arhivОлег Кучерявий

Олексій Мандзяк

 

В 1814 році у Гвіздівцях, з невідомих01 rus1 нам причин, з’явився медельничер[1] Іоанн Немішеску (він також — Немішеско, Німішеску). Чи сам він шукав собі маєток, чи йому запропонував купити Гвіздівці тодішній власник цього села Іоанн Кешко – не відомо[2]. Але село чимось «зачепило» боярина Немішеску, і він домовляється з І. Кешком про укладання договору купівлі-продажу. 18 вересня 1815 року була оформлена купча, яка була затверджена 2-м Департаментом присутніх місць в цивільних справах Бессарабського обласного Уряду. А через декілька місяців, 30 березня 1816 року за приписом 1-го Департаменту Бессарабського обласного Уряду, наданого Хотинській пиркалабії, новий власник був введений в володіння вотчиною Гвіздівці (тоді – Гвоздоуци)[3].

Іоанн Немішеску (? – 1819) в 1807-1808 роках, – секретар у гетьмана Молдавського князівства Ніколая Стратулата (1763-1818); в 1817-1819 роках – паркалаб[4] Хотинської паркалабії (пиркалабії). 15 травня 1818 року його було внесено до «Списку корінних бессарабських дворян, складеного Дворянським товариством Бессарабської області».

Вважався освіченою людиною свого часу. Окрім рідної молдавської, а також російської і старослов’янської мови, знав декілька західноєвропейських мов (німецьку, французьку, італійську), багато читав, мав велику власну бібліотеку. В архівах Румунії, зокрема в Ясах зберігається один із примірників «Історії Булгарії», який належав Іоаннові Немішеску[5].

Дослідження літературознавців і істориків підтверджують, що Іоанн Немішеску є першим, хто переклав на молдавську мову відомий твір Димітрія Кантемира (1673–1723) «Descriptio Moldaviae» або «Descriptio antiqui et hodierni status Moldaviae», нам більш відомий як «Опис Молдавії» (написаний в 1714–1716 р. латинською мовою, яка у ті часи була загальноприйнятою мовою в науковому світі)[6].

Також він перший, хто переклав на молдавську мову декілька історичних досліджень відомого німецького бібліотекаря, архіваріуса і придворного історика в Ганновері, Людвіга Альбрехта Гебхарді (Гебгарді) (1735–1802), зокрема – «Geschichte des Reichs Bulgarien. Geschichte der Walachei». (Brünn, 1788)»[7]. В 2009 році в Румунії була видана книга «Istoria politiceasca a Dachiei si a neamului românesc», яку Іоанн Немішеску переклав у 1802 році[8].

Відомо також, що на його кошти було побудовано церкву в селі Околіна Сорокського повіту, де він, відповідно до заповіту й був похований. Але, Немішеску виділяв кошти на ремонт і місцевої гвіздовецької церкви. І саме за його підтримкою в 1814-1815 роках у Гвіздівцях почався збір коштів на будівництво нової церкви. Маючи хорошу освіту і цінуючи науку, він у той же час був вельми побожною людиною. Будівництво нового храму в селі Гвіздівці стало для нього пріоритетом. Але раптова смерть поміщика Немішеску в 1819 році не дала селянам вчасно закінчити зведення нового храму. Нова дерев’яна Архангело-Михайлівська церква була побудована на початку 1820-х років, а освячена і відкрита тільки в 1825 році[9].

Іоанн Немішеску був одружений на Замфірі Стратулат (? – 1827) – дочці вже згаданого нами молдавського гетьмана Ніколає Стратулата. Від останнього і від Сафти Кантакузіно, при одруженні, в якості приданого Замфіра одержала «образ у срібній управі, 10000 левів готівкою, 10 погонів родючого винограднику, з гарно огородженим будинком, покритим гонтою і з погребом, 10 душ циган та інші срібні й золоті з дорогоцінними каменями речі»[10].

Майже одразу після одруження, з дозволу дружини, Іоанн Немішеску «отримані у придане гроші з виноградниками віддав Іордакію Фоті, що проживав у Молдавії і від якого в обмін одержав три вотчини», які згодом продав, а «з виручених грошей придбана ним вотчина Гвоздоуці»[11].

В шлюбі у Іоанна і Замфіри народилися двоє синів. Перший помер через чотири роки після смерті батька, орієнтовно в 1823 році. Другий – Дмитро (1817 р.н.), став спадкоємцем своїх батьків.

Після смерті Іоанна Немішеску, його дружина сходиться з дворянином із Лапушнянського цинуту Сандулакієм (Сандулакі, Сандул, Олександр) Томовичем Томульцем (ор. 1789 р.н) і вдруге вступає в шлюб.

Сандулакі Томулець і його брат Єгор (Іордакі) Томулець (1783–1843)[12] – сини Томи Томульця, онуки вістієрника Сандулакі Томульця і правнуки великого вістієрника Штефана Лукі[13]. В 1826 році брати Томульці були включені до «Списку корінних бессарабських дворян, складеного Дворянським товариством Бессарабської області». Мали у співвласності володіння в Лапушні, які вони купили у боярина Тудосія Лєона[14]. В Хотинському повіті, за даними на 1817 рік Томульцям належали села Міхорень (з 1946 р. Петрашівка), Берестя і Малинівка[15].

Хоча після смерті І. Немішеско, Гвіздівці в офіційних центральних державних виданнях рахувалися за його дружиною, а потім, за сином Дмитром, але останній через малолітство не мав і не міг мати реальних прав. Справжнім господарем, хоча й на рівні попечителя і в становищі посесора, у Гвіздівцях був вітчим Дмитра – Сандулакі Томулець.

Коли Томулець взяв на себе роль господаря в Гвіздівцях, село знаходилося у важкому, якщо не сказати у плачевному становищі. Як свідчать архівні документи, колишній власник залишив після себе великі борги. Томулець із своєї кишені виплатив майже всі борги, а інше доплатив з грошей, що були отримані від посесорів, яким він віддавав землю у оренду.

Відзначимо, що ніколи більше у Гвіздівцях не було стільки орендарів за короткий час, як в 1820–х роках. Інформацію про деяких з них ми знаходимо в «Сповідних розписах про людей православного сповідання бувших і не бувших у святого причастя, з 1821 по 1852 роки Хотинського повіту села Гвоздоуць по Архангело–Михайлівської церкві»: посесор[16] Коріатій Бургей (ор. 1797 р.н.) – у 1822 році; посесор Мойсей Дмитрович (Диминдикович) Гажій[17] (ор. 1761 р.н.) з дружиною Катериною Рафаїловною (1781 р.н.) із племінником Іваном Карповичем Гажієм (ор. 1791 р.н.) – у 1823, 1825–1829 роках; посесор Антоній Палеолог (ор. 1753 р.н.) з дружиною Марією (ор. 1763 р.н.) – у 1824 році; посесор Янка Попович – у 1825-1829 роках та інші.

Окрім проблем з боргами, які поступово виплачувалися, у Томульця постійно виникали інші труднощі. Так, у 1827 році він овдовів. На його плечах залишилися троє малолітніх дітей – пасинок Дмитро Немішеско і двоє рідних, – дочка Єлена (1822 р.н.) та син Георгій (1827 р.н.), які народилися у шлюбі з Замфірою Немішеску.

До того ж, багато часу йому доводилося витрачати на нескінченні судові розгляди. Так, з 1823 році він судиться за шматок Гвіздовецької землі з монастирем Голія (м. Яси), якому на той час належало сусіднє село Клокушна[18]. В 1826 році претензії на Гвіздівці заявив власник сусіднього села Сербичани – Сандул Феодосіу. Щоправда останньому нічого в Гвіздівцях урвати так і не вдалося[19].

Але це було несуттєвою дрібницею порівняно з тим, що почалося з 1834 року. Саме у цей рік Гвіздівці стали об’єктом постійної і впертої «судової війни», яка велася між майоршею Марією Сумароковою (в дівочості Строєску), її нащадками і фактичними власниками села Гвіздівці протягом 30–50 років XIX століття. Сумарокова, маючи досить вагомі підстави, наполягала на тому, що значна частина Гвіздівців історично належить її родині і вона має повне право на село[20].

