admin on 19th Февраль 2016

Наше минуле завжди буде з нами, чи хороше, чи погане, але воно наше. Чим довше людство живе на світі, тим цікавіше заглянути туди, в далекий початок, звідки проростали пагінці життя.

На часі прекрасна пора цві­тіння природи, саме декада краєзнавства, тож хоч на трішечки забудьмо про насущні проблеми і погляньмо на те, що з нами не роздільне, те, що дає нам життя.

Вода… Ми вкотре згадали про її цінність, коли відчули нестачу хорошого дощу, коли зрозуміли, як втомилося все живе від спекотного сонця. Вода без перебільшення напоїла все живе і суще на землі, стала вірним супутником технічного прогресу, другом і помічником людині. З гордістю говоримо про великі ріки, що не­суть свої води до моря, що своєю силою дають нам електроенергію, тримають на собі величезні кора­блі, зрошують поля. Але є неве­личкі джерела, що ковточком води дають життя сотням поколінь. Ці маленькі річки, що живуть віками, рятують людство від спраги та голоду.

Гвіздовецький «журавель». Колись їх було багато…

Одна така старенька криничка – «журавель» є і в моїх Гвіздівцях. Це єдиний «журавлик» у селі, і на диво — ді­ючий. Знаходиться він по вул. Кільцевій при долині. За розповідями старожилів, ця крини­ця була викопана ще за часів господарювання турків на нашій місце­вості. Розповідають, що недалеко, вище на горбку, був турецький цвинтар. Свідчення ці правдиві, бо не зовсім давно було знайдено могильні надгробки тих часів.

Отже, є така думка, що із цьо­го струмочка, що пізніше став криницею «журавлем», пили воду самі найперші корінні гвіздівчани (перша згадка про село — 1432 рік). І дуже добре, що роботящі руки наших предків продовжу­вали життя багатьом джерелам, розкопуючи їх у криниці. Скільки таємниць і загадок береже ця кри­ниця, скількох напоїла пахучою травами водою. Мені приємно усвідомлювати, що до самої споруди «журавля» доклав рук і мої дід та прадід. А зараз ми, молоді, що живемо поблизу і використо­вуємо воду, в подяку обкошуємо, доглядаємо цей куточок давнини і сподіваємося, що у цього джерела є початок і ніколи не буде кінця.

Здавна розуміючи цінність води, людство з повагою і шаною ста­виться до криниць та копанок. Засмічувати, бруднити місця з водою вважалося гріхом.

Найстаріша з відомих гвіздовецьких криниць — Студена криниця

А скільки ми знаємо про цілющі властивості води Йорданської, непочатої, освяченої. У кожній хаті є освя­чена вода як оберіг від напастів, негараздів та недругів. Вода як святиня оспівана в легендах, піс­нях, віршах. Існує багато добрих традицій, коли шукають джерело, чистять або копають криницю. Наші предки безпомилково вміли знаходити те місце, де добре б’є вода, щоб не міліла криниця і під час посухи. Багато справжніх господарів брали під свою опіку одинокі копанки та криниці, докладали праці та коштів, і назива­лася та криниця ім’ям цієї людини. Є у Гвіздівцях криниця Федорова, Мойсова, Силифонова, Олексова, дві Попівські, Тодеріки, Василя Кушніра, Гангала та Барчука — це криниці і на полях, і при дорозі, і при долині.

Прадавне цебриня від Студеної криниці

У свій час, будучи бригадиром городньої бригади, Михайло Васильович Тимчук (нині покійний, у минулому сільський голова) подбав, щоб дві польові копанки стали криницями. Часто організовував чоловіків для очищення по­льових копанок Василь Іванович Блинда. Тож маємо і Блиндову криницю. Велике спасибі хочеть­ся сказати цим людям за їхні добрі вчинки. Із неабиякою вдячністю говоримо про Л.М. Барчука та В.В. Тимчука за викопану ними криничку біля місцевого кладовища. Завжди своєчасно почищена, упорядкована, по-сучасному оздоблена. Скільком нам стала у пригоді вода з цієї криниці.

На сьогодні у селі на 820 дворів є 357 кри­ниць. Із них 11 — ста­рого зразка (кладені з каменю), глибиною до 25 метрів. Усі до­глянуті, прикрашені квітами та калиною, в дорогих оправах і про­стіші. Є одна криничка з особливим оформ­ленням, де гарно по­єднано

Теж прадавня - Криниця на хотарі (поряд з дорогою Гвіздівці-Сокиряни, біля витоку річки Раковець).

Теж прадавня — Криниця на хотарі (поряд з дорогою Гвіздівці-Сокиряни, біля витоку річки Раковець).

сучасність і давнину. Виявляється, що для такої краси треба мати уяву і бажання. Загляньте у двір до Бориса Никифоровича Барчука і побачите, який райський куточок він спорядив для своєї криниці. Не перевелися шанобливі люди до священних місць у моєму селі.

Земля задарма надала людям всі свої багатства. Нам залиша­ється піклуватися про чистоту свого внутрішнього світу, дбати про порядок у зовнішньому. Цінувати. Берегти. Жити по со­вісті, просто жити…

Руслана КУЦЬКА, завідуюча бібліотекою села Гвіздівці

 

Стаття публікувалася у газеті «Дністрові зорі» 19 червня 2015 року

____________________________________

Про Студену криницю можна почитати у статті за 12.03.2011 р. — «Студена криниця»

__________________________________

&&&

УКРАЇНСЬКІ КРИНИЦІ

Загубили зірки свої очі в криниці

Залишили в безодні палаючий зір,

Ніби просять безсилі чистої водиці,

Ніби з неба землі посилають докір.

Ще одна з найдавніших криниць в Гвіздівцях, неподалік від «турецького» цвинтаря

Упродовж століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами, традиціями. Здавалося б, що спільного має наш цивілізований світ зі старовинними звичаями? Однак, придивившись ближче, збираючи по крупинці, по рисочці золоті розписи у душах і пам’яті старих людей, ми набираємося сили і мудрості, причастившись із невмирущого животворного джерела народної творчості. Невичерпне джерело — то криниця духовності народу, ходіння в глибину часу, у нашу пам’ять, яка зберігає все найталановитіше, творене великим майстром — народом на віки, наше сучасне, коли твориться зрештою те, що не втратить своєї цінності у часових перекатах.

Проте, кожен, тільки почувши слово «криниця», бачить в уяві вербу, а під нею живе джерельце, коло якого зростав, або дубове цямриння з відблисками води, в якій і вдень купаються зорі, або отой журавель в тума новім смутку, журавель, якій ніколи не відлітає у вирій. Оспівана легендами, сповита ними, казкою в душі дитячі ввійшла наша українська криниця. Одвіку бережена, молитвами освячена, з водою чистою, як вода озерна, як сльоза. Вона завжди була відкрита очам і небу.

Цю і всі інші старі криниці у Гвіздівцях будували з каменя, що привозили з Василівців і з Розкопинців

Самобутня чарівність і привабливість українських криниць давно привертає увагу цінителів народної творчості. Оспівані в народних піснях, вони з давніх-давен символізують загадковий образ дивної споруди над джерелом підземної води. Як і в народних піснях з сумними переливами та бадьорими закликами, спостерігаємо в ній невичерпну багатогранність архітектури. Безцінним даром природи, прісною водою в земних глибинах розпочинається і закінчується життєвий круг людини. Кринична вода поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь.

Криниця – символ достатку, людської доброти, щирості. Вода – це не забаганка, а перша життєва необхідність. Особливо святою, як хліб, землю та вогонь, здавна вважають криничну воду. Відомо, що людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої джерелиці, зцілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спекотні жнив’яні дні, дарує радість пастухам.

З того ж камня зроблене і цебриня гвіздовецького «журавлика»…

…і водопійну колоду (корито для худоби)…

Українські криниці споконвіку символізують достаток, невичерпну людську доброту, щирість, привітність. Здавна в народі кажуть: «Яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня». У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць – цих найсвятіших місць. Як тут не згадати прекрасний народні звичаї.

Так майже в кожному селі, на гомінких перехрестях доріг або просто в полі цебеніли і цебенять живі джерела, які невідомо ким, прикрашені турботливими руками. Над колодязями зводились всіляких форм дашки. Вони мали і мають досі практичну доцільність, адже завдяки їм, вода завжди залишається чистою. Нові криниці звичайно копали чоловіки до літнього свята Івана Купала. Обов’язково висаджували поряд кущ калини, який прикрашав криницю. А яка криниця без зелені? Калина біля криниці – це вже стало традицією. Це дерево не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють тут квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї, а восени на рябчастих гілках багровіють чарівні цілющі пучки соковитих ягід. У дбайливих господарів обіч колодязя обов’язково висаджувалась ще й клумба з квітами, що прикрашалась з особливим смаком оздобою з природного каменю. А поруч ставили чепурненьку лавку, відерце й полив’яний кухоль.

Мабуть найглибша криниця у Гвіздівцях теж дуже давня, але гарно доглянута…

Криниця у селі, за селом чи у місті, це не тільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення мистецького смаку, фантазії. Народна символіка криниці. Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, куди сходилися всі стежки. Тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело». Колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев’яних колод, якими слов’яни оправляли криницю. А ще мабуть, від того, що біля криниці часто ставили водопійну колоду, тобто видовбане з колоди корито. Якщо господар мав на подвір’ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці.

Криниці присвячено безліч народних казок, повір’їв, легенд, загадок. Наприклад: «В проваллі глибоко виблискує око»; та ін.. В давнину вірили в те, що кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей. Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв’язок людини з її минулим і майбутнім.

В найдавніших звичаях українців збереглося повір’я, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця — хмара — річка. А ще вірили, що на «Зеленому тижні» на зрубах колодязів люблять удосвіта сидіти чарівні діви з розпущеним волоссям, яке все розчісують гребенем. Ці діви називалися криницями і русалками. Ріки та криниці в народних легендах обожнювалися, а тому у воду не можна було плювати. «Не плюй у криницю — доведеться води напиться», «Плювати у воду — все одно що матері в очі». Лілея — улюблена квітка русалок, а тому її, особливо юнкам, не можна було рвати, бо русалка за руку схопить і потягне у вирву.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Вже не багато залишилося на криницях дерев`яних воротів («корба»)

Як вже згадувалося вище, для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води. Лише так можна було відновити сили, почерпнути енергії від водички. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви – П’ятниці або Богородиці. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі.

Цікаво, що наші предки вміли відшукувати під землею потужне джерело, щоб і в посушливе літо криниця не всихала. Існує декілька способів пошуку:

  • беруть вербову гілочку із зеленими листочками. Прихиливши до землі, водять нею. Там, де листочки тягнуться додолу, обов’язково є вода, можна копати криницю;
  • яйце кладуть на землю і накривають на ніч відром. Якщо вранці на шкарлупі з’явилася роса, значить під землею є вода.

Добрим знаком вважалося, коли на подвір’ї був колодязь або криниця. Святим обов’язком кожної людини вважалося посадити дерево і викопати криницю. І ніхто не смів називати себе власником криниці чи джерела, бо вода — священна, вона дана Богом усім, хто живе в цьому світі. Вірили в те, що криницю охороняють добрі духи – опікуни людського роду та, що в кожній криниці живе дід — криничник.

Символічно, що російська назва джерела «родник» — одного кореня зі словом «родина». Є багато найменувань джерела: студень, студня, потік, струмок, ручай. А полісяни ще влучно називають — живе місце, живець, животок, животік. В усіх народів побожно ставилися до живих джерел. Це ж стосується і наших пращурів. Скажімо, дажбожичі, окрім гаїв і правічних джерел, вважали святими місцями криниці, животоки, річки і озера, їх ретельно охороняли, біля водних артерій влаштовували ритуалізовані дійства. Навіть до нашого часу дійшов звичай: дівчатам суворо заборонено чепуритися над водою, особливо питною, — «від того обличчя зарябіє». Живим джерелом енергії вважався й дощ. З цього приводу народне прислів’я стверджує: «Два дощі у маю дарують на два роки хліба». Відтак, до природних животоків у народі було особливе ставлення, їх обсаджували деревами (вербами), очищали від бруду, мулу.

Це теж — з найдавніших криниць біля одного з старих цвинтарів

Чимало обрядів, пов’язаних з очищенням води, перейшло в християнські вірування. Один з таких — освячення криниць та річок (води). Тричі, а то й чотири рази на рік: на Водохреща, коли свята вода призначалася для людей, на Юрія — для тварин, на Купайла — для врожаю, і на Спаса — знову для людей, відбувалися походи до живих джерел. Освячували й драговини — небезпечні місця, розташовані в пониззі річок та на болотах. Вони завжди відлякували людей своєю загадковістю. Існує безліч легенд та переказів про топкі місця. В одних випадках там живе «нечиста сила», яка зваблює до себе людей і тварин, в інших — це невизначене «єство» в ролі господаря драговини. Щоб умилосердити його, організовували святочні ходи. В одних місцях « єству» приносили жертви — кутю, молоко та крашанки, в інших — освячували святою водою, обходили хресним ходом з вогнями, співали священні пісні, читали Євангеліє і обкурювали кадилом. У перші дні Петрівки освячували й броди. Хто вирушав у далеку дорогу, бажали: «Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході».

***

«Посаджу я вербицю, посаджу я сухую,

А виросте вербиця, а з’явиться криниця.

Вербиця зеленая, криниця погожая

— Наша русалонька — дівонька пригожая»

Не доїжджаючи до Дубна, подорожуючі зупиняються і п’ють воду з легендарної криниці, бо саме з неї, за розповідями старих людей, пив воду Т.Г. Шевченко під час подорожі по Поділлю і Волині восени 1846 року. Криниця в балці, журавель при ній. І як не вірити у цей переказ!

«У день пекучий, наковтавшись пилу,

Ми спраглими устами припадали

До краю дерев’яного відра

З тією легендарною водою…» (М. Рильський)

Великий Кобзар любив джерела, криниці, оспівував їх у своїх творах. Особливо часто цей мотив з’являється у віршах, написаних ним у далекій безводній пустелі на півострові Мангишлак. Тут йому часто снились криниці рідної Звенигородщини.

«І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба.

Нагнулася, як та журба,

Далеко в самотній неволі».

І часто у неділю поет ішов до улюбленого куточка — дикого яру — на дні якого бились джерела». Шевченко чекав звістки про волю, прагнув вустами припасти до Дніпра, до холодної криничної води на Рівненщині. Поет не вірив, що ця вкрай засушена земля не обізветься до його душі добром. Відважився викопати тут криницю. Узяв заступ і, наспівуючи «Копав, копав криниченьку, неділеньку-дві», почав копати. Солдати дивувалися, а він копав. Друга неділя принесла радість: ось уже в пригорщі холодна вода… Таки обізвалася до нього і ця безмовна земля. А він відплатив їй за добрий подарунок — посадив вербиченьку. І розпустило коріння дерево Кобзаря в далекому краї.

«Де ллється джерело на тихій плес,

Червоне в крові, синє від небес.

Я джерелу всю славу віддаю

— Той сік землі трима мене в бою» (А. Малишко)

***

А ось яку історію розповіли старожили нашого селища про одне з джерел. Коли довго не було дощу, і спека ставала нестерпною, збирались дев’ять вдовиць, брали лопати, якими саджали хліб у піч, і йшли розчищати криницю, промовляючи молитву до Бога. І за день-два йшов рясний дощ.

Криниця – джерело пам’яті про наших предків Криниця — символ здоров’я, сили, багатства, родючості, святості, чистоти. Для дівчат та хлопців — символ краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю. До криниці, особливо у водохрещенську, благовіщенську, купальську та спаську ніч, стараються проникнути лихі сили, де вони справляють свої «розгри», після чого люди й тварини можуть захворіти. Аби запобігти цьому, криниці кропили водохрещенською, благовіщенською, купальською та спаською водою попереднього року. У певні святкові дні (перед Великоднем, на Зелені свята, на Івана Купала) переважно дівчата чистили джерела й криниці, прикрашали їх квітами. Чоловіків до цього дійства не допускали. Також робили священні походи до криниць усім селом — із танцями та піснями, заклинаннями та обкурюванням.

Неподалік, нібито досить нещодавно побудована криниця, але ж …

відносно нове оздоблення з бетону приховує геть прадавню, ще більш стару, ніж попередня, криницю…

За давнини біля жертовної криниці будували капличку, біля якої проводили ритуали поховання та жертвоприношення:

  • 19 березня обходили довкола криниць, освячували їх, щоб ті гіркими стоками не наповнювалися, щоб вода була добра, чиста й солодка, змивала всі хвороби,
  • 22 квітня обходили криниці й Джерела, поклоняючись живильній воді,
  • 21 червня вшановували Федора – колодязника, щедрого на грози. На Федора копали криниці, вірячи, що вода буде чиста, світла й п’янка, від усяких пристрітів корисна.

З особливим смаком люди оздоблювали і зовнішнє цямриння. Кому доводилося бувати на Прикарпатті, той переконався в багатстві форм спорядження колодязів. Біля кожного обійстя, немов маленькі диво-музейчики, стоять криниці з вежами, поверх яких прикріплено флюгер або вирізьблено зображення голуба. На фронтончиках зображено різноманітні силуети тварин, квітів, краї оздоблено контурною різьбою або художніми розмальовками.

Про криницю-журавля існує легенда, в якій розповідається про малого хлопчика, який загубився в лісі. Блукаючи, він дуже захотів пити. І враз, хлопчик натрапив на глибоку криницю. Але він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись, у небі з’явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибуло сили, і вона знайшла стежку додому. Після цього випадку в пам’ять про доброго птаха люди почали лаштувати біля криниць пристрої, схожі на журавля, за допомогою яких дістають воду. А назвали таку криницю – криниця-журавель.

Від слова криниця утворилось чимало українських прізвищ, назв міст, сіл та річок. Це все історія, народознавство, те, що ми повинні вивчати, знати, не забувати та передавати з покоління в покоління. Та особливо зараз, у наш час дивишся на деякі криниці – а там брудна вода. Людство, мабуть думає, що природа вічна і вода нікуди не подінеться. Але ж це зовсім не так. На сьогоднішній день вчені заявляють, що кількість води у водоймищах значно зменшилась, а водичку з криниці пити взагалі заборонено. У природи взагалі немає компромісів, а тільки два варіанти: бережно ставитися до неї і насолоджуватися її дарами або вона потроху знищить нас. Тому, бережімо все, що дісталось нам у спадок.

Криниці – чисте джерело пам’яті про наших предків. Цей оберіг об’єднує різні покоління, адже криниці викопували наші діди й батьки, а п’ємо з них і бережемо пам’ять родоводу ми – їхні діти й онуки. У своєму вірші «Жива криничка» Микола Сингаївський мудро підмічає:

«За селом у нас криничка,

Неглибока, невеличка.

Клен шумить на нею листом,

В ній вода холодна, чиста.

Знають люди: як нап’єшся,

Наче сили наберешся І говорять: то криниця,

У якій жива водиця».

Здавна люди шукали слово, яке може вмістити в собі глибини мудрості, добра і знань, і спинилися на слові « криниця». Отак і чуємо: «Омиймо душі наші з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць народного розуму». Вкрай тривожна ситуація сьогодні. І лише доброзичливе, розумне і свідоме спілкування людини з природою принесе радість і здоров’я нам і нашим нащадкам. То ж будемо робити все, щоб зберегти природу, її найцінніший витвір — людину і безцінний дар — підземну питну воду, щоб «журавлі — надкриничні боги» не гойдали порожніх відер над сліпими криничними очима землі. Скільки криниць на землі, стільки й зірок на небозводі. І чим більше пульсуватиме незамулених джерел народної пам’яті, тим повноводнішим буде річище духовності…

Використана література

  1. Коструба О.М Живиця. К. Навч. книга, 2001
  2. Медюк Ю.Г. Культура і побут населення України. К. 1991
  3. Науково-методичний вісник. Випуск
  4. Українознавство в системі освіти Буковини.
  5. Павлюк С.П. , Горинь Г.Й., Кирчева Р.Ф. Українське народознавство. Львів, «Фенікс» 1994.

Стаття «Українські криниці» — за публікацією сайту НВК «Берегометська гімназія»

Фотоілюстрації до обох статей — Дениса Кучерявого.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар