У вересні минулого року в місті Хотині — колишньому центрі Північної Бессарабии — широко відзначалася 370-а річниця Хотинської битви. Сьогодні ми переживаємо часи відновлення історії нашого краю, історичної пам’ятки народу нашого, формування нової історичної свідомості. Потрібно поступово повертатися до своїх витоків, бо, не знаючи їх, не зможемо будувати й майбутнього.Село Ломачинці має свою чудову історію з минувшиною святою і мужньою. Ніхто вже, напевне, не докопається до витоків його в товщі літ: чи осів тут окремий рід, чи може сім’я, або просто жменька, гурт людей, чи один відчайдуха.Бо що ми знаємо про своїх предків? Ну, діда згадаємо, дехто й ще проживав у діда й баби, можливо, згадає хтось прадіда ім’я в тумані забуття або розпитає старожилів. А далі — тьма, провалля в родовій пам’яті. Це є чи не найперша ознака нашого варварства, дрімучої байдужості.

 

На двох горбах розмістилося село Ломачинці, тихе та роботяще, із крутими історичними вуличками. Вперше воно згадується в документах XVII століття (1650 рік). В околицях Ломачинців знайдено пізньопалеолітичні стоянки, три поселення трипільської культури (3-те тисячоліття до н. е.), два поселення черняхівської культури (2—6 століття н. є), та древньоруське городище VIII-ХIIІ століття, залишки якого збереглися до цього часу.

 

За деякими відомостями 1760 року Ломачинці були подаровані молдавським господарем Іоанном Теодором Каллімакі (правив у 1758-1762 роках) ворнику (вищий придворний боярський чин, член боярської думи) Іордакі Лупу Крупенському (пр. 1740 р.н.). Із родиною Крупенських історія та розвиток села були пов’язані до кінця 1917 року, потім із 1919 до 1940, із 1941 до 1944 року, а коли настав твердий новий радянський лад, Крупенські загубилися, і лише в 1989 році на колишнього полковника царської армії Миколу Крупенського надійшло усне повідомлення про його реабілітацію.

 

Відзначу, що окрім Ломачинців, до Крупенських перейшли у володіння і деякі інші села сучасного Сокирянського району. Старожили-односельчани, а так само історичні письмові джерела, свідчать, що родині Крупенських вельми довгий час належало село Романківці. Матвій Георгійович Крупенський, з 1878 по 1917 рік був власником с. Селище [1].

 

Наша древня історія досі зберігає багато загадок і залишаються вони нерозгаданими. Невмолимий час, круті великі і малі повороти історії нашого краю, нашої батьківщини позбавили нас багато чисельних письмових і матеріальних свідчень, й словом не обумовлюючись про перекази та знання свідків подій того далекого часу. До нас інколи доходять окремі документи. А люди, що їх писали чи переписували, мимоволі, певна річ, але все-таки робили виправлення, допускали неточності, от і виходили розбіжності в отриманих при пошуках історичних даних.

 

Геть випадково потрапили мені до рук сповідальні книги ломачинецької Архангело-Михайлівської церкви («Исповедальные росписи по Ломачинской Архангело-Михайловской церкви») [2] за 1825 р. до 1897 р., за 1905 р. до 1915 р. та за 1917 р., які були забрані із церкви колишнім керівництвом села та припадали пилом і сажею на горищі сільради в старому ящику. Крім них, збереглися ще декілька метричних книг.

 

В книзі за 1826 рік на звороті 11-ої сторінки записано, що в цей час у селі Ломачинці проживав поміщик-дворянин Матвій Георгійович Крупенський. Від роду мав 46 років, разом із жінкою Катериною Христофорівною — 36 років і дітьми: Микола — 4 роки (1822), Георгій — 3 (1823), Марія — 7 (1819), Єлизавета 5 (1821), Софія — 3 (1824) і Катерина — 2 (1825). Остання, мабуть, померла того ж року, бо більше вона не згадується. Мали вони трьох служок вдома (в подальшому число їх міняється).

В усіх подальших книгах аж до року смерті розбіжностей по М.Г. Крупенському не спостерігається. Але вони все-таки є. Хоч би в порівнянні даних дослідження В.О. Фреліха, опублікованого в районній газеті «Дністрові зорі» (за 25 січня 1991 р. № 11) «Пушкін і Буковина» та книги Л.А. Черейського «Пушкин А.С. и его окружение» (Ленинград: «Наука»,1989.), із знайденими книгами. Ось у чому ці розбіжності: рік народження за книгами 1780, а у В. О. Фреліха і Л.А. Черейського — 1775 р. Рік смерті за книгами — 1855 збігається, але в книгах записано вік його 75 років, коли по В.О. Фреліху та Л.А. Черейському — 80 років. Це підтверджує і пам’ятний знак на могилі Матвія Георгійовича, де записано таке: «Здесь покоится прах раба Божія Статскаго Советника Матвея Егоровича Крупенского, скончавшегося 25 сентября 1856 года на 80-м году жизни». А на другій стороні: «В покоищи Твоем Господи, идежи вси святиі упокоиваются, упокой и душу раба Твоего, яко един еси Человеколюбец». Але вже не сходиться сам рік смерті 1855 чи 1856, як записано па могилі. Дещо помилялися церковні служителі — дяки, по своїй малограмотності і неточних знаннях про жителів села.

 

В книзі Л.А. Черейського «Пушкин н его окружение» знаходимо на 216-ій сторінці, що Матвій Єгорович Крупенський (1775 – 1855 рр.) – бессарабський віце-губернатор, член Бессарабського верховного суду Його дружина Катерина Христофорівна, народжена Комнено (близько 1792— 1843 р.р.) — вихованка Смольного інституту (випуск 1809 р.). Брат Тодор (Федір) (1787 — 1843 рр.) — чиновник з особливих доручень при повноважному наміснику Бессарабського краю Інзові І. М. (1768 – 1845 рр.); її (Катерини Христофорівнн) сестра Олена, брат Тодор і другий брат — офіцер Камчатського полку. Кишинівські знайомі О.С. Пушкіна, за свідченнями В.П. Горчакова, І.П. Ліпранді та інших мемуаристів, відзначали, що Пушкін був частим гостем в будинку Крупенських в Кишиневі (нині ріг вулиць Бендерської і Штефана чел Маре). «Пушкін, бувало, намалює Крупенську (Катерину Христофорівну) – схожа, — писав Горчаков, — розмалює навколо волосся — вийде він сам». Спілкування Пушкіна із Крупенськими знайшло своє відображення у віршах: «Дай, Никита, мне одеться» («Раздевавшись от обедни») (1831), «Тодорашка в вас влюблен» (1821 р.). Із прізвищем Тодорашко і нині в селі проживають більше 30 людей.

 

Є розбіжності й по роках життя і смерті Катеринн Xристофорівни. Біля 1792—1843 р.р. дають В. О. Фреліх і Л. А. Черейський, а в книгах — 1790—1849 рр., на 59 році життя померла.

 

Крім того, у вищезгаданих дослідженнях ніде не згадуються діти Крупенcьких. Зокрема, із знайдених книг стало відомо, що Марія Матвіївна вийшла заміж у 19 років за князя Григорія, сина полковника Єгора Матвійовича Кантакузіна — 25 років, православного, що проживав у Хотинському повіті, село Маркоуци, 21 липні 1838 року. Це є записано в книзі «Обыска брачнаго» [3] за 1838 -1850 рр. на 3-ій сторінці і на звороті, там же згадано і про свідків. Ними були:

 

— від молодого: князь Михайло Олександрович син Кантакузін [4]; князь Лев Георгіїв син Кантакузін;

— від молодої: гетьман Костянтин Єгорів син Суццо [5], дійсний статський радник і кавалер, а далі нерозбірливо написано, потребує дослідження.

У віці 22 роки, 1843 року вийшла заміж друга дочка Крупенських – Єлизавета (не відомо за кого). В 1847 році в записах відсутня Софія, напевне, теж вийшла заміж. А в 1848 році женився син Крупенських Георгій на Софії Миколаївні, йому було 25 років, їй 18. У 1864 році Софія Миколаївна в 35 років залишилася вдовою.

Після смерті Катерини Христофоровни та Матвія Георгійовича 1849 р. і 1855 р., все майно перейшло до їх сина Георгія, у якого із Софією Миколаївною народилися шість синів: Семен — 1852, Григорій — 1854, Микола — 1857, Михайло — 1858, Матвій — 1859 і Василь — 1862.

У церкві села Ломачинці 1865 року сповідався поміщик, відставний поручик Микола Матвійович Крупенський — 1822 року народження із села Романківці, разом з своєю сім’єю: дружиною Надією Іванівною — 1831; їхні діти: Анатолій — 1850, Михайло — 1851, Володимир — 1856, Георгій — 1857, Олександр — 1861, Павло — 1863, Євгена — 1859.

В 1867 році нікого із Крупенських у книгах не записано. У 1889 році женився син Софії Миколаївни – Семен, у 27 років, а за дружину взяв собі Смарагду Дмитрівну — 19 років.

Із 1891 року по 1893 рік записували лише одну Софію Миколаївну, з 1893 року нікого немає. За 1894 рік с гвардії ротмістр Матвій Георгійович 35 років та його дружина Марія Георгіївна — 25 років, лютеранка. 1905 року він уже у генерал-майор, а 1913 року — генерал-лейтенант. Вони мали дітей: Євгенію — 1897 р.н. та Георгія 1898 р. н. До цих пір люди похилого віку пам’ятають їх, і називають «Євочка» і «Гоша».

Коли верталася додому восьма російська царська армія із території королівської Румунії, солдати разом із жителями села розбили панський двір, все майно було потрощене, розкрадене і спалене. У 1919 році, після повернення Крупенських, деякі селяни змушені були повернути панам виявлене в них деяке майно.

Вони мали добротний двоповерховий будинок із різними господарськими будовами і приміщеннями, багато винних погребів, басейн з альтанкою, контору, конюшню, хороший сад із виноградниками, мали орної землі більше 800 гектарів. При них були обсаджені липами три шляхи (дороги) із села «Вишнівський» і «Плитавський» — до ріки Дністер та «Дібрівський» — до лісу [6]. Частину лип знищили десь в 1960—1965 рр.

Завершили руйнування маєтку вже після 1944 року. Довгий час двір стояв (лише стіни без перекриття і верху), а потім його почали використовувати під свиноферму і телятники, згодом розібрали стіни аж до фундаменту. Зараз на його місці пустир.

Кооператив Діана» почав зводити стіни під сушарку лікарських рослин. А люди далі називають це місце «повалений двір». На місці величезної хати, де колись жила Євгенія; споруджено баню, а саме приміщення довгий час служило одним із корівників середньої школи. Як пам’ятка залишився біля школи італійський платан.

Капличка і фамільний схрон родини Крупенських

Біля дерев’яної церкви, або точніше на території церкви, яка була збудована в 1811 році на місці колишньої старої, стоїть досі сторожка або фамільний схрон Крупенських, де було декілька домовин. Але протягом довгих років войовничого атеїзму люди-варвари, час і природа руйнували Його. І лише в 1989 році силами парафіян він відремонтований зовні і всередині, сам склеп забетонований зверху.

В 1991 році, приблизно через 60 років, відновлено роботи по будівництву нової церкви поряд із діючою. Знайдено й проект, зроблений в часи румунської окупації. Вже проведено ремонт цоколя, який в 1973— 1974 рр. десь до половини був зруйнований, а камінь із нього використали під бібліотеку (на цоколь).

Докладемо, що завдяки Крупенським, на території села було у 1885 р. відкрито народне училище, першим вчителем якого, напевне, був Олексій Петрович Олександров, дружина його Катерина Юхимівна, а 1899 року тут вже вчителював Микола Дионисович Серватовський із дружиною Оленою Олександрівною.

Вперше 1831 року священнослужителі зробили статистичний звіт.

Давно вже настав час схаменутися, зупинитися і поглянути на велику національну руїну. Що ми залишимо після себе нашим дітям і онукам, всім наступним поколінням? Хто ми, наші батьки і діди, чи будемо в їхніх очах нелюдами, варварами, чи достойними уваги людьми? Мають задуматися над історією і майбутнім живущі на землі.

Шундрій М.М.

(За даними з церковних книг с. Ломачинці)

___________________________________________________

Примітки О.Мандзяка до статті:

1. До того в цьому селі панував Павло Миколайович Бурдик (1815 — 1878).

2. Сповідний розпис (відомість) – обліковий документ церковного діловодства, який фіксував посімейний список прихожан, які сповідалися у священика, із зазначенням місця проживання та соціального становища сім’ї, глави сім’ї і ставлення до неї інших членів сім’ї, їх імен, по батькові, прізвищ, «років від народження» і т. д. Якщо парафіянин не був на сповіді довгий час, вказувалися причини його відсутності — переселення, служба в армії і т. п.

3. Шлюбний обшук – письмовий акт, здійснений причтом церкви перед вінчанням з метою встановлення відсутності кровного споріднення у молодих. На кінці XIX — початку XX ст. у шлюбних обшуків з’явилася друга назва — передшлюбні свідоцтва. Ці документи містили відомості про осіб які вступають у шлюб: прізвища, імена, по батькові, вік, стан, чин, сімейний стан. Шлюбні обшуки заносилися в шнурові (обшукові) книги, які скріплювалися печатками духовних консисторій.

4. В книзі Л. А. Черейського на 180-ій сторінці записано: Кантакузін Олександр Матвійович, князь (помер 1841 р.) — камер-юнкер, гетерист, його дружина Єлизавета Михайлівна, народжена Дараган, і діти — Олександр, Аристід, Димитрій (женився в 1835 р.) і Матвій (помер в 1881 р.) офіцери грецької служби, Михайло і Олена (10.09.1819 — 21.12.1840 рр.). За свідченнями І. П. Ліпранді, Пушкін був частим їх гостем у Кишиневі (1820 1821 рр.). А там же, на 72 їй сторінці, повідомлення про те, що церкву святого Іоана Богослова в с. Вікно Заставнівського району побудував Олександр Кантакузін в 1826 р.

5. Так ось гетьман Костянтин Єгорів (Георгіїв) Суццо, син знайомого Пушкіна Суццо Георгія (Бей-Заде Георгій), князь (1763—1836 рр.), молдованин, емігрант, втік із Яссів до Кишинева літом 1821 року, його дружина Сафта, народжена Дудеску. Мав сина Костянтина, постельник. женився на Роксандрі.

За публікацією на сайті Сокирянщина (2011 рік)

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар