admin on 2nd Январь 2011

Наближається одна з досить01 rus1 значних дат в історії нашого села і краю в цілому: в ніч з 8 на 9 січня (з 21 на 22 січня за сучасним календарем) 1919 року наше село взяло активну участь у Хотинському повстанні.

Останніми часами з’явилося чимало «нових історичних даних», якими новітні «історики» намагаються в тій чи іншій мірі пов’язати повстання з «провідною і організаційною» роллю петлюрівців. Це так само, як в радянські часи намагалися пов’язати повстання з «провідною і організаційною» роллю Комуністичної партії. Тобто, в наші часи намагаються зробити те саме, але навпаки.

Насправді, Хотинське повстання виникло — як стихійний рух селян Північної Бессарабії (і українців, і росіян, і молдован) проти румунської окупації, починаючи з листопада 1918 року. Його рухомою силою були підпільні полупартизанські групи та невеличкі партизанські загони, які вчиняли різноманітні напади на румунів і зникали, ховаючись в селах, лісах, або переправляючись на подільській бік Дністра. І лише згодом дві революційні організації — «Національний союз бессарабцев» і комітет «В защиту Бессарабии», які складалися з учасників різнопартійного (і безпартійного) толку, намагалися об’єднати дії учасників повстання у єдиний рух, відомим початком якого став одночасний масовий виступ 8-9 січня 1919 року. Та цей рух у такому єдиному форматі вдалося втримати недовго, в подальшому дії різних груп учасників повстання лишилися в більшості самостійними.

Пропонуємо Вам ознайомитися з подіями — так, як воно було насправді, так би мовити — з перших вуст: публікуємо спомини одного з наших героїчних земляків – гвіздовчанина Барчука Якова Георгійовича про цю визвольну боротьбу селянства Хотинського повіту у 1918-1919 роках з румунською окупацією.

Яків Георгійович народився у 1898 році в бідній сільській сім’ї. В свій час проходив службу у царській армії, у 1918 був обраний заступником голови сільського революційного комітету, згодом — одним з активніших учасників Хотинського повстання. Після поразки повстання воював у червоноармійській бригаді Г.І. Котовського, нагороджений орденом бойового Червоного Прапора, член Комуністичної партії Радянського Союзу. Запис споминів зроблено у 1969 році.

Текст дається  суворо по споминах. У прямокутних лабках — пояснювальні примітки редакції.

***************************************************************

Це повстання хоч і має назву Хотинське, але воно охопило повіти Сорокський і частину Бельцького.

В січні місяці 1918 р. в наше с. Гвоздівці прибуло по демобілізації уже чимало солдатів, в тому числі я, прослуживши в армії безперервно сім років. Влада в цей час на місцях ще знаходилась в стадії організації, точилась боротьба за владу між більшовиками і меншовиками на сільських сходках, де виступали представники цих партій з військових частин резерву румунського фронту. І ось на одній із численних сходок, що тоді проходили, представнику меншовиків задали таке запитання: «Коли ж нам дадуть землю?» Відповів: «Коли закінчиться війна, зберуться Установчі збори, вони вирішать». Йому не дали договорити, випровадили зі сходки.

При допомозі представника більшовиків був утворений сільревком, переважно з фронтовиків, незаможних та безземельних селян. Головою сільревкому обраний батрак-фронтовик Андрій Мартишок, заступником і секретарем – Я.Г. Барчук.

Сільревком взяв на облік всю поміщицьку землю, ліс, худобу, реманент. Землю ще до початку сівби було розподілено між безземельними та малоземельними селянами.

Коли було завершено весняну сівбу, в с. Гвоздівці і в увесь Хотинський повіт вступили війська Австрії, що їх покликав запроданець Петлюра. В цей час румуни вже господарювали в інших повітах Бессарабії, де їм вдалося вогнем і мечем придушити протести населення, що в багатьох випадках виступало зі зброєю в руках.

Окупанти скасували всі рішення сільревкому, розпустили його, членів сільревкому арештували. На селян, що одержали землю, наложили непосильну контрибуцію на користь поміщика, який прибув з ними. При стягненні контрибуції селяни піддавались побоям, знущанням.

[Настала осінь] 1918 р. Революція у Німеччині і Австро-Угорщині. Окупанти забралися, як кажуть, восвоясі. Та не довго нам довелося жити без окупантів. На зміну тим, що відійшли, прийшли інші — румуни, що встановили варварські порядки: грабіж, катування, насильство, що не знали ні меж, ні статі, ні віку. Ходять вояки «Романія маре» по хатах шукати більшовиків і беруть з хати, що їм подобається з домашніх речей і одежі, а тих, що чинять опір, б’ють до втрати свідомості. Пригадую такий випадок, а їх було безліч. Іду я якось вранці до свого старшого брата. Біля декількох хат ходить група румунських вояків. В цих хатах неймовірний жіночий і дитячий крик. Що ж там відбувалось? Грабіж і зґвалтування.

З народом поводились, як з тваринами. Пригадується і ніколи не забудеться таке. Я з своїм меншим братом Гаврилом молотимо дома на току ціпами хліб та враз чуємо заклики соцьких і десятників: «Всім з’явитися до управи на сходку». Знаючи, як поводяться з нами румуни, ми з братом рішаємо втекти у ліс, в урочище Волове (за 400—500 метрів від с. Гвоздівці). Та натрапляємо на засаду і повертаємось до управи, де бачимо таке видовище. До десятка озброєних вояків стоять з дрючками по обидві сторони хвіртки, пропускають через хвіртку в подвір’я управи, б’ють дрючками, незважаючи на вік, і улюлюкають, як на тварину. Тих, що пройшли цю обробку, построїли на подвір’ї і перевіряють по списку. Тих, що не з’явились, приводять, б’ють, ще й водою обливають. Після цієї обробки, ми з братом довго не могли підняти рук. Дісталось і нашому старому батькові. Після удару батько впав і каже: «Це, пане, за що?» А той його ще дрючком. Помститися зараз за батька ми не могли, бо вони озброєні, а ми ні. Румунський офіцер нам прочитав указ короля «Романія маре», що Бессарабія є зараз областю Румунії, ми повинні підкорятися їх законам, при зустрічі з офіцером та солдатом Румунії скидати перед ними шапку та вклонятись.

За нелюдське поводження народ взявся за зброю, і почастішали випадки вбивства окремих завойовників. На початку грудня 1918 р. в с. Мендиківці Сокирянської волості Хотинського повіту брати Руснаки Іван та Яків і ще кілька хлопців убили кілька румунських вояків, що грабували населення. Румунське командування надіслало загін карателів з артилерією, які жорстоко разправилися з мендіківчанами! Багато людей, незважаючи на стать і вік, було вбито і закатовано, біля третини села було спалено. Тов. Руснакам Івану та Якову вдалося втекти за Дністер, на Поділля, де ще панувала петлюрівщина.

Почастішали випадки переходу на Поділля (зі зброєю і без зброї) і організації загонів для боротьби за визволення рідного краю, незважаючи на опір петлюрівщини. Перед різдвяними святами перейшов за Дністер на Поділля мій молодший брат Гаврило, збирався і я для переходу на Поділля.

В ніч з 8 на 9 січня 1919 р. (по старому календарю) наше с. Гвоздівці десь за північ разбудив гуркіт артилерії та стрекотання станкового кулемету. Всі схопились — і за гвинтівки. Снаряди рвуться між селами Клокушна і Гвоздівці. Ліквідуємо жандармерію, звільняємо [з посади] старосту — прихильника румунського [уряду]. Висуваємо бідняка Барчука Григорія старостою, в допомогу йому Швеця Артема, також бідняка. Ці товариші і односельчанин Кривкин Михайло, офіцер, багато допомогли в справі налагодження зв’язку зі збройними групами на окраїні села. Григорія Барчука румуни розстріляли.

Особливо активно діяв т. Швець. Він був у нас постійним розвідником. Він верхи на конячці проникав іноді в розташування військових частин під виглядом шукаючого пропавшої корови (він, здається, живе в Гвоздівцях і тепер). Треба сказати, що коли наступ партизанського загону проходив організовано, то групи [йшли] в допомогу наступаючим. Стихійно, правда, вони, зайнявши пункт в напрямку передбачуваного руху, допомагали: багато румунам нашкодили і немало ліквідували вояків.

Дії загону. Загін готувався до наступу на румунів. 450 — 500 [партизанів] розташовані в Атаках проти Могилев-Подільського на правому березі Дністра. В Могилеві панували петлюрівці, і коли командування загону попросило в них допомоги (бронепоїзд), вогнем відповіли. Особливий склад бронепоїзда не підкорився петлюрівському командуванню і включився в число наступаючих бессарабців.

Вночі загін під командуванням товаришів Барбуци і Рудя переправився через залізничний міст, напав на румун, розташованих в Атаках, і без пострілу в короткім бою ліквідував при допомозі населення всю військову частину румунів. При підтримці бронепоїзда, загін, ламаючи опір ворога, швидко рухався вперед на захід, звільняючи міста і села. Населення з радістю зустрічало наших, надаючи збройну допомогу. Вже перед світанком зайняли вузлову ст. Окниця, райцентр Сокиряни та полустанок Гвоздівці. В цих пунктах наступ партизан був затриманий румунами, що одержали підкріплення по залізниці з Бельців і Чернівців. Що ж робили гвоздівчани? Озброївшись гвинтівками, хто їх мав, вилами та косами, окремими групами зайняли підступи до села з боку м. Бричани, с. Романківці і підступи до с. Клокушна. В цих групах було чимало стариків з вилами, тут був і наш батько, 73-літній Барчук Георгій Якович. Ці групи ліквідували невеликі групи румунів, що намагалися добратися до місця бою.

Увесь день 22 січня точився запеклий бій за Окницю, Сокиряни і станцію з перемінним успіхом. В кінці дня 22 січня з наставанням темряви чути постріли артилерійські і кулеметні з бронепоїзда все далі і далі, і, нарешті, зовсім стрільба припинилася. Стало ясно, що наші відступили. Підходжу до групи, де батько питає мене: «Чому не чути стрільби?» Кажу: «Очевидно, наші відступили». Вже і у нас витратилися всі патрони, і ніде їх взяти. Кілька фронтовиків вносять пропозицію організувати підрозділи, взводи, роти, підшукати і утворити базу забезпечення боєприпасами, виділити здібних командирів, діяти компактно. Більшість повстанців не погодилась. «Станемо, кажуть, кругом села і не пустимо румуна».

Виникла потреба взнати обстановку на місці боїв. Провести розвідку беруся я. Беру з собою хлопців: Олійника Павла, Колісника Арсена, Ткача Мирона, Олійника Григорія. Розпрощавшись з батьком, відправляємось. «Ідіть, — кажу, — тату, додому». Після цього я вже не бачив свого батька. Він зі словами: «Слухаю тебе, сину», — пішов додому.

Підходимо до залізниці. Путьовий сторож нам пояснює обстановку на місці: «Полустанок Гвоздівці за 200 метрів, там тільки що вивантажився ешелон румун — до 500 чоловік». Узнаємо, що наступав партизанський загін, ламаючи відчайдушний опір ворога. З успіхом просувалися вперед, але в час великого бойового напруження не вистачило боєприпасів, відступив бронепоїзд, під тиском переважаючих сил ворога відступив до Могилева-Подільського і загін. Направляючись з групою до с. Сербичани, по путі ліквідували 6 вояків, що направлялися до місця бою с сербичанськими повстанцями. Атакували ст. Романківці, але безуспішно. Вогонь станкових кулеметів не підпускав нас близько до вокзалу. Вирішуємо перейти на Поділля. 23 — 24 січня біля с. Кормань переправились через Дністер (він ще тоді не став) на лодках і зупинилися у с. Калюс на Поділлі.

Зібралося нас там до 150 чоловік, організованих в 3 групи, якими керували Каленчук Дмитро, Барчук Я.Г., Ткач Мирон. Скоро ми об’єдналися з загоном, що вів бої в Сокирянах. Там був і молодший мій брат Гаврило Георгійович — учасник боїв…

Велику допомогу надавали селяни-подоляни. Об’єднаний партизанський загін розташувався в населених пунктах Поділля — Сулятицька, Снітків, утворив один батальйон: 4 роти і кінну розвідку, поки що без коней. Батальйон — під командуванням тт. Барбуци і Рудя, розвідка — під командою Барчука Я.Г. Увесь особовий склад загону поклявся мстити гадам — боярам румунським і петлюрівцям.

Загін, просуваючись в сторону Кам’янця-Подільського, нападав і ліквідовував застави румунські, а на Лівобережжі Дністра — окремі групи і підрозділи Петлюри. У такий способ ми добували зброю, боєприпаси, спорядження. Надалі від нападу на румунів ми відмовились, тому що після кожного нашого нападу румуни піддавали артобстрілу ті села Лівобережжя, з яких вчинено напад на них… Переключилися на боротьбу виключно з петлюрівщиною. Цим ми допомогали Червоній Армії вигнати петлюрівців з України. Взяли участь у вигнанні петлюрівської Синьої дивізії за Збруч.

Об’єднавшись в Кам’янецькому районі з хотинцями, утворили 2-й Бессарабський стрілецький полк і зайняли оборону по Збручу (травень місяць 1919 р.)…

Мужньо билися бессарабці з ворогами Радянської влади і перемагали. Багато з них — це уродженці Хотинського повіту. По 1-му ескадрону 1-го полку Окремої кавалерійської бригади під командуванням Г.І. Котовського удостоєні високої нагороди — ордена Червоного Прапора:

Корпусна партійна конференція бригади Г.І.Котовського. 1922 рік. На цьому фото точно є учасники Хотинського повстання, в тому числі гвіздовчани Я.Барчук, П.Олійник

Скутельник Микола Пилипович — колишній ком[андир] еск[адрону], із Сокирян.

Барчук Яків Георгійович.

Барчук Гаврило Георгійович — помер в 1942 р.

Олійник Павло — ком[андир] взводу, помер в 1940 р.

Воронянський Леонід Христофорович — помічник] ком[андира] еск[адрону], уродженець Хотина.

Божек Володимир Петрович — з с. Онут.

Гвіздівці-1958 р.: на підводі в центрі з вожжами в руках учасник повстання Костриж Митрофан Петрович. Поряд з ним майбутній великий український актор і кінорежисер Іван Миколайчук, який приїхав збирати матеріал для фільму про повстання. Фото надано композитором М.В. Мафтуляком (на фото — відразу за Кострижем і Миколайчуком)

Герасимчук Іван Миколайович — з с. Михалкове Сокирянського району.

Дубчак Микола Васильович — з Хотина, загинув в 1942 р.

Зібрєєв Трохим Іванович — ком[андир] взводу кулемет[ників], з Хотина.

Каленчук Дмитро Васильович — пом[ічник] ком[андира] полку, з с. Кормань Сокирянського району, загинув у 1941 р. під Москвою.

Руснак Яків Іванович, з с. Мендиківці Сокирянського району.

Шинкаренко Костянтин — колишній ком[андир] еск[адрону], з Хотина.

Сологуб Микола Васильович — з Хотина.

Чабан Дмитро Семенович — з Хотинського району.

Просвірин — командир батареї кав[алерійської] бригади Котовського, загинув в бою з петлюрівцями в 1920 р.

Ткаченко Олексій — з Хотина, загинув в бою з басмачами в 1922 р.

Гібай Петро — ком[андир] кулеметного взводу, з Хотина.

Я.Г. Барчук

Зміст непідписаних картинок, як завжди на нашому сайті, відкривається при наведенні на них курсору миши.

Аналогічні статті по темі:

—  Наближається річниця Хотинського повстання

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

3 комментария к “Спогади про Хотинське повстання”

  1. А про романківських учасників Хотинського повстання багато написав наш земляк-письменник Костянтин Попович.

  2. «Взяли участь у вигнанні петлюрівської Синьої дивізії за Збруч» — Синя дивізія була розформована ще в 1918 р. за гетьмана Скоропадського. Спроба її відновлення у листопаді 1918 р. успіху не мала, був сформований лише полк.
    «Коли було завершено весняну сівбу, в с. Гвоздівці і в увесь Хотинський повіт вступили війська Австрії, що їх покликав запроданець Петлюра.» — Петлюра не міг покликати австрійські війська, бо на той момент він був лише командиром Гайдамацького Коша Слобідської України.
    «Загін, просуваючись в сторону Кам’янця-Подільського, нападав і ліквідовував застави румунські, а на Лівобережжі Дністра — окремі групи і підрозділи Петлюри.» — це мало відповідає дійсності на той момент.
    У ході збройного повстання на Хотинщині траплялися випадки захоплення місцевими озброєними селянами в полон румунських військових і переведення їх через Дністер на українську територію. Один із таких випадків стався 22 січня 1919 р. у Бессарабських селах Кабівчани і Михалково, коли повстанці захопили 6 румунських вояків, яких згодом доправили в с. Люєвці Ушицького повіту. (ЦДАВОУ — Ф. 1429 — Оп. 5 — Од. зб. 19.-18 арк.).
    У перших числах лютого 1919 р. під час бою повстанців з румунськими військами на мосту через Дністер у Тирасполі, до румунського полону потрапили 16 козаків Слобідського полку, які, не втручаючись у події, несли охорону мосту [ЦДАВО України. — Ф. 3540. — Оп. 1. — Од. зб. 2., арк. 79].
    Є й багато інших випадків, які підтверджують, що після переходу Дністра повстанці ставились до влади Директорії як не прихильно, то мінімум нейтрально. Лише з приходм більшовиків у цей район із повстанців почали формувати дивізію, яку обіцяли направити проти румун, але кинули проти армії УНР. В результаті наступу групи полк. Удовиченка, ця дивізія була розгромлена.

  3. Алекс, Ви, намагаєтеся перекрутити факти з метою спотворення сприйняття матеріалу. Це не гарно!
    Обидві сині дивізії дійсно були розформовані ще до Хотинського повстання, але окремі підрозділи згодом влилися до частин армії Директорії, зберігши форму. Крім того, за часів Директорії були здійснені неодноразові спроби відновлення частин синьожупанників, хоча це фактично призвело лише до створення 7-го Синього полку полковника Вишнівського в складі 3-ої Залізної стрілецької дивізії (у принципі, про це Ви й самі написали). Саме її і мав на увазі розповідач Я.Г. Барчук. Слід мати на увазі, що він все ж був практично низовим бійцем. Відповідно, у своїй розповіді Барчук розповідав так — як він все розумів і сприймав на той час. Він у складі своєї частини Червоної Армії ганяв синьожупанників — залишки синьої дивізії і сприймав їх саме як синьожупанників, як синю дивізію. У спогадах мається на увазі розгром «синього» полку наприкінці травня 1919 р. (Вишнівський О. До історії «Синіх» та «Залізних» // За Державність. – Варшава, 1937. — № 6. – С. 68-102.)
    Щодо запрошення австрійців, те Петлюра дійсно до цього не має відношення, ті дійсно приперлися за власною ініціативою. Але потрібно розуміти обізнаність досить малограмотного на той час селянина. Навіть у наші часи більшість «грамотних» українців взагалі мало що знають про перебіг тих подій. А запис спогадів Барчука було зроблено у 1969 році – через 50 років після подій. Як він то сприймав на момент подій, як пам’ятав на момент запису спогадів – так і розповів. Скоріш за все він в цьому моменті переплутав Петлюру зі Скоропадським, якій запросив в Україну німецькі війська. Нічого дивного або незрозумілого у цьому не має. Дав би бог кожному з нас, щоб ми через такий час і у такому віці могли так жваво і так близько до реальності розповідати, як Я.Г. Барчук.
    Щодо зіткнень повстанців і петлюрівців, то Ваше твердження, що «це мало відповідає дійсності на той момент», не є аргументом. Це з Вашого боку, так собі – зі стелі…
    Було все і було по різному. Була і взаємодія повстанців з окремими підрозділами петлюрівців, була допомога повстанцям з боку окремих підрозділів петлюрівців, було і пряме продажне співробітництво командування армії УНР з румунами проти повстанців, були і неодноразові бойові зіткнення повстанців з підрозділами петлюрівців, були розстріли петлюрівцями командирів повстанців у Дунаївцях (стаття «Хотинське повстання і петлюрівська Директорія»).
    А наведені Вами факти з посиланнями на архівні справи, по суті не говорять ні про що. Дійсно повстанці полонених румунів передавали місцевим владам УНР, а ті їх повертали назад – через Дністер.
    Щодо бою в Тирасполі, не знаємо – що це за бій. Та яке відношення Тирасполь має до Хотинського повстання? Тирасполь, бог знає де знаходиться від місця подій. Але, все могло бути… Тим не менш, цей факт знову ж ні про що не говорить, крім як про те, що бувало по-різному.
    Ні якої окремої дивізії з повстанців ні хто ні коли не формував і такої взагалі не було. З них сформували 1-й і 2-й Бессарабські полки Червоної армії, та ще частина влилася у бригаду Котовського. Повстанці дійсно сподівалися з часом повернутися з частинами Червоної Армії (Котовський до самої смерті це хотів зробити), але не судилося. Та за будь яких обставин, ні який Удовиченко полки повстанців не громив. Єдине, чим він реально відзначився, то це захопленням Кам’янця-Подільського 3.06.1919 р. і в подальших боях під Вапняркою влітку 1919 р. проти побитої Денікіним під Одесою червоної 45-ої дивізії Якіра. На той час Удовиченко командував 3-ою Окремою стрілецькою дивізією.
    Доречи, головною метою цих, дійсно завзятих, боїв був захист армією Директорії Могилів-Подільського, «одинокої бази Армії, що давала зв’язок з закордоном (Румунією)» (За спогадами Б. Гнатевича. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) /Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. – 4-е вид. змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.)
    Це вже після розбиття «білими» дивізії Удовиченка і її повторного створення, під час наради, проведеної Петлюрою 7.11.1920 р. в Ялтушкові була сформована під командуванням Удовиченка «права» група, яка коли намагалися перейти у наступ 11 — 12 листопада, але протягом 11-ти діб була розбита Червоною армією. Внаслідок цього, підрозділи 3-ї Залізної дивізії відступили не аби куди, а до Бессарабії – під крильце Румунії.

Залишити коментар