admin on 20th Октябрь 2014

721Феномен українського козацтва полягає в тому, що в жодній країні козацтво не виконувало тих суспільних функцій, які випали на його долю в Україні. Саме козаки стали основною силою в боротьбі за українську державність, за український народ.

Перше знайомство з територією межиріччя Дунаю й Дністра в українських козаків відбулося ще на початку XVI століття. Перше згадування про похід у наш край датується 1509 роком, коли група козаків під командуванням отамана Семена Олельковича захопила частину земель над Дністром. З 1541 року, коли козаки разом з військом молдавського господаря вчинили похід на Акерман, походи українських козаків до Дністра й Дунаю стають постійними.

Найбільшого розмаху козацькі походи в Північно-Західне Причорномор’я досягли в період 1600-1620 років. У травні 1602 року низові козаки, вийшовши із Дніпра в Чорне море на 30 чайках, напали біля Кілії на турецький флот, яким командували Хасан-Ага. Поступово походи козаків переростають у постійну неоголошену війну. В 1602 році, козаки «окурювали димом мушкетів» Ізмаїл. Улітку 1606 року вони, напавши на Кілію й Акерман, захопили десять турецьких галер з людьми й провіантом…

У цей час запорожці вели війну на два фронти — проти панської Польщі та проти татар і турків.

В XVIII столітті відбуваються корінні зміни в становищі українського козацтва. Трагічні наслідки Полтавської битви, руйнування Запорізької Січі Петром I і її остаточна ліквідація Катериною II, внутрішні процеси призвели до поступового послаблення його ролі й значення.

Після ліквідації Січі перед основною масою козаків постає перспектива свідомо неприємного вибору: або залишитися на колишніх місцях і опинитися в числі кріпаків або бігти з території Росії в турецькі володіння.

В 1775 році тисячі козаків спустилися Дніпром до турецьких територій і з дозволу султана оселилися біля Акермана, пройшли по Дунаю до Георгіївського гирла й вийшли до Браїлова. Один з російських розвідників у своєму повідомленні в листопаді 1776 року повідомляв про десять тисяч колишніх запорожців, що проживають на землях від Бендер до Дунаю. В 1777 році задунайські запорожці одержали турецьке підданство з наданням їм земель у дельті Дунаю біля Вилкове.

Напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 років султанський уряд дає згоду на створення козачої Задунайської Січі, первісним місцем розташування якої була р. Дунавець біля затоки Едерлєз. В 1794 році Задунайська Січ була перенесена в район Сєймєн. А в період між 1804 і 1807 роками резиденція кошового отамана задунайців розташовувалася в Татарбунарах.

У війні 1787 — 1791 років турецьке командування свідомо прагнуло використовувати загони задунайських козаків: ставка робилася на їхню військову силу й на те, що факти братовбивства будуть сприяти деморалізації російської армії. Участь задунайців у боротьбі проти російських військ пояснюється не тільки тим, що вони керувалися почуттям помсти царському урядові за руйнування Запорізької Січі. У свідомості основної маси козаків відбулися корінні зміни. Поняття боротьби за волю й віру свого народу внаслідок відомих обставин звузилися до щоденних потреб. Однак було й інше. Туга за рідним краєм, січове братерство, козацькі традиції, ворожість до спільної діяльності з мусульманами — все це штовхало частину задунайців до втечі на бік російської армії.

Воювали українські козаки у війні 1787-1791 років і на стороні російської армії — у складі Чорноморського козачого війська. Ще в жовтні 1781 року царським указом були створені 10 регулярних полків із числа українських козаків по 828 чоловік у кожному.

Cossacks_seal

Печатка Задунайського козачого війська. З видання книги Івана Крипякевича «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА» ч.2 . — Видання Івана Тиктора, Львів, 1936.

Однак бажаних результатів царському урядові домогтися не вдалося й тому в 1783 році вийшов черговий указ про створення нового добровільного козачого формування, у командному складі якого були представлені колишні запорізькі старшини — С. Білий, З. Чепига, Г. Легкоступ. Однак і це розпорядження не викликало особливого ентузіазму серед українців. Тільки 3 червня 1787 року на Півдні України був створений козачий корпус «Єкатеринославське козаче військо» з отаманом С. Білим.

12622 козака-чорноморця (офіційну назву «чорноморців» козаки одержали в 1792 році) під командуванням О.В. Суворова, М.І. Кутузова, І.В. Гудовича, І.М. Де-Рібаса взяли участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 років — у боях під Бендерами, у штурмі Хаджибеївського замку й Акермана, у рейдах на Кілію. У жовтні 1790 року за участю чорноморців були захоплені фортеці Кілія, Ісакча, Тулча. П’ятисотенний кінний полк козаків охороняв комунікації від Сулінського устя до Кілії. У листопаді цього ж року російські війська підійшли до Ізмаїлу.

11 грудня 1790 року о третій годині ночі почався штурм Ізмаїльської фортеці…

З боку козаків у штурмі брали участь більш, ніж 6 тисяч чоловік, втрати були теж досить відчутні: убито й поранено 24 старшини, 388 рядових козаків.

З. Чепига був нагороджений військовим орденом Святого великомученика й Переможця Георгія III класу, А. Головатий одержав Хрест Святого Володимира. Царським урядом був заснований «Золотий Хрест» для офіцерів і срібна медаль «За хоробрість при взятті Ізмаїла» для солдатів і козаків.

У 1795 р. уряд Туреччини наказав задунайцям перейти  в район Сеймен, що на Сухому Дунаї. Значна частина козаків перейшла на вказану місцевість і заклала там новий Кіш з відповідним устроєм. У 1803–1804 рр. задунайські козаки повернулися до гирла Дунаю і, витіснивши некрасівсько-липованське старообрядське населення з цієї місцевості, в Катирлезі знову заклали Кіш.

Катирлезька Січ проіснувала до 1805 р. і в цьому ж році була зруйнована турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками. З початком російсько-турецької війни 1806–1812 рр. задунайське козацтво перебралося до Браїлова під захист браїлівського паші. Після закінчення військової кампанії 1806–1812 рр. задунайці повели наступ на некрасівських козаків з метою повернути відвойований ними Катирлез з околицями та закріпитися в дунайських гирлах.

У 1812 р. задунайські козаки двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівсько-липованські села. Сутички переросли у справжню війну. В ході військових дій задунайці весною 1813 р. оволоділи Катирлезом, проте вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця. Тільки на початку 1814 р. задунайські козаки оволоділи головним центром некрасівців — селищем Великий Дунавець, що на Георгіївському гирлі, і заклали там Кіш. З 1814 по 1828 рр. існувала так звана Дунавецька Січ. Вона розташовувалася на підвищенні і захищалася з півночі і заходу ровами і валами, зробленими ще генуезцями і відновленими некрасівськими та задунайськими козаками. З півдня Січ захищала р. Дунавець із високими берегами, зі сходу підступи до неї охороняли непрохідні плавні. Там де фортеця прилягала до р. Дунавця козаки влаштували зручну пристань, до якої прибували річкові і морські судна.

Дунавецька Січ устроєм, будовою нагадувала останню Запорозьку Січ — Нову. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося задунайське козацтво своєю власною старшиною. Саме вона зосереджувала у своїх руках всю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі та відала певними господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби. Задунайські козаки змушені були стояти залогами в турецьких фортецях, охороняти кордони Османської імперії, брати участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання  військового обов’язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі.

Військова служба на користь султана стала для задунайських козаків тяжкою і небажаною роботою. Використання козацтва для придушення визвольних рухів християнського населення Османської імперії викликала протест задунайців. Військові найми на Січі, коли заможні козаки наймали сірому і відправляли їх у військо замість себе, стали звичайним явищем. Крім того, Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і зміцнювати військову організацію. Саме тому зникає власна козацька кіннота та артилерія. В походи козаки  відправлялися пішки або  на човнах по воді (власного флоту вони також не мали).

Задунайським козакам належала певна ділянка землі, надана турецьким урядом у повне її користування. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя — сімейні люди некозацького стану, які жили на території Задунайської Січі і підлягали її юрисдикції (до задунайської райї належали і наймані робітники, які не були включені до складу козацького товариства). Однак відомі і інші села, де компактно проживала задунайська райя. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та ін. Фактично Задунайська Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828–1829 рр. на території Січі проживало близько 15.000 населення. Розташування козацького Коша в дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Наприкінці ХVІІІ століття на Задунайській Січі з`явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. Підприємства належали заможним козакам – “дукам” чи “срібляникам”, або ж заможній райї. Працювала на цих підприємствах січова сірома — “голоколінчики”, “безштаньки”, які наймалися на роботу і отримували заробіток в натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козацької сіроми, який постійно збільшувався. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.

На початку ХІХ ст. на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, хвороби серед “голоколінчиків”, розбійництво серед найбідніших козаків. Саме криза Задунайської Січі, про наявність якої свідчать вкрай загострені економічні, соціальні, політичні протиріччя серед задунайців, породила новий тип козаків-робітників, для яких тиск з боку Росії та Туреччини в умовах підготовки війни став вирішальним. На початку російсько-турецької війни 1828–1829 років 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким повернулися на батьківщину.

Gladk

Йосип Гладкий

Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави — Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, частина задунайців схилялася до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й. Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. З цим перехід набував силу повернення козацького Коша в межі Російської імперії.

Подія, що сталася, поклала край Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі насідки для райї та козаків. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася.

 __________________________________________________________

Джерела: «Собеседник Измаила» від 26.09.2001 року; Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775–1828. Історико-документальний нарис. — Одеса, 1994; Задунайська Січ // Невичерпні джерела пам’яті. — Одеса, 1998. — Т. ІІ; Сапожников І.В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю. — Іллічівськ, 1998; Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828–1866). — Запоріжжя, 2000. — С. 11-47.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар