Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» розроблена цікава лекція-коментар про традиційні українські свята, які протягом життя багатьох поколінь стали невід’ємною часткою народного побуту на більшості українських територій. При цьому вони здавна закорінені не лише в християнській традиції, але й поза нею, виходячи за межі церковних конфесій і громад.

Християнський зміст цих свят доповнюється суто народними яскравими моментами, що відображають український світогляд і ментальність − тому вони сьогодні продовжують об’єднувати українців незалежно від місця проживання, релігійних та політичних уподобань.

Усі наведені свята мають значний потенціал для виходу в сучасний інформаційний простір. Багато з них, з певними уточненнями, надаються для проведення організованих масових заходів − і/або етнічно-орієнтованого святкування в колі друзів.

До цього переліку не увійшло багато важливих і шанованих у народі свят, що їх люди відзначають лише у храмі та у власному домі. Це Стрітення, Благовіщення, Вербна Неділя, Чистий Четвер, Петра й Павла, Спаса, Катерини та інші. Вони є не менш важливими для українського культурного простору, але в лекції розглядаються лише ті свята, у яких може виявлятися світська громадська ініціатива.

 

А безпосередньо у цій публікації на сайті «Гвіздівці» поки що будуть розглянуті лише головні зимові свята: від Різдва до Водохреща. Лекція в цій частині особлива цікава тим, що нагадує нам загальні правила святкування, що виникли у народних звичаях протягом минулих століть і які дуже часто підзабулися сучасними поколіннями. Лекція також є дуже цікавою для організаторів святкувань.

Що також є дуже цінним і важливим, а також дуже зручним, лекційний матеріал супроводжений численними гіперпосиланнями на додаткові матеріали, розміщені в Інтернеті.

Але, до того, як перейдемо до розгляду конкретних свят, ще одна дуже важлива загальна авторська передмова…

 

*   *   *

 

Багато людей схильні сприймати народні обряди як театралізовані вистави, а давні обрядові пісні − лише як мистецькі твори. Таке сприйняття, зокрема, культивувалося в період радянського “войовничого атеїзму”, який заперечував не лише християнський світогляд, але й будь-які національно-закорінені духовні явища. Їх називали “пережитками минувшини” й “забобонами”, протиставляючи їм досягнення технічного прогресу.

Проте чи не виглядає дивною така одностайна “забобонність” ЦІЛОГО СВІТУ? Адже всі народи, навіть найбільш ізольовані від світової спільноти, так чи інакше витворювали й продовжують витворювати свої системи обрядів у різних сферах людського життя.

Наявність обрядової культури − не лише підсвідома потреба людської психіки. Народні обряди та обрядові пісні, застосовані у належному місці і в належний час, є могутнім засобом гармонізації довкілля. Причому людина за цих обставин стає невід’ємною й природньою частиною цього довкілля, гармонізуючи його зсередини, наводячи у ньому лад. Інакше кажучи, народний обряд має бути застосований за певних обставин, “щоб усе було добре”. І носії обрядової культури − сільські люди, від яких ми сьогодні записуємо пісні та відомості про звичаї − дуже добре це відчувають. Ніхто не погодиться одразу співати купальську пісню взимку або колядку влітку. Цьому немовби немає пояснень, але “так не годиться”.

Світ і довкілля останнім часом дуже швидко змінюються; наслідками цих змін стають епідемії, порушення клімату та екологічні катастрофи. Технічний прогрес прискорює й радикалізує ці зміни, але практично не має в собі засобів для подолання негативних явищ. Тому протиставляти народну обрядову культуру технічному прогресу − це все одно, що протиставляти зелене трикутному. Йдеться про принципово різні речі.

Впливи явищ народної обрядової культури на довкілля й на людину сьогодні досліджені мало. Але це не означає, що їх нема. Досить хоч раз доторкнутися до справжнього обряду, щоб пересвідчитися: ці впливи тонкі, але цілком реальні. Застосування обряду чи обрядової пісні в потрібний момент може зрезонувати в минуле й майбутнє з величезною силою. Цей резонанс залишає учасникам неповторні враження ПРИЧЕТНОСТІ ДО СВІТОТВОРЕННЯ − і такі враження дуже відрізняються від суто емоційних чи мистецьких. Саме тому з народною обрядовістю слід поводитися дуже обережно, щоб не нашкодити собі й світові.

Одним із засобів такого впливу є обрядове “моделювання” певних ідеальних обставин довкола реальної життєвої ситуації. Прикладом можуть бути колядування та щедрування. “В цьому домі як у вінку: там господар як виноград, господиня як калина, а їх сини як соколи, а їх дочки як панночки − по двору ходили, сад садили…” Психологи сьогодні багато говорять про важливість позитивного мислення, про здатність людської психіки відігравати різні ролі. Ось і маємо виспівану роль, яка дуже легко стає життям − бо у свято ж «сам Господь ходить та все лагодить»! До речі, грудний обрядовий спів і його вплив на слухача та учасника − це окрема дуже цікава тема.

Інший засіб − гротескна “антиповедінка” і страшний вигляд маскових персонажів деяких свят. Це не просто розвага. У всіх народів світу є подібні речі, покликані відігнати від людини хвороби, злі сили й лихі думки. А для того, хто так вбереться, свято є гарною нагодою “відірватися”, розважити себе й людей і “випустити пару”. Характерно, що така антиповедінка робиться немов би “не від свого імені”. І цілком природньо, що найчастіше цим займається молодь.

Обряд від театралізованої вистави відрізняється насамперед тим, що НЕ ПОТРЕБУЄ ГЛЯДАЧІВ. Є середовище − і є дія; решта не має значення. Серед обрядових пісень є багато справжніх мистецьких шедеврів, але мистецька вартість − далеко не найголовніша їхня риса. Тому сьогодні, маючи на меті організувати святкове дозвілля собі чи людям, ми повинні використовувати тисячолітню обрядову спадщину таким чином, щоб ЗРОБИТИ ТЕ, ЩО БУДЕ ДОБРЕ, але при цьому НЕ ЗРОБИТИ ЗАЙВОГО.

Особливо обачно слід поводитися з тими обрядовими моментами, які мають стосунок до вшанування предків. Робимо ТІЛЬКИ ТЕ, що треба, і ТІЛЬКИ ТАК, як треба − або не робимо нічого. Можна вірити в це чи ні, але народ вважає, що у певні періоди часу межа між “цим” і “тим” світом стає тонкою. На такий час існують певні дії або обмеження, спрямовані на те, щоб зберегти рівновагу в житті своєму і своєї родини. Йдеться насамперед про Різдвяні свята, Зелені свята, поминальні дні протягом року, а також перші сорок днів та роковини з дня смерті близької людини.

Для конкретного історико-етнографічного реґіону річне коло свят може мати свої відмінності: наприклад, значні території Полісся й Карпат не мають розвиненої традиції святкування Купала; Київське Полісся на Трійцю має проводи “русалок” − покійних предків і т.д. У традиційній культурі не буває випадковостей; тому при організації масових заходів етнографічної тематики варто спиратися насамперед на місцеві традиції та їх природність для ситуативного довкілля.

Дуже цінними можуть стати Ваші власні записи про місцеві традиції у народних святах та обрядах.

Допоможуть зорієнтуватися в цій справі такі видання:

Розділи про сучасне побутування етнографічних свят написані з урахуванням кількадесятирічного досвіду Національного музею народної архітектури та побуту УкраїниНаціонального центру народної культури “Музей Івана Гончара”Етнографічного хору “Гомін” Леопольда Ященка (Київ), Товариства Лева (Львів), Товариства “Вертеп” (Тернопіль) та Київського Кобзарського Цеху.

Як показує практика, народні свята якнайкраще надаються для реалізування окремими гуртами друзів і однодумців, знайомих між собою і об’єднаних за місцем проживання, віком тощо. Це і є природнє середовище: у народі свято завжди робилося “своїми для своїх”. Тоді зазвичай буває досить поверхового знайомства учасників із суттю свята − і трохи глибшої обізнаності кількох людей з обрядовими моментами, іграми й пісенним супроводом. На такому святі не буває глядачів − лише учасники; воно завжди має величезний вплив і запам’ятовується надовго. При цьому ніяких сторонніх коштів залучати не потрібно − все необхідне учасники легко можуть забезпечити собі самі.

Організоване масове свято − важлива форма культурної та просвітницької роботи, яка завжди передбачає хоча б умовну наявність “сцени” й “публіки” − а це одразу накладає свої вимоги. Насамперед це залежність від державного чи спонсорського фінансування − як мінімум, для трансляції гучномовців, роботи організаторів, придбання необхідного реквізиту і т.д. Обов’язково треба подбати про безпеку, громадський порядок, харчування, туалети, медичну допомогу, сценарій і послідовність дій. Варто усвідомлювати також, що організоване “згори” масове народне свято фактично перетворюється на мистецьке ознайомлення присутніх з народною традицією + організоване залучення людей до окремих елементів народного святкування, які надаються за таких обставин.

В гіперпосиланнях до публікації подаємо розширені відомості про свята, апробовані приклади пісень і обрядових сюжетів. Є також розділ Джерела, де вони зведені всі разом.

 

Р І З Д В О

Різдво в Україні є одним з найважливіших родинних і громадських свят. У давнину воно відзначалося в день зимового сонцестояння, але на значній частині українських земель “перемандрувало” до 7 січня разом із православним церковним календарем. Тому в народному святкуванні Різдва нероздільно поєднані кілька мотивів: Народження Христа, світотворення, вшанування пам’яті предків і забезпечення ладу в довколишньому світі.

Саме різдвяна традиція зберегла нам питомо українські міфологічні уявлення про створення світу, зафіксовані у давніх колядках, і обрядові побажання господарям щастя, здоров’я й достатку, у яких чути відлуння княжих часів.

Свят-вечір, або Багата кутя − 6 січня − є останнім днем чотиритижневого Пилипівського посту, тому всі різдвяні страви мають бути пісні. Вважалося, що цього вечора зникає межа між “цим” і “тим” світом. Тому на вечерю приходять душі покійних родичів, тварини розмовляють і розуміють людську мову, а запрошенням до вечері господар може відвернути від родини і обійстя різні несприятливі природні сили − Мороза, буйні вітри, лісових хижаків…

Найпростіший дідух

Головними атрибутами родинного святкування Різдва є кутя й дідух. Кутя − суто обрядова страва, найчастіше зварена з пшениці з додаванням тертого маку, меду й товчених горіхів. Її призначення − підкреслено поминальне: це спільне частування з предками. Дідух − різдвяний пшеничний або житній сніп, що стоїть на покуті − найпочеснішому місці в хаті. Сама назва дідуха є дуже промовистою: він немов би є місцем, де перебувають душі предків під час різдвяних свят. У деяких районах дідухом ставав перший зажинковий сніп або останній сніп з обжинків; після різдвяних свят його вимолочували, і цим зерном найперше засівали ниву навесні. На Покутті дідух роблять у вигляді деревця, заплітаючи туди колоски пшениці, жита, вівса разом із запашними травами, здавна використовуваними в народних обрядах та лікуванні (васильки, материнка, пижмо тощо).

«Павук». 1991 р. Львівська обл., Старосамбірський р-н, с.Нижанковичі. Дерево, папір, клей, дріт. НМНАПУ, НД-21241. Фото Володимира Савича

У багатьох районах України відома різдвяна хатня прикраса, роблена найчастіше з соломи, яку чіпляють на покуті перед образами. Майже скрізь її знають під назвою “павук”, але на Полтавщині збереглася її давніша назва − “теремок”.

“Теремок” чіпляють до гвіздка, вбитого в стелю; від того ж самого гвіздка вусібіч розходяться дванадцять “лап” − нанизаних із відрізків соломи та кольорового паперу невеличких гірлянд. Цю конструкцію з гірляндами й називають на Полтавщині власне “павуком”. Він немов би “сидить” на стелі, причепившись до неї дванадцятьма “лапами”, а з його середини звисає “теремок”-павутина.

В народі завжди добре ставилися до павуків; вважали, що їх не можна вбивати, бо “то недобра хатина, де не в’ється павутина”. І поява в хаті прикраси-“павука” саме на Різдво не випадкова: він, згідно з давніми уявленнями, “снує світ”, і за символікою є спорідненим з колядками про створення світу.

Колядувати по всій Україні ходили з восьмикутною (рідше семи- й шестикутною) зіркою: це знак Різдва Христового − і водночас астральний символ “новонародженого” Сонця. Втім, на Заході України зіркам часто приділяли більше уваги, роблячи їх великими й багатопроменевими.

 

На більшості території України колядують 7-го січня зранку; хоч буває і 6-го ввечері, і 8-го по обіді, і аж від Святого вечора до Щедрого, або й до Водохреща. Зранку на Різдво бігали колядувати діти − по одному й гуртами; співали дитячі колядки й проказували віншування. Першим до хати мав заходити хлопчик. Етнологи стверджують, що колядники в народній традиції − посланці предків; саме тому, щоб усе добре велося, вони мають побувати в кожній хаті і одержати хоч якусь матеріальну віддяку − це запорука зв’язку поколінь і вшанування пам’яті рідних, що вже відійшли.

Сучасні колядники в Гвіздівцях. Фото 2012 року

Етномузикологи розмежовують колядки і щедрівки за ритмоформулами. Але зазвичай можна орієнтуватися за змістом та за приспівами “Святий вечір” і “Щедрий вечір”, уживаючи конкретних пісень залежно від місцевої традиції. Вона ж − традиція − зумовлювала й склад колядницьких ватаг, який бував дуже різним: дівочі, парубочі, чоловічі, мішані, дитячі.

Увага − застереження: на Різдво НЕ ЗАСІВАЮТЬ!!!

Не забувся й давній звичай колядування з різдвяною виставою − вертепом. Колись чимало вертепів були лялькові; актори носили від хати до хати “шопку” − одно- або двоповерхову скриньку, в якій розігрувалася вистава. Нині переважають костюмовані вертепи, в яких традиційний сюжет про народження й переслідування Христа творчо “міксується” з сучасними суспільними та політичними подіями.

 

Видання й публікації про традиційний український вертеп:

  • Михайло Возняк. Початки української комедії (1619−1819). − Львів, 1920. − 252 с. − PDF.
  • Наталя Громова. Живий вертеп як основна форма бойківського різдвяного рядження // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. − Вип.24. − Київ: Унісерв, 2008. − С.32-37. − PDF.
  • Євген Марковський. Український вертеп (Розвідки й тексти). − Київ, 1929. − 256 с., нот. − PDF.
  • Різдвяні історії: для молодшого та середнього шкільного віку. Позакласне читання. 6 клас / Упор. та передм. І.Андрусяка. − Київ, 2010. − 256 с., іл. − DJVU.
  • Український вертеп (Збірник сценаріїв) / Упоряд. З.І.Боровець − Львів, 1989. − 131 с., іл. − DJVU.
  • Йосип Федас. Вертеп і “Козак Мамай” // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.4. − С.13–16. − PDF.
  • Йосип Федас. Композиція вистав лялькового вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.6. − С.23–28. − PDF.
  • Йосип Федас. Персонажі вертепу: Запорожець // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2004. − Вип.17. − С.21–31. − PDF.
  • Йосип Федас. Український народний вертеп (у дослідженнях XIX–XX ст.). – Київ: Наукова думка, 1987. – 184 с., іл. – Бібліогр.: с.167-180 (327 назв).
  • Йосип Федас. Феномен українського вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2002. − Вип.13. − С.34–37. − PDF.
  • Йосип Федас. Фольклорний театр і обряд // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2001. − Вип.8. − С.14–17. − PDF.
  • Іван Франко. До історії українського вертепу XVIII в. // Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1982. – Т.36. − С.170–210. − DJVU.

 

Докладніше про спільні для всієї України різдвяні звичаї можна прочитати тут:

  • Олена Чебанюк. “Морозе, Морозе, йди до нас куті їсти!..” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №3. − 6 січня. − PDF.
  • Олена Чебанюк. Атрибути Різдва та їхнє значення. − Музей Івана Гончара. − PDF.
  • Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – C.48-99.
  • Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том I. – Зимовий цикль. – 1957. – С.11-114.
  • Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.264-437. − PDF.

 

Різдво сьогодні: невеликий гурт

 

Сьогодні, як і в давнину, на Різдво годиться зібратися усій родині увечері вдома за святковим столом. Обов’язкова кутя й узвар, інші страви за традицією пісні. Добре, якщо приготувати їх дванадцять: багатий свят-вечірній стіл − гарна прикмета для майбутнього добробуту.

Важливо цього вечора пом’янути покійних родичів. Добре для цього запалити свічку, поставлену в кухлик із зерном (його назавтра згодувати птахам). Миски й ложки після вечері не миють, залишки куті не накривають − це для предків.

Готуючись до свята, можна зробити собі “павука” й “теремок” − але варто завчасно подбати про солому. Найміцнішою буває житня, зрізана у час молочної стиглості − саме з такої плетуть брилі і роблять хатні прикраси.

Колядувати ходимо від Святого вечора − 6 січня − і до 12 січня включно; хоч найкраще колядується, ясна річ, у перші два дні. Програма-мінімум для молодіжного або дорослого колядницького гурту: одна-дві гарних колядки-“звістки” про Народження Христа, кілька примовлянь-побажань для господарів, восьми- або семикутна колядницька зірка, гарна торба для міхоноші. Бажане народне вбрання, але якщо його немає, то дівчатам і жінкам стануть у пригоді великі квітчасті хустки поверх зимового одягу, а хлопці й чоловіки ходять як є.

 

Програма-максимум: окрім переліченого вище, гурт співає колядки про створення світупро Сонце, Місяць і дощ; колядки-віншування господарюгосподині й кожній господарській дитині. Є окремі пісні для господині молодої й старшої, для маленького хлопчика чи дівчинки − і для дорослих неодружених хлопців і дівчат. Є спеціальні пісні для вітання і для прощання. Трапляються й інші цікаві сюжети: наприклад, однією піснею можна повіншувати поіменно усіх присутніх гостей у хаті господаря; іншою можна відпросити з собою колядника, якого не випускають з дому, ще іншою можна заколядувати собаці… 🙂 Варіантів безліч!

Віншуючи колядками всіх присутніх, одруженим співаємо як господарю чи господині, неодруженим хлопцям і дівчатам від 15-16 років − колядки про сватання й заручення, молодшим підліткам − інші, малим дітям − дитячі.

Якщо гурт чималий і є бажання, можна вивчити й цілу вертепну виставу, збудувавши її на основі традиційного сюжету.

7-го січня зранку колядують діти − по одному й по двоє-троє. Першим до хати з різдвяним вітанням має зайти хлопчик. Діти так само мають принести звістку про Народження Христа, оповідають віншування та святкові вірші; бажано вивчити з ними щось цікавіше, аніж просто “дайте, дядьку, п’ятака” − наприклад, легеньку дитячу колядку.

Колядницькі гурти сьогодні можна умовно поділяти на три групи: “дипломатичні”, “комерційні” та “ідейні”. Перші збираються для того, щоб цільово привітати знайомих, родичів чи просто шанованих людей. Розповсюджений приклад − студенти, які колядують своїм викладачам. Друга група має насамперед матеріальні зацікавлення, збираючи кошти − коли на церкву, коли з якоюсь благодійною метою, але найчастіше просто розділюючи їх між собою після свят. І, нарешті, третя група − це ті, хто йде принести людям свято, не рахуючись при цьому з витратами й прибутками.

 

Більше про різдвяні звичаї сьогодні − для родини і для друзів:

 

СВЯТО ВАСИЛЯ, або СТАРИЙ НОВИЙ РІК

Свято починається Щедрим вечором − 13 січня, напередодні Св.Василя. Етнологи стверджують, що святкування Нового Року перейшло на цей день з початку весни, і тому в щедрівках переважають весняні та хліборобські сюжети. Основні мотиви свята: родючість, майбутній врожай, здоров’я та достаток господарів.

Щедрий вечір ще називають Щедрою кутею. Окрім куті й узвару, на святковому столі обов’язково бути м’ясні страви й пироги. Звечора дитячі, дівочі й жіночі гурти ходили з щедрівками, а мішані ватаги водили Козу, Маланку, Тура, Кобилойку, Ведмедя, Журавля − у кожному краю був свій персонаж, ритуальні дії якого сприяли багатому врожаю в наступному році.

Найрозповсюдженішими варіантами щедрувальних сюжетів з масками були і є “Коза” й “Маланка”.

Спорядження для персонажа-“Кози” роблять по-різному. Це може бути маска довільної конструкції й кожух навиворіт. Цікаву й дуже архаїчну Козу знають на Київському Поліссі: до половини обруча чіпляють з одного кінця ріжки, а з другого – солом’яний хвіст. Хлопець сідає верхи на цю конструкцію, накривається з головою кожухом – і Коза готова! Класичні персонажі довкола Кози: Дід – її господар і Лікар, що має Козу вилікувати. Коза “вмирає” і “воскресає”, як уся довколишня природа, а після “одужання” танцює й зичить господарям дому гарного врожаю і статків у наступному році.

Ляльковий вертеп: Ангел, Цар Ірод, Воїн, Пророк, Смерть, Чорт, Жид Мошко, Ціпак Максим, Ціпак Клим, Чарівниця, Піяк, Теща, Парубок, Дівчина, Веселий Оповідач і Циганка. 1991 р. Львівська обл., Старосамбірський р-н, с.Нижанковичі. Майстер Володимир Шагала. Дерево, папір, тканина, металевий дріт, клей. НМНАПУ, НД-21220-37. Фото Володимира Савича

“Маланка” – перевдягнений хлопець або чоловік, коло “Маланки” “Василько” – перевдягнена дівчина або жінка. Довкола них може бути багато різних персонажів: Дід, Чорт, Циган і Циганка тощо. Під обрядову пісню Маланка, зайшовши до хати, “господарює” в ній, немовби замітаючи й прибираючи, а насправді може жартома перевернути щось або покласти не на своє місце. Василько залицяється до Маланки, зображає оранку уявним плугом… Ця вистава – відгомін давніх звичаїв, згідно з якими обрядовий безлад і метушня в хаті проганяють з неї все лихе і дарують щастя й достаток на весь наступний рік, а символічна оранка в хаті має на меті сприяти майбутньому врожаю.

Цих головних дійових осіб супроводили різні страшні та смішні персонажі − Дід, Циган, Циганка, Жид, Ведмідь тощо.

Різдвяної ночі дівчата ворожили про майбутнє заміжжя. Хлопцям дозволялося бешкетувати − наприклад, вони могли вкрасти ворота з подвір’я й занести десь далеко, висадити на дах воза або сани, перегородити вулицю чи зав’язати комусь двері.

Вранці на Василя по хатах ходять посівальники − хлопчики 7-14 років, які символічно засівають на порозі хати різне зерно з відповідними примовляннями − “Сію, посіваю, на щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб родило краще, ніж торік!..”

Маланка у Гвіздівцях. 30-ті роки ХХ-го ст. З видання: О. Кучерявий, О. Мандзяк. Гвіздівці. Шляхами століть. К.-Под., 2019

Увага: засівати та проказувати такі примовки можуть ТІЛЬКИ ХЛОПЦІ!!!

 

Докладніше про традиції Старого Нового року:

  • Олена Чебанюк. Щедрий вечір добрим людям! // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №6. − 13 січня. − PDF.
  • Олександр Курочкін. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка”. − Опішне, 1995. − 379 с., іл.
  • Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – C.100-121.
  • Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край,

    Північно-бессарабський маланковий «інструмент» — «бугай». Верьх — шкіра, хвіст — конячий

    снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.437-482. − PDF.

 

Щедрування сьогодні: невеликий гурт

 

Поки родина частується Щедрою кутею, по хатах, будинках і квартирах ходять щедрівники – з масками й без них.

Програма-мінімум для гурта щедрувальників: одна-дві щедрівки господарю й родині, кілька віншувань, торба для міхоноші; по змозі народне вбрання або квітчасті хустки для дівчат і жінок.

Програма-максимум: усе зазначене вище плюс пісні господарям і їх дітям, адресовані так само, як і при колядуванні: всім присутнім одруженим співається як господарю чи господині, усім неодруженим − як парубкам і дівчатам, дітям − дитячі пісні.

Можна також заздалегідь підготуватися й піти з масками. Найлегше повести по хатах “Козу” або “Маланку” з “Васильком”.

Маланка у Гвіздівцях. 1959 рік. З видання: О. Кучерявий, О. Мандзяк. Гвіздівці. Шляхами століть. К.-Под., 2019

Важливий момент: і Козу, і Маланку обов’язково зображають ХЛОПЦІ або ЧОЛОВІКИ!!!

Наступного ранку й до обіду хлопці-підлітки засівають по хатах. Добре вивчити для цього кілька гарних примовлянь, окрім загальновідомих.

 

Більше про святкування Щедрого вечора сьогодні на сільському й міському ґрунті:

 

 

ВОДОХРЕЩА

Водохреща − народна назва християнського свята Богоявлення. Переддень його, 18 січня, називають Другим Свят-вечором або Голодною кутею. Основні мотиви свята: Хрещення Христа, освячення води й набування нею цілющої сили, “проводжання” зимових свят і “запрошення” до господи тепла, врожаю, достатку.

На Голодну кутю, знову ж таки, родина вечеряє разом. Страви пісні, їх небагато. Прикметним був звичай “проганяти кутю” − це робили діти, тарабанячи ложками об макітру або б’ючи палицями знадвору в причільний кут хати. Характерні примовляння при цьому: “Тікай, кутя, із покутя, а узвар – іди на базар! Паляниці – лишайтеся на полиці! А “дідух” – на теплий дух, щоб покинути кожух!”

Звечора перед Водохрещам по хатах ходили щедрувальники, співаючи йорданських пісень релігійного змісту та щедрівок господарям.

За християнською традицією у церкві як звечора, так і другого дня святять воду. У багатьох районах люди з церкви йдуть до річки чи озера, вирубують з льоду великий хрест, фарбують його буряковим квасом у червоний колір. Часом, окрім хреста, робили ще льодовий вівтар і престоли. Тут теж відбувається водосвяття. На Гуцульщині, зокрема, є звичай освячувати цього дня свічники-трійці зі свічками.

Після освячування води за звичаєм випускали голубів; чоловіки стріляли в повітря з рушниць − “застрілювали коляду”. “Йорданською” водою вмивалися дівчата, щоб бути гарними.

Останніми роками набув великого розповсюдження звичай купатися в ополонці на Водохреща. Проте в давнину так робилося нечасто. Основне міркування: не можна “бруднити” освячену воду. Лише подекуди купалися на Водохреща ті, хто перебирався у різні машкари під час зимових свят – щоб “змити” з себе ті обрядові ігрища.

Купання на Водохреща у Гвіздівцях. 2018 рік

Докладніше про звичаї, пов’язані з Водохрещам:

  • Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – C.122-131.
  • Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.3-5. − PDF.
  • Олена Чебанюк. Хрестився Христос на Йордань // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №8. − 17 січня. − PDF.

 

Водохреща сьогодні: невеликий гурт

 

У родині: Друга Свята вечеря з пісними стравами, наступного дня − до церкви на Водосвяття.

Ватаги щедрівників можуть ходити, як і на Щедрий вечір, але вже без масок і вистав. Співаються пісні про Йордань та величальні щедрівки господарям, у т.ч. питомо йорданські − такі теж є.

 

_____________________________________________________________

 

Джерела

 

Видання та публікації подані в алфавітному порядку – за прізвищем автора або назвою.

  1. Михайло Возняк. Початки української комедії (1619−1819). − Львів, 1920. − 252 с. − PDF.
  2. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I,II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – 309+289 с.
  3. Михайло Глушко. Методика польового етнографічного дослідження: Навчальний посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2008. – 288 с., іл.
  4. Наталя Громова. Живий вертеп як основна форма бойківського різдвяного рядження / Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. − Вип.24. − Київ: Унісерв, 2008. − С.32-37. − PDF.
  5. Життя козаків-запорожців: Іван Розсолода – син січовика, 116-літній інформатор Дмитра Яворницького // За виданням: Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.II. – Дніпропетровськ: “АРТ-ПРЕС”, 2005. – C.3-29. − PDF.
  6. Надія Зяблюк. Масниця в Україні // Рідна школа. − 2007. − №1 (січень). − С.26-33.
  7. Ікон “Козацька Покрова” вціліло лише трохи більше десятка. – Український Інститут національної пам’яті. − PDF.
  8. Катерина Качур. Як щедрували у метро (фото). − 15 січня 2011. − Музей Івана Гончара. − PDF.
  9. Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. • Том І. – Зимовий цикль. – 1964. – 154 с. • Том ІІ. – Весняний цикль. – 1959. – 254 с. • Том ІІІ. – Весняний цикль. – 1962. – 372 с. • Том ІV. – Літній цикль. – 1957. – 178 с. • Том V. – Осінній цикль. – 1963. – 288 с.
  10. Як. Ковальчук. Свята на Україні у звичаях та забобонах. – Харків, 1930. – 116 с., іл. − PDF.
  11. Козацькі пісні. Збірник / Фольклорні записи та упорядкування Надії Полякової. – Київ: Музична Україна, 1991. – 152 с., іл., нот.
  12. Колядки та щедрівки з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник пісень. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. – К., 2005. – 186 с., нот.
  13. Красна весна, тихе літо: Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. − К., 2007. − 256 с., нот.
  14. Олександр Курочкін. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка”. − Опішне, 1995. − 379 с., іл.
  15. Михаил Максимович. Дни и месяцы украинского селянина. − PDF.
  16. Євген Марковський. Український вертеп (Розвідки й тексти). − Київ, 1929. − 256 с., нот. − PDF.
  17. Катерина Міщенко. Свято Купала вчора й сьогодні: відновлення традиції.
  18. Ярослава Музиченко. Миколай без “чобітка” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2012. − №189. − 18 грудня. − PDF.
  19. Народні свята та пам’ятні дати у НМНАПУ (Київ, Пирогів), 1980 – 2010.
  20. Анастасія Панкова, Марія Пошивайло. Святкування Маланки в селі Белелуя. − Музей Івана Гончара. − PDF.
  21. Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України / Упорядники Лідія Орел, Катерина Міщенко. – К.: ІСДО, 1995. – 232 с.
  22. Радуйся, земле, коляда іде! / Автор-упорядник Ярослава Музиченко. – Київ: Смолоскип, 2001. – 80 с., іл., нот.
  23. Різдвяні історії: для молодшого та середнього шкільного віку. Позакласне читання. 6 клас / Упор. та передм. І.Андрусяка. − Київ, 2010. − 256 с., іл. − DJVU.
  24. “Святвечір”: Документальний фільм – 2002 рік.
  25. “Сєдовський” колядницький гурт в Ірпіні, Щедрий вечір 1998 року – АУДІО!
  26. Гнат Танцюра. Записки збирача фольклору. – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 102 с., нот.
  27. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − PDF.
  28. Український вертеп (Збірник сценаріїв) / Упоряд. З.І.Боровець − Львів, 1989. − 131 с., іл. − DJVU.
  29. Йосип Федас. Вертеп і “Козак Мамай” // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.4. − С.13–16. − PDF.
  30. Йосип Федас. Композиція вистав лялькового вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.6. − С.23–28. − PDF.
  31. Йосип Федас. Персонажі вертепу: Запорожець // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2004. − Вип.17. − С.21–31. − PDF.
  32. Йосип Федас. Український народний вертеп (у дослідженнях XIX–XX ст.). – Київ: Наукова думка, 1987. – 184 с., іл. – Бібліогр.: с.167-180 (327 назв).
  33. Йосип Федас. Феномен українського вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2002. − Вип.13. − С.34–37. − PDF.
  34. Йосип Федас. Фольклорний театр і обряд // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2001. − Вип.8. − С.14–17. − PDF.
  35. Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − 52 с. − PDF.
  36. Олена Чебанюк. 14 жовтня – свято Покрови. − Музей Івана Гончара. − PDF.
  37. Олена Чебанюк. Атрибути Різдва та їхнє значення. − Музей Івана Гончара. − PDF.
  38. Олена Чебанюк. “Морозе, Морозе, йди до нас куті їсти!..” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №3. − 6 січня. − PDF.
  39. Олена Чебанюк. На Андрія хлопці кусали калиту [Про традицію на Чорнобильському Поліссі]. // “Газета по-українськи”. – Київ, 2007. – 7 грудня. − PDF.
  40. Олена Чебанюк. Оригінальний звичай святкування Маковія на Київщині та Житомирщині. − Музей Івана Гончара. − PDF.
  41. Олена Чебанюк. Хрестився Христос на Йордань // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №8. − 17 січня. − PDF.
  42. Олена Чебанюк. Щедрий вечір добрим людям! // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №6. − 13 січня. − PDF.
  43. Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.I,II. – 1888, 2005.
  44. Леопольд Ященко. А вже весна. – 1997. – Етнографічний хор “Гомін”.
  45. Леопольд Ященко. Народні календарні свята в Києві. – 1997. – Етнографічний хор “Гомін”.
  46. Леопольд Ященко. Пропозиції щодо влаштування народних та державних свят у Києві. – 1999. – Етнографічний хор “Гомін”.

 

Використано також окремі відомості з експедиційних записів Олексія ДОЛІКатерини МІЩЕНКОЛідії ОРЕЛЛеопольда ЯЩЕНКА.

 

Підготовка публікації: Катерина МІЩЕНКО,
старший науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара”.

 

«Україна споконвічна»

 

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар