admin on 31st Январь 2020

12 грудня 2019 року наш сайт публікував невеличкий репортаж «До дня  Андрія» — завідуючої бібліотекою села Гвіздівці Руслани Куцької про бібліотечну зустріч школярок з ветераном праці Гуцол Надією Захарівною, що відбулася в зв’язку з ознайомленням дітлахів з сільськими звичаями напередодні свята Андрія Первозваного під назвою «Увечері на Андрія калиту місили».

Та слід віддати належне п. Руслані, вона не обмежилася лише проведенням бібліотечного заходу, а ще й підготувала статтю про Надію Захарівну, життя якої, як і багатьох інших ветеранів, є значною частиною історії села.

Пропонуємо Вашій увазі цю статтю.

 

&&&

 

Сучасна бібліотека — це не лише формуляри та стелажі із книгами, комп’ютери та Інтернет. Це повноцінний культурний центр, це дозвілля, це доступ до інформації, це свобода читання, це самоосвіта. Щоб прищепити розуміння того, що бібліотека це добре, правильно та цікаво, бібліотекарі в постійному пошуку цікавих форм і методів роботи. Найбільш вдалими у цьому напрямку є зустрічі із цікавими особистостями. Такі заходи для бібліотеки — філії села Гвіздівці вже стали традиційними.

12 грудня до свята Андрія Первозваного у нашій бібліотеці відбувся захід «Увечері на Андрія калиту місили». Щоб присутнім було цікавіше, до бібліотеки завітала запрошена Гуцол Надія Захарівна. Вона поділилася своїми спогадами про місцеве святкування цього багатого на «збитки» свята, а ще тьотя Надя навчала майбутніх господинь готувати коржі з маком, адже ця страва є традиційною для свят, що відзначалися пісними днями. Дівчатка залюбки терли мак, дрібнили печені коржі та смакували давню страву, що й до цих пір є часто присутня на наших столах. Такі зустрічі стають пам’ятними бо залишилися спільні фото, щирі розповіді, цукерки від шанованої тьоті Наді та її смачнючі коржі з маком. А мені про Надію Захарівну хотілося знати більше, хотілося зробити для неї щось приємне, бо вона заслуговує на повагу та вдячне слово.

Їй майже 80, односельчани старшого віку характеризують Надію Захарівну саме доброю і дуже працьовитою. З дитячих років любить і травинку і худобинку. Як каже вона сама: «Ну, як його не любити, не обігріти, не погодувати, воно ж сказати чи попросити нічого не може. Якась я така, жалію і курчатко і телятко». Та найбільше вражає те, що ця виснажена важкою працею жінка, якій належало б відпочити, пожаліти себе в такий поважний вік, опікується інвалідом дитинства , що проживає поряд. Євген П., одинокий та безпомічний чоловік із своїми хворобами, своїм непростим характером та звичками тільки від тьоті Наді приймає їжу, одяг, впускає до оселі щоб вона йому натопила грубку, прибрала та одежину попрала. Майже десять років ця бабуся опікується чужою людиною, яка дуже потребує допомоги.

Я попросила Надію Захарівну розповісти про своє дитинство, юність, про те колгоспне життя, яким жила вона багато років. А вона почала говорити, жартуючи, з таким настроєм, ніби прожила, «як вареник у маслі». Насправді ж усе було далеко не так. Пригадувала такі моменти свого життя, що швидше викликали у мене жаль і сум, а вона — посміхалася…

«Про моє життя можна зняти фільм на 400 серій. Народилася я в ті часи, коли всім було важко. Ми були дуже бідні. У голод і холод не дуже думалося про дітей, тож сільська малеча в більшості росла сама по собі. Коли настав час іти до школи,- не хотіла вчитися, дуже любила «свободу». Бігала за пастухами, що випасали худобу, частенько тікала до циганів, що на ті часи проживали в селі. Там роздивлялася як клепали сапи, кували коней. А пізніше вже поралася і в городі, і біля домашньої живності. В ранній юності залишилася без батька, тож поступово довелося освоювати чоловічі обов’язки: дрова колоти, бур’яни викошувати та інше. Завжди в сім’ї не вистачало грошей, тож я зовсім юною дівчиною (після 7-го класу) вже пробувала працювати на сільській птахофермі. В ті часи там було 4 тисячі курчат, тож було біля чого втомитися…»

Юність, молодість… Важка сільська праця не залишала сили і часу на дівоцтво та молоді забави. Пряла, ткала, в’язки дров на плечах носила, а на ферму, де спочатку працювала телятницею, а потім до пенсійного віку свинаркою, не йшла, а летіла «на стоконях».

В 21 вийшла заміж, почали будувати власне господарство, тим часом дав Бог синочка, згодом донечку. Добавилося турбот, нестатки ніяк не здужати, а підтримки від чоловіка не відчувала. Сімейне життя не складалося, тож довелося з дітьми повертатися до матері.

«Іноді не спиться ночами, — каже тьотя Надя, — як пригадаю той час, сама дивуюся, як могла, коли встигала… Вдома діти, город, живність домашня, а на роботі — 25 свиноматок. У догляд за ними всю душу вкладала, чистила, каші готувала, вагонетками гній вивозила, і на бестарці їздила, і по 70 кг мішки з дертю підіймала. Без вихідних, у зимовий час, пам’ятаю, як каша примерзала до рук. А вже як поросятка народжуються то і зубки їм виривала і плакала як слабують, бо ж приросту не буде — зарплати не буде. Я любила роботу і дуже добросовісно виконувала свої обов’язки.

Нагородою за все був завжди хороший приріст — на 121 відсоток. За високу ефективність праці (по 386 грамів середньодобового приросту свиней) Надія Захарівна нагороджена орденом Трудової Слави ІІІ-го ступеню. Кілька разів була відзначена Знаком «Передовик соціалістичного змагання», отримувала почесні грамоти, невеличкі подарунки, була депутатом сільської ради кількох скликань. «У ті часи нас цінували, приділяли увагу, — пригадує жінка, — Добрим словом згадую керівників Домітращука Д.В. та колишнього зоотехніка Чобана Ф.В. Що гріха таїти, брала вузлик дерті додому (дома худобинку підгодовувала), а вони робили вигляд, що не бачать. Розуміли, співчували… Іноді і робили зауваження, та було різного… Було багато захмарених буднів, але у праці і зайнятості я почуваюся щасливою. Маю хліб, до хліба, мене не цураються односельчани. Провідують та підтримують діти. Шкода, що вже не так горить робота в руках як колись…»

Але вогник доброти і милосердя світить у душі тьоті Наді й досі. А на її подвір’ї і годівнички для пташок, і курочки доглянуті, і поросятко гарненько поправляється, і песики — котики нагодовані тепленьким, і вариться обід для сусіда Жені, а там вже йти йому грубку розтопити …

І знову буде весна, добавиться і город і квітничок. Аби був мир і робота, бо тьотя Надя у праці щаслива. Здоров’я і радості Вашому невтомному, люблячому серцю, добра наша гвіздівчанко!..

 

Руслана Куцька

Мітки: , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар