З того, що відомо з офіційної історичної науки, українці вперше з’явилися на просторах Сибіру разом із загонами Єрмака. Після приєднання Сибіру до Російського царства українці несли службу по сибірських гарнізонах. Активне переселення українців у Сибір і на Далекий Схід відноситься до часу появи Транссибірської залізниці й на період Столипінської реформи. Українці селилися переважно в селах, здебільшого  у тих, що розташовані поблизу залізниці. Займалися вони в основному землеробством і тваринництвом.

З кінця XIX — початку XX ст.ст. частину сибірського краю українські переселенці називають Сірим Клином або Сірою Україною. Сірий Клин — неофіційна назва регіону компактного проживання українців: колишній Степовий край (сучасний північний Казахстан та південь Омської області, Барабинський й Кулундинський степи у Новосибірській області та в Алтайському краї (460 тис. кв. км.). Центром українського життя Сірого Клина вважається Омськ.

За переписом 1926 року в Степовому краї проживало 1358000 українців. За переписом 2002 року, наприклад у Новосибірській області, українське населення становило 33793 чоловік (1,26%), а за чисельністю українці тут посідають третє місце після росіян і російських німців[1].

 

У той самий час, у складі населення  Далекого Сходу українці становлять другу за чисельністю етнічну групу. Умови для переселенського руху були закладені, у тому числі, завдяки діяльності графа Н.П. Ігнатьєва, який сприяв підписанню в 1860 році Пекінського договору. Цей договір визначив східний кордон Російської імперії й сприяв освоєнню найбагатших земель Примор’я й Приамур’я.

Уперше питання про переселенців Н.П. Ігнатьєв підняв в 1862 році, але Олександр ІІ відклав його вирішення. Коли ж почалося будівництво Транссибірського шляху й КВЗД, це ж питання підняв  міністр шляхів сполучення  С.Ю. Вітте. Для прокладки рейок, будівництва станцій, селищ були потрібні робочі руки. Набирати переселенців із Зауралья та Західного Сибіру було не можна, тому що ці місцевості були малонаселеними. Тоді було вирішено залучити до цього населення Малоросії й Бессарабії.

Окрім того, після скасування кріпосного права й аграрної реформи в Росії більше 94% селянських господарств України залишилося за рисою бідності. Отриманих мінімальних земельних наділів (1-5 десятин) явно не вистачало для самостійного ведення господарства. Селянам доводилося орендувати землю в поміщиків на кабальних умовах – за половину врожаю й відпрацьовування. Така система господарювання одержала широке поширення в Чернігівській губернії. Восени 1884 року чернігівський губернатор С.В. Шаховський писав у повідомленні міністрові внутрішніх справ, що поміщики в нових умовах виявилися не здатними вести грошове господарство. І щоб вийти з такого становища, почали віддавати землю селянам за частину врожаю. «Таким чином, у Чернігівській губернії встановилася так звана половинна система господарювання, що розвиваючись, стає переважною».
Малоземелля, кабальна оренда, а як наслідок – нестаток і голод змушували селян Чернігівщини піти на розпачливий крок. Родинами знімалися вони з рідних, насиджених місць, і з надією на кращу частку відправлялися в невідомі краї, мріючи там піймати свого птаха щастя. Дуже бідували державні селяни села Пакуль Чернігівського повіту. У проханні про їхнє переселення підкреслювалася: «…більша частина їхніх наділів внаслідок замету пісками перетворилася в непридатні вгіддя, а самі вони перебувають у винятково тяжкому становищі». Уряд переселенські настрої не підтримував, і в післяреформені роки переселення селян з України в Крим, на Кавказ, Сибір і Далекий Схід прийняло стихійний характер.

Слід зазначити, що коли в 1858-60 роках Російська імперія відібрала північний берег Амуру й Примор’я у Цинської імперії, ці землі були не заселені й залишалися такими першу чверть століття російського панування. Владивосток був невеличкою базою флоту посередині безлюдних просторів.

Ночівля переселенців

В 1882 році за пропозицією генерал-губернатора Східного Сибіру Д.Г. Анучіна були розроблені й уведені в дію правила про переселення до Уссурійського краю, які стосувалися європейської частини Росії. Відправлення переселенців передбачалося здійснювати морем з Одеси у Владивосток за казенний рахунок. Відповідно до розроблених правил переселенці звільнялися на десять років від військової повинності, назавжди від подушного податку, і тільки через двадцять років зобов’язані були сплачувати поземельний податок.

Безпосередньо початок масовому переселенню українців на Далекий Схід було покладено царським указом від 1 червня 1882 р., яким передбачався ряд заходів для прискореного заселення Південно-Уссурійського краю. На виконання цього указу й було налагоджене переселення селян морем з Одеси у Владивосток пароплавами «Доброфлота». У серпні 1882 року десять ходків від Чернігівської губернії на пароплаві «Нижній Новгород» відплили у Владивосток для вибору місць поселення. Разом з ними на пароплаві перебував майбутній начальник Південно-Уссурійського переселенського управління Ф.Ф. Буссе. Пізніше він напише книгу про переселенський рух «Переселение крестьян морем в Южно-Уссурийский край в 1883-1893 гг.», у якій відзначить рішучу роль Чернігівської губернії в колонізації Примор’я в цей період.

У Чернігівській губернії збірним пунктом переселенців став Ніжин, і вже звідти поїздом вони направлялися в Одесу. Проїзд їм надавався пільговий, із знижкою 60 відсотків від вартості квитка. Переселення одержало широкий суспільний резонанс у губернії, для допомоги переселенцям збиралися добровільні пожертвування. Не ухилилися від благодійної акції навіть мер міста П.Ф. Кунашевич, який пожертвував на потреби переселенців 100 рублів, а також ніжинський монастир і Товариство Червоного Хреста.

На амурських сплавах

І от 21 лютого 1883 року після напутнього молебню, на якому був присутній губернатор С.В. Шаховский, перша партія переселенців чисельністю більше 1500 чоловік різного віку, серед яких перебували жінки із грудними дітьми, відбула в Одесу. Через тиждень слідом відправилася друга партія чисельністю 806 чоловік. А вже на початку березня пароплави «Росія» і «Петербург» з переселенцями на борті відпливли до Владивостоку.

Морський шлях був не легкий. Селян мучили корабельна хитавиця й морська хвороба, шторми й 40-градусна жара при перетинанні екватора. Не звиклі до корабельного життя селяни важко переносили тяготи тривалого плавання. Особливо важко доводилося дітям і людям літнього віку. 16 чоловік померло. Але, довгий, на півтора місяця, маршрут з Одеси через Босфор і Суецький канал, попри Індію, Китай, Корею й Японію до Владивостоку залишався набагато більш швидким, легким й дешевим, ніж дев’ять тисяч верст ґрунтового Сибірського тракту й забайкальського бездоріжжя.

Вивантаження з пароплаву. 1860-ті роки

До Владивостоку пароплави «Росія» і «Петербург» прибули 13 і 20 квітня 1883 року. Саме переселенцями, що прибули на цих пароплавах, на півдні Примор’я були засновані перші дев’ять сіл.

Одеса тривалий час була головною сполучною ланкою з російським Далеким Сходом. Тому не дивно, що серед переселенців переважали вихідці з України й Бессарабії. У далекі краї переселялися насамперед безземельні селяни. Найближчими до Одеси губерніями з найбільшим «аграрним перенаселенням» були Чернігівська й Полтавська. Саме вони й дали основний потік перших колоністів у далеке Примор’я.

Для заселення були виділені два райони — в Амурській області північніше Благовєщенська й у Приморській області на кордоні з Кореєю й Маньчжурією. Пізніше самі українські переселенці дали цьому куточку Російської імперії назву «Зелений Клин». Походження цієї назви пов’язується з буйною зеленню рослинності Примор’я, а також з географічним розташуванням Південно-Уссурійського краю, що «клином» втиснувся між Китаєм і Японським морем. Також слово «клин» використовувалося в значенні певної частини земної поверхні, земельних угідь («земельний клин»), адже саме тут український селянин одержував у своє володіння величезні за європейськими мірками наділи.

Стосовно українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу, поряд з назвою «Зелений Клин», використовувалися також найменування «Нова Україна», «Далекосхідна Україна», «Зелена Україна». У краєзнавчій літературі використання назви «Далекосхідна Україна» зафіксовано вже в 1905 році, стосовно до південної частини Уссурійського краю. Самі українські селяни — колоністи на околицях Владивостока, за свідченням етнографів, називали свій новий край «Приморщина» — за аналогією із Чернігівщиною й Полтавщиною.

Розподіл ділянок переселенцям

Новоселам виділяли до 100-десятин землі на сім`ю, але не менш, ніж по 20 десятин землі на душу чоловічої статі (в подальших хвилях переселення розміри наділів поступово зменшилися до 15 десятин), ліс для будівництва, по одному коню й по одній корові на родину, насіння, сільськогосподарське знаряддя й предмети першої необхідності. Для порівняння, у центральній Росії середній селянський наділ становив 3,3 десятини, а в Чернігівській губернії — 8 десятин. Але селянам з Росії було складніше добратися до Одеси, ніж жителям сіл з українських губерній і з Бессарабської губернії. До того ж на Україні і в Бессарабії не існувало общинного землеволодіння, тому місцевим селянам було легше продати свої індивідуальні наділи й відправитися в далекий шлях. Селяни ж у російських губерніях цієї можливості були позбавлені аж до столипінських агарних реформ.

Освоєння земельних ділянок

Тому за перше десятиліття російської колонізації Примор’я, з 1883 по 1892 роки, вихідці з України склали 89,2% всіх переселенців. З них 74% — селяни із Чернігівської губернії.

 

Голова Комітету Міністрів І.Н. Дурново надав доручення Добровольчому флоту організувати доставку переселенців з Одеси до Владивостоку за рахунок казни і переселення українців й бессарабців у Примор’я набуває ще більш масового характеру. За період з 1895 до 1901 року було перевезено понад 1500 родин переселенців — від 15 до 40 тисяч чоловік (відповідно до відомостей з різних джерел), які склали 91,8% всіх колоністів Примор’я. Починаючи з 1897 року, на Далекий Схід прибували переселенці не тільки із Чернігівщини, але й з Полтавщини, Київщини, Слобожанщини, а також з Бессарабії. Посиленню такої міграції сприяв голод, що охопив північні губернії України в 1891-1892 роках.

В 1899 році чисельність населення Південно-Уссурійського краю перевищила 46 тисяч чоловік, що проживали в 118 поселеннях у Приханкійській низовини: у Чернігівці, Чугуївці, Новочугуївці, Прилуках, Хоролі, Києвці, Новоселищі, Барабаш-Леваді, Гайвороні, Михайлівці, Васильківці, Андреївці, Яблунівці, Монастирищі, Синельниковому, Галенках і інших. Згодом Хороль, Чугуївка й Чернігівка стали районними центрами Примор’я.

Серед переселенців цієї другої хвилі було багато вихідців з Могилівської й Бессарабської та інших губерній. І добиралися вони на Далекій Схід не лише морем, але часто їхали своїм ходом – гужовим транспортом. Переселення на Далекий Схід сухим шляхом було вкрай важким.

Н.М. Ядрінцев так описує митарства переселенців: «Цілі каравани возів в 100 і більше родин в 300 і 400 душ  одночасно рухаються сибірськими шляхами. Переселенці не мають ніде даху. Вони зупиняються під відкритим небом у полі. Тут розташовуються цілі родини під возами, хворі й діти перебувають разом. Становище значної частини переселенців злидарське. Входячи у Сибір, вони вже починають харчуватися милостинею по селах, і жебракування становить професію переселенця, інакше дійти до місця в нього б не вистачило засобів. На головній трактовій дорозі Сибіру селяни — старожили повідомили нам, що із усього числа обозів вони пам’ятають тільки дві партії переселенців, що не жебракували, і це була велика рідкість».

Допомога влад була незначною. Коли в 1888 р. Іркутськ переповнили переселенці, що йшли на Амур, то за підпискою вдалося зібрати всього 1000 рублів пожертвувань. Тимчасовий комітет за зиму 1888/89 років зміг поповнити цю суму 10000 рублів, але всі ці заходи не могли серйозно полегшити важке становище переселенців. Дослідники переселенського руху в 80 – на початку 90-х років І.А. Гурвіч і А.А. Ісаєв відзначали безладність тодішніх перевезень, високу смертність серед переселенців.

Перші тимчасові житла

Підйом переселенського руху в 90-х роках виявився несподіваним для уряду. Залізниці наводнили мандрівні родини. В 1893 році був створений особливий Комітет Сибірської залізниці відповідальний за заселення Сибіру й Далекого Сходу. На місцях же до 1896 року переселенською справою «відала» поліція. Все її «сприяння» обмежувалося дозволом осісти на вподобаних місцях.

Ще наприкінці ХIХ століття, молоді хлопці з молдавського села Зємбрєни Кишинівського повіту «ходоками» прибули у Примор’я, відшукали місце для майбутнього поселення, після чого повернулися в Бессарабію з гарними звістками. На Далекій Схід їхали цілими родинами. Шлях до нового життя був важким і довгим. Їхали на возах майже два роки. При переправі через ріку Бикин частина підвід затонула. Далі йшли пішки, а на возах, що залишилися, везли врятований скарб, дітей і живність. Як розповідала сучасниця: «Ішли довго й, нарешті, прийшли до моря, далі йти нікуди. Зупинилися на березі річки, у розпадку, захищеному з усіх боків сопками, вкритими густим лісом. Вози поставили одне до одного великим колом. За день із зовнішньої сторони кола встановили міцний частокіл, усередині кола всю ніч палили велике багаття – боялися хунхузів, про яких наслухалися у дорозі. За літо заготовили ліс для будинків, багато соломи для дахів і сіна для худобини. Зимували вже не на возах, а в теплі, у побудованих будинках — глиняних мазанках із солом’яними дахами.

Наприклад, у Сучанській волості бессарабські переселенці осіли у вже існуючих селах Унаші, Зеландсько-Литовському, Волчінці, Душкіні, а також утворили нові села — Логонєшти й Зємбрєни.

Для захисту кордону з Маньчжурією чоловіче населення із числа всіх переселенців вступало до Амурського козачого війська й разом з родинами оселялося в станицях. В 1899 році з Амурського козацтва було виділено Особливе Уссурійське козаче військо в Південно-Уссурійському краї й у Приморській області.

 

Українські і молдавські села на Далекому Сході не відрізнялося від таких самих тогочасних сіл в Україні і Бессарабії (на фото — молдавське с. Зембрєни колишньої Сучанської волості Примор’я)

У березні 1900 року в Пекіні спалахнуло селянське повстання проти колонізаторів — англійців, французів і німців, що ініціювало таємна релігійна громада «Іхецюань» («Кулак в ім’я справедливості й згоди»). Повстанські загони прагнули знищити все й усіх, хто порушував спокій добрих духів китайської землі. Робітників та службовців КВЗД почали витісняти з території Китаю. Росія почала готуватися до війни, у зв’язку із чим було ухвалене рішення про проведення другого етапу переселення.

Крім того, у 1903 році запрацювала Транссибірська залізниця, що з’єднала центральну Росію з Далеким Сходом. Це відкрило новий етап заселення Примор’я й розділило все населення краю на «сторожильческое» — тих, хто прибув сюди на пароплавах з Одеси, й «новоселів», що приїхали вже залізницею. До 1909 року «старожильческое» населення Приморської області налічувало 110448 чоловік, з них українців 81,4%, росіян — 9,5%, вихідців з білоруських губерній — 5,6%, кількість молдаванів з Бессарабії допоки що не відома.

 

Далекосхідний базар поміж українськими селами

Третя, найбільш масова хвиля переселенського руху на Далекій Схід довелася на період з листопада 1908 року до серпня 1909 року. У числі переселенців третього етапу були вже не тільки безземельні селяни, але й робітники, майстрові, дрібні чиновники й службовці. На територію сучасних Амурської й Сахалінської областей, Хабаровського й Приморського країв прибуло понад 6 тисяч родин або близько 18 тисяч чоловіків, жінок і дітей. В 1906 році в районі затоки Посьєт (поблизу кордону з Китаєм) з’явилися села Андріївка й Слов’янка, а в затоці Петра Великого були засновані поселення Тавричанка, Лівадія й Кипарисове. Всього за останнє десятиліття перед 1917 роком у Примор’я переселилося 167547 чоловік. При цьому, навіть після створення Транссибу й столипінських агарних реформ, що скасували общинне землеволодіння в російських губерніях, понад 76% переселенців все ж становили українські та бессарабські селяни.

 

В цілому, за відомостями на 1916 рік, у Приамурській і Приморської областях (сучасні Амурська область, Хабаровський і Приморський краї) проживало вже більше 245 тисяч чоловік (за іншими відомостями — 276 тисяч чоловік), з них 55-57% становили переселенці[2]. Напередодні 1917 року українські села оточували Владивосток, переписи показували в регіоні 83% українського населення. Українські селяни заселяли Південь Примор’я й Зейську долину біля Амуру, які за природою й ландшафтом дуже нагадували лісостепові райони Чернігівщини й Полтавщини. У більш північних тайгових районах краю вони майже не селилися. У підсумку, космополітичний Владивосток початку ХХ століття оточували суцільно українські села, й за свідченням очевидців, всіх сільських жителів краю городяни називали «не інакше, як хохлами».

 

********************

Більшість етнічних українців й молдаванів Примор’я вже в другому поколінні вважали себе росіянами. Так, за даними перепису населення Російської імперії 1897 року з 223 тисяч жителів Приморської області лише 33 тисячі, 15% від усього населення, зазначили «малоруську» в якості рідної мови, хоча люди українського походження складали більш, ніж половину населення Примор’я й розмовляли на російсько-українській мовній суміші. Молдовани в плані збереження національної ідентичності і мови протрималися дещо більше. Та все ж, етнографи тих років відзначали, що російські, українські та молдавські села співіснували одне з одним, не змішуючись, мінімум перші два-три покоління переселенців. А український говір панував тут у селах аж до кінця 30-х років XX століття.

Сучасник так описує села навколо Владивостока століття тому: «Мазані хати, коші, квітники й городи біля хат, планування вулиць, внутрішнє оздоблення хат, господарське й домашнє майно, інвентар, а подекуди одяг — все це начебто цілком перенесено з України… Базар у торговельний день, наприклад, у Нікольску-Уссурійському досить нагадує яке-небудь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів, той самий український одяг на людях. Усюди чується веселий, жвавий малорусский говір, і в жаркий літній день можна подумати, що перебуваєш де-небудь у Миргороді, Решетилівці або в Сорочинцах часів Гоголя».

Картину «Далекосхідної України» завершували повсюдні соняшники біля сільських будинків, неодмінні ознаки українських сіл, й переважне використання в якості тяглової сили характерних для України волів, а не більш звичних для російських сіл коней. Як писав далекосхідний етнограф того часу В.А. Лопатін, українці «перенесли із собою Малоросію на Далекий Схід».

Серед українців Примор’я на початку XX століття існувала самоназва «руські», що відрізнялося й не змішувалося з етнонімом «росіяни». А саме у Примор’ї на початку XX століття ситуація було аналогічно властивою Україні — російськомовні багатонаціональні міста в оточенні українських сіл. У цьому плані Владивосток не сильно відрізнявся від Києва.

Згідно з офіційними даними перепису 1897 року, рівень грамотності в українців у Примор’я становив 26,9% у чоловіків і 2,7% у жінок, тоді як серед росіян — 47,1% у чоловіків і 19,1% у жінок. Це пояснювалося тим, що українські переселенці були майже все із сіл, у той час як серед російських переселенців частка вихідців з міст була значно вищою.

Базар в Акмолінській губернії (після 1918 р. її частина була перетворена в Омську губернію, Омську область). Тут був ще більш перемішаний національний колорит

Перші легальні українські національні організації з’являються на Далекому Сході лише після революції 1905 року. Першою українською організацією, що одержала право на легальну діяльність, стала «Владивостоцька студентська Українська Громада», створена в жовтні 1907 року студентами-українцями місцевого Східного інституту, що готував знавців китайської і японської мов.

Цікаво, що окрім властиво студентів українського походження, серед перших далекосхідних українофілів, творців владивостоцької «Громади», був поручик Трохим фон Віккен, що відбувався з роду німецьких дворян, що одержала маєтки в Полтавській губернії. Поручик вивчав японську мову, до 1917 року був офіцером російської розвідки в Японії, а після революції працював у японській фірмі «Судзукі», а потім викладав російську мову в японській військовій академії. Активно співробітничаючи в 1930-40-ві роки з японськими й германськими спецслужбами, Трохим фон Віккен до кінця життя залишався ще й українським націоналістом.

7 грудня 1905 року в Харбіні був створений Український клуб — перша в Маньчжурії українська організація. Офіційне відкриття клубу відбулося 20 січня 1908 року, після реєстрації його статуту місцевою владою. При цьому харбинський клуб став першим Українським клубом у Російській імперії, що одержав офіційний дозвіл на свою діяльність. Другий подібний клуб виник трохи пізніше в Петербурзі й тільки третій у квітні 1908 року був створений у Києві.

Діяльності Українського клубу в Харбіні захищав керуючий КВЗД генерал Дмитро Хорват — нащадок сербських дворян, який ще за часів Катерини II оселився в Херсонській губернії і вважав себе українцем.

Взагалі в Харбіні й на контрольованих Росією станціях КВЗД у китайській Маньчжурії працювало й проживало чимало українців, майже 22 тисячі чоловік, третина від усього російського населення в цьому регіоні.

У зв’язку з поразкою революції 1905-1907 років і початком реакції легальні українські громадські організації на Далекому Сході проіснували недовго. Уже в 1909 році розпорядженням міністра народної освіти «Владивостоцьку студентську Громаду» було закрито. Поліція одержала завдання встановити нагляд не тільки за революціонерами, але й за «мазепинцями». Однак, як відзначалося в поліцейському рапорті губернаторові Приморської області за 1913 рік, «зв’язків з будь якими російськими або українськими організаціями в Європейській Росії або за кордоном з метою об’єднання малорусів у Владивостоці поки не виявлено».

До 1917 року «українська» діяльність на Далекому Сході обмежувалася культурними заходами, малоросійськими піснями й «шевченківськими вечорами». Цікаво, що у Владивостоці в театрі «Золотий Ріг» 25 лютого 1914 року врочисто відзначалося 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченко, у той час як проведення подібних заходів у Києві було заборонено владою.

Демонстрація українців у Владивостоку. 1917 рік

 

Революція 1917 року призвела до сплеску українського руху не тільки в Києві, але й на Далекому Сході. 26 березня 1917 року на мітингу українці Владивостока й околиць створили «Владивостоцьку Українську Громаду». Першим головою Громади став колишній політичний засланець, соціал-демократ, журналіст із Полтави Микола Новицький. Уже в травні 1917 року «лівий» Новицький перейшов на роботу у Владивостоцьку Раду й пост голови Громади зайняв заступник військового прокурора Владивостока (а «для душі» — музичний критик) підполковник Федір Стешко, уродженець Чернігівської губернії.

Пізніше Новицький стане «червоним» і в 30-ті роки буде великим чином у пресі УРСР, а його колега по «українству» Стешко стане «білим», в 1920 році навколо земної кулі добереться до України з метою встановлення зв’язків «Зеленого Клину» з петлюрівцями. Новицького розстріляють в 1938 році разом з іншими «українизаторами» УРСР, а Стешко помре в еміграції в Празі.

Навесні 1917 року майже у всіх містах Далекого Сходу були засновані аналогічні «Українські Громади». Вони виникли в Хабаровську, Благовєщенську, Никольску-Уссурійському (нині — Уссурійськ), Імані (нині — Дальнореченськ), Свободному, Ніколаєвську-на-Амурі, Петропавловську-Камчатському, Читі, Харбіні, на багатьох залізничних станціях і в селах російського Далекого Сходу й Маньчжурії. У цей період всі далекосхідні українські організації виступали за автономію України в складі «федеративної демократичної Російської держави».

У низці міст Далекого Сходу «Громади» проіснували практично до їхнього розпуску більшовиками в листопаді 1922 року. Деякі з них були досить численними й впливовими — так, в Українській Громаді Хабаровська до 1921 року було зареєстровано понад 940 родин (більше, ніж 3000 чоловік). Зусиллями цих «громад» організовувалися українські школи, кооперативи, велася активна просвітительська й видавнича діяльність.

В 1917 році на Далекому Сході з’являються газети українською мовою — «Українець на Зеленому Клині» (Владивосток), «Українська Амурська справа» (Благовєщенськ), «Хвилі України» (Хабаровськ), «Вісти Українського клубу» (Харбін). Всеросійський сільськогосподарський перепис населення, проведений влітку 1917 року, зафіксував тут 421 тисячі українців, що становило 39,9% усього населення регіону.

Улітку 1917 року на Далекому сході виникла ціла низка «Окружних Рад» — аналогів революційних Рад, але побудованих за етнічним принципом. Ці «Окружні Ради» вже претендували не тільки на суспільну діяльність, але й на політичне керівництво місцевими українцями. Наприклад, з 1917 року й до початку 20-х років активно діяла Маньчжурська Окружна Рада із центром у Харбіні. З 1918 року ця рада видавала далекосхідним українцям паспорти громадян «самостійної» України (при цьому текст таких документів друкувався на трьох мовах — українській, російській й англійській).

Сучасність: ресторан української кухні в Омську

Після Брестського миру радянська Москва якийсь час навіть визнавала далекосхідні Окружні Ради як консульства незалежної України. Але з 1922 року, коли більшовики створили на Далекому сході буферну Далекосхідну Республіку, вони відмовилися визнавати Ради й видані ними «українські паспорти». Самі ж Благовіщенська й Хабаровська Окружні Ради одержали статус органів національно-культурної автономії в складі ДСР.

В 1917-1919 року у Владивостоці пройшло кілька загальних з’їздів українців Далекого Сходу. На третьому такому з’їзді у квітні 1918 року обрали «Український Далекосхідний Секретаріат», що претендував на статус уряду «Далекосхідної України». Однак, це «уряд» не мав ні коштів, ні масової підтримки, після того як він спробував зайняти нейтральну позицію у громадянській війні, що розгорілася на той час. Проте, Секретаріат діяв аж до арешту його членів радянськими владами в листопаді 1922 року.

Крім суспільних «громад» і «окружних рад», що претендували на статус місцевої влади, на Далекому Сході з літа 1917 року активно діяли, як мінімум, дві українських політичних партії — Українська соціал-демократична робоча партія (УСДРП) і Українська партія соціалістів-революціонерів. Владивостоцьке відділення УСДРП відразу встало в опозицію до «буржуазної» Владивостоцькій Громаді.

Ярмарка в селі Покровка неподалік від Усурійська і китайського кордону. До українського кордону — десь 10 тис. км.

На виборах в Установчі збори, що відбулися в листопаді 1917 року, «Амурська Обласна Українська Рада» висунула свій список кандидатів. У передвиборній агітації ці кандидати визначалися, як «українські трудовики-есери». Вони повинні були відстоювати в Установчих зборах «Землю й Волю трудового народу, восьмигодинний робочий день та Федеративну Демократичну Російську Республіку».

Але, незважаючи на те, що список «Амурської Української Обласної Ради» був підтриманий всіма українськими організаціями Далекого Сходу, він зібрав усього 3265 голосів (1,4%). Відповідно провести українського кандидата від Далекого Сходу в Установчі збори не вдалося — далекосхідні українці віддали перевагу кандидатам загальноросійських партій.

У березні 1920 року владивостоцька організація УСДРП оголосила про «визнання радянської влади», але із застереженням про самостійність радянської України й «необхідності забезпечення національно-культурних прав українського народу на Далекому Сході». Фактично, до 1920 року всі українські соціалісти «Далекосхідної України» влилися до складу більшовицької коаліції.

українці Прибайкалля

У період Громадянської війни, природно, головну роль грали військові організації. Ще в липні 1917 року Тимчасовий уряд, поступившись вимогам київської Центральної Ради, погодилося на створення в рамках російської армії окремих українських частин. У підсумку влітку 1917 року у Владивостоцькому гарнізоні були створені 8 «українських рот». Хоча гарнізон Владивостока на дві третини складався з українців і осіб українського походження, ідея «українського війська» на Далекому Сході не набрала великої популярності.

Однак наприкінці 1918 року ідея українських військ стала більш популярною, але з цілком «пацифістських» причин. Коли Сибірський тимчасовий уряд спробував розпочати мобілізацію українців Амуру й Примор’я на фронт для війни з більшовиками, місцеві «малоруси» стали відмовлятися під приводом того, що бажають воювати тільки в національних українських частинах.

Створений в Омську на багнетах чехословацького легіону «Всеросійський Тимчасовий уряд» 4 листопада 1918 року випустив окрему декларацію про створення українських військових частин у складі «білих» армій. У Владивостоці був організований український штаб з формування українських частин. Його начальником став якийсь осавул Харченко, а потім генерал Хрещатицький, що був командиром Уссурійської козачої дивізії. Плани були наполеонівські — створити 40-тисячний український корпус «вільного козацтва».

Але всі ці спроби загрузли в інтригах і склоках різних владних структур білих, а головне, не знайшли одностайної підтримки іноземних хазяїв — якщо глава військової місії Антанти в Сибіру французький генерал Жанен був прихильний до ідеї «далекосхідного українського війська», те японці категорично виступили проти.

У підсумку 15 травня 1919 року надійшла вказівка адмірала Колчака, що вже став «Верховним Правителем», про неприпустимість формування українських частин. Тільки що створений у Владивостоці « 1-й Зеландско-Запорізький Добровольчий пластунський курінь» (батальйон) був арештований білою контррозвідкою в повному складі під приводом «пробільшовицьких настроїв».

 

Українські націоналісти знову спробували створити свої війська в січні 1920 року, коли у Владивостоці була скинута влада Колчака, розвалена під ударами червоних. «Український Далекосхідний Секретаріат» навіть звернувся по допомогу в цій справі до більшовиків, але більшовицька Військова рада Примор’я заявила, що вона не може дати «російських грошей на чужі для неї українські війська».

Українським активістам було запропоновано створювати свої частини на власні кошти, однак пожертвувань, що надходили від українського населення на ці потреби, не вистачало. У цих умовах українські військові частини, яким бракувало самого необхідного й, насамперед, продовольства, не змогли довго проіснувати навіть в умовах фактичного безвладдя, що панувало у Примор’ї.

У ході пертурбації громадянської війни в Хабаровську головою місцевого більшовицького ревкому став колишній член «Українського Далекосхідного Секретаріату» Яременко. Ревком визнав доцільність формування українських частин, однак під тиском владивостоцьких більшовиків змушений був відмовитися від реалізації цієї ідеї.

На Амурі з місцевих антиколчаківських партизанів із селян українського походження сформувалося кілька частин, і одна з них увійшла під жовто-блакитним прапором у місто Свободний (до 1917 року місто йменувалося Алєксєєвськ, на честь спадкоємця й сина Миколи II). Однак місцеві більшовики зажадали роззброювання цього загону, пригрозивши в протилежному випадку використати проти нього військову силу.

До речі, численні українські організації Далекого Сходу тоді так і не змогли домовитися про прапор «Далекосхідної України» — пропонувалися варіанти жовто-блакитного прапора із зеленим трикутником або зеленим полотнищем з жовто-блакитною вставкою.

У ніч із 4 на 5 квітня 1920 року японці почали відкриту окупацію Владивостока й Примор’я. У Владивостоці японським військовим загоном із приміщення так званого «Українського революційного штабу» була вилучена зброя й боєприпаси. У результаті цих подій деякі сформовані українські частини Владивостока пішли в ліси, де в підсумку злилися із червоними партизанами.

Наприкінці громадянської війни, улітку 1922 року низка далекосхідних «Українських Рад» взяли участь у виборах до Народних зборів «буферної» Далекосхідної Республіки, висунули свої списки кандидатів, але на той час населення всіх національностей уже чітко орієнтувалося на більшовиків і їхніх союзників. У народні збори Далекосхідної Республіки пройшов тільки один «український кандидат» від «Завітінської Ради» (Завітінськ — районний центр в Амурській області).

У жовтні 1922 року червона армія зайняла Владивосток і вже до грудня усі найбільш активні діячі далекосхідного «мазепинсьтва» були арештовані НК. У січні 1924 року почався так званий «Читинський процес» — суд над арештованими лідерами далекосхідних українських націоналістів.

Підсудні, усього майже 200 чоловік, були обвинувачені, як би зараз сказали, у сепаратизмі — у прагненні відірвати Далекий Схід від СРСР, орієнтації на сусідні капіталістичні країни й у співробітництві з «петлюрівською» Центральною Радою. Головним обвинувачуваним був глава українського уряду Далекого сходу, що не відбулося — «Українського крайового секретаріату Зеленого Клина» — уродженець Чернігівської губернії, владивостоцький інженер Юрій Галушко. Його обвинувачували зокрема в одержанні великих грошових сум від японців. До речі, в 1919 році Галушко був заарештований колчаківською контррозвідкою по суті за тим самим обвинуваченням у сепаратизмі.

Обвинувачувані «Читинського процесу» отримали відносно м’які вироки, Галушці дали п’ять років ув`язнення. Він благополучно пережив репресії 30-х років, повернувся на Україну, в 1941 році намагався співробітничати з українськими колабораціоністами, але виявився їм не потрібний і помер в 1942 році від голоду в окупованому Києві.

Читинський процес 1924 року фактично ліквідував український націоналізм «Зеленого клину». Ще раніше були розпущені всі «Українські громади» і «Окружні Ради».

Далекосхідні бессарабці (і молдовани, і українці), зокрема з Зємбрєн, на відміну від багатьох поселень вихідців безпосередньо з України, більш активно сприяли більшовикам майже від початку громадянської війни. Вони створювали групи ЧОНів (частин особливого призначення), допомагали партизанам, комсомольці з їх числа боролися з диверсантами й контрабандистами.
В 1928 році у бухті Анна, що в трьох кілометрах від села Зємбрєни, почалося будівництво нової рибної бази. Із Владивостока прибули баржі з лісом і першими будівельниками. Техніки не було ні якої, були лише носилки та тачки. Зембренівці, в основному, охоче надавали своїх коней і биків для перевезення будматеріалів і палива, родинами виходили на роботи: на будівництво – дорослі, на відчеплення й укладання риби – жінки й підлітки. Залишивши порожніми свої будинки, багато хто переселилися в Анну, де вже була електрика, а рибобазі було потрібно все більше робочих рук. У той рік, 5 дрібних прибережних рибальських артілей, у тому числі й Зембренівська, об’єдналися у рибальський колгосп «Павловський», що поставляв новій базі рибу. З часом (вже після війни) село перестало існувати і зараз на його місці, як і на початку минулого століття, лише гарні сопки.

В цілому слід зазначити, що у наступні після громадянської війни десятиліття українці і молдовани Далекого Сходу стали росіянами. Цей процес протягом усього двох-трьох поколінь наочно показує суха статистика. В 1917 році перепис зафіксував тут 421 тисячу українців, що становило 39,9% від населення регіону. Відповідно до перепису 1923 року на Далекому Сході налічувалося 346 тисяч українців (33,7% населення). За результатами перепису 2010 року в Приморському краї, населеному переважно нащадками вихідців з українських губерній, росіянами себе вважали 86%, а українцями всього 2,55%.

На цей час українці Сибіру й Далекого сходу, в значній їх частині, не забули свого минулого і свої коріння. Варто лише відзначити, що дуже значну частину фольклору цих країв складає саме фольклор українського походження. Тому, мабуть про нього потрібно сказати окремо.

Музичний фольклор українців східної частини території колишніх Російської імперії та СРСР найбільш повнокровно розвинений на територіях їх компактного розселення – в Західному Сибіру й на Далекому Сході. З жанрів українського фольклору в Сибіру не зафіксовані тільки думи. Календарні пісні пов’язані переважно із зимовим періодом (колядки, щедрівки, посівання, маланки, пісні із християнізованими сюжетами), окремі пісні весняного (веснянки, зелено-святні) і літнього (петрівки, купальскі, польові, присвячені до літніх робіт у полі, на городі) циклів.

Весілля — самий багатий і яскравий обрядовий шар у культурі українців сибіряків, з різноманітними піснями, що виконувалися співочими групами дружок, сватів. Ритуальні, прощальні (ліричні), величальні й докорильні пісні самі носії фольклору розділяють на довгі пісни (драматична сфера прощальних і сирітських пісень) й приспівки, передирки (святкова й властиво «весела» сфера). Значна частина весільних наспівів — політекстові, тобто, що співаються з різними словесними текстами.

До обрядової сфери відносяться також похоронні голосіння.

До сімейного фольклору примикає дитячий фольклор — дитячі пісни (колисанки, потішки, забавлянки).

Епічна сфера представлена тільки багатоголосними пісенними формами (історичні пісні з маршовими й ліричними наспівами, пісні про козаків і чумаків; баладні пісні жіночого репертуару з любовними й сімейними сюжетами).

Лірична пісенність — добре збережена й розвинена сфера фольклору: побутові (любовні й сімейні), соціально-побутові, пісні літературного походження розділені на діалектні й загальноукраїнські (Верба рясна, Хмелю, Огірочки, Туман яром й інші) пісні, що співаються в Сибіру повсюдно, і виходять за межі власного українського репертуару. Саме в ліричних піснях найбільше яскраво проявляються характерні для українців форми гуртового (колективного, ансамблевого) співу із сольним висновком/підводкою.

Значне місце в пісенному репертуарі займають жартівні пісні танцювального характеру й частівки. Власна танцювальна традиція в Сибіру не збереглася, як і традиційні інструменти. Широке поширення в українських фольклорних групах отримали гармонь, балалайка, бубон, різні шумові інструменти, на яких виконуються типові для Сибіру танечні наїгриши. [3]

 

___________________________________________________

[1] Виртуальный музей истории и культуры народов НСО

[2] http://genealogy.su/archives/1748

[3] Н.В. Леонова. Музыкальная традиционная культура восточнославянских переселенцев Сибири // «Историческая энциклопедия Сибири» (2009)

 

 

При підготовці збірки використані видання та статті:

 

На верхньому фото — українське село початку XX-го ст. Фото: Сергій Прокудін-Горський

 

Збірку до публікації на сайті «Гвіздівці» підготував Андрій Грушецький

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар