Storonni avtor on 9th Июнь 2011

Минуло 55 років з того часу, як переможно закінчилася Велика Вітчизняна війна радянського народу над фашистською Німеччиною, а питання про ціну нашої перемоги над агресором продовжує залишатися актуальним. Не тільки тому, що визначення й осмислення ціни перемоги виявилося значно більше важке й суперечливим, ніж визначення й осмислення ціни минулої війни, але головним чином тому, що цей процес постійно ускладнюється й утрудняється ідеологічними, політичними, націоналістичними й іншими соціального толку обставинами.

У їхньому числі: тлумачення військової перемоги у відриві від політичних, соціальних, економічних і інших факторів; відрив кількісних показників ціни перемоги від якісних параметрів; ототожнення ціни перемоги із ціною війни шляхом підрахунку всіх втрат радянського народу під час війни й т.п. Наприклад, багато авторів при зіставленні втрат воюючих сторін порівнюють незрівнянні величини. Наприклад, в агресора беруться тільки безповоротні втрати вермахту в ході бойових дій, до того ж без обліку втрат військ союзників гітлерівської Німеччини по фашистському блоці — Італії, Румунії, Угорщини, Фінляндії й інших країн, а також інонаціональних легіонів, що боролися в складі німецько-фашистських військ. А це — чимала частина ворожих втрат. У той же час у Радянського Союзу враховуються безповоротні втрати всього населення країни, у тому числі знищені фашизмом у концтаборах, розстріляні мирні жителі в ході каральних операцій, а також померлі від голоду й хвороб. Часто не враховується, що в число безповоротних втрат Радянського Союзу увійшли й зрадники Батьківщини, що боролися проти Червоної Армії.

Нерідко захоплюються, так званими, розрахунковими даними про втрати, недостатньо обґрунтованими або навіть зовсім не обґрунтованими посиланнями на документи й офіційні публікації. У міркуваннях таких авторів розрив у жертвах Радянського Союзу й фашистської Німеччини стає все більшим, природно, на шкоду престижу нашої країни.

Не можна не згадати й про те, що багато авторів посилаються на роботи, видані в західних країнах, у яких людські втрати гітлерівської Німеччини в другій світовій війні занижені. До того ж нерідко не враховується, що в більшості західних публікацій людські втрати Німеччини наведені тільки в границях рейху (1937 р.), а втрати австрійців і судетських німців, осіб іноземного походження, що служили у вермахті, у ці дані не включені. До того ж, в 1945 р. облік втрат вермахту страждав все більш великими неточностями й не відповідав дійсності.

Прорахунки й помилки багатьох авторів збільшуються й тим, що відповідальність за жертви й руйнування, заподіяні війною, розглядаються ними без врахування винуватців війни й протилежності політичних і військових цілей війни, що вела Німеччина проти СРСР, і війни, що змушений був вести радянський народ проти фашистського агресора. Головну причину «непомірних втрат СРСР» вони бачать у прорахунках керівництва при підготовці країни до оборони й веденні війни Радянським Союзом, а не в злочинній політиці фашистського агресора, що розв’язав війну. Такий підхід не тільки не проясняє суть питання, але, навпроти, веде убік від істини, від правди.

А правда полягає в тому, що Радянський Союз не хотів війни й не він її розв’язав. Радянський народ змушений був піднятися на боротьбу з агресором. Його війна проти фашизму із самого початку й до кінця була справедливою, на захист своєї Батьківщини, заради звільнення від рабства інших народів.

Гітлерівська Німеччина, навпроти, війну проти Радянського Союзу, як і проти інших народів, із самого початку й до свого розгрому, вела загарбницьку, несправедливу, агресивну. Її реакційні, антигуманні цілі досить повно відбиті як у політичних документах фашистської Німеччини, так і в її воєнно-стратегічних планах. Їхнє здійснення загрожувало радянському народу, як і народам інших країн, знищенням і рабством.

Природно, народи — жертви агресії не захотіли миритися з такою долею. Альтернативи збройній боротьбі з фашизмом не існувало. Внаслідок цього всі матеріальні втрати й руйнування, пов’язані з веденням війни, усе жертви, понесені народами в ході війни, є, насамперед і головним чином, наслідком агресивної політики фашизму.

Отже, ціна війни — це загальні витрати й втрати, понесені воюючими сторонами. Але це й відповідальність агресора за все жертви війни.

З вини фашизму країни, що брали участь у Другій світовій війні, втратили більше 50 мільйонів чоловік, що в п’ять разів більше, ніж у Першій світовій війні. На підготовку й ведення війни, а також на ліквідацію наслідків витрачено близько 4 трильйонів доларів. Величезними були й витрати в ході війни: вони досягли 1 трильйона 117 мільярдів доларів (695 мільярдів витратили країни антигітлерівської коаліції й 2 мільярди — Німеччина із союзниками). Така загальна ціна злочинної політики германського фашизму і його сателітів.

Велика ціна війни, виражена в жертвах, втратах і руйнуваннях, і для радянського народу. Це більше 27 мільйонів обірваних війною життів. У їхньому числі, насамперед, жертви агресії, злочинної діяльності німецько-фашистських загарбників на території СРСР. Тільки на тимчасово окупованих територіях України, Білорусії, РСФСР і Прибалтики гітлерівці знищили більше 10 мільйонів чоловік мирного населення, в основному жінок, старих і дітей. Мільйони загинули на каторжних роботах у Німеччині, у фашистських концтаборах, сотні тисяч стали жертвами бомбардувань, пожеж, хвороб і голоду. Германський фашизм наніс величезну втрату матеріальній і духовній культурі країни. СРСР втратив у війні близько 30 відсотків національного багатства. Удар агресора наносився по всьому народі, по самих першоосновах його буття, по майбутньому нашого суспільства. Цей злочинний досвід згодом повторили США й НАТО стосовно Югославії.

Всі ці жертви й втрати — страшна ціна війни.

Ціна перемоги — лише її частина, але частина особлива, тому що вона виражає безпосередні втрати Червоної Армії. Військова машина Німеччини могла бути знищена тільки в ході воєнних дій, які були напруженими, кровопролитними, масштабними. У них брали участь багатомільйонні армії (до 10 мільйонів чоловік), оснащені великою кількістю зброї, що мала величезну вогневу міць і руйнівну силу.

Оцінка втрат Червоної Армії у воєнних діях немислима без їхнього порівняння із втратами вермахту і його союзників. За уточненим даними, у запеклих боях на радянсько-германському фронті Червона Армія втратила вбитими, такими, що потрапили в полон і не повернулися з нього, а також померлими від ран і хвороб 8 мільйонів 668 тисяч чоловік (у тому числі й втрати в кампанії на Далекому Сході). Крім того, були мільйони поранених, контужених, обморожених. Безповоротні втрати збройних сил фашистської Німеччини на радянсько-германському фронті склали понад 6 мільйонів чоловік, а втрати армій союзників Німеччини — більше 1 мільйона (усього близько 7 мільйонів). Це означає, що втрати радянських військ були порівнянні із втратами військ супротивника (1,2:1), що спростовує широко розповсюджувані в ЗМІ твердження, що ми виграли війну, поклавши в шість або більше разів жертв, ніж нацистська Німеччина.

Аналогічно й з втратами військової техніки. Так, за роки війни втрати Червоної Армії склали: танків і самохідних артилерійських установок (САУ) — 96,5 тисячі, знарядь і мінометів — 317,5 тисячі, бойових літаків — 43,1 тисячі одиниць. Втрати аналогічної військової техніки супротивника на радянсько-германському фронті склали 75 відсотків від загальних втрат Німеччини в роки Другої світової війни, які були: танків і самохідних знарядь – 50,9 тис., гармат і мінометів – 493,4 тис., бойових літаків – 101,67 тис. шт. Ці втрати означали, що вермахт як бойова сила перестав існувати.

Наведені дані втрат у людях і у військовій техніці на радянсько-германському фронті дають лише загальне уявлення про їхній характер. Щоб оцінка втрат була достатньо об’єктивною, необхідно враховувати, по-перше, той історичний факт, що на шляху військової машини фашистської Німеччини нескоримою перешкодою виявилася тільки Червона Армія. Лише вона, переживши смугу невдач і поразок, зупинила агресора, а потім і завдала йому нищівну поразку.

По-друге, необхідно мати на увазі характер втрат на різних етапах війни. Найбільші втрати наші війська несли в 1941-му, коли вони змушені були вести воєнні дії, не будучи повністю укомплектованими й відмобілізованими, не приведеними в повну бойову готовність. У цілому період війни з 22 червня 1941-го до 19 листопада 1942-го (початок контрнаступу Радянських військ під Сталінградом) виявився самим несприятливим. Однак і в цих умовах Червона Армія наносила агресорові відчутні втрати.

Чималі втрати несли наші війська й при прориві добре підготовленої оборони супротивника, наприклад, на початкових етапах Білоруської, Висло-Одерської, Берлінської й деяких інших наступальних операцій. Але вони були значно меншими в порівнянні з першими роками війни. Так, якщо безповоротні втрати наших військ в 1941 р. склали 27,8% від їхніх загальних втрат, а в 1942 р. — 28,9%, те вже в 1943 р., коли відбувся докорінний перелом у війні, безповоротні втрати зменшилися до 20,5%. Значно меншими вони стали в 1944 і 1945 р.: відповідно 15,6% і 7,1%.

При цьому потрібно врахувати, що в 1944-1945 р.р. Червона Армія вела бої не тільки на своїй території, але й на території країн, що звільнялися, у тому числі й на території самої Німеччини. Виходить, вона несла жертви не тільки в ім’я незалежності своєї Батьківщини, але й заради звільнення від фашизму народів інших країн. У ході виконання визвольної місії Червона Армія втратила при звільненні Польщі більше 600 тис. солдатів і офіцерів, Чехословаччини — близько 140 тис., Угорщини — 140 тис., Румунії — близько 69 тис., Югославії — близько 8 тис., Австрії — 26 тис., Норвегії — більше 3 тис.

Крім того, на території Німеччини Червона Армія зустріла особливо завзятий опір вермахту. Переборюючи його із втратами, вона знищила значну частину фашистських військ, заволоділа столицею Німеччини — Берліном і полонила великі угруповання вермахту. Саме Червона Армія завдала смертельного удару військовій машині Німеччини: остання перестала існувати.

По-третє, на величину втрат у людях, військовій техніці, матеріальній і духовній культурі протиборчих сторін істотний вплив здійснив прийнятий агресором спосіб ведення війни. Політичне й військове керівництво фашистської Німеччини розв’язало тотальну війну. Директива фюрера говорила: «Нам недостатньо просто розбити російську армію й захопити Ленінград, Москву, Кавказ. Ми повинні стерти з обличчя землі цю країну й знищити її народ». «На війні сама жорстокість — благо для майбутнього», — вказував Гітлер своїм генералам у березні 1941-го. Такою нелюдською ідеологією були просочені директиви й накази СС і вермахту. Її підкріплювала політика тотального знищення євреїв і циган, нещадного винищування мирного населення Радянського Союзу, військовополонених. Жертви геноциду цілком і повністю на рахунку окупаційного режиму. Їх могло б і не бути, тому що ці втрати відбулися не на полях боїв.

На величину бойових втрат Червоної Армії вплинув той факт, що Радянський Союз не тільки прийняв на себе головний удар агресора в Другій світовій війні, але й витримав основну вагу боротьби з ним. Нашій країні дорого обійшлося зволікання з відкриттям другого фронту в Європі, що пояснюється не тільки об’єктивними труднощами союзників, але і їхніми розрахунками «заощадити» власні сили.

ЦІНА ПЕРЕМОГИ виявилася висока, але жертви, принесені на вівтар Батьківщини, не були даремні. Наш народ приніс їх у боротьбі з фашизмом, у війні, у якій вирішувалося питання про життя й смерть країни, про історичну долю держави, про незалежне існування.

Безумовно, наші втрати могли бути й меншими, якби не істотні прорахунки й помилки політичного й військового керівництва країни напередодні й на початку війни. Позначилися й некомпетентність ряду воєначальників, і слабка професійна підготовка частини командирів і особового складу, передвоєнні репресії командних кадрів, а також і несприятливі обставини вступу Червоної Армії в бойові дії на початку війни.

У Великій Вітчизняній війні на фронті й у тилу в радянських людей з усією силою проявилися самовідданість і дисципліна, масова самопожертва й величезна енергія, напір і небачена стійкість, без яких перемога була б неможлива.

Такої стійкості історія не знала. Не знала вона й такої волі, і сили переконань. У цій переконаності в правоті своєї справи виявилися злитими ідея захисту Батьківщини й національна ідея, віра в справедливість соціалізму й релігійна віра, довіра до влади. Це зміцнило Червону Армію, урятувало її під час поразок і невдач, зробило країну єдиним військовим табором, сприяло мобілізації всіх матеріальних і духовних ресурсів в ім’я перемоги.

Існуючий суспільний лад, політична система, ВКП(б) як двигун всієї державної машини змогли забезпечити такий порядок, що у цілому відповідав вимогам війни. Щоб по закінченні десятків років не говорили й не писали, історичним фактом є те, що в найважчі для країни часи основною стабілізуючою силою суспільства була партія комуністів. Про це можна замовчувати в офіціозних промовах, кон’юнктурних публікаціях і телепередачах, її можна викреслити зі шкільних підручників, але неможливо викреслити з реальної історії Великої Вітчизняної війни. Політична, організаторська й ідеологічна діяльність комуністів на фронті й тилу стала найважливішим фактором перемоги. Мабуть, ніколи, незважаючи на помилки й прорахунки, партія не виступала настільки повно в цій якості, як під час Великої Вітчизняної.

 

Велика Вітчизняна війна показала, що силі можна протиставити тільки силу, перемогти в ній могло тільки згуртоване суспільство, люди, упевнені в правоті своєї справи, твердо знаючі, в ім’я чого вони борються й за що вмирають, що покладено на ваги історії.

Генерал-майор С.А.Тюшкевич

Голова Ради «Військово-філософського суспільства», доктор філософських наук, професор військової історії, лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч наук РСФСР, академік РАПН.

Мітки: , , , , , , ,

Залишити коментар