9 травня 2018 року виповнилося 46 років відтоді, як з’явився в Сокирянах пам’ятник сокирянцям, що загинули у Велику Вітчизняну війну. Як людина, що була причетна до організації його спорудження, хочу розповісти читачам про те, як усе робилося…

Ініціаторами побудови монументу були секретар парткому колгоспу ім. Шевченка Анатолій Дмитрович Овечкін та голова цього колгоспу Василь Йосипович Вамеш. Тоді всі розуміли, що треба було не тільки замовити проект, знайти його виконавця, щоб спорудити пам’ятник, а й виконати велику пошукову роботу – зібрати всі дані про сокирянців, життя яких забрала війна.

Ще з 1970 року проводились із цього питання збори, зустрічі, бесіди із родичами полеглих фронтовиків. Правда, один час пошукові заходи призупинилися, бо А.Д. Овечкін тоді важко захворів, а в 1971-ому в 43-річному віці – помер. У травні цього ж року секретарем парторганізації колгоспу обрали мене. Разом з активом і керівником господарства ми взялися за дальше формування списків загиблих на війні наших земляків, з’ясування даних по кожному з них. Це були багаторазові зустрічі із працівниками військкомату, із вдовами, дітьми полеглих. Бувало, приходили у партком родичі фронтовиків, на яких вони не мали похоронки, а лише повідомлення «пропав безвісти», і запитували: а чому ім’я мого чоловіка, батька не впишуть на плиті пам’яті? Адже його теж забрала війна, і ми залишились без годувальника… Доводилось пояснювати, що поки що уточнюються списки тільки по загиблих, дані по яких є у військкоматі.

Пам’ятник було замовлено у Львові і привезений він був у фрагментах. Треба було не тільки змонтувати, а й немало будівельних робіт виконати. Часу залишалось дуже мало, і майже ніхто (навіть у райкомі) не вірив, що зможемо справитись до Дня Перемоги. Але протягом квітня й особливо на початку травня були підключені всі сили, щоб виконати важливе для людей і для міста завдання. Будівельна бригада, яку очолював Іван Миколайович Пержун, працювала від зорі до зорі. Із будівельників, які тоді зводили цей об’єкт, на сьогодні ще є серед живих Сергій Васильович Олійник, Петро Миколайович Швець, Володимир Георгійович Богач.

Вагомий внесок у зведення пам’ятника зробили головний інженер колгоспу Василь Миколайович Деміняца, а також головний бухгалтер Петро Миколайович Загарчук. Адже всі розрахунки треба було здійснювати оперативно, щоб вчасно мати необхідні матеріали для споруди, котру чекали сотні жителів райцентру. Було тоді у причетних до цієї справи багато переживань, труднощів, але пам’ятник ми таки здали до 9 Травня!

Яка то була радість, а разом з тим – сум і біль. Адже бачили сльози рідних, які покладали квіти до підніжжя монумента, до стіни з написами імен полеглих і розмовляли з ними немов із живими…

А влітку цього ж року в конторі нашого колгоспу було завершено оформлення кімнати бойової слави. Матеріали для неї були зібрані, коли заходили в домівки до рідних учасників бойових дій. Майже з кожного отримали фотознімки у військовій формі, з яких у Чернівцях на замовлення колгоспу виготовили портрети розміром 20 на 30 см. Їх розмістили в гарних рамках, а над фотогалереєю – напис великими літерами: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». До оформлення кімнати ми запросили вчителя історії Сокирянської школи №1 Петра Миколайовича Кирилюка. Тож усе тут було продумано, виконано професійно, на совість. Сюди часто заходили рідні і близькі загиблих на фронті і живих героїв ратної та мирної праці, які висловлювали вдячність за добру пам’ять про достойних земляків. Бували тут й учні місцевих шкіл, трудівники господарства.

Секретарем парторганізації я був лише рік і 8 місяців, бо у 1973-му вже перевели на посаду агронома в управління сільського господарства. Як же шкода, що через певний період, коли в районі (як і в країні в цілому) почалася реструктуризація аграрного сектора (зокрема, було створено об’єднання «Буковина»), кімнату бойової слави закрили. І куди все з неї поділося, мені не відомо. Говорили, що спочатку перенесли експонати в бібліотеку клубу на „Тій горі”, а яка далі їхня доля (в т.ч. понад 60 портретів), хто знає… Звичайно, дуже шкода, що не тільки знищено результати благородної праці багатьох людей, а й додано болю близьким фронтовиків.

Хочу сказати, що той далекий 1972 рік був знаменний для Сокирян і тим, що було розпочато закладку «Саду дружби» – то теж була значима сторінка історії нашого краю, який згодом став перлиною садівництва в Україні. Тоді з’їхались у райцентр делегації з Рязанської області, з якою роками район підтримував братні стосунки, з Молдавії, багатьох районів нашої області. Грала музика, до закладки саду було залучено більше сотні людей. Пам’ятаю, скільки організаторських питань треба було тоді вирішувати, скільки лише різних плакатів і стендів виготовили до цієї події (в основному їх робив місцевий художник Петро Іванович Докукін, але навідуватись до нього довелося десятки разів). Такі історичні моменти ніколи не забуваються.

Спогади про спорудження пам’ятника в Сокирянах та про колишню кімнату бойової слави навіяні наближенням ще одного мирного Дня Перемоги… Низький уклін усім, хто боронив рідну землю, хто поклав життя у жорстокій війні проти ворога, і тим, хто, повернувшись із фронту, чесно трудився на благо Вітчизни.

Микола Цибулько, житель Сокирян

Матеріал раніше публікувався в газеті «Дністрові зорі» і в 2012 році на сайті «Сокирянщина».

 Фото Ю.С. Гусара з книги «Сокиряни» (Ужгород, «Карпати», 1986 р.)

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар