У нинішньому — 2018 році виповниться 70 років від дня народження нашої славної землячки, української естрадної співачки Лідії Відаш (Видиш), яка народилася 2 травня 1948 року в селі Гвіздівці Сокирянського району, а потім певний час проживала в Чернівцях і навчалася в Чернівецькому музичному училищі. Її пісенна творчість розквітла в другій половині ХХ ст., зокрема, після того, як пам‘ятного для неї, 1974 року стала лауреатом V Всесоюзного конкурсу артистів естради, зайнявши друге місце, випередивши примадонну Аллу Пугачову. Маючи унікальний голос, що викликав у публіки неймовірне захоплення, вона разом із іншими митцями Буковини, такими, наприклад, як Володимир Івасюк, Левко Дутковський, Софія Ротару та іншими, стояла біля витоків народження і розвитку української естрадної пісні нового типу, була першою виконавицею творів В. Івасюка «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Каштани» та інших.

Щоб більше пізнати естрадну співачку, заслужену артистку України Л. Відаш, яка віддала служінню мистецтву все життя, довідатись про секрети її майстерності і життєві лабіринти, подаємо це інтерв‘ю заслуженого журналіста Українеи Олександра Чорного з її донькою – Лесею Ремівною Борисюк, яка проживає в Києві.

 

&&&

 

Подружжя Михайло i Марiя Видишi з дiтьми

− Пані Лесю, у піснях вашої матері відчувається подих української душі, вони зачіпали струни кохання, були про високі почуття, красу і чарівність рідного краю, тож особливо подобались молоді, яка, здається, ще не так давно буквально купалася в них. Як Ви їх оцінюєте з точки зору сучасності, що винесли з їх змісту, чим вони вам подобаються?

− Мені здається, що в мами не було випадкових пісень, вона якось вибирала їх серцем, ніби відчувала, що їй потрібно виконувати на сцені, чого чекають від неї її слухачі, особливо ровесники. Але ж тема кохання, здається, була домінантою в її пісенній творчості. Уже тепер розумію – багато чого диктувала молодість і час, у який вона жила. Розповідала, що кожна пісня, що з’являлася в її репертуарі була для неї, як новий день народження, що відкриває новий світ і дає життєвий політ. А коли у залі лунали бодай хвилинні оплески, вважала для себе їх високою нагородою і честю.

Мамині пісні наснажували, я потрапляла в полон лірики і мрій, здавалося ось-ось полечу разом з ними за обрій. Вони були чисті, хвилюючі і чарівні! Але ж життя приземляє, і я зрозуміла, що дуже важливо бути довірливим і водночас не втрачати рівноваги, знаходити себе ще з юних років, щоб потім впевнено йти своєю дорогою.

̶ Як Ви гадаєте, звідки у неї отой потяг до пісні, чарівний, а точніше б сказати, просто унікальний голос, що заворожував усіх?

− Мабуть, що від природи, адже народилася в співучому краї, серед краси Буковини, де все навкруги виспівує – пташки, квіти, гірські потоки. Треба тільки мати гарний слух, щоб зуміти почути той спів і відтворювати його своїм серцем, душею.

Вона сама якось говорила, в тому числі й у пресі, що «Голос мені ставили кращі вчителі − наші Карпатські гори. Знаєш, як він там звучав, ого-го!»

Ось тому, мабуть, першою на українській естраді відмовилася від статики, заспівала вільно, напористо, відкрито. У Києві в той час (мається на увазі початок 1970-х років) так не прийнято було. І через це начальство не завжди її розуміло, інколи виникали суперечки, долати які було складно, а інколи й зовсім неможливо.

Лідія Видиш (крайня праворуч у нижньому ряду) у гвіздовецькій школі з першою вчителькою Г.І. Голяк

Ну, а співати з дитинства навчилася від батька – він і на музичних інструментах різних грав, в тому числі й на домашньому баяні, і голос хороший мав. Часто співав пісень на різних народних гуляннях, де був найголовнішим затівальником співу.

− Багатьом відомо, що першою піснею з Івасюкової творчості у Лідії була пісня «Я піду в далекі гори». Що ти чула від неї про це виконання?

− Я народилася вже після того, як ця пісня широко розлетілася в простір, але знаю, що вона була першою з тих, які згодом принесли славу не тільки молодому композиторові, але й усій українській музиці. У пресі читала, що Володимир написав її в горах, де виконував під гітару, а потім цю річ сам і заспівав у популярній телепередачі «Камертон доброго настрою» в жовтні 1968-го, коли був солістом вокально-інструментального ансамблю «Карпати», яким керував Валерій Громцев. А згодом (у 1970 році, після мого народження) цей твір виконувала мама. Авторові дуже подобався її спів, голос звучав ніжно і дзвінко. Пізніше вона співала також «Казку гір», «Відлуння твоїх кроків» та інші.

Ці пісенні твори записані в одному з альбомів, що збереглися у нас, і, прослуховуючи їх часом, із хвилюванням повертаємось до її юності, думаючи про мамині роки і той зоряний час для неї, в який вона своїм голосом творила диво-радість.

̶ Відомо, що з концертами їй пощастило побувати не тільки в багатьох містах і містечках України, а й відвідати найвіддаленіші регіони тодішнього Союзу. А де вона виступала за рубежем?

̶ У неї завжди була цікава й різноманітна програма, своя манера виконання пісні, що імпонувало не тільки українцям, жителям республік колишнього СРСР, а й нашим співвітчизникам за кордоном. Тому від них поступали запрошення приїхати в гості на гастролі. В той час здійснити виїзд було складно, однак знаю, що після здобуття звання лауреата вона відвідала з концертами декілька країн Європи – побувала в Польщі, Чехословаччині, НДР, Угорщині, Болгарії…

Пiд час виступу в киiвському мюзик-холi при Укрконцертi

А в 1986-му її запросили попрацювати в Канаду. Розповідала, що тоді непогано виступала в Палаці спорту міста Калгарі. Тамтешнє начальство пропонувало підписати досить цікавий і вигідний контракт – робота в Канаді на два роки. Однак вона не могла це зробити, оскільки в цей час хворим був батько.

Дарувала мама свої пісні й у далекій Японії. Щоправда, перебувала там тільки три дні. Її запросили представники японського посольства, де вона виступала в місті Кіото, яке понад 1000 років було столицею цієї країни, ставши за цей час своєрідною кладовою кращих досягнень японського мистецтва, культури, релігії і думки. Пісні виконувала українською мовою.

Розповідала також, що була дуже вражена екзотикою під час перебування в країні екваторіальної Африки − Заїрі, де негри нічого не відали про Україну, зате знали, що є такий футболіст – Блохін.

− Мама брала доньку з собою на концерти, прилучала до сцени чи ні?

− Мене виховували мої бабусі, але мама вже від народження бачила мене біля себе на сцені, вона хотіла мати собі помічницю, прагнула навчити співати з дитинства. Можливо тому, в чотири роки я вже була на морі в Криму, де мама і батько з ансамблем виступали в багатьох містах і на курортних майданчиках санаторіїв. Тоді я ще нічого не розуміла, але бабуся розповідала, що мама була дуже рада за те «сімейне турне», під час якого і програму виконали, і дитину оздоровили на морі.

Співачка з ансамблем «Київ»

На відміну від інших артистів, батьки частенько брали мене з собою на гастролі для виховання піснею, але здебільшого це було неподалік Києва. Збереглося одне фото, на якому зазнято вокально-інструментальний оркестр «Київ» 1974 року якраз тоді, коли в столиці зацвіли каштани. Я, маленька дівчинка, − також у його складі: неподалік артистів тримаю розквітле каштанове гроно, яке за мить збираюся подарувати мамі.

̶  Ну, а вже потім вдалося піти по її стопах, виступати на сцені разом?

̶  Зростаючи серед маминих пісень і музики, які чула мало не щодень, оскільки в нашій квартирі дуже часто збиралися музиканти, я засинала й вставала з музикою, і про щось інше й мріяти не могла – тільки про пісню і сцену. Тим більше, що доводилось чути, як дехто з артистів вже тоді жартома казав матері: «Лідіє, донька підростає. Готуй її на солістку, будеш мати гарну помічницю і конкуренції не боятимешся».

Отож закінчила музичну школу, досконало оволоділа грою на фортепіано. Ну, а голос і пісень багато, звичайно, від мами узяла. Так що намагалась поступити в естрадно-циркове училище, згодом було бажання навчатися в Москві, в знаменитому Державному музично- педагогічному інституті імені Гнесіних. Однак не судилося. Можливо, й через те, що батько був проти, він не бажав мені такого кочівного життя і вічної зайнятості, як у них з мамою. Хотів, щоб в мене була якась спокійніша, більш певна професія.

Та мама продовжувала брати мене з собою на виступи в концертних залах, на стадіонах. З 12 років я вже підспівувала їй другим голосом. Це було не раз і в далеких периферійних містечках, і в Києві, зокрема, в 1997 році на День міста нас запросили виступити на площі, яка нині уже має назву «Майдан Незалежності». Тоді був мій особливо хвилюючий виступ, адже людей зібралося чимало, і були серед них представники й з нашої малої батьківщини − Буковини.

Запам`ятався й наш виступ удвох у одній із новорічних програм «П’ять хвилин на роздуми», яку раніше вів український телеканал. Виконували ми одну із пісень відомого італійського сімейного дуету кінця ХХ сторіччя Аль Бано і Роміна Пауер, що став відомим у світі своїми хітами «Sarazap»,«Filicita» та іншими. У 1984 році він навіть виграв головний приз фестивалю Сан-Ремо з піснею «Такбун».

Мама співала за Аль Бано, а я − за Роміна Пауер. Переживала надзвичайно, адже перед екраном виступала вперше. Та все було чудово.

На жаль, життя розпорядилося так, що співачкою я не стала. Очевидно, не використала шанси, які мала при живих батьках. Тепер минулого не повернути.

̶ У дорослому віці доводилось чи не постійно бути біля мами, сотні разів (якщо не більше!) чути її виступи, отож, мабуть, була можливість бодай хоч раз бачити її репертуар на папері. Якщо подумки заглянути в нього тепер, що найперше впадає у вічі?

̶ Так, начерки її програм, які вона складала один-два рази на рік, потрапляли мені на очі, переглядала я й деякі залишені нею записники. Можу сказати, що над репертуаром співачка працювала дуже виважено, ретельно добираючи кожен твір, вживаючись у створюваний нею сценічний образ. Значною мірою й «оздоблювала» свої пісні, підбираючи відповідні костюми та дуже часто власноручно уквітчуючи їх різними візерунками.

Ми вже говорили, що темі кохання, молодіжній тематиці вона надавала особливого значення. Та переважали пісні українських композиторів – Олександра Білаша, Ігоря Поклада, Володимира Івасюка. Спеціально для неї писав Олексій Семенов. Його твори «День радості», «Пісня любові», «Травень-чарівник» та інші зажили слави в слухачів в кінці 1970 − початку 1980-х років.

Як і всі діти, Лідія дуже любила свою матір, читала вірші відомого українського поета Бориса Олійника і один із його віршів, який став піснею – «Колискова для матері» включила до свого репертуару.

Лiдiя Вiдаш (в центрi) з внучкою, донькою i мамою

Те, що вона була солісткою вокально-інструментального оркестру «Київ», групи «Бенефіс» відомо чи не всім, а от те, що на початку 1980-го при «Укрконцерті» було створено новий естрадний колектив «Студіо-тон», певно, мало хто відає. Деякий час в ньому виступала й Лідія Відаш. Тут вона підготувала нову програму для учасників і гостей «Олімпіада-80».

І все ж таки найбільш улюбленими для неї були пісні з рідного краю. Під час обговорення їх, що невимушено виникало між мамою і батьком Ремом Борисюком (моїм батьком, який був артистом розмовного жанру, став заслуженим артистом України), часто можна було чути такі слова: «У цих піснях − подих і свіжість Карпат», «Звучать мелодійно і дзвінко», «Вони – як справжнє кохання». Так що не даремно листувалися з Володимиром Івасюком, просили у нього нові пісні, в тому числі й незабутню «Червону руту», яку мама пронесла своїм співом від Карпат аж до Далекого сходу. До речі, про це говорив і написав у своїх спогадах в книгах батько Володимира Івасюка – Михайло Григорович.

̶ Де найтепліше сприймали мамині пісні, що вона розповідала про свої поїздки?

̶ Мама не то жартома, не то направду говорила журналістам, що географію вивчила не за підручниками, а скоріш за все, по маршрутах своїх гастролей. Де вона тільки не була!.. Та звідусіль приїздила радісною і натхненною, завжди говорила, що на концертах люди ніби перероджуються, стають розкутими, веселими і щирими.

Дуже гарно відгукувалась про жителів Нікеля. Розумієте, казала, живуть на самій півночі континентальної Росії, вже зовсім поруч Норвегія, а які душевні і приязні! Там вона вперше заспівала пісню Юрія Лози «На маленьком плоту». Як стихли звуки оркестру, на сцену винесли срібний піднос із смаженим кабанчиком.

Але найбільш дорогим подарунком була біла троянда в тій вічній мерзлоті. Тендітну квітку їй протягнула дівчина із залу, вона її вирощувала в себе дома. Ці слова просто зворушили тоді мою маму.

Подібні приємні моменти в концертному житті артистки зустрічалися часто. Якось зі сміхом розповідала про сибірську Туву. Мороз стояв під 40 градусів! В місцевому будинку культури батареї полопались, і дубар – як на вулиці. А в неї була пісенька на японській мові про курча. Костюм на артистці відповідний – жовтого кольору, коротеньке плаття із прозорого капрону. І співати на сцені вона повинна …босяком.

В останню мить партнер по танцю вдягнув її у валянки сторожа, знайдені десь за сценою. І ось вона у тих величезних взуттєвих «кайданах» 45-го розміру на тоненьких ніжках і в курчачім платтячку відображала японського курча у нелюдській холоднечі! На приспіві повинна була підстрибувати. «Пі-пі-пі» − і стрибок. Вона підстрибнула, а валянки тяжкі, отож так і залишилися непорушними на місці, а вона опинилася на сцені босяком. Глядачі в залі і артисти за сценою сміялися до замору.

Розповідала, що цікава історія трапилась й на Чукотці, куди гості з Великої землі не часто приїздили. Отож прийняли артистів гостинно. Привезли їх у намет-чумку і варять пельмені з оленятини. Смак – пальчики оближеш. Лідія прихвалювала пригощання, господарку… І потім встає молодий чукча і каже: «Це наша мама старалася − всю ніч м`ясо пережовувала».

Пельмені були й справді неперевершені і артисти сприйняли це як сюрприз.

Ну і ще один випадок, який й досі у пам`яті. Його забути важко, бо дуже знаковий, в тому числі й для мами. Коли команда найбільш титулованого футбольного клубу «Динамо» (Київ) 10-й раз стала володарем золотих медалей, вона в білій спідничці і голубій блузочці – вся біло-голуба, як динамівський прапор, співала для Лобановського «Маестро». А в кінці поцілувала його в щічку. І її червону помаду на обличчі футболіста і тренера, багатолітнього наставника київського «Динамо» телевізійники показали на весь Союз! Після того вона стала свій автограф фанам припечатувати червоною помадою. То був справді фірмовий автограф!

− Пісенна спадщина Лідії Відаш – обширна, хоча багато творів, які вона виконувала, так і залишилися для багатьох невідомими. Що ти думаєш з цього приводу і взагалі, скільки пісень вона встигла переспівати за своє життя?

Співачку Лідію Відаш багато років чули по радіо і на численних гастрольних концертах, мабуть, що на всіх широтах колишнього Союзу і навіть за рубежем нашої країни. Вона презентувала сучасну українську, радянську і зарубіжну пісню. І що характерно, українські естрадні і народні твори виконувала на той час в найсучаснішому оригінальному аранжируванні, що завжди тепло сприймалось публікою. Проте нинішнє покоління знайоме тільки з деякими із них, головним чином з тими, що завдяки старанням щирого шанувальника українського мистецтва і ентузіаста Ігоря Калиниченка зібрані на заснованому ним інтернет-сайті «Золотий фонд української естради».

Щоправда, в нас зберігся один диск із записами пісень у її виконанні. В ньому на пам`ять залишилися дев`ять найкращих творів, які вона завжди виконувала. В останні роки свого життя, коли після важкого захворювання мама, яка за життя не просто співала тільки в затишних залах, а досить багато гастролювала по країні, часто під час перельотів ризикуючи своїм життям, а також виїздила до військових в Афганістан, виступала з перших днів вибуху ядерного реактора в Чорнобилі, трохи відійшла, вона говорила, що дуже хоче зробити повний запис своїх пісень, яких, на її думки, вона переспівала понад 300. А ще їй хотілося влаштувати свій творчий вечір.

На жаль, без матеріальної підтримки, а згодом і через погіршання здоров`я здійснити задумане вона не змогла. Хоча запам‘яталось, що якось частіше навідувалась в рідні місця, на початку 2000-х років навіть взяла участь в концертному виступі під час святкування Дня міста в Новодністровську.

Ми прагнемо берегти і шанувати спадщину, талант Лідії Відаш. Мамин голос, її пісні, в яких – краса і гордість отчого краю, житимуть в нашому серці завжди, вони надихатимуть, додаватимуть життєвих сил і служитимуть незгасним вогником любові.

 

 

Інтерв`ю взяв Олександр Чорний, заслужений журналіст України.

 

_______________________________________________

Також нагадуємо відвідувачам сайту, що раніше на сайті публікувалися ще 2 статті, присвячені нашій видатній землячці — Л. Відаш:

Наші люди: Лідія Відаш

Лідія Відаш — «Залишається небо надій»

Мітки: , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар