Статистичні дані свідчать про зростання числа довгожителів у світі. На жаль, це не стосується України… А як хочеться, щоб і в нас людей поважного віку було більше. Одного із них – Івана Тимофійовича Козороза у нашому селі знають усі.

Народився у 1920 році, у бідній селянській сім’ї, в якій було шестеро дітей. Навчався у румунській школі всього один рік: злидні змушували старших дітей рано працювати. Змалку наймитував у заможних сім’ях Молдавії. Своєї землі було обмаль – 18 соток батьки купили за 7,5 тисячі леїв у пана Бібері. Іван Тимофійович пам’ятає і самого пана, і побут у його домі (бідних дітей дуже вражала паркетна підлога), порядок у дворі, парку, в саду, який доглядав і сам Бібері.

У 1944 році Івана Тимофійовича мобілізували в ряди Радянської Армії. Пройшов нелегкими дорогами війни. Зустрів Перемогу на німецькій землі. Повернувся додому в кінці 1945 року інвалідом – лікувався у госпіталі після трьох поранень. За бойові заслуги нагороджений медалями та орденом Вітчизняної війни.

Як хороший господар, він побудував хату, посадив сад, виростив з дружиною Ольгою сина і двох доньок.

Після смерті дружини, більше 10 років Іван Тимофійович живе один. Все, що необхідно зробити по господарству (і в хаті, і на городі), знає і вміє: готує їжу, миє посуд, прибирає, щотижня пере одяг. Сам купує продукти та консервує овочі, фрукти. Подбав про підведення газу. На своїй вулиці прокидається, мабуть, раніше від усіх.

Іван Тимофійович – віруюча людина. Він не пропускає жодної церковної служби, робить пожертвування на церкву. На питання, як з усім встигає впоратись і мати бадьорий вигляд, він відповідає, що вже 33 роки не вживає алкогольних напоїв і не палить. У свій час добре поміркував, попросив у Бога допомоги, перехрестився і відмовився від цих шкідливих звичок на користь власного здоров’я.

Під час розмов завжди дякує владі: вчасно є пенсія, пільги – жити добре, та, каже, вже немає коли… Звичайно, є проблеми зі здоров’ям. Нині серед пенсіонерів здорових дуже мало. Тому Іван Тимофійович постійно відвідує нашу медичну амбулаторію сімейного типу, де отримує необхідне лікування (в районну лікарню через проблеми з транспортом дістатися дуже важко). Ми, пенсіонери, дякуємо фельдшеру Людмилі Вікторівні Саранюк і Насті Унгурян за професійність, доброту, уважність до нас (хоч вони працюють за маленьку зарплату і не мають власного житла).

Що потрібно для щасливого життя пенсіонеру? Звичайно ж, здоров’я, матеріальний добробут і щире спілкування з рідними, добрими людьми. Сельчанами поважного віку та інвалідами опікується місцева сільська рада. Ось і в цьому році 85-90-літніх гвіздівчан вітав сільський голова Іван Володимирович Гангал – вручав почесні Грамоти та премії. Пенсіонери пербувають на обслуговуванні соціальних працівників, які на засіданнях виконкому сільської ради беруть участь у розгляді проблемних питань щодо своїх підопічних. Останнє таке засідання відбулося 17 лютого цього року.

Розуміємо, що нашому Уряду зараз непросто: на одного працюючого припадає один пенсіонер. Але ж старше покоління – це фонд мудрості, досвіду, доброти, виховних можливостей для молоді. Тож усім службам необхідно з увагою і повагою ставитися до тих, чиї скроні посріблила сивина. Покладемо це за основу наших традицій, які повинні передаватися із покоління в покоління. Головне, щоб молодість хоч трохи бачила майбутню старість. Тоді на Землі буде більше добра, ніж зла.

Бурченко Зінаїда Михайлівна, ветеран праці

Матеріал також публікувався у газеті “Дністрові зорі”.  Фото – сайту.

Перейдемо тепер до вивчення періоду історії людства, що пройшов під знаком “холодної війни” і завершився розвалом такої потужної, й здавалося б непорушної держави, як Радянський Союз? Країна, що розкинулася на території однієї шостої частини земної суши, що займала одне з перших місць у світі за виробництвом валового національного продукту, що володіла найдужчої й першокласною збройною армією, країна з найвищим у світі рівнем народної освіти й культури, з найдешевшими у світі продуктами народного споживання – тихо, мирно, без якого б те не було опору припинила своє існування й зникла з політичної карти світу.

Звідки ми – українці, білоруси, молдавани та інші одержали незалежність, хто нам її дав? Нам зараз багато розповідають, як український народ боровся за незалежність і в нелегкій боротьбі домігся її.

Маячня все це! Якщо і боролися – то це одиниці, про яких навіть майже ні хто не знав. Народ, в основній своїй масі й думати не намагався про ту незалежність! А якщо хто-небудь і думав про це, запхавши голову вдома під подушку, те й повірити не зміг би, що це є можливим.

В історії людства існувало чимало великих імперій і потужних унітарних держав, які розвалилися майже так само, як і Радянський Союз: імперія Олександра Македонського, Римська Імперія, Візантія, Золота Орда, Австро-Угорщина, Київська Русь, царська Росія. Всі вони зникли з політичної карти світу внаслідок зовнішніх або внутрішніх воєн. Та не війни були споконвічними причинами загибелі цих і багатьох інших подібних держав. Згадайте шкільний курс історії: у всіх цих державах незадовго до загибелі до немислимих масштабів розрісся чиновницький апарат, який поступово оформився, як окрема соціальна група – клас. Відповідно, на всіх рівнях слабшав контроль над чиновництвом і підвищувалася його корумпованість. При чому, як це завжди було й буде, ріст амбіцій і злодійських апетитів не має меж. І от уже в намісників і місцевих князьків розвиваються усе більш сильні амбіції, спрямовані на бажання не мати начальства над головою. Продовжуючи зберігати видиму відданість центральної влади, вони шляхом різних політичних інтриг зміцнювали свою особисту владу, свої особисті можливості в пограбуванні народу й держави. Чиновники, що були нижче за рангом, дивлячись “наверх”, теж намагалися не відставати. Армія й каральні органи деморалізовувалися і роз’єднувалися. Пороки державної системи розросталися як сніжна куля, поки більша частина чиновницького апарата не доходила до повного наплювательства, а найчастіше й прямої зради інтересів держави. Про народ тоді ніхто не лише не згадував (як і зараз), але на відміну від нинішньої влади, навіть вигляд не намагався робити. Народ усе більше убожів. Центральна ж влада, приспана солодкими піснями царедворців, вихваляннями й підношеннями з боку тих самих князьків і намісників, безмірно вірила у свою непохитність, почивала на лаврах колишньої могутності, усе менш контролюючи обстановку.

Проте, апетити ростуть, знахабніло чиновництво розкрадає все, що може, при чому, уже практично неприховано. Але все-ж залишається небезпека потрапити в немилість центральної влади, втратити годівницю, а те й голову… Та й ділитися доводиться, а не хочеться. Намісників і князьків вже не влаштовує таке становище. Вони хочуть безроздільно панувати й безмежно набивати свої кишені. Вони вже самі хочуть стати царями, королями, падишахами. Не важливо ким – аби тільки ніхто не стояв над головою.

І якщо в цей період у керма центральної влади перебував недалекий, або слабкий володар, те найменший зовнішній або внутрішній поштовх, як правило, у вигляді війни, міг викликати дуже швидкий розпад держави. До речі, у цей момент развалителі завжди згадували про народ і, обіцяючи йому щасливе вічне життя в нових умовах, просто використовували його невдоволення тими або іншими недоліками, тяготами життя – у своїх інтересах. Вся описана ситуація могла розвиватися й сама собою, але тоді це тривало сторіччями, або тисячоріччями. А коли такий розвиток подій підштовхувати певні внутрішні й зовнішні сили – розпад держав пришвидчувався в багато разів.

За таким сценарієм, з тими або іншими невеличкими розходженнями, загинули всі великі держави минулого. На їхньому місці утворювалися кілька дрібних держав, які завжди і відразу підпадали під вплив або суцільний гніт більш сильних сусідів. Приблизно так загинув і Радянський Союз.

Однак, у випадку з СРСР, на відміну від описаного звичайного історичного сценарію, зовнішній поштовх відбувся у вигляді не звичайної, а холодної війни, де головною зброєю ворога були націоналістичні сили й, як не дивно це виглядає, антинаціональні сили – космополіти, що діяли нібито окремо, але в одному напрямку, незважаючи на геть різні цілі. Ну й, звичайно ж, допомагали їм продажні партократи, що усвідомили можливості безмежної й безконтрольної влади над своїм народом, можливості безмірного розгарбування його багатств, яки розкривалися у такому розвитку подій. Такі партократи дуже швидко перетворилися в різних социал-, націонал-, і т.п. “демократів”. А роль продажного володаря зіграв Горбачов.

Вважається, що холодна війна почалася з промови Черчилля у Фултоні у березні 1946 року. Саме Черчилль й визначив основні правила ведення цієї війни: “У цій грі немає правил. Прийнятні дотепер норми людського поводження незастосовні” . Але – це було тільки відносно офіційне її оголошення. Саме по собі офіційне оголошення цієї широкомасштабної акції пояснювалося насамперед не ідеологічними розбіжностями – вони на той час вже не мали істотного значення, хоча цим всі й прикривається. Західні держави більше хвилював вплив СРСР, який зростав у світі, вони вкрай були стурбовані можливою втратою свого впливу в багатьох країнах, а отже й втратою ринків сировини й збуту. Ідеологія для США, як втім і для СРСР уже була лише знаряддям досягнення мети – контролю над іншими країнами світу. Щоправда для колишнього СРСР були важливі не сировинні й товарні ринки: навіть свою сировину й товари цим новим “ринкам” роздавали праворуч і ліворуч за безцінь, а те й задурно. Для СРСР було більш важливим забезпечення державної військової безпеки від “ідеологічних супротивників”, які постійно і реально погрожували війною, а також постійно проводили підривну ідеологічну і економічну роботу.

Ще восени 1943 року за дорученням президента США масона Рузвельта попередник ЦРУ – Управління стратегічних служб (УСС) США розробило меморандум № 121, відповідно до якого спецслужби західних країн повинні були “спробувати повернути проти Росії всю міць непереможеної Німеччини, усе ще керованої нацистами… після завоювання Німеччиною Росії ми будемо зобов’язані узятися ще раз без допомоги Росії за важке завдання завдати поразки Німеччини”. Меморандум був підписаний керівником УСС генералом У. Донованом .

І от, коли ще не затихли гарматні постріли на полях боїв з фашистською Німеччиною, ще обіймалися, зустрічаючись, радянські, американські, англійські й французькі солдати, ще тільки планувалося вступ Радянського Союзу на стороні союзників у війну з Японією, а президент США Г. Трумен заявив: “Здобута перемога поклала на американський народ постійну відповідальність за керівництво усім світом” . Тоді ж один із засновників ЦРУ, яке на той час ще не існувало, майбутній директор цієї організації, член масонської ложі “Всесвітня Рада церков”, Аллен Даллес розробив за розпорядженням Трумена план реалізації американської післявоєнної доктрини боротьби зі СРСР – як з головною перешкодою на шляху американського “керівництва світом”. І саме тоді – навесні 1945 року він з нахабним пафосом цілком відверто вирік її суть:

“Ми повинні собі усвідомити, що військовим шляхом перемогти Радянський Союз не можливо… Але закінчиться війна, усе якось уляжеться, улаштується. І ми кинемо все, що маємо… все золото, всю матеріальну міць на обман людей. Посіявши там хаос, ми непомітно підмінимо їхньої цінності фальшивими, змусимо їх у ці фальшиві цінності вірити.

Як? Ми знайдемо своїх однодумців…своїх союзників і помічників у самій Росії. Епізод за епізодом буде розігруватися сама грандіозна за масштабами трагедія загибелі самого непокірливого народу на землі, повного й необоротного вгасання його самосвідомості. Література, театри, кіно – усе буде відображати й прославляти самі ганебні людські пороки. Ми будемо цілком підтримувати, звеличувати так званих художників, які будуть насаджувати й убивати в людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зрадництва – одним словом, будь-якої аморальності.

У керуванні державою ми створимо безладдя й хаос. Ми будемо непомітно, але активно й постійно сприяти самодурству чиновників, хабарництву, безпринципності. Чесність і порядність будуть висміюватися й ні кому не будуть потрібні, перетворяться в пережиток минулого. Хамство й нахабність, неправда й шахрайство, пияцтво й наркоманія… безсоромність і продажність, націоналізм і ворожнеча між народами – все це ми будемо непомітно культивувати…

І тільки деякі будуть здогадуватися, що відбувається… Але таких людей ми виставимо на посміховисько, знайдемо спосіб їх оббрехати, оголосити їх покидьками суспільства… Ми будемо розхитувати в такий спосіб покоління за поколінням. Ми будемо завжди головну ставку робити на молодь, розкладати й розбещувати її. Ми зробимо з молодих людей шпигунів і космополітів. От так ми це й зробимо”.

Як бачите – цитата гідна того, що б її процитувати майже повністю. Згадаєте самі: – всі саме так і відбувалося, особливо в роки перебудови і відбувається дотепер! Цитата цілком і повністю відображає як політику США по відношенню до СРСР, так і результати, що були досягнуті внаслідок цієї політики. Кожен крок цього плану був виконаний, у цій цитаті не має жодного слова, яке не відповідає реаліям подій, що призвели до розпаду держави і до сьогодення. Відразу зазначимо, що цей план не вмер, він продовжує діяти, тільки вже – на остаточно добивання ворога – України, Росії, на їх розпад, повне знищення…

Боротьба з комунізмом перетворилася у західних ідеологів у параною. Як пише американський історик С. Лені в книзі «Безглуздий хрестовий похід»: «Ще з 1917 року комунізм уважався «найбільшим жахом» у житті Америки, а з 1946 року антикомунізм став метою нашого національного існування й основною догмою зовнішньої й внутрішньої політики США». Як би конкретизуючи цю думку, професор університету штату Іллінойс М. Паренті у книзі «Антикомуністичний імпульс» відзначає, що в ім’я антикомунізму в США «в минулому витрачені сотні мільярдів доларів і принесені в жертву сотні тисяч людських життів».

Але холодна війна велася не тільки проти країн соцтабору. Вона велася, ще раз нагадую, проти всіх народів світу. Виключення якоюсь мірою становили народи трьох держав – США, Великобританії й Ізраїлю, які масонські володарі зробили своєю штаб-квартирою, у яких взяли під повний контроль всю систему державної влади й громадського життя. Але знову ж – тільки, у певній мірі…

В 1947 році в США створюється Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США, основне призначення якого, як писав один з головних американських ідеологів Дж. Петті, “здійснення керівництва світом на всіх континентах і у всіх суспільних системах, всіма расами й релігіями, у будь-яких соціальних, економічних і політичних умовах” . Даллес ЦРУ й очолив. А у квітні 1950 р. Трумен схвалив розроблену Радою національної безпеки США таємну директиву № 68, у якій Радянський Союз недвозначно оголошений ворогом № 1. Директива вимагала “забезпечити корінну зміну природи радянської системи”, посіяти усередині цієї системи “насіння її руйнування”, “заохочувати й підтримувати безладдя й заколоти у обраних, стратегічно важливо розташованих країнах – сусідах Радянського Союзу” . Таку саму роботу одночасно розгорнули й спецслужби Великобританії, ФРН, Ізраїлю, інших капкраїн. В основному, на первісному етапі, вони займалися військовою й політичною розвідкою, розширенням розвідувальної мережі, націоналістичного підпілля.

Заслуги Трумена не були забуті масонами. Американський масонський журнал (підкреслюю – офіційний масонський журнал) “Емпайр стейт мейсон” у статті, яка була присвячена 100-літтю від дня народження Трумена написав: “Обожнюваний брат Трумен став 33-м Президентом США й 13-м членом Братерства на цьому пості. За цим пішли хвилюючі роки, завершення II Світової війни, включаючи атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі… оголошення доктрини Трумена для Греції й Туреччини, за якою пішов план Маршала, визнання держави Ізраїль… укладання північно-атлантичного договору… корейська війна, а також холодна війна, що відкинула свої крижані погрози на події, що відбувалися більшу частину перебування його на чолі адміністрації США” .

Даллес і його аналітики добре вивчили суть історичних процесів людства, не погидували вивченням нашої історії, нашої натури, зробили те, що до них, із часів монголо-татарської навали не вдавалося зробити нікому. Вони все розрахували й разом зі своїми хазяями прекрасно організували виконання наміченого плану.

З ініціативи й за активної участі США у світі виникають нові військові блоки: в 1948 році, на Американському континенті – Організація американських держав (ОАГ), в 1949 році в Європі, Північній Америці й на Атлантиці – Північно-атлантичний союз (НАТО), в 1951 році в районі Австралії – АНЗЮС, в 1954 році в Південно-Східній Азії – СЕАТО, в 1955 році на Ближньому й Середньому Сході – СЕНТО. Павутиною кабальних військових договорів США обплутали понад сорок країн. У військово-політичних блоках США побачили засіб, який на їхній погляд, мав допомогти їм зберегти наявні й повернути втрачені позиції (країни соціалізму). Із блоковою стратегією вони зв’язали надії утримати під своїм впливом інші капіталістичні держави, для того щоб разом з ними проводити загальну політику, спрямовану на удавлення соціалізму.

Була й ще одна причина. Зміна суспільно-політичної обстановки у світі в післявоєнний період, виникнення світової системи соціалізму, яка постійно збільшувала свій вплив на хід світового розвитку, величезний ріст авторитету й впливу Радянського Союзу й, одночасно, різке послаблення ряду капіталістичних держав (Німеччина, Франція, Великобританія, Японія, Італія) створили у світі ситуацію, що радикально відрізнялася від передвоєнної. Капіталізм, втративши свій домінуючий вплив на долі світу, був поставлений перед фактом наступу соціалізму, безперервного росту робочого й національно-визвольного руху, особливо в колоніях, що загрожувало власності великих транснаціональних монополій, у яких головували рокфеллери, ротшильди, моргани й тому подібні промислові й фінансові воротили.

Так, масон Г. Киссинджер, що займав у свій час пост державного секретаря США, ще на початку 60-х років писав, що “неможливо ні Сполученим Штатам, ні нашим європейським союзникам самостійно впоратися з усіма революційними змінами, які відбуваються в наш час”. Іншими словами, намагаючись загальмувати революційні зміни, що відбуваються у світі, правлячі кола імперіалістичних держав прагнули об’єднати в мілітаристських блоках економічний і військовий потенціал капіталістичних країн, проводити єдиний зовнішньополітичний курс, здійснювати єдину військову стратегію. Блокова стратегія дозволяла активно втручатися у внутрішні справи старих і нових держав. В обстановці «холодної війни» США прийняли на себе роль “рятівника” капіталізму. Революційним змінам, що відбулися й тривають на земній кулі в післявоєнні роки, “світовий уряд” вирішив протиставити нові “священні союзи”.

Колонізаторську сутність НАТО досить повно розкрив один із творців блоку Джон Ф. Даллес.  В 1953 році, під час свого перебування на посаді державного секретаря США, він визнав, що «Північноатлантичний союз більшою мірою, ніж будь яка інша організація, наближається до того, щоб стати діючою поліцейською силою міжнародного суспільства». Це визнання Даллеса є не точним лише в одному: НАТО аж ніяк не «наближалося», а стало світовим жандармом від дня свого народження. Після закінчення другої світової війни майже не було періоду, коли країни – учасниці НАТО не вели б де-небудь у світі війни, не брали участь в інтервенції, не намагалися силою зброї нав’язати свою волю іншим народам. Усього за післявоєнні роки держави НАТО розв’язали близько 50-ти локальних війн.

Досвід національно-визвольного руху в колишніх колоніях ведучих капкраїн взагалі наочно показав за післявоєнні десятиліття, що якщо виникає реальна погроза пануванню монополістичного капіталу і його політичних ставлеників, американський імперіалізм йде на все, відкидаючи будь яку видимість якої б те не було демократії. Він готовий потоптати й суверенітет держав, і будь-яку законність, не говорячи вже про гуманність. Наклеп, одурманення громадськості, економічна блокада, саботаж, організація голоду й розрухи, підкуп і погрози, терор, організація вбивств політичних діячів, погроми у фашистському стилі – такий арсенал сучасної “боротьби за права людини в усьому світі”, що ведуть США і їхні сателіти. Ми це все ще побачимо далі.

1947-й був багатий на події в історії розвитку й зміцнення масонства. У США було створено ЦРУ. У тому ж році видатний масон Аллен Даллес виступив із уже цитованою промовою про плани знищення СРСР.

Забіжимо тепер небагато вперед і дещо далі – у Європу. Проводячи аналіз громадського життя й розвитку країн світу на сучасному етапі американські вчені Данелли й Денис Медоузы в 1992 р. опублікували книгу “За рисою”, у якій роблять висновок, що для нормального життя населення найбільш розвинених країн світу, “до середини 21-го століття населення Землі повинне скоротитися до 1 млрд. людей. Держави третього світу не повинні розвивати в собі промисловість і економіку за зразком індустріально розвинених країн Заходу й перейти на “зелені” технології. Народи цих країн повинні максимально скоротити матеріальні потреби й зосередитися на розвитку духовних запитів” . Іншими словами, нам пропонується менше їсти, а більше читати, при чому не всім, а тим, хто на той час завдяки “турботам” провідних країн світу виживе. І пропонують ні які-небудь дрібні писарчуки, а вчені – члени Римського клубу, що займається під егідою Міжнародного банку реконструкції й розвитку (у свою чергу створеного під егідою ЦРУ), розробкою стратегічних напрямків розвитку людства. Із цим самим банком, до речі, активно співпрацює наш “улюблений” уряд.

Медоузы не першопрохідники теми. Як писав у своїй книзі “И от, кінь блідий” колишній офіцер військової розвідки США Біл Купер, ця тема була вперше піднята ще на спеціальному симпозіумі в Римі, що відбувся в 1957 році (звідси “Римський клуб“). Саме там були зроблені висновки, що сучасна цивілізація звалиться, якщо не буде нічого зроблено для зниження темпів народжуваності . Англо-американські вчені Пендалл, Фогт, Піткін і деякі інші спільно висунули теорію існування у світі “дорогих” (обраних) і “дешевих” (інші) людей. До “дорогих” вони на всій землі віднесли всього 150 мільйонів чоловік. Про виживання “дешевих” (Китай, Індія, Африка, СРСР і т.п.) вони запропонували не турбуватися .

Існує всього два способи знизити приріст населення: зменшити народжуваність і збільшити смертність. Втілення в життя ідей симпозіуму почали в країнах третього світу. Але знизити народжуваність у цих країнах, де традиційно багато дітей у родині не вдалося. У багатьох регіонах Землі цьому перешкоджають релігійні канони, що забороняють контрацепцію й аборти. Відповідно “єдиною альтернативою для світової правлячої еліти залишилося підвищення рівня смертності”.

Військовий розвідник Купер, що проник у таємниці масонства, пише: “Декілька таємних рекомендацій дав доктор Ауреліо Пеккеї (Печчеї) з “Римського клубу”. Він говорив про те, щоб розробити нову хворобу, яка б здійснила той самий ефект, що й знаменита “Чорна смерть” (чума). Його головною рекомендацією було одержання мікроорганізму, здатного вражати імунну систему, що призвело б до неможливості ефективної вакцинації. Були віддані накази вивести такий мікроорганізм, а також розробити відповідні заходи профілактики й лікування. Мікроорганізм повинен був використовуватися проти основного населення й уводитися в організм при профілактичній вакцинації. Заходи профілактики повинні застосовуватися лише стосовно правлячої еліти. Медична допомога буде надана усім, хто вціліє, але лише тоді – коли буде вирішено, що достатня кількість людей уже загинула. Лікарський засіб оголосять “створеним”, хоча він існував від самого початку. Цей план є частиною плану “Global 2000″ .

От Вам, читачу, пояснення таємниці виникнення СНІДу, та й труднощів з його лікуванням. Вірус був створений приблизно до 1972 року. Принаймні саме цього року Римський клуб в особі вищезазначених Донелла і Деніса Медоузів розробив свою доповідь “Межі росту“, у якому вже була чітко визначена гранична чисельність населення, що повинна залишитися на Землі. Ця доповідь і стала основою другого етапу вищезазначеного плану “Global 2000″. На другому етапі були проведені додаткові дослідження й безпосередньо запуск вірусу в роботу. Природно, що, цілеспрямовано створюючи вірус, завжди можна визначити шляхи його виявлення й знищення, тому що із самого початку відома природа вірусу, його слабкі й сильні сторони. Тобто, особливих труднощів у творців СНІДу зі створенням антивірусу не було. Але масони його не тільки притримують, але й усіляко перешкоджають його розробкам з боку інших учених, направляючи медичну науку в тупикові дослідження. Не випадково більше 10-ти років досліджень пішло у загалу вчених лише на те, щоб виявити вірус, який викликає інфекцію.

Купер пише, що основною мішенню на той час були обрані латиноамериканці й чорношкірі. Африканський континент був інфікований в 1977 році при профілактичній вакцинації проти віспи за участю працівників Всесвітньої організації охорони здоров’я. Населення США було інфіковано при вакцинації проти гепатиту-Б, що проводились Центрами по контролю над захворюваністю Нью-Йорка, Сан-Франциско, Чикаго й трьох інших американських міст… Інфіковані були гомосексуалісти, що ведуть безладне статеве життя. Вірус, що викликає СНІД містився у вакцині. Купер стверджує, що цей наказ був відданий Політичним комітетом Більдербергської Групи.

Пізніше, уже після розпаду СРСР, колишній голова КДБ Крючков казав, що про всі ці плани добре знали “компетентні органи” СРСР: “Потоком йшли відомості про задуми у деяких країнах, і насамперед у США, відносно нашої держави, що глибоко насторожували. За деяким з них, населення Радянського Союзу, нібито надмірно велике і його варто було б різними шляхами скоротити. Вироблялися навіть відповідні розрахунки. За цими розрахунками, населення Радянського Союзу доцільно було б скоротити до 150-160 млн. людей. Визначався строк – протягом 25-30-ти років. Територія нашої країни, її надра й інші багатства в рамках “загальнолюдських цінностей” повинні стати загальним надбанням певних країн світу, тобто ми повинні поділитися цими “загальнолюдськими цінностями” .

Ви думаєте, що провідні світові політики, керівники держав, найбільші вчені не знають про фактичне походження вірусу? Знають добре. Та й публікації про це проскакували неодноразово. Але авторитетні особи ніколи не підтвердять цю інформацію, тому що вони або самі масони й зацікавлені в діяльності вірусу, або не мають у своєму розпорядженні документальних доказів.

Поки Радянський Союз був закритою державою, здійснити ці плани над його народом було вкрай важко: у використанні імпортних вакцин не було необхідності, інші ввезені ліки ретельно перевірялися, та й ввозили їх небагато. Але в період “перебудови” і після розпаду СРСР, після встановлення контролю “світової еліти” над пострадянськими державами знову вийшло на передній план горезвісне “слов’янське питання”.

Один СНІД звичайно проблеми не вирішить. До того ж, лікарі всього світу узялися створювати вакцину проти цієї хвороби, хоча вона й існувала із самого початку. Та й повільно все це, ще й діє не тільки на слов’ян. До речі, на втрати населення тих же високорозвинених країн організаторам цього способу знищення народу зовсім наплювати. Їх це просто не хвилює. Вони думають лише про себе й свої цілі. Та й гинуть, в основному, не найкращі (на їх погляд) представники цих держав – наркомани, збоченці, біднота.

Поворот до поширення влади США в глобальному масштабі супроводжувався повсюдним перегрупуванням масонських лож, їхнім чищенням від “ліберальних елементів”, створенням “штурмових” лож, типу карбонаріїв (наприклад ложа П-2, про яку пізніше). У ході післявоєнної діяльності, виникла нагальна потреба створення на базі американських лож повноправного таємного політичного центру масонства й одночасного розширення числа легальних масонських організацій. В 29 травня 1954 року в місті Оостербріке (Голландія) в отеленні “Більдерберг” уперше було скликано Більдербергська конференція, на яку зібралися вищі масонські кола Західної Європи й Північної Америки . Конференція (клуб) була покликана замінити Раду з міжнародних відносин, яка діяла з початку 20-х років, але не замінила, а стала діяти разом з нею і навіть скоріше – над нею і над всіма іншими масонськими органами. З того часу ця конференція проводиться щорічно в різних містах світу, хоча навряд чи Ви, читач, знайдете про це згадування в широкій пресі (за рідкісними винятками). Постійних членів у цієї організації формально немає. На першій конференції головою був обраний голландський принц Бернгард і з того часу він щорічно (до своєї смерті у 2004 р.) її й скликав за списком, що узгоджувався з верхівкою масонства . Участь у конференції є дуже престижною для будь-якого масона. Учасників конференції називають Більдербергською групою (“Більдербергери”). Біб Фриссел пише у своїй книзі: “Як би ви не називали їх – Таємним урядом, Ілюминатами, Більдербергерами, Тристоронньою комісією або Радою по міжнародним відносинам, не має значення. “Таємний уряд” складається в основному із самих багатих людей світу. Їх біля 2-х тисяч, але вони вже довгий час контролюють наші, так звані, уряди. Вони визначають, кого й коли повинні обрати на певний пост. Вони вирішують, чи буде вестися війна й коли вона закінчиться. Вони контролюють світові запаси продовольства, ріст і спад інфляції світових валют. Все це визначається згаданою групою осіб. Безумовно, вони не можуть взяти під контроль стихійні лиха, але керують багато чим” .

Для легального сприяння підтримки масонському руху почали відкривати різні офіційні клуби та перетворювати в масонські організації вже діючі заклади. Практика це була не нова. Так, масон адвокат Харрисон ще в 1905 році відкрив клуб “Ротарі інтернешнл“, що став родоначальником “білого масонства”, тобто легального, нетаємного, взагалі-те – полумасонства. “Ротарі” вже нараховує більше мільйона членів.

У серпні 1959 року Конгрес США під тиском масонів прийняв Закон “Про поневолені народи”, у якому вже відкрито ставилося питання про розчленовування СРСР на 22 держави й розпалення ненависті до радянського народу .

В 1967 році до Єрусалиму з’їхалося 240 мільйонерів, загальний капітал яких становить суму, що дорівнює бюджету трьох середніх європейських держав. Приїхали фактичні правителі держав світу: 60 родин володарів США, на чолі з Рокфеллерами, французькі володарі Ротшильди, правителі Італії – Мейєр, Швеції – Валенберг, Аргентини – Міллерман, ПАР – Оппенгеймер, Швейцарії – Розенбаум. Ізраїль представляв Вольфсон. Зібравшись, вони думали, що ж їм далі робити із цим світом…

В 1970 році Раду з міжнародних відносин очолив Девід Рокфеллер. У її складі було 1948 чоловік, серед яких перебували такі люди, як Генрі Кіссінджер, президент “IBM” Фрэнк Карі, президент “Тексас інструментс” Марі Шепард, президент химконцерну “Дюпон де Немур” Ірвинг Шапіро, президент “Вашингтон пост” Кетрин Грем, батько американської водневої бомби Едвард Теллер, кумир американських правих Баррі Голдуотер, президент профспілкового об’єднання АФТ-КПП Латі Кіркланд. Пізніше у члени Ради увійшли Ніксон, Рейган, Хейг, багато керівників Пентагону, ЦРУ. Для прийому до членів Ради з МВ необхідні рекомендації 2-х його членів. Наприклад, президентові США Картерові у свій час відмовили в прийомі. РМВ зіграла величезну роль у справі розвалу Союзу. Про все це писали багато військових розвідників США, у тому числі такий собі Гонсалес-Мата .

Наприкінці квітня 1971 року у належному Рокфеллерам готелі “Вудсток” (м. Вудсток, штат Вермонт, США) відбулися чергові збори Більдербергського клубу, на якому були присутні більше сотні членів цієї всесвітньої масонської організації. Про ці збори з максимально можливими подробицями й списком учасників написала 15 травня 1971 року газета “Вашингтон Обсервер” і невелика місцева газета .

Але в ті роки радянська система була усе ще міцна. Як написав у своїй статті “Як розпізнати шпигуна” колишній співробітник розвідки держдепартаменту США Джон Маркс: “Щодо Радянського Союзу й Китаю, те наші агенти довели нездатність проникнути в ці закриті суспільства” . Націоналістичне підпілля було знищено. Шпигунів і їхню агентуру досить успішно відловлювали. Важко було проникнути в армію, спецслужби, правоохоронні органи, на підприємства військово-промислового комплексу. Головний упор доводилося робити на технічні засоби військової розвідки й на радіопропаганду. Як вона велася, найкраще характеризують слова голови комітету політичної інформації США генерала Джонсона, який заявив, що “в ідеологічній боротьбі з СРСР нам потрібна не правда, а підривні дії” .

Але американську розвідку теж у біді не залишили. Їй допомогли. Відразу ж після створення ЦРУ, воно почало активно задіювати у своїй діяльності різні церковні конфесії. Наприкінці 50-х років єговістську церкву, яка у загальному є первинною масонською організацією, очолив тісно пов’язаний з розвідкою США Натан Кнорр. Єговісти створили в СРСР величезну мережу, яку активно використовували в шпигунських цілях, обслуговуючи інтереси ЦРУ й відповідно масонських організацій. Крім збору розвідувальних даних, завданням “святих братів” було забезпечення масових відмов молоді від служіння в армії. Проте, не такими вже мирними вони були насправді. Наприклад, при затримці в момент переходу радянського кордону члена західноєвропейського бюро єговістів Петра Буднікевича, при цьому “пацифістові” було виявлено не лише антирадянську й релігійну літературу, але ще й рацію та зброю .

За вказівкою масонських лож, ізраїльська “Моссад” теж почала постачати ЦРУ здобуту інформацю. Але, звичайно, не за так, а за різні зустрічні послуги, а те й просто за “бакси”. Та американці й не проти були допомагати братам по зброї цілий рік, удень і вночі – аби лише був гарний привід для витрати грошей своїх платників податків. У результаті, як написав в 1979 році вересневий номер французького журналу “Жьон Афрік”: “більшість інформацій, про арабські країни й країни соціалістичного табору ЦРУ одержує від “Моссад” .

Завдання значно полегшувалося в періоди розрядження міжнародної напруженості. Цей процес супроводжувався розширенням економічних, науково-технічних, культурних, спортивних і інших зв’язків із закордонними державами. План Даллеса продовжував діяти. І далеко не завжди ця діяльність була спрямована на заволодіння якимись секретами. Цього разу вони зробили ставку на дисидентів, на “ідейне розбещення”, на впровадження “агентів впливу”, підняли на щит гасло боротьби за права людини, хоча фактично наші права їх мало турбували. Саме в ці роки активізувалася діяльність усіляких емігрантських, сіоністських організацій, закордонних релігійних центрів, що також тісно співробітничали з розвідками. Вербували за кордоном наших туристів, учених, артистів, спортсменів, письменників, журналістів, тих самих синків керівників держави та урядових установ, партійних бонз, що роз’їжджали на народні гроші по закордонах, а те і їх самих. Втягували в різні “культосвітні клуби” наших дипломатів. Вербували студентів ВУЗів, роблячи заділ на майбутнє. І треба визнати – досягали значних успіхів.

От як це відбувалося на прикладі ряду ідеологів “перебудови” і відвертих зрадників Батьківщини того періоду ( у принципі, це одне й те саме). Наприкінці 50-х – на початку 60-х років у Колумбійському університеті США проходили стажування за направленням ЦК КПРС майбутній “права рука” Горбачова – О. Яковлев і майбутній генерал КДБ  О. Калугін. З обома вступили в контакт офіційні працівники ЦРУ, сфотографувалися з ними, почали проводити обробку. Калугін після повернення в Союз доповів про цей “мерзенний факт”, а заодно здав Яковлева, який про цей факт до того мовчав, як риба. Але Яковлев все ж відбрехався. Брехати майбутній перебудовник здавна вмів дуже складно. Коротше, усе пройшло нормально, незважаючи на те, що ЦРУ-шники опублікували в деяких газетах російських емігрантів своє фото з обома радянськими стажистами – “хрущовська відлига” все ж була… А може це фото Яковлева й урятувало, дозволило представити всі, як провокацію імперіалістів. Проте, аналізуючи події наступних десятиліть, можна із упевненістю сказати, що це була тонка гра американської розвідки, проти радянської контррозвідки. Калугін і Яковлев були без сумніву повністю завербовані, але ЦРУ-шники, побоюючись, що всюдисуще КДБ зафіксувало контакти, доручили Калугіну видати Яковлева, щоб самому зміцнити позиції, а той нехай пробує викрутитися, використовуючи публікацію фотографії в газеті. Міркуючи з погляду контррозвідника, природною є думка – навіщо засвічувати завербованого? А якщо засвітили – значить це була просто спроба скомпрометувати. Тим більше, що ніякими секретами вони на той час не володіли. Новоспечені агенти впливу, що реабілітували себе, ЦРУ (їх тоді завербували просто про всякий випадок) пішли поступово вгору службовими сходами. Деяку підтримку їм робили через інших таких же агентів впливу в різних структурах радянської державної влади й у партійних органах. На початку 70-х Яковлева призначають послом у Канаду, де він за участю працівників ЦРУ встановлює постійний особистий і дуже тісний контакт із одним з вищих масонських ієрархів світу прем’єр-міністром Канади П. Трюдо. КДБ знало про ці контакти, але не знало про їхній щирий характер. Більш того, Трюдо вважався другом Радянського Союзу й постійні контакти Яковлева з ним навіть заохочувалися.

В 70-х роках поступово біля вищих керівників ЦК КПРС, радянського уряду, керівників провідних міністерств, галузей науки й виробництва починають формуватися й підсилюватися групи агентів впливу: Ф.М. Бурлацький (до 1964 р.), Г.Х. Шахназаров, Г.И. Герасимов, Г.А. Арбатов, А.Е. Бовін, академік Сахаров А.Д. і його дружина Е. Боннер. Арбатов – директор радянського Інституту США й Канади, користуючись своїм службовим становищем, постійно катався в ці країни за гроші радянських робітників, селян і інтелігенції. Так йому було легше контактувати з ЦРУ й масонськими ложами. Навіть сам колишній Державний секретар США Телбот у передмові до виданих в США після розпаду СРСР мемуарах Арбатова, відкрито “здав” Арбатова – написав, що “містер Арбатов був другом Америки з 70-х років” . “Містер Арбатов” потім, у свою чергу написав післямову до московського видання книги “брата” Генрі Кіссінджера .

А незабаром розпочалася горбачовська “перестройка”…

 ______________________________

Захід виграв холодну війну, а Радянський союз її практично добровільно програв. Тепер, розпустивши Організацію Варшавського Договору й Раду Економічної Взаємодопомоги, зламавши “залізну завісу” і об’єднавши Німеччину, зруйнувавши наддержаву й заборонивши комунізм, народи Росії, України і Білорусії, інших пострадянських республік в 21-му столітті можуть особисто переконатися в тім, що ні яка ідеологія, ні які-небудь там права людини й т.п., а виключно геополітичні інтереси превалюють у західному політичному мисленні. При чому, ці геополітичні інтереси західних держав засновані винятково на інтересах найбільших міжнародних фінансово-промислових груп, для яких люди – це лише засоби заробітку грошей і об’єкти для задоволення владних амбіцій найбільших фінансистів і промисловців.

Присунувши границі НАТО впритул до границь Росії (насамперед), України й Білорусії, розташувавши свої військові бази в половині республік колишнього СРСР, західні політики (особливо американські) всі частіше звертаються до риторики часів Холодної війни, демонизуючи основні пострадянські держави в очах народів світу й готуючи нам подальші апокаліпсичні розпади.

Ігор Князєв

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят — Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна).

До цієї дати на всій території України прив’язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща.

Введенські прислів’я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко», — говорили на Харківщині. Ці народні спостереження вірно вловлювали взаємозв’язок погодних і кліматичних явищ, так як в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.

В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір’ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку». На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим’я — «щоб давали багато молока». А «щоб була густа сметана» — варили з борошна густу киселицю і давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав «живності», обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям примовляючи при цьому заклинання. У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання. Вони вірили, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубків до них.

Українським селянам були відомі колись «житейські правила, пов’язані із цим святом — що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається», «Від Введення до Дев’ятого четверга (Дев’ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу».

Невдовзі після Покрови розпочиналися вечірні зібрання молоді, що в різних місцевостях називалися: вечорниці, вечурки, супрядки, музики, де дівчата працювали (пряли, шили), а хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, влаштовували різноманітні ігри, співали, танцювали, розповідали всілякі бувальщини та небилиці й заважали дівчатам працювати. Вечорниці поділялися на два види: буденні, де в основному працювали, допомагаючи собі піснею, й веселили жартами, і святкові, на яких веселощі й ігри, святковий стіл відігравали провідну роль. Крім цього, якщо молодь розходилася додому, після цього «з першими півнями», то це вважалося вечорниці, якщо ж засиджувалися аж до третіх півнів, то це були вже досвітки. Саме з такими святковими вечорницями й досвітками пов’язане виконання багатьох обрядових церемоній та звичаїв протягом зими. Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для сільської молоді України, де молодь розважалася, зближалася, пізнавали одне одного і, як наслідок, одружувалася. Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах, було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться. На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно, збиралися дівчата ввечері.

Крім звичайних вечорниць, була колись ще, так звана, складчина. Як правило, вона проводилася лише чотири рази в рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою. Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» і влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями. В обов’язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили в хату, де мало відбутися це міроприємство, як кажуть у народі, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо. В обов’язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами[1].

У Гвіздівцях, теж, аж до середини 60-х років ХХ-го сторіччя населення села жило практично однаковим укладом, устроєм. Йшли роки, сторіччя, проходили війни, змінювалися влади, покоління зміняли покоління, а устрій життя в селі був практично не змінний: робота від світанку до темна, одні і ті ж самі інструменти протягом багатьох сторіч, не змінні агротехнології. Взимку трохи більше вільного часу. При цьому, чимало релігійних свят, які давали можливість відпочити від важкої праці. Зрозуміло, що не було електрики, телебачення, газет. Головним джерелом офіційної інформації були сільські старости і священики. Та людям ні коли не було достатньо лише офіційної інформації, тому вони мали потребу в обміні інформацією між собою.

Взимку молодь обмінювалася інформацією не лише на вечорницях, й під час традиційних для Гвіздівців спільних сільгоспробіт по обробці зібраного врожаю: молодь приблизно одного віку, одного сільського «кута», за спільною домовленістю, увечері збиралися у когось одного на подвір’ї і майже всю ніч спільно обробляли зібраний врожай. Здебільшого, це було лущення кукурудзи. Наступного вечора, або через декілька вечорів, йшли до іншого і так ділі.

Старші покоління ходили (теж, в основному взимку) на «посидіньки», які проходили увечері (в основному – взимку, або у недільні дні) у когось в хаті. Горілку та інші алкогольні напої під час таких заходів не пили десь аж до 50-х років ХХ-го сторіччя. Молодь співала, танцювала, вела між собою розмови. Старші на посидіньках розмовляли і співали.

І лише електрифікація села, розвиток грамотності, поява у житті людей газет, радіо, кіно, телебачення,  зміна характеру і методів робіт, колгоспний устрій, ріст міграції населення, прискорення життя в цілому, тощо, змінили ці звичаї для більш молодих поколінь. Чималий внесок в зміну звичаїв зробила більша доступність алкоголю. Більш старші покоління продовжували ці традиції, але з поступовим уходом старших з життя все менш численними ставали посидіньки, і на цей час про них вже давно не чути[2].

7 грудня християнський світ відзначає день пам’яті великомучениці Катерини. В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім’ї. У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, а як ні — то були ще й інші зимові ворожіння… У такий же спосіб ворожили про здоров’я або смерть в наступному році.

Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім’ї, позначаючи їх кольоровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго житиме, чия всохне — захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зрозумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов’язана з долею людей. У повір’ї, оберігати віщу вишневу гілочку від ока священика, коли він під час посту входить до хати з молитвами, а під час свят із кропилом, у противному разі — й гілочка всохне, або ж він сваритиме за тяжкий гріх, відбилися антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією.

Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія 13 грудня. В українській традиційній обрядовості із днем святого Андрія пов’язувався комплекс давніх, язичницького походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді. Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо).  Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ритуальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати — парне число — одруження, кілля на певному відрізку плоту, супроводжуючи дії словесною формулою — «вдовець — молодець»). У цей вечір намагалися побачити свого обранця в дзеркалі. В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з’являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою[3]. У Гвіздівцях, як й у багатьох інших місцевостях України, молодь на Андрія часто знімає у когось ворота, двері.

Значну роль у релігійно-побутових традиціях українського дожовтневого села відігравав культ святителя, чудотворця Миколи 19 грудня. Культ цього святого був надзвичайно поширений в Україні. До дня Миколи приурочені деякі приповідки про погоду й прогнози на майбутній урожай. Свято Миколи мало переважно церковний характер, хоча в окремих місцевостях України в цей день виконувались і народні звичаї, близькі за значенням до різдвяно-новорічної звичаєвості. Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: кололи свиней, скуповувалися на базарі.

22 грудня відзначали Ганни. На Буковині вважали, що з цього дня починається рік. У цей час, як правило, вже встановлювалась зимова дорога, тому говорили: «На Ганьки сідай в санки». До дня Ганни відноситься ряд спостережень, пов’язаних із бджільництвом: «Починають бджоли мед їсти», «Ходять у погріб до бджіл, щоб добре роїлись».

Різдво Христове у побутовому селянському календарі українців XIX — початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню — найбільшому релігійному святу православних). В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сонцестояння, наші пращури відзначали народження нового, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на його честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Свят-вечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні й буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Урочисто вносив він до господи сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті — на врожай і достаток. Це була коляда (а може, то втілення бога Коляди, чиє ім’я згадують літописи?) або ще «дідух», «дідочок». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами — святинями інших часів, іншої релігії. А панувала у Свят-вечір кутя — головна обрядова страва. Як удасться кутя — буде крута ще й із «верхом» — то буде на урожай, а в оселі щастя.

Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня, а діти під час цієї церемонії завзято мекають, мукають, іржуть, квокчуть, крякають — щоб уся Ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл — кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини. На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні. Риба просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали із куті. Кутю давали куркам, «щоб гарно неслися». Її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі—повитусі, досвітчаній матері. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч[4].

Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя можна, згідно з повір’ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час; вода із трьох криниць принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, засікав господар сокирою пороги господарських будівель, примовляючи, при цьому: «Згинь, щезни, нечиста сило!» А ще на Різдво «ходили з вертепом». Звичай цей, що виник під впливом католицьких релігійних містерій, поширений переважно у західних областях України.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами в хатах уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечеряти — щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра — щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться[5].

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. Наш сайт багато писав про святкування, в тому числі – маланкування, тому не будемо повторюватися.

Григорій Іванович Котовський у зимовому вбранні

Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення — 14 лютого. В народній традиції це свято початку весни, перших змів, початку роботи без світла. В Україні посвячена на Стрітення свічка — «громниця» («громничка») вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Її полум’ям малювали хрести на сволоку — од усього лихого, підкурювали дітям волосся — щоб грому не боялись. В день Стрітення, прийшовши із церкви, запалювали «громичну» свічку — «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив!» Ці свічки давали також у руки помираючим під час читання відхідної молитви. Цінувалась також «стрітенська» вода, набрана з-під Стріхи чи освячена в церкві. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше — літо переспорило зиму, а якщо холодніше — зима[6].

Тиждень перед Масляною називається в народі «всеїдним» тому, що це останній перед постом тиждень, коли дозволялося їсти м’ясо. Масляна (сирний тиждень, Масниця, Пущення або Сиропуст) — це останній тиждень перед Великим постом, — колись велике язичницьке свято проводів зими. І весь отой святковий розгул і гармидер — пісні й танці, катання на конях, частування варениками і круглими, мов сонце, млинцями, — мав на меті одне: наполохати, прогнати зиму. Але про Масляну ми теж писали.

Перший день Великого посту, що триватиме до Великодня, називається «жилавим понеділком». У народі цей день ще мав назву «полоскозуб»; за звичаєм, «щоб гадюка не вкусила» і щоб у роті не лишилось й крихти скоромного, його «заполіскували» горілкою. Господині «полощучи зуби», пили горілку не чаркою, а новою покришкою від того горщика, в якому варили кашу — «щоб на пшениці золи не було». До столу в понеділок подавалися тільки «жиляники» — тверді, пісні коржі, які їли з хроном та редькою. «Масляна, масляна, яка ти мала, якби тебе сім неділь, а посту одна» — дивись, та й зітхне хто-небудь скрушно того коржа кусаючи. Була колись ще й третя назва цього дня — «чистий понеділок». Чистим тому називався, що господині обіду не варили і їх горщики залишались чистими.

У піст нерідко готували квашу — особливий вид десерту. Для кваші запарювали три види борошна: житнє, пшеничне, гречане й додавали солоду. Схожа на кисіль маса, тепло накрита, вистоювалася й починала бродити. Тут слід було не впустити момент і не дати кваші перекиснути. Варили її на малому вогні, щоб не збігла. Вона набувала кисло-солодкого смаку і була дуже смачною. На жаль, ця нехитра страва сьогодні зовсім зникла з ужитку. І оскільки її вважали ласощами, квашу заборонялося готувати на першому тижні Великого посту. На Полтавщині цей звичай пояснювали у досить оригінальний спосіб: «Не пар на перший тиждень кваші, бо корова загрузне на болоті на пащу». Відносно днів першого тижня Великого посту в народі побутують прикмети: «Який буде перший понеділок посту, такий буде понеділок по Великодню». Те ж саме стосується вівторка, середи тощо[7].

Завершує зиму 14 березня Свята Євдокія, або як її ще називають у Гвіздівцях – Явдоха, Дукія, з дуже мінливою погодою, яка дуже часто супроводжується намаганням зими повернутися – “поборотися з весною”. Але те все марно…

____________________

 Фотоілюстрації можна збільшити кліком мишки.  

Як наслідок, можуть проявлятися остеохондроз і рахіт, різні хвороби внутрішніх органів. Дисбактеріоз також породжує хронічні запори й діарею, метеоризм і всілякі гастрити, виразки дванадцятипалої кишки й інші інфекційні хвороби. Медикаментозне лікування найчастіше є малоефективним через те, що не усунута причина їхньої появи – дисбактеріоз. І навіть таке захворювання, як синдром хронічної втоми, може бути викликано тривалою інтоксикацією судин головного мозку власними отрутами, причиною появи яких є також дисбактеріоз. При отруєнні аміаком, внаслідок дисбактеріозу, печінка продукує нейротоксини, що вражають центральну нервову систему і це призводить до печіночної енцефалопатії. Вона може викликати слабоумство, втрату пам’яті, головні болі, тощо.

Ученими доведено, що бронхіальна астма пов’язана з важкістю поразки мікрофлори кишечника або з дисбактеріозом. Навіть такі захворювання, як поліартрити й септичні кардити, можуть бути спровоковані порушенням роботи шлунково-кишкового тракту. Лікарі констатують, що в людей, що не страждають дисбактеріозом, швидше гояться рани й набагато рідше спостерігаються ускладнення.

Самий вірний критерій визначення наявності дисбактеріозу – часті коліти, запори, діарея, метеоризм. Після отруєнь, прийому антибіотиків, кишкових інфекцій дисбактеріоз практично гарантований. Ґрунтуючись тільки на цих даних можна представити всю значимість вирішення цієї проблеми.

Позбутися від дисбактеріозу можна різними способами. Простій – використання препаратів, що містять корисну мікрофлору: біфідо- і лактобактерії. Ринок пропонує препарати – біфідумбактерін, біфідумфорте, лактобактерії, ацілакт та інші. Інший спосіб – споживання харчових продуктів, які містять живі біфідобактерії. До цих продуктів відносяться спеціальні йогурти й біфідокефіри. Не завжди ці способи усунення дисбактеріозу є досить ефективними, особливо це стосується запущених випадків. Проте, для випадків незапущених і особливо для профілактики дисбактеріозу все ж варто регулярно вживати в їжу кисломолочні продукти, що містять живі біфідобактерії.

У результаті їхнього прийому поступово формується більш висока кислотність, що придушує ріст і розвиток хвороботворної мікрофлори. Належний вміст у товстій кишці біфідо – і лактобактерій визначає формування в людини потужного захисного фактору – нормальної мікрофлори. Ця мікрофлора бере активну участь у процесах обміну білків, жирів і вуглеводів, сприяє гарному усмоктуванню вітамінів, макро- і мікроелементів, сама продукує деякі вітаміни, антибіотики й біологічно активні речовини, необхідні Вашому організму. Корисні бактерії сприяють різкому зниженню гистамінів – винуватців багатьох алергійних захворювань. Регулюючи усмоктування холестерину, вони також захищають організм від атеросклерозу. Особливо велика роль корисної мікрофлори в профілактиці й лікуванні захворювань печінки. Покриваючи внутрішню поверхню товстої кишки суцільним захисним шаром, вони перешкоджають усмоктуванню слизовою оболонкою токсичних речовин, що попадають на неї разом з їжею, тим самим, рятуючи печінку від важкої роботи з їхньої нейтралізації.

Розвиток нормальної мікрофлори змінює кислотність товстої кишки зі слаболужної, що виникає при перевазі патогенної, шкідливої флори, на слабокислу. Це, у свою чергу, сприяє перетворенню аміаку, що виникає внаслідок розкладання їжі в лужному середовищі й отруйній печінці, в амоній – нешкідливу форму. Тим самим, охороняється печінка від поразки й весь організм від отруєння токсинами.

Тобто, треба частіше вживати кефіри, кисляки різних видів і йогурти. Непоганим у цьому плані продуктом є також тан. Але, багато в чому ефективність кисломолочних продуктів є індивидуальною, дуже навіть імовірно, що вона залежить також від звичок з дитячого періоду й навіть від генетично закладеної родової схильності до тих або інших конкретних кисломолочних напоїв. Виходячи із цього, для українців, мабуть, одними з найбільш ефективних у плані профілактики й лікування дисбактеріозу є кисляки і йогурти (хоча йогурт не дуже давно увійшов у наше життя).

Однак отут відразу виникає наша українська проблема якості молочних продуктів взагалі й кисломолочних – зокрема.

Яскравий приклад якості наших "молочних" продуктів: морозиво на асфальті, відзняте у червні о 6-й год. ранку. Воно випало з рук увечері напередодні і не розтануло навіть до ранку. Самі маєте розуміти – з якого "молока" воно зроблене? Ще цікаво, що навіть бродячі пси його не з’їли.

Звичайно, для тих, хто, проживаючи в селі, має корову, або кіз, або овець, хто постійно готує для себе й родини звичні кисломолочні продукти й постійно їх вживає, ця проблема не існує. Більш того, перед такими людьми швидше за все просто не постане проблема дисбактеріозу. Хіба що, якщо перестараються з лікуванням антибіотиками. А для міських жителів і навіть для сільських жителів, які не мають молочної худоби, що не займаються самостійним готуванням кисломолочних продуктів, придбати якісні кисломолочні продукти більш-менш складно, адже “молочні” продукти, вироблені в заводських умовах в Україні і навіть ті, що завезені в Україну з-за кордону, найчастіше молочними не є. Це стосується всіх видів “молочних” продуктів (кефіри, кисляки, йогурти, вершки, сметана, сири, морозиво, згущене молоко …) і самого “молока”. У принципі, це не дивно: поголів’я худоби в Україні за роки “незалежності” скоротилося більш ніж удвічі! Звідки при цьому можуть узятися якісні молочні продукти? До того ж, українське законодавство дозволяє виробляти отруту під вигляд молока і ввозити таку ж з-за кордону.

“Молочна” продукція, що продається, у найкращому разі містить домішки із сухого молока, що пройшло певну хімічну й температурну обробку. А в більшості випадків, її дуже значною частиною є, досить неприємна для здоров’я, пальмова олія. Усе більш часто виробляються “молочні” продукти, які взагалі не містять молока (морозиво, сметана, згущене молоко…). Крім того, невід’ємною складовою сучасних українських “молочних” продуктів є дуже шкідливі для організму людини хімічні консерванти, стабілізатори, згущувачі, барвники, ароматизатори, підсилювачі смаку й просто хімічні замінники певних наповнювачів (наприклад – набори хімікатів, замість фруктів, замість фруктових желе та таке інше).

Але ми не будемо вдаватися в процеси хімізації продуктів харчування й навіть у те – яка цим завдається шкода здоров’ю споживачів цих продуктів. Про це останнім часом достатньо говориться по телебаченню й в інших ЗМІ. Ми зупинимося на реальній і простій альтернативі: дуже простому самостійному способі готування якісних і корисних кисломолочних продуктів. І почнемо з способу готування йогуртів, які дуже люблять діти і які в продажі (що б там не говорили виробники в рекламі) ніколи (!) не бувають реально натуральними. Вони просто не можуть бути натуральними, не можуть не містити хімії, оскільки це при тривалих строках транспортування й зберігання не можливо чисто технологічно.

Що ж потрібно для готування натурального йогурту?

Насамперед, звичайно, потрібно молоко – 1-2-3 літри: кому – скільки йогурту треба. Якщо у Вас є можливість здобувати молоко в жителів села й Ви впевнені в тому, що Вам продають якісне, чисте молоко (на жаль, селяни останнім часом грішать не набагато менше, ніж заводські виробники), те використовуйте саме його. Тільки будьте обережні з тарою, особливо – із пластиковою. Селяни, що продають молоко, збирають пластикові пляшки будь-де. Часто для них їх збирають міські двірники по смітниках. При цьому, старанністю відмивання пляшок селяни не заморочуються: немає в них на це часу, умов (гаряча вода й т.п.), та й не для себе все ж… Крім того, такі пляшки могли бути використані кимсь раніше для зберігання небезпечних хімічних речовин і отрут, і вже неодноразово мали місце випадки смертельних отруєнь молоком після покупки його в такій тарі, у тому числі – смерті грудних дітей. Тому, у кожному разі, краще молоко купувати в скляній тарі, ще краще, якщо його будуть наливати у Вашу тару, Вами ж вимиту.

Якщо Ви не маєте таких “сільських” можливостей, або не постійно їх маєте, то будемо виходити з того, що реально є під рукою, а точніше – у найближчому магазині. А саме: купуєте звичайне молоко, яке Ви вважаєте найбільш близьким до молока за змістом, тобто те, якому Ви, хоча б відносно (може бути й наївно), довіряєте. Жирність молока має значення (чим більша – тим краще), але це не є дуже істотним. Для тих, хто печеться про фігуру, можна використовувати і молоко низької жирності – аби б дійсно було молоком.

В аптеці купуєте болгарську паличку для готування йогуртів. Щоправда, вона дорогувата (десь 6 грн. для 1 літра молока), тому, якщо Ви вважаєте, що це задорого, те просто в тому самому продмазі купуєте один йогурт, не більш, ніж 100-грамовий і коштує приблизно 3,50 грн. Перевагу варто віддавати тим видам йогурту, які містять найменшу кількість консервантів і інших хімічних добавок. Як правило – це йогурти, які випускаються для маленьких дітей. Який там буде “фруктовий” наповнювач – значення не має, аби б хімії було поменше. В ідеалі – взагалі без наповнювачів, але такі останнім часом щось не зустрічаються.

Також, непогано прикупити в аптеці біфідумбактерін (порошок у флаконах), який є досить дешевим. Але це – як необов’язкове доповнення для тих, хто хоче підсилити ефективність йогурту.

Далі приступаємо до готування йогурту. Для почала молоко кип’ятиться. Це варто робити обов’язково, оскільки процес готування пов’язаний зі створенням ідеальних умов для розмноження бактерій, а розмножувати бактерії, які вже можливо є у молоці і природу яких ми не знаємо, не варто. Для готування класичних видів йогурту, молоко треба уварювати на одну третину (болгарський варіант), а те й до половини (грецький варіант). Але для тих, хто найбільше цінує простоту й швидкість – просто скип’ятити.

Потім, остуджуємо молоко до температури не нижче 30°С и не вище 35°С (приблизно), ретельно прибираємо пінку. Потім вивантажуємо в молоко придбаний нами магазинний йогурт. На 2 літри кип’яченого молока цілком достатньо половини 110-грамової баночки, але можна для надійності влити в каструлю з молоком всю баночку йогурту. Хто ж купив болгарську паличку в аптеці – кидаємо в молоко болгарську паличку по нормі на етикетці 1 на 1 літр молока). Хто придбав ще біфідумбактерін, заливає у флакон трохи молока, розмішує у флаконі і потім також виливає у каструлю. Ретельно все розмішуємо, накриваємо негерметичною кришкою (краще – великою тарілкою), ставимо на 7-10 годин у тепло, оберігаючи від струшування й пересування. У кого є грубка, або газовий опалювальний нагрівач, який стоїть на підлозі, або щось таке) – ставимо туди. Можна навіть на дошку на звичайній батареї опалення (ілюстрації – нижче). Тільки це повинна бути не занадто гаряча поверхня, її температура має бути не більше 35-ти градусів. Ретельно обгортаємо накритий посуд з молоком чистим рушником. Можна ще чимсь теплим. Жаркими літніми ночами взагалі можна просто залишати для сквашування на ніч на столі у кухні без усякого додаткового підігріву – лише обгорнути рушником.

Через зазначений час – йогурт готовий. Визначити готовність можна за зовнішнім виглядом: обережно, легенько, не струшуючи, покрутіть посуд і якщо маса густа, майже не рухлива – готовий. Тоді його треба розлити по чистим (це дуже важливо для бактеріальної чистоти), бажано – пропареним або продезінфікованим у мікроволновці кухлям або баночкам, закрити чистими герметичними кришками й поставити в холодильник. Зберігати, якщо закрито герметично, можна до 2-х тижнів, а те й більше.

Надалі – йогурт для заправлення нової порції купувати вже не потрібно. Просто залишаєте половину кухля (або навіть чверть) для заправлення й коли першу порцію зробленого йогурту з’їли, заправляєте “заначкою” нову порцію молока (як і показано на першій ілюстрації).  І таким чином, якщо дотримуватися умов чистоти тари й строків зберігання, можна практично – нескінченно. Більш того – чим більше таких процедур, тим менше в йогурті залищається домішок з первинного (магазинного) йогурту, він стає ще більш натуральним і більш класичним… Звичайно, якщо не порушувати технологію. Втім, вона настільки проста, що порушувати її не має як. Хіба, що перетримаєте у теплі або недодержите колись. Та й то – не зіпсуєте, просто це вже може вийти не зовсім йогурт, а щось інше кисломолочне, але теж корисне. Проте, оскільки далеко не завжди можна забезпечити стерильність, те потрібно через якусь кількість таких використань все ж повністю починати з початку – з покупки нового йогурту для заправлення або з покупки нової аптечної болгарської палички. Періодичність відновлення визначайте індивідуально, з врахуванням того – як Ви все робите.

Для зручності зберігання й використання можна порадити ще тепле молоко відразу ж після заправлення і розмішування розлити по кухлях і вже кружки (а не каструлю) поставити в тепло, накрити великою тарілкою або блюдом, закутати рушником (на ілюстраціях саме такий варіант показано майже пошагово). А відразу по готовності – закрити герметичними кришками й поставити в холодильник. При цьому буде, менше струсів для йогурту – адже він живий і йому зайві стреси ні до чого. Якщо у Вас є набір стандартних кухлів, на які герметично одягаються звичайні поліетиленові кришки для банок – це ідеальний варіант і досконала зручність! Якщо немає таких кухлів, то дуже непогано підійдуть півлітрові скляні банки.

Вживати такий йогурт можна – як Вам заманеться. Приміром, встаєте вранці, відразу ж виймаєте кружку з йогуртом з холодильника. Поки у Вас ранкові процедури – він підігрівається (тільки не нагрівайте на гарячому). Заправляєте йогурт – чим хочете. В ідеалі, якщо у Вас є свіжі або морожені ягоди, фрукти – то саме ними. Можна меду додати або, у крайньому випадку – варення. Можна все це збити в міксері. Можна додати йогурт у вівсяну кашу – вони взаємно збагатяться. Можна запарити геркулес швидкого готування, залити його йогуртом, домішати фруктів, меду. А можна й без нічого випити. Дуже добре на ніч – замість будь якої їжі: досить ситно і смачно, а для здоров’я – просто скарб!

Смачного Вам і здоров’я!

Платники податку. До платників податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, належать власники об’єктів житлової нерухомості – фізичні особи, тобто громадяни як учасники цивільних відносин, а також юридичні особи – організації, створені та зареєстровані у встановленому порядку. Крім того, платниками даного податку можуть бути власники об’єктів житлової нерухомості нерезиденти-громадяни, які мають постійне місце проживання за межами нашої держави, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України; юридичні особи і суб’єкти підприємницької діяльності, які не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами нашої держави, які створені та провадять свою діяльність відповідно до нормативно-правового поля іноземної країни.

Також визначено перелік платників податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в разі перебування об’єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб. У цьому випадку механізм визначення платників податку на нерухоме майно такий.

Якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває в спільній частковій власності кількох осіб, платником є кожна з цих осіб за належну їй частку.

Якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений у натурі, платником є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом.

Якщо ж об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником є кожна з цих осіб за належну їй частку.

Об’єкти оподаткування – це житлова нерухомість, а саме: будівлі, віднесені згідно з нормативними актами до житлового фонду, дачні та садові будинки. Зокрема, вони поділяються на такі типи:

-          житловий будинок - будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законодавством, і призначена для постійного проживання;

-          житловий будинок садибного типу - житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних приміщень;

-          прибудова до житлового будинку – частина будинку, розташована поза контуром його капітальних зовнішніх стін, і яка має з основною частиною будинку одну або більше спільних капітальних стін;

-          квартира - ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене для постійного проживання;

-          котедж – одно, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою;

-          кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах – квартира, в якій мешкають двоє чи більше квартиронаймачів (підпункт 14.1.129 статті 14 Податкового кодексу України).

Об’єкти, що не оподатковуються:

1. Об’єкти житлової нерухомості, які перебувають у власності держави або територіальних громад (їх спільній власності). Цивільний кодекс України характеризує державну власність як майно, що належить державі Україна, а комунальну власність – територіальній громаді (статті 326 і 327 Цивільного кодексу України).

2. Об’єкти житлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження або безумовного (обов’язкового) відселення. Відповідно до статті 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» залежно від ландшафтних і геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі та пов’язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров’я населення, а також вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення й інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони. Обумовлено, що зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році.

3. Будівлі дитячих будинків сімейного типу. Відповідно до статті 256-5 Сімейного кодексу України та статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» під таким будинком розуміється окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням і спільного проживання не менш, як п’яти дітей-сиріт, а також дітей, позбавлених батьківського піклування.

4. Садові та дачні будинки, але не більше одного такого об’єкта на одного платника податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Садовий будинок - це будинок для літнього (сезонного) використання, який у питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків; дачний будинок - це житловий будинок, призначений для використання протягом року з метою позаміського відпочинку (Підпункт 14.1.129 статті 14 Податкового кодексу України).

5. Об’єкти житлової нерухомості, що належать родинам, які виховують трьох і більше дітей (включаючи усиновлених), але не більше одного такого об’єкта на родину. Тобто йдеться про володіння нерухомістю багатодітними сім’ями.

6. Гуртожитки. Ними вважаються житлові помешкання, призначені для проживання робітників, службовців, студентів, учнів та інших громадян у період роботи або навчання. Відповідно до статті 127 Житлового кодексу України для цього надаються спеціально збудовані або переобладнані житлові будинки. Тобто мають бути забезпечені необхідні умови для проживання, занять, відпочинку і проведення виховної роботи серед мешканців. Такі будинки поділяються на два види: для проживання одиноких громадян (житлові приміщення знаходяться у спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках); для проживання сімей (житлові приміщення, що складаються з однієї чи кількох кімнат, та перебувають у відособленому користуванні сім’ї).

База оподаткування. Згідно зі статтею 23 Податкового кодексу, для податку на нерухоме майно базою оподаткування є житлова (саме житлова, а не загальна!) площа об’єкта житлової нерухомості. За наявності у платника податку кількох таких об’єктів дана база визначається окремо за кожним з них.

Слід відзначити, що база оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб-підприємців, розраховується органами державної податкової служби на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно. Для юридичних осіб база оподаткування розраховується - такими особами самостійно виходячи з житлової площі об’єкта оподаткування на підставі документів, які підтверджують право власності на нього.

Пільги зі сплати податку на нерухоме майно у Податковому кодексі України передбачаються у вигляді зменшення бази оподаткування об’єктів житлової нерухомості та повне або часткове звільнення від сплати податку. Зокрема, зменшується база оподаткування об’єктів житлової нерухомості, що перебуває у власності фізичної особи: для квартири – на 120 м² і для житлового будинку – на 250 м².

Ставки податку. Ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, пов’язані з мінімальною заробітною платою. Відповідно до пункту 8 статті 40 Бюджетного кодексу України розмір мінімальної заробітної плати щорічно визначається Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлюються сільською, селищною та міською радою за 1 м² житлової площі об’єкта житлової нерухомості в таких межах:

• для квартир, житлова площа яких не перевищує 240 м², та житлових будинків, житлова площа яких не перевищує 500 м², - до 1% розміру мінімальної заробітної плати;
• для квартир, житлова площа яких перевищує 240 м², та житлових будинків, житлова площа яких перевищує 500 м², - 2,7 % розміру мінімальної заробітної плати.

Розмір такої заробітної плати встановлюється законом станом на 1 січня звітного року. У цьому – 2012 році, це 1073,00 грн.

Податковий період. Відповідно до пункту 33.1 Податкового кодексу України податковим періодом визнається період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення та сплата податку. Зокрема, для податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, такий період становить календарний рік, тобто триває з 1 січня по 31 грудня.

Порядок обчислення суми податку. Органи державної реєстрації прав на нерухоме майно й органи, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, щоквартально в 15-денний термін після його закінчення подають органам державної податкової служби відомості, необхідні для розрахунку даного податку. Відповідно, податкові органи до 1 липня звітного року обчислюють його розмір для фізичних осіб і надсилають за місцезнаходженням об’єкта житлової нерухомості податкове повідомлення-рішення про суму податку, що підлягає сплаті, а також платіжні реквізити. При цьому платники можуть звернутися до органів державної податкової служби для звірки даних щодо площі житлової нерухомості, податкових пільг, ставок та нарахованої суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. На відміну від фізичних осіб юридичні особи самостійно обчислюють суму даного податку станом на 1 січня звітного року і до 1 лютого цього ж року подають податковим органам за місцезнаходженням об’єкта оподаткування декларацію.

У той же час, якщо право власності на об’єкт оподаткування перейшло від одного власника до іншого протягом календарного року, то податок сплачується попереднім власником за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив право власності на зазначений об’єкт оподаткування, а новим власником – починаючи з місяця, в якому у нового власника виникло право власності. Тобто, якщо власник об’єкта житлової нерухомості відчужив його 20 листопада 2012 року, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачується за період з 1 січня 2012 року по 31 жовтня 2012 року, а новий власник буде сплачувати цей податок, починаючи з 1 листопада 2012 року.

Порядок сплати. Сплачується податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за місцем розташування об’єкта оподаткування і зараховується до доходів загального фонду місцевих бюджетів.

Строки сплати податку. Фізичні особи сплачують даний податок протягом 60-ти днів із дня вручення податкового повідомлення-рішення, а юридичні - щоквартально, до 30-го числа місяця, що настає за звітним кварталом, тобто до 30 березня, 30 червня, 30 вересня та 30 грудня.

За матеріалами сайту адвоката Кучерявого О.П.

*********************************

За агентурними даними, які починають надходити через кордон, по висвітленню нової прикордонної смуги Румунії, становище в останній характеризується наступним.

Серед офіцерського та й деякої частини рядового складу румунської армії, що відійшла за р. Прут, широко поширена думка, що звільнення Бессарабії й північної частини Буковини є тимчасовим явищем й що Румунський уряд має намір знову за допомогою Німеччини й Італії військовою силою назад забрати ці області від СРСР.

Серед різних тлумачень цього питання заслуговує на увагу той факт, що Румунський уряд нібито звернувся за військовою допомогою до Німеччини й Італії, на що останні нібито обіцяли надати цю допомогу, але тільки по завершенню війни на Заході.

Тими ж даними встановлюється, що румунське командування після виводу своїх військ з Бессарабії й Північної Буковини сконцентрувало їх у пунктах, найближчих до кордону з СРСР. Як відомо, по правому березі р. Прут румунським командуванням у свій час було зведено, так звану, другу лінію оборони. Даними, що надходять, встановлюється, що на цій лінії оборони в цей час тривають роботи з подальшого будівництва фортифікаційних споруджень і влаштування артилерійських позицій.

Звільнення Бессарабії й Північної Буковини в дуже короткий термін створило становище, при якому в Румунії за р. Прут і кордонами Північної Буковини опинилася велика кількість населення, що походить з вищевказаних областей, значна частина якого, у тому числі й солдати-резервісти, прагнуть повернутися до себе на батьківщину. Румунські правлячі кола з метою встановлення перепон й скорочення потоку біженців у СРСР здійснюють низку різних заходів, аж до таких, як організація терору, погромів, грабежів і розстрілів.

Викладене підтверджується наступними конкретними матеріалами.

По закданих 23-го ПЗ (прикордонного загону) й даним опитування порушників встановлюється, що румунські офіцери селянам, що повертаються в Бессарабію, пропонують залишитися в Румунії, заявляючи, що через 3 тижні румуни мають намір шляхом застосування військової сили повернути назад Бессарабію.

Серед офіцерів і солдатів румунської армії, що відійшла за р. Прут, ведуться розмови, що з метою зворотного відторгнення Бессарабії від СРСР Румунський уряд звернувся нібито за допомогою до Німеччини й Італії. У відповідь на це Гітлер нібито має намір надати Румунії цю допомогу, але тільки після того, коли закінчить війну на Заході. Після цього Німеччина в союзі з Італією й Румунією, а зі Сходу – з Японією отторгнут від СРСР не тільки Бессарабію, але й всю Україну.

Довідка. Відомості про поширення подібних чуток серед офіцерів і солдатів румунської армії підтверджуються іншими джерелами.

За тими ж даними, у м. Дорохой до цього часу сконцентровано велику кількість частин румунської армії, що прибули з Бессарабії й Буковини. Серед солдатів, розташованих у м. Дорохой, поширено думку, що Румунія за допомогою Німеччини по закінченні війни на Заході знову відбере Бессарабію. Серед населення м. Дорохой можна чути висловлення, щоб Червона Армія пішла далі Бессарабії й звільнила інше населення від гніта румунів. Частина заможного населення й буржуазія, що проживає в населених пунктах на р. Прут, переїжджають у тилові міста, зокрема, у м. Дорохой.

За тими ж даними, серед солдатів військових частин, дислокованих у м. Яси, ведуться розмови, що незабаром Румунія буде воювати із Червоною Армією з метою зворотного захоплення Бессарабії.

З закданих 23-го ПЗ відомо, що 29 червня 1940 р. солдатами румармії, що перейшли через р. Прут з Бессарабії в м. Дорохой, були пущені провокаційні слухи, що за ними нібито йдуть частини Червоної Армії. Через це частина населення м. Дорохой із червоними прапорами, влаштувавши демонстрацію, вийшли зустрічати Червону Армію. По тих мирних мешканцях, що зібралися, було відкрито кулеметний і рушничний вогонь, внаслідок якого багато вбитих і поранених. Згодом у місті почалися єврейські погроми й створилася паніка, під час якої деякі військові частини знялися з місця й почали відходити в тил, однак через якийсь час повернулися назад до місця дислокації.

Довідка. Відомості заслуговують довіри й підтверджуються іншими джерелами.

За даними 97-го ПЗ, у прикордонній смузі Північної Буковини й містах Дорохой, Серет, Яси й Галац румуни тероризують місцеве населення, влаштовуючи погроми над єврейським населенням. За наказом румунського командування розстрілюються солдати-резервісти із числа українців і євреїв, взяті до війська за мобілізацією з Бессарабії й Північної Буковини, виведені разом з румармією за р. Прут і які висловлювали бажання повернутися на батьківщину.

Ці дії румунської влади стали відомі жителям радянської території, у зв’язку із чим 8 липня 1940 р. у м. Херца (Північна Буковина) відбулася демонстрація протесту проти єврейських погромів, у якій брало участь до 300 місцевих жителів. Останні організовано направилися до військового коменданта міста із проханням про негайне доведення до відома Радянського уряду про проведені румунами погроми з метою дипломатичного втручання і їхнього припинення. Крім того, населення м. Херца в цей час написало скаргу на ім’я глави Радянського уряду тов. Молотова, що підписана всім населенням містечка.

Довідка. З боку партійних і радянських організацій вжиті відповідні заходи до проведення роз’яснювальної роботи серед населення м. Херца.

З закданих 23-го ПЗ відомо, що через повернення Бессарабії й Північної Буковини Радянському Союзу за розпорядженням румвлад на території Румунії з 28 червня 1940 р. до 5 липня 1940 р. був оголошений жалобний тиждень, під час якої були заборонені розважальні радіопередачі. 29 червня 1940 р. у Бухаресті в королівського палацу була організована демонстрація проти мирного вирішення конфлікту між Румунією й СРСР і повернення Бессарабії. Демонстранти вимагали здійснення збройного опору. Румунський король, незважаючи на вимоги демонстрантів, до них не виходив. Демонстрацію було оточено поліцією, яка нібито заарештувала більше 1000 чоловік. Вважається, що демонстрація організована залізногвардійцями.

Довідка. Відомості про оголошення жалобного тижня в Румунії заслуговують довіри й підтверджуються даними РОКОВО, з яких видно, що жалобним днем оголошений 3 липня 1940 р.

Заст. начальника прикордонних військ НКВС УРСР полковник Савченко

Військовий комісар прикордонних військ НКВС УРСР бригадний комісар Клюєв

Джерело: ЦА ФСБ РФ. Колекція документів. Машинопис, засвідчена копія. З сайту “Боевые действия Красной армии в ВОВ”

Переклад на українську – сайту “Гвіздівці”

Слід зазначити, що не дивлячись на те, що ми постійно працювали над поповненням цього розділу, про дуже багатьох учасників війни, про осіб, які загинули, перебуваючи на трудовому фронті та навіть про тих, хто повернувся живим, було досить не багато. А про багатьох учасників війни взагалі не було ні яких відомостей. крім прізвища, імені та по-батькові.

Натомість, на цей час нам вдалося зібрати відомості про переважну більшість учасників війни і ці відомості тепер відображені у Книзі пам’яті. Ці дані ми одержали з різних джерел (Центральний архів Міністерства оборони Росії, Книги пам’яті українських і російських областей, тощо, розповіді фронтовиків, тощо). Одночасно зібрано досить значний документальний матеріал щодо загибелі багатьох гвіздівчан під час Великої Вітчизняної війни. Тепер Книгу пам’яті села Гвіздівці можна вважати відносно повною.

Чому відносно? Тому що все ж таки не про всіх загиблих гвіздівчан вдалося зібрати відомості. Крім того, великою і досить малозрозумілою прогалиною є відсутність відомостей про дуже багатьох селян, які повернулися з фронту, але померли до 2011 року. Про них ніде в селі не має упорядкованих відомостей.

В черговий раз звертаємо увагу відвідувачів сайту, насамперед гвіздівчан і вихідців з села: хто не знайшов додаткових відомостей про своїх загиблих родичів, повідомляємо, що робота з пошуку цих даних буде нами продовжена і через деякий час, можливо, Ви такі відомості на нашому сайті знайдете. А якщо такі відомості, документи, фотографії є у Вас, або у Ваших рідних, знайомих, просимо повідомити про них нам на електронну адресу.

А якщо Ви не побачили взагалі згадування у Книзі пам’яті про когось з учасників війни, то теж обов’язково повідомте нам!

 Повідомляйте, будь ласка нам також і відомості по інших розділах Книги: щодо учасників Першої Світової війни, інших воєн часів Російської імперії, про учасників Громадянської війни, Хотинського повстання, про тих, хто помер під час Голодомору 1946-47 років.

Бажаючи також можуть отримати від нас засобами електронної пошти фотокопії архівних документів, які наявні у нас і в яких містяться дані про долю їх батьків, дідів… Наявність таких документів щодо кожного учасника війни відмічена у самій Книзі пам’яті.

Собравшись группой, ребятишки ходили по дворам и речитативом щебетали приветствия, кто – какие заучил. Хозяева благодарили за приветствие, одаривали гостей, а те благодарили в свою очередь людей, принявших их и спешили дальше.

В последние годы, по инициативе районного отдела культуры стало доброй традицией собираться на забавные «фестины» в Сокирянах. Праздник проводится прямо на центральной площади города.

Охотно бывая на этих маланкуваннях, не раз расспрашивал у бабушек и дедушек, приходящих сюда на чудо-действо, а кто же такая Маланка, откуда она взялась, что ее так уважают и радуются ей? От людей и узнал, что это не просто давний фольклорный персонаж. По христианским легендам, Мелания была святой. А в языческой культуре это Макош – богиня полеводства, воды, пряжи, покровительница женщин.

Теперь стало понятно, почему каждый фольклорный коллектив, демонстрирующий на празднике свое мастерство, обязательно имеет в своем составе Маланку в сопровождении парня Василия (на 14 января приходится день святого Василия Великого). Кое-где Маланку опекают своим вниманием два казака или воина. Унаследовав героев фольклорного действа из седой древности, маланка обогатилась за последние десятилетия новыми чертами, во многом приобрела признаки настоящего карнавала. Может быть, поэтому побывать свидетелями и участниками веселого и захватывающего праздника собирается немало людей. А из окружающих сел съезжаются в город малые и старые.

В красочно-галдящих, разноцветных, шумных кружках – преимущественно молодые люди, но под чудными масками с разрисованными лицами и в экстравагантных париках с фантастическими украшениями никого узнать нельзя. И эта интрига держится вплоть до конца действа. Вместе с тем сразу заметно, что в Маланке наиболее имиджевою является Коза (на нее чаще всего выбирают молодого мальчика), далее идут Пан и Пани, Солдат, Дохтур (врач), Цыган, Черт и много других чудных и даже очень страшных персонажей. Но Коза над всеми берет верх. Она и танцует, и подбегает к публике, чтобы лизнуть языком или боднуть рожками, а более всего смешит всех тем, как ее доят и восхваляют хозяева, которые без козы – прямо в отчаянии.

И это понятно, поскольку Коза символизирует плодородие. У украинцев было поверье: «Где коза ходит, там рожь родит, где она рогом – там рожь стогом».

Следующая пара – Василий и Маланка – в ночь с 13 на 14 “отмечает” свой брак. Маланка символизирует женское начало, конец старого года, Василий – мужское начало, начало нового рока. Считается, что ночью «Маланка и Василий танцуют на печи». Поэтому на Маланку хозяйки заботливо прихорашивают, подбеливают печь…

Заметные среди всех маланчиных друзей и Кони. Они, как правило, высоки и цветисто украшены, а их наездники – симпатичны и подвижны. По тому, как конь танцует, бывает, и определяется успех всего круга.

Бурлит и вытанцовывает праздник, взрывается звонкими приветствиями и новогодними пожеланиями, сыпет шутками и захватывающим смехом. Уважаемое жюри объявляет победителей маланчиного фестиваля и на импровизированную сцену поднимаются бородатые Деды Морозы со своими симпатичными Снегурочками. Все трогательные, неповторимые, но приз получает только пара-победитель. Затем награду получает щедрувальная группа и под бурные аплодисменты и радостные восклицания поздравляют лучшую Маланку.

Кого-то отдельно не хотелось бы выделять, поскольку все знают, что красивые Маланки во многих селах, но наилучшие все же в Гвоздовцах, Романковцах, Витрянке, Селище, Вашковцах, Василевцах (Васильевка), Шебутынцях, а еще же в Кулешовке, Коболчине и в Кормани.

Признательные за праздник горожане возвращаются по домам, чтобы продолжить празднование застольем, а маланкарям они желают счастья, здоровья и чтобы их веселье и радость не покидали никогда.

На следующее утро уже нужно посевать…

Александр Чорный, журналист

На снимках (больше снимков можно увидеть на украиноязычной страничке нашего сайта), которые почти до сумерек воскресного дня делал автор этого интересного материала и искренний почитатель традиций нашего края – Маланка-2012. Она гуляла в Сокирянах, на центральной площади, где было море веселья, радости, народного юмора и звонкоголосого пения. Маланка веселила всех.

 Все фотографии можно увеличить кликом мышки

Дехто водив із собою традиційного для Бессарабії «бугая», який подавав голос тільки тоді, як його тягнули за хвіст, страхітливим ричанням. Зібравшись групою, дітлахи ходили попід хати і речитативом щебетали вітання, хто які завчив. Господарі дякували за привітання, обдаровували гостей, а ті дякували у свою чергу людям, що приймали їх, і поспішали далі. Останніми роками за ініціативи районного відділу культури вже стало доброю традицією збиратися на забавні «фестини» у Сокирянах. Свято відбувається прямо на центральній площі.

Охоче буваючи на цих маланкуваннях, не раз розпитував у бабусь і дідусів, які теж приходять сюди на дивоглядь, а хто ж така Маланка, звідки вона взялася, що її так шанують і захоплюються нею? Від людей і довідався, що це не просто давній фольклорний персонаж. За християнськими легендами, Меланія була святою. А в язичницькій культурі це Макош – богиня рільництва, води, пряжі, покровителька жінок.

Отож тепер зрозуміло, чому кожний фольклорний колектив, що демонструє на святі свою майстерність, обов’язково має у своєму складі Маланку у супроводі парубка Василя (14 січня припадає день святого Василя Великого). Подекуди Маланку опікують своєю увагою два козаки, чи то вояки. Успадкувавши героїв фольклорного дійства із сивої давнини, вона збагатилася за останні десятиліття новими рисами, багато в чому набула ознак справжнього карнавалу. Може, тому бути свідками та учасниками веселого і захоплюючого свята збирається чимало людей. А з навколишніх сіл з’їжджаються в місто малі і старі.

У яскравокартатих, різнобарвних і гамірних гуртах – переважно молоді люди, але з-під чудернацьких масок, з розмальованими обличчями та в екстравагантних перуках із фантастичними прикрасами нікого впізнати не можна. І ця інтрига тримається аж до кінця дійства. Водночас відразу помітно, що після Маланки найбільш іміджевою є Коза (на неї найчастіше перебирають молодого хлопця), далі йдуть Пан та Паня, Солдат, Дохтор, Циган, Чорт та багато інших чудернацьких і навіть занадто страшних персонажів. Та Коза над усіма бере верх. Вона і танцює, і підбігає до публіки, щоб лизнути язиком чи буцнути ріжками, а найбільше смішить усіх тим, як її доять та вихваляють господарі, котрі без кози – прямо в розпачі.

І це зрозуміло, оскільки Коза символізує родючість. В українців було повір’я: «Де коза ходить, там жито родить, де вона рогом – там жито стогом».

Інша пара – Василь і Маланка – у ніч з 13 на 14 «справляє» свій шлюб. Маланка символізує жіноче начало, кінець старого року, Василь – чоловіче начало, початок нового року. Вважається, що вночі «Маланка і Василь танцюють на печі». Тому на Маланку господині дбайливо чепурять, підбілюють піч…

Помітні серед усіх Маланчиних друзів і Коні. Вони, як правило, високі і барвисто уквітчані, а їх наїзники – симпатичні і рухливі. По тому, як кінь танцює, буває, і визначається успіх усього гурту.

Вирує і витанцьовує свято, вибухає дзвінкими вітаннями і новорічними побажаннями, сипить жартами і захоплюючим сміхом. Поважне журі оголошує переможців Маланчиного фестивалю і на імпровізовану сцену піднімаються бородаті Діди Морози із своїми симпатичними Снігуроньками. Усі зворушливі, неповторні, але приз отримує тільки пара-переможець. Відтак нагороду одержує щедрувальна група і під бурхливі оплески і радісні вигуки віншують кращу Маланку.

Когось окремо не хотілося б виділяти, адже всі знають, що гарні Маланки у багатьох селах, але найкращі таки у Гвіздівцях, Романківцях, Вітрянці, Селищі, Вашківцях Василівцях, Шебутинцях, а ще ж у Кулішівці, Коболчині і Кормані.

Вдячні за свято городяни повертаються до своїх домівок, щоб продовжити святкування застіллям, а маланкарям вони бажають щастя, здоров’я і щоб їх веселість та радість не покидала ніколи.

Наступного дня рано-вранці вже треба посівати…

Олександр Чорний, журналіст 

На знімках, які майже до смеркання днини робив автор цього цікавого матеріалу і щирий шанувальник традицій нашого краю, – Маланка-2012. Її гуляли у Сокирянах, на центральній площі, де було повно веселощів, радості, народного гумору і дзвінкоголосого співу. Маланка веселила усіх.

 ___________________________________________________________

 Додаткові фото можна буде з 17.01.2011 р. побачити в російськомовній варіації цього матеріалу на нашому сайті.

 Всі фотографії можна збільшити кліком мишки