Ф.В. КАРЛОВ, генерал-майор, Герой Радянського Союзу

 Я хочу розповісти про мужність і героїзм солдат і офіцерів, що воювали під бойовим прапором 163-ої Ромненсько-Київської ордена Леніна Червонопрапорної орденів Суворова й Кутузова стрілецької дивізії, командувати якою мені випала честь.

Розгляну дуже маленький період війни — лише два тижні, з 21 березня до 4 квітня 1944 року,- період боїв зі звільнення Радянської Буковини від німецько-фашистських загарбників.

Звільнення Буковини на ділянці військ нашої 40-ої армії проходило в дуже важкій, складній обстановці, що характеризувало завзятий, запеклий опір супротивника.

Ворог прагнув будь-що затриматися на рубежі р. Дністра. Перебуваючи за великою природною водною перешкодою, супротивник міг тривалий час утримувати оборону невеликими силами, а за цей час привести свої розірвані частини до ладу, підтягти резерви й не допустити нас на територію Румунії. Ворог відмінно розумів, що поява Червоної Армії в боярській Румунії загрожувало її виходом з війни. От чому він завзято й запекло бився на цьому рубежі.

Важка обстановка вкрай ускладнювалася й огидною погодою. Весь березень температура різко коливалася. Рясний снігопад перемінявся зливовими дощами, а при сильному вітрі сніг перетворювався в заметіль. Бруд на дорогах до того розмісили, що всякий рух був майже неможливим. Все це утруднювало й без цього важку роботу тилів.

163-тя стрілецька дивізія в цей період наступала на Могилів-Подільський. Переслідуючи супротивника, ми не відривалися від нього й до завершення 21 березня своїми передовими загонами підійшли до Дністра в районі сіл Лядова й Серебрії.

Ще до підходу до ріки командири частин знали свої ділянки форсування й об’єкти для знешкодження на протилежному березі.

Немає необхідності говорити про те, яку величезну роль грали перші групи сміливців — розвідників, які під вогнем супротивника вплав, за допомогою колод і інших підручних засобів, переборювали ріку. Від їхньої спритності, сміливості й зухвалості залежав успіх всієї операції. Такі групи були організовані в 1318-му стрілецькому полку під командуванням Героя Радянського Союзу капітана Ф.А. Васильєва, в 529-му стрілецькому полку під командуванням старшого лейтенанта А.І. Богашева й в 759-му стрілецькому полку під командуванням начальника розвідки полку капітана П.І. Трофімова. Підготовлені групи з ходу переплили ріку й відкрили вогонь по супротивнику, який ще не встиг закріпитися. Слідом за ними під прикриттям вогню артилерії й мінометів почали переправу й інші підрозділи.

Тепер дуже важко встановити, хто ж першим у дивізії переправився через Дністер. Якщо судити по доповідях командирів частин, першим про переправу доповів командир 759-го стрілецького полку підполковник Д.Д. Бойко. Він радісно закричав у слухавку: «Мій Трофімов на тім березі, все йде добре!» Приблизно через 15 хвилин майже одночасно доповіли й інші командири полків, причому командир 1318-го стрілецького пояснив, що небагато він дещо затримався  з  доповіддю,  перевіряючи  особисто,  як  йде форсування  ріки.

Поява наших солдатів на правому березі Дністра подіяла на супротивника приголомшливо. Тому він не міг відразу використовувати вогневі засоби для боротьби з нами, а коли отямився, було вже пізно. Ми міцно закріпилися на правом березі, навели переправи й встановили вогневий зв’язок з підрозділами, що діяли на протилежному березі.

Бажаю більш детально розповісти про керівників передових груп, яких я добре знав. Почну зі старшого лейтенанта А.І. Богашева. Він — кадровий офіцер. В 1941 році на Україні потрапив в оточення, але не склав зброї, а сколотив партизанський загін, очолив його й уміло громив фашистів. Восени 1943 року під Києвом він зі своїм загоном влився до складу нашої дивізії. Потім Богашев і його люди неодноразово відрізнялися в боях за звільнення Києва й інших міст України.

При форсуванні Дністра старший лейтенант Богашев і його група діяли вміло й відважно. Увірвавшись в окопи супротивника, вони знищили в рукопашній сутичці гітлерівців і закріпилися там. Три рази гітлерівці організовували контратаки, намагаючись скинути в Дністер групу Богашева, але безуспішно. Підпускаючи фашистів на близьку відстань, вони знищували їх гранатами й вогнем автоматів, утримуючи захоплений плацдарм до підходу інших підрозділів полку.

У боях на захід Кельменців Богашев із групою розвідників непомітно обійшов супротивника й ударив з тилу. Біля сотні гітлерівців було захоплено в полон і приблизно стільки ж знищено. За бойові подвиги старшому лейтенантові А.І. Богашеву було привласнене звання Героя Радянського Союзу.

В 759-му стрілецькому полку першим зі своєю групою форсував Дністер капітан П.І. Трофімов. Цього офіцера я теж знав як ветерана дивізії, що пройшов з нею важкий шлях. Про нього говорили, як про самого сміливого офіцера дивізії, досвідченого розвідника. За бойові подвиги капітан Трофімов був нагороджений багатьма орденами, а за бої при форсуванні Дністра й бої під с. Лівінцями — орденом Червоного Прапора.

В 1318-му стрілецькому полку першим переправився через Дністер Герой Радянського Союзу Ф.А. Васильєв. Він своїми сміливими діями забезпечив успішне форсування ріки полком. Напередодні бою він виявив бажання форсувати Дністер комуністом і подав заяву про прийом до партії. Партійна комісія направилася в полк, і прийняла його кандидатом у члени КПРС. За бойові подвиги при форсуванні Дністра й у боях за Сокиряни й Хотин Васильєв був нагороджений орденом Червоного Прапора, але не встиг одержати його — загинув у Карпатах.

Добре пам’ятаю подвиг двох рядових саперів 230-го окремого саперного батальйону, вчинений на моїх очах у присутності начальника штабу армії генерала В.М. Шарапова.

У момент нальоту ворожих літаків ми бачили, як на протилежний берег Дністра причалив наш пором з людьми й гарматою. Бійці швидко стягнули з порома гармату, а самі вкрилися в щілинах.

— От молодці! — вирвалося в мене. Але радість змінилася подивом. Два солдати, замість того, щоб бігти в укриття, побігли у зворотній бік. Зстрибнувши на пором, вони відчалили й поплили до нашого берега. У цей час літаки скинули перші бомби й, побачивши пором, почали пікірувати на нього. Зізнатися, ми тоді міцно перехвилювалися за долю хоробрих хлопців, а їхні дії розцінили як показне геройство. На другий день мені доповіли, що сапери С.В. Марьін і Н.А. Осокін протягом дня здійснили 25 рейсів на поромі, обоє були поранені, але не хотіли йти на медпункт і продовжували виконувати свої обов’язки. На питання, чому вони під час нальоту літаків супротивника не вкрилися, а продовжували діяти, відповіли: «Ми не хотіли залишити пором: бомба могла перебити трос і тоді б вода віднесла пором». Від імені Радянського уряду я вручив Марьіну й Осокіну ордена Червоної Зірки в госпіталі.

Після форсування Дністра наша дивізія одержала наказ наступати в напрямку Новоселиці й Чернівців. Найближчим завданням було оволодіння станцією Окниця й районним центром Сокирянами.

Наша дивізія, 133-тя стрілецька дивізія полковника В.І. Бєлодєда, а також 42-я гвардійська стрілецька дивізія генерал-майора Ф.А. Боброва повинні були завдати удари по супротивнику на ділянці в межиріччі Дністра й Пруту та вийти до Новоселиці, перехопивши всі дороги, що йдуть на південь, і не допустити виходу оточеного ворожого угруповання через Хотин у південно-східному напрямку.

Треба було нарощувати удар по супротивнику й прискорити темп наступу. Довелося часто перебудовувати бойові порядки й ретельно погоджувати свої дії із сусідами. Ранком 24 березня в результаті сміливого обхідного маршу наших полків у взаємодії із сусідами був оточений гарнізон супротивника на станції Окниця й звільнений районний центр Сокиряни. Це був перший наш успіх після форсування Дністра на території Радянської Буковини.

24 березня в районі Сокирян я по черзі зустрівся з командиром 1318-го стрілецького полку підполковником Ф.І. Дрємєнковим і 759-го стрілецького полку — майором Д.Д. Бойко. Вони й особовий склад цих полків були кілька діб без відпочинку й сну. Хотілося сказати: «Молодці, потрудилися на славу, а тепер трохи відпочиньте. Але треба було виконувати бойове завдання, важливість якого збільшувалася з кожним днем.

По радіо ми довідалися про вихід танкістів генерала М.Є. Катукова на рубіж р. Дністра в районі Заліщиків і успішному форсуванні ріки передовими танковими частинами. Полонені гітлерівці давали показання про розгубленість свого командування. Ясно, що при такій обстановці думати про відпочинок було неможливо.

Розвиваючи подальший наступ, 27 березня полк майора Бойко опанував Кельменцями, а полк Дрємєнкова перерізав дорогу Хотин — Бричани. Чим далі ми наступали, тим запеклішим ставав опір супротивника. На ділянці дивізії з’явилися нові танкові частини, що прибули через Дністер через Хотин.

У Кельменцях перед полком майора Бойко було поставлене завдання: опанувати Лівінцями й, розвиваючи наступ в західному напрямку, перерізати дорогу Хотин — Новоселиця в районі Недобоївців і міцно її утримувати. При виконанні цього завдання полк зустрів затятий опір піхоти й танків супротивника, але все ж, успішно відбивши кілька контратак, 28 березня зайняв с. Лівінці.

Супротивник організував кілька сильних груп для завдання удару у фланг нашої дивізії. 28 березня майже одночасно він почав атакувати наші частини в районі Лівінців і Кельменців. Всі атаки ворога в цей день були відбиті.

У цей самий день невеликі групи супротивника атакували вогневі позиції 365-го артилерійського полку, а також тилові підрозділу дивізії. Всі ці атаки успішно відбивалися, але було видно, що наступив критичний момент. Бій розпадався на окремі вогнища й не припинявся ні вдень, ні вночі.

Із частин почали надходити тривожні сигнали: не вистачає боєприпасів, особливо снарядів. Вживалися термінові заходи. Протягом ночі вручну, за допомогою місцевого населення, було доставлено на вогневі позиції артилерії близько 500 снарядів. Незабаром знову була організована велика  група людей для підношення боєприпасів.

На другий день супротивник відновив свої атаки з новою силою. Особливо лютими вони були в районі с. Лівінців. 204-й окремий винищувально-протитанковий артилерійський дивізіон, що підтримував полк Бойко, втративши більше половини своїх гармат, спливав кров’ю. У цей важкий момент поранило командира дивізіону капітана Пімєнова. Полк змушений був залишити Лівінці й закріпитися на більш вигідному рубежі — південніше села. І знову закипів бій. Солдати й офіцери полку мужньо билися й не допустили прориву супротивника на Кельменці. У цьому бої був убитий один з ветеранів дивізії, її улюбленець, заступник командира полку з політчастини майор М.Л. Ігдал.

З огляду на вкрай важку обстановку на ділянці полку майора Бойко, ми ввели в бій останній свій резерв — дивізійну школу молодших командирів: досить сильний підрозділ під командуванням відмінно підготовленого й хороброго офіцера старшого лейтенанта Г.А. Габітова. Мені дуже не хотілося вводити в бій курсантів, які через кілька днів повинні були стати молодшими командирами. Але важка обстановка, що сформувалася на той момент, вимагала ризику й жертв.

Коли супротивник зайняв Лівінці, я побачив, як окремі його групи кинулися на фланг полку Дрємєнкова. Я викликав його по рації й попередив.

— Бачу сам, зараз їх зустрінемо! — сказав він.

Я запропонував йому допомогти артилерією. Знову: «Я сам!» Пройшло якийсь час, і його полк змушений був залишити Козиряни. Чую подавлений голос Дрємєнкова. Він просить допомоги. «Ех ти, сам»! — кажу йому. Мовчить. Незабаром і ця атака була відбита — остання спроба супротивника зламати наш опір і прорватися на південь до р. Прут. Велику допомогу надали курсанти старшого лейтенанта Г.А. Габітова. Вони діяли вміло й рішуче, підбадьорюючи втомлених воїнів. Полки піднялися й знову зайняли Лівінці й Козиряни.

Стало зрозуміло, що наступив вирішальний і зручний момент для виконання головного завдання, поставленої перед дивізією: перерізати дорогу Хотин — Новоселиця.   До   завершення   дня   полк   Бойко   здійснив   марш і, раптовим ударом зайняв с. Недобоївці, осідлав дорогу. У цю саму ніч полк підсилили артилерією. Дорога на Новоселицю й Чернівці наглухо була закрита для супротивника. Після проведених безперервних боїв у кращому становищі опинився 1318-й стрілецький полк, що поніс незначні втрати й мав невеликий перепочинок. Він був виведений на лівий фланг дивізії, західніше Недобоівців.

Встановили зв’язок із сусідами. Ліворуч — 42-я гвардійська стрілецька дивізія успішно просувалася уздовж лівого берега Пруту, а праворуч 133-я стрілецька дивізія — зайняла Каплівку й одним полком перейшла до оборони уздовж Дністра. Таким чином, становище сусідів сприяло подальшому виконанню завдання. Ми зайняли кілька населених пунктів і зустрілися з танковим з’єднанням 1-го Українського фронту. Цим було завершене завдання — закрити вихід на південь ворожому угрупованню, затиснутому в районі Кам’янець-Подільська.

30 березня в штаб дивізії прибув офіцер зв’язку командира 50-го стрілецького корпуса, а з ним і нашим правим сусідом — командир 133-ої стрілецької дивізії полковник В.И. Бєлодєд. Вони інформували нас про обстановку, що створилася, а також передали усний наказ командира корпуса генерал-майора С.С. Мартиросяна про надання допомоги 133-ій стрілецької дивізії в оволодінні м. Хотином.

Я висловив міркування, що буду наступати на Хотин через Рукшин і уздовж дороги через Чотири Корчми. Полковник Бєлодєд був задоволений таким рішенням. Ми з ним погодили по карті питання взаємодії й одночасного удару на Хотин.

Зізнаюся, я тоді дуже турбувався про долю полку, призначеного для дії в напрямку Рукшина. За показами полонених, ворог у Хотині зосереджував великі сили. Особливо багато було танків. Бій за Хотин обіцяв бути дуже серйозним і складним. Тому, залишивши свого заступника підполковника С.М. Шершнєва із двома полками, я виїхав в 1318-й полк, що наступав на Рукшин.

По шляху, у Недобоівцях я зустрівся з командиром 44-ої гвардійської танкової бригади полковником І.І. Русаковським і попросив його підтримати наступ хоча б ротою танків. Але у відповідь почув: «Тут у мене всього шість танків разом з моїм, а всі інші перебувають у засідках до самих Чернівців».

У розмову втрутився мій заступник з політчастини полковник Б.А. Горбоносий. Звертаючись  до командира бригади,  він запропонував:

—   А що, якщо ваші шість танків не посилати в атаку, а вони тільки пошумлять моторами? Ну й, звичайно, з місця зробити по декілька пострілів,- додав він. І.І. Русаковський мовчав, про щось думаючи.

—   Ви цим нам дуже допоможете,— схвильовано продовжував Горбоносий. — Врахуйте,  що наші   люди   воюють   без   танків   от   уже півроку, а битися увесь час доводиться з танками супротивника.

— Мабуть,   щось   треба придумати, — погодився нарешті Гусаковський.

Так і вирішили: танки полковника Гусаковського займають вихідне становище північніше Недобоівців і підтримують рух стрілецьких частин, а потім  ідуть  у  свої  вкриття,  піднімаючи  якнайбільше  шуму.

Коли про це я розповів командирові полку Дрєменкову, той схвалив план і сказав, що поставить на своєму лівому фланзі кілька трофейних тягачів, які теж пошумлять моторами. Все це зараз схоже на жарт, але тоді було інакше. Ми повинні були використовувати   всі   можливості   для   найшвидшого   розгрому   сильного ворога.

Наступ на Хотин з району Рукшина в основному йшов успішно, хоча й був нелегким. Хочеться хоча б коротко розповісти про це.

Справа в тому, що 1 квітня розбушувалася сніжна пурга. У п’яти кроках нічого не було видно, і так — три доби. Люди, що здійснювали марш на лівий фланг дивізії, розтяглися й знесилилися. Командир полку Дрєменков попросив перепочинок на три години. Але слово «відпочинок» було страшним словом. Супротивник міг використати наш перепочинок і завдати удару по полку, що розтягся, або, навпаки, відірватися від нас і піти безкарно. «Ніякого відпочинку,- сказав я.- Даю відстрочку на виконання завдання на три години». Підполковник Дрєменков мене зрозумів.

Через три година я побачив цей полк знову в русі. Не знаю, чи то погода покращилася, чи то відстрочка подіяла, а найімовірніше й те й інше. Настрій у солдатів був прекрасний, чути було гострі жарти й сміх.

Дії полку в напрямку Рукшина проходили успішно. Атакували одним батальйоном, а головні сили не розгортали. Передові підрозділи збивали дрібні групи супротивника, обходили й брали їх у полон. Трохи довелося затриматися при очищенні лісу, що на захід від Рукшина. Це було необхідно тому, що наявність навіть дрібних груп супротивника в таку погоду й при відкритому фланзі могла зайво нервувати особовий склад полку й відволікати його від виконання головного завдання. Незабаром передовий батальйон полку з ходу зайняв Рукшин, захопивши в полон велику кількість гітлерівців.

Штурм Хотина. Фото з музею Гвіздовецької школи

Почалася підготовка штурму Хотина. На його організацію було багато часу. Довелося намічати вихідний рубіж для кожного підрозділу, організовувати взаємодію як усередині полку, так і із сусіднім полком 133-ої стрілецької дивізії, установлювати сигнали й вирішувати всі інші питання, пов’язані із проривом оборони супротивника, для організації якої він мав достатньо часу. Про силу ворожої оборони судити було важко.

Одночасна й рішуча атака міста була призначена на 17 год. 3 квітня 1944 року. Після короткого, але потужного вогневого нальоту полки піднялися в атаку. І отут відбулося несподіване: в атаку пішли танкісти полковника Русаковського. Ведучи вогонь на ходу, вони швидко обігнали стрілецькі підрозділи й зникли за крайніми будинками. Два танки дещо затрималися й, посадивши солдатів на броню, пішли на великій швидкості в місто. Стрілецькі підрозділи прискорили рух і незабаром уже вели бій на вулицях.

Бій наростав. Супротивник вів сильний артилерійський вогонь по південній окраїні міста. Спалахнули пожежі, у центрі міста чулася кулеметна й автоматна стрілянина. Те в одному, то в іншому місці спалахували червоні й зелені ракети. Наступ розверталося у швидкому темпі й дружно. Було ясно, що багато в чому його успіху сприяв стрімкий кидок танків полковника Русаковського.

Полковник Горбоносий побував на вихідному рубежі танкістів, шукав командира танкової бригади, щоб подякувати, але його там не знайшов — той сам повів танкістів на штурм міста.

— От так пошуміли моторами! — збуджено сказав Горбоносий.

Зробивши свою справу, танкісти пішли на Чернівці. Ми закінчували бій у Хотині. Наші шляхи розійшлися. Під час війни, та й після її, нам не довелося більше зустрічатися. Але пам’ять про відважних танкістів полковника Русаковского залишилася дотепер.

Незабаром бій почав затихати. Почали надходити повідомлення про звільнення міста. Ворога притиснули до Дністра. Підрозділ Героя Радянського Союзу Ф.А. Васильєва пробився до ріки й розгромив ворожу переправу. Гітлерівці кидалися у воду й намагалися переплисти ріку, використовуючи підручні засоби. Але мало кому з них удалося перебороти холодний Дністер, що бушував весняними водами. Так закінчилися бої між Дністром і Прутом. Закінчилися повною нашою перемогою.

Ми з полковником Горбоносим стояли на стінах древньої Хотинської фортеці. Перед нами розкинулася широка гладь ріки. Її мутні води несли фургони, бочки, трупи гітлерівців і коней. Чорні клуби диму піднімалися над палаючими будинками міста й, опускаючись долілиць, застеляли місто й ріку. Мимоволі думки йшли у вікову історію цих місць. «Скільки боїв бачило це древнє місто,- подумав я тоді,- скільки життів віддане за нього, за честь, волю й незалежність нашої улюбленої Батьківщини!»

Ми б ще довго стояли на кріпосних стінах під враженням спогадів і суворої картини бою, що скінчився, але до нас підійшов офіцер зв’язку й вручив пакет.

Це був наказ штабу армії. Він вимагав негайного зосередження частин дивізії в районі Новоселиці й одержання там подальших вказівок від командира 104-го стрілецького корпуса, у підпорядкування якого передавалася наша дивізія.

У Хотині залишався 681-й полк сусідньої 166-ої стрілецької дивізії. Інформувавши командира полку майора П.С. Білаонова про відвід наших частин, ми стали готуватися до маршу на Новоселицю. Пам’ятаю, коли я зайшов у штаб до підполковника Дрєменкова, той уже знав про наказ. Треба було виступити рано вранці, давши можливість відпочити особовому складу. На мій подив, Дрєменков цього разу від відпочинку відмовився й попросив дозволу виступити вночі.

— Уночі якось спокійніше,- сказав він.

Я не перешкоджав такому рішенню командира полку.

…У другій половині квітня 1944 року після форсування р. Пруту дивізія була виведена в другий ешелон армії, і ми отримали кілька днів відпочинку. У цей час до  нас приїхав командир 104-го стрілецького корпусу генерал-лейтенант А.В. Петрушевський. Він привіз два Укази Президії Верховної Ради СРСР. Перший, від 8 квітня, про нагородження дивізії орденом Суворова II ступеня за вихід у числі перших до нашого державного кордону на р. Прут, і другий, від 18 квітня, про нагородження дивізії вищою нагородою — орденом Леніна — за звільнення Хотина.

Радісна звістка швидко облетіла частини й підрозділи дивізії. У всіх частинах відбулися мітинги. У дивізії в той самий день були проведені врочисті збори представників від всіх частин і підрозділів дивізії, на якому командир корпусу генерал-лейтенант А.В. Петрушевський прикріпив до нашого бойового прапора два ордени.

Солдати й офіцери дивізії із честю й достоїнством виконали свій борг перед Батьківщиною. Їхні ратні подвиги високо оцінив народ. До кінця війни на бойовому прапорі дивізії гордо блискали чотири ордени. 14500 чоловік були визнані гідними урядових нагород, 96 чоловік стали Героями Радянського Союзу.

 

Ю. А. ЖУКОВ, журналист, колишній фронтовий кореспондент газети «Комсомольская правда» | В боях за Карпаты | Т.Ф. УМАНСЬКИЙ, колишній командир 240-ої стрілецької дивізії, генерал-майор запасу, Герой Радянського Союзу

___________________________________________________

 

Карлов Федір Васильович (1901 – 1986), учасник Громадянської війни, Великої Вітчизняної війни та війни з Японією 1945 року, Герой Радянського Союзу, генерал-майор, командир 163-ої Роменсько — Київської стрілецької дивізії, що визволяла м. Ромни в 1943 році, почесний громадянин м. Ромни.

Народився 27 грудня 1901 року в селі Заріччі Куркінського району Тульської області. Росіянин. У Радянській Армії служив в 1919 — 22 роках та з 1932 року. Закінчив командирські курси у Москві в 1920 році. Учасник Громадянської війни. У 1938 році закінчив вищу прикордонну школу і військову академію імені М.В. Фрунзе — в 1941 році. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 року.

В березні 1944 року 163-тя стрілецька дивізія 40-ї армії 2-го Українського фронту під командуванням полковника Ф.В. Карлова форсувала Дністер, Прут і Серет. Звільнила більше 800 населених пунктів, у тому числі станцію Сокиряни, селище Кельменці, а в районі села Недобоївців Хотинського району зустрілась з 44-ю гвардійською танковою бригадою 1-ої танкової армії 1-го Українського фронту, чим було завершено оточення 1-ої німецької танкової армії. Дивізія вийшла на державний кордон з Румунією. Частини дивізії завдали ворогові важких втрат, знищивши 54 танки, 35 гармат, 22 бронетранспортери,  до 3000 загарбників, підбили 6 транспортних літаків.

17 травня 1944 року полковнику Ф.В. Карлову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжував службу в армії. З 1953 року генерал-майор Ф.В. Карлов у запасі. Нагороджений 12-ма орденами і багатьма медалями. Жив в Москві. Автор книги «На огневих рубежах». Помер 24 березня 1986 року.

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар