не змогли остудити наших відносин, незважаючи на те, що лінія «урядової поведінки», не завжди збігається з народним волевиявленням. Саме так для цього й проходять народні форуми щоб правителі бачили, знали, почували й усвідомлювали волю братніх слов’янських народів.

Історія вчить – хто стріляє в минуле з рушниці, одержить артзалп завтра. А історія сучасна вчить нас, що в Україні й сьогодні живе серце й душа Сербії, ім’я якій – Слав’яносербський район Луганської області. Там у шахтарському краї ще з давніх століть живе частка Сербії, що існує й сьогодні в правнуках і правнучках тих, хто століттями боровся за свою волю.

От і стала Слов’яносербія, сербськоднепрівья й хомутівська Сербія новою Сербією в Україні, що і через століття не забуває своїх братів і сестер. Про цю історію ми не вправі забувати, та й не забудемо.

Захід почався з виступу сербських студентів духовної академії на чолі з отцем Деонісієм, молитвами й піснями. У своїх молитвах отець Деонісій помолився за всіх загиблих від натівської агресії.

Відкрив захід голова товариства, професор Павло Рудяков. Далі виступили академік Борис Олійник, президент Міжнародного об’єднання “Об’єднання сербів Евразії” Драган Станоєвіч, політик Георгій Гачків, заступник голови товариства “Україна-Сербія” Олександр Дудчак, отаман вірного козацтва Олексій Селиванов, заступник директора інституту країн СНД Денис Денісов, козачий полковник Маслов Леонід.

По публікації сайту “Об’єднана сербська діаспора Євразії”

Скорочений переклад на українську – сайту “Гвіздівці”