Рід Сумарокових відомий в Бессарабії здавна. Вважається, що в 1516 році якійсь Сумароков заснував село Несвоя, що нині розташоване в Новоселицькому районі Чернівецької області. Як свідчать історичні джерела, більшу частину свого життя М. Сумарокова проводила в селі Крива, де в 1835 році на її кошти було побудовано церкву.

За відомостями 1817 року, в Хотинському повіті Сумароковим належали частини сіл Несвоя і Крива, які з ними ділив Тодоракій Чуря[21]. В подальшому, Марія Сумарокова і Тодоракій Чуря судилися за низку сіл. Сумарокова довела в судах, що Чуря самовільно привласнив собі частини деяких сіл, право на які за законом мала вона. І в 1825 році Бессарабська Верховна Рада винесла рішення, яким затвердила судові вердикти і за яким майорша отримувала у вічне користування повністю або частково дев’ять сіл, в тому числі – Гвоздоуці (які ще до згадуваного нами Іоанна Кешко належали Чурі). Але, от біда, більшість сіл на той час Чуря вже продав або передав у користування. Верховна Рада передбачала таку ситуацію і вказала, що всі села, які Чуря продав, відібрати і передати Сумароковій, за винятком тих, що перебувають у володінні інших осіб за «особливими правами». У таких виключних випадках Сумарокова мала почати судитися з такими новими власниками з нижчої судової інстанції.

Сумарокова таки забрала більшість з відсуджених сіл, але щодо Гвіздівців їй не повезло: село після Чурі вже тричі змінило власника (Кешко, медельничер Немішеско і його син Дмитро Немішеско під опікою Томульця). Сумароковій нічого не залишалося, як тільки розпочати судитися з цим новим власником, а точніше управляючим–посесором Томульцем. Однак Сумарокова не стала цього робити, адже їй відразу дісталося декілька нових сіл і напевне вона вважала – що дай боже з ними впоратися, «переварити це щастя»… Нові маєтки потребували нових вкладень, а суд за ще одну вотчину також вимагав би додаткових коштів і витрат часу протягом років. Сумарокова на той час напевне вирішила вдовольнитися тим що є[22].

До того ж, покупці сіл, відібраних Сумароковою, напевне тиснули на Чурю, в зв’язку з фактичною втратою грошей і Чуря подав до Правительствуючого Сенату[23] апеляцію. Але це Чурі не допомогло: Сенат рішенням від 23 листопада 1832 року затвердив рішення бессарабської обласної Верховної Ради і в тому числі постановив – надати Сумароковій право позиватися до Томульця за власність на Гвоздоуці[24].

Сенатське рішення було вчасним, адже на той час справи у Сумарокової пішли у гіршій бік. В 1831 році в селі Крива спалахнула холера. Ті хто залишився в живих, змушені було жити все літо в хатинах на відстані 2 км від села. Багато селян пішли жити в інші селища й працювати на інших хазяїв. Деякі повернулися до села тільки, коли вщухла епідемія. До того ж, 3 травня 1833 року помирає чоловік Сумарокової – майор 43-го єгерського полку Іван Петрович Сумароков (похований на цвинтарі у селі Несвоя). Сумароковій довелося остаточно переоформляти на себе маєтки, в тому числі по смерті чоловіка, а це теж чималі кошти. Тобто, Сумарокова в той період зазнавала великих збитків, що змушувало її шукати додаткові шляхи збагачення[25]. Це, напевне й стало головною причиною, яка підштовхнула її згадати «старі справи» та дістати їх зі скринь (в тому числі – по Гвіздівцях).

Щоправда, Хотинський повітовий суд, навіть не очікуючи позову від Сумарокової, на виконання Указу Правительствуючого Сенату, у квітні 1833 року своїм указом зобов’язав Хотинський земський суд взяти справу до свого провадження і 10 травня 1832 року засідателю цього суду Аксельбергу було доручено виконати сенатський указ.

І от, у травні 1834 року, повірений Марії Сумарокової, титулярний радник Лев Іванович Лісовський, який до того ж був чоловіком племінниці майорші (мешкав у селі Табани), подає до Хотинського повітового суду позовну скаргу, адресовану, як тоді належало, «Всепресветлейшему, Державнейшему Великому Государю Імператору Николаю Павловичу, Самодержцу Всеросийскому, Государю Всемилостивейшему». Вартість вотчини Гвоздоуці була при поданні позову визначена в 25 тисяч рублів асигнаціями[26].

 Та не так вже швидко судові справи вирішувалися. До 1836 року сторони лише збирали та надавали суду різноманітні документи. У хід йшли самі різні доводи, були проведені навіть генеалогічні дослідження претендентів на село, на підтримку доводів надані копії самих перших із відомих грамот Молдавського князівства, де згадуються Гвіздівці, в тому числі і грамота господаря Олександра I Доброго 1432 року, у якій було сказано, що село Гвіздівці разом із селом Ходороуци у спадщину одержали Івашко Владичка (Владичко) і його брати Петро, Юрашка, Данко, а також племінник Міля[27].

Сумарокова намагалася доказати, що повернення їй Гвіздівців – це є відновлення історичної справедливісті. Було вказано, що Сумарокова, це вона по чоловікові, а її дівоче прізвище – Строєску і у її в родоводі вагоме місце займає стародавній рід з прізвищем Гергел. Саме останнім нібито колись і належали Гвіздівці.

Іншим доводом Сумарокової і її нащадків був факт того, що на початку XIX ст. власність у Гвіздівцях мав їх родич капітан Іоніце Боян – зять Костянтина Строєску і дружини його Єлени – дочки Миколая Гергела. І саме від Іоніце Бояна отримав землю Тодоракій Чуря. Та, сам Чуря, з вже відомих нам причин, 17 березня 1817 року відмовився від права на село перед чиновниками Департаменту цивільної присутності. Він стверджував, що село Гвіздівці, яке він отримав від капітана Бояна, не є тим самим селом, що було цілковитою брехнею, яка суперечила реальності, тому що на той час вже були відомі документи про купівлю частини села у нього Іоанном Кешко.

Чуря відговорювався тим, що Гвіздівці, які він купив в свої часи знаходилися в іншому місці – на річці Вілії, а ці Гвіздівці, «на річці Драбіщє», і належать виключно Іоанну Кешко. Томулець і згодом Дмитро Немішеско йому піддакували[28]. Хоча, заради правди слід відзначити, що Гвіздівці дійсно в старовинних документах часто описуються як село, що знаходиться біля річки Вілія. І це не якісь інші Гвіздівці, а саме ті, про які йдеться у цій статті, хоча річки з назвою Вілія на ХІХ ст. і на цей час у селі дійсно не було і не має[29].

Поки тривали судові розгляди, Томулець вирішив позбутися проблем з власністю на Гвіздівці. 14 листопада 1840 року він укладає з 23-х річним Дмитром Немішеску угоду про передачу йому вотчини у самостійне володіння і при цьому обумовлює, що той сам з’ясовує у судах відносини з претендентами на вотчину. Дмитро Немішеску з’явився до суду і вступив у справу в якості відповідача лише у 1842 році (спішити йому не було потреби). Він наполягав на тому, що його батько законно придбав вотчину Гвоздоуці, що він є добросовісним набувачем майна, а тому всі претензії Сумарокової мають бути пред’явлені виключно спадкоємцям Іоанна Кешка. Суд погодився з його доводами і постановив: «викликати до суду у цій справі спадкоємця стольника Кешкі, відставного Поручика Івана Кешку, якого і сповістити про це повісткою, яку для вручення йому за розпискою надіслати до Кишинівської міської поліції по проживанню його у Кишиневі, на той кінець, щоби він на поверстний строк з’явився до суду особисто, або надіслав повіреного, уповноваженого законною довіреністю, для відповіді за означеним позовом і надання необхідних по оному доказів»[30].

Це судове рішення Лісовський оскаржив до Бессарабського Обласного Цивільного Суду, від якого Хотинському повітовому суду указом від 16 грудня 1845 року було вказано, що в зв’язку з завершенням 10-тирічного строку земської давності розпорядження Хотинського повітового суду щодо виклику поручика Івана Кешкі за позовом Сумарокової на вотчину Гвоздоуці є «незгодним з обставинами справи і … узаконеннями», в зв’язку з чим це розпорядження «знищити з усіма його наслідками та надати Сумароковій і Немишескові судитися між собою про згадану вотчину, якщо того забажають, не чіпаючи спадкоємців померлого стольника Кешкі».

 Справа знову повернулася «на кола свої»… Але поки тривалі апеляційні процедури, у 1843 році майорша Сумарокова померла і смерть її була доволі трагічною – вона була задушена дворовими кріпачками, про що свідчить «Донесення бессарабського обласного предводителя дворянства І.М. Стурдзи і капітана корпусу жандармів Міцула бессарабському губернатору П.І. Фьодорову про результати розслідування вбивства поміщиці Хотинського повіту села Крива Сумарокової кріпосними циганками Катериною і Оленою Канцу», від 8 липня 1843 року[31]. Але справа розпочата нею продовжувала жити. Повірений Сумарокової, І.Л. Лісовський тепер відстоював як свої інтереси, так і інтереси спадкоємців майорші, передусім, дворян Янка (Янко) і Софії Строєску (Строєско). Всі вони були пов’язані загальною метою придбати і поділити між собою Гвіздівці, землі і ліса, на що вказують деякі справи із фондів Чернівецького державного обласного архіву, наприклад, «Справа про засвідчення мирового запису укладеного між дворянами Строєско Янком й сестрою його Строєско Софією з титулярним радником Лісовським про частини землі, що дісталися їм у спадщину від померлої поміщиці Сумарокової Марії (23.06. 1851–28.06.1851)»[32].

Протягом другої половини 1840-х років і 1850-х років в судовому провадженні було одразу декілька справ відносно претензій на право володіти Гвіздівцями з боку Лісовського і його компанії[33]. Але, не дивлячись на те, що Сумарокова і її спадкоємці явно мали реальні підстави для визнання їх прав власності, відібрати у Немішеска Гвіздівці їм не вдалося, і лишається тільки гадати з чим це пов’язано.

18 травня 1834 року Хотинський повітовий суд завершив розгляд ще одної з справ, пов’язаних з Гвіздівцями: Сандулакій Томулець судився з підполковником Михайлом Гаєвським, який на той час чомусь був попечителем і повіреною особою неповнолітнього Дмитра Немішеска. Що там були за обставини і причини, залишається таємницею, але відомо, що суд вирішив «розділити майно медельничера Немішеска на 4 рівні частини, з яких одну виділити у володіння неповнолітньому спадкоємцеві Немішеска, з наділенням йому більше проти інших на суму 686 рублів 8 копійок сріблом, з того, що залишилося вільним із власного маєтку батька. При цьому будинок, побудований батьком у селі, вартістю 2000 рублів сріблом до загального розділу на єдиноутробних братів його входити не повинен, але належить винятково йому Немішескові. А інші 3 частини має одержати позивач Томулець для двох дітей своїх, і в тому числі одну властиво для себе, якщо він не вступить у другий шлюб. У протилежному випадку та частина його повинна бути повернута дітям померлої дружини його від обох шлюбів для розділу порівну, як материнський маєток, для чого скласти відповідні вищеописаному ділянки маєтку й потім запропонувати учасникам розділу для вибору за жеребом».

 При цьому суд ухвалив, що все ж такі увесь маєток залишається у власності Немішеска, та він забере всі частини у інших спадкоємців і буде повністю володіти ними лише тоді, коли сплатить решті спадкоємців відповідні кошти.

 Суд також вирішив питання щодо звітності опікуна Томульця по управлінню ним маєтком померлого Медельничера Немішеска і майном померлої дружини: «надати тутешній Дворянській опіці увійти в докладний розгляд такого звіту, для визначення чи не буде п. Томулець зобов’язаний повернути щось спадкоємцеві покійного Немішеска».

Та Сандулакі Томулець не став вдаватися до детального виконання рішення суду, а просто продовжував безроздільно користуватися всім маєтком. Але Дмитро Немішеско підростав, він явно був, як то кажуть, «син свого батька», та мабуть і порадники різні біля нього крутилися, кожен маючи на меті щось своє… І як тільки молодий спадкоємець досяг повноліття, він відразу подав позов до С. Томульця про стягнення коштів за отримані з маєтку за 20 років доходи, за вирубку лісу, тощо.

Томулець напевне розумів, що «грішки» за ним обов’язково знайдуться (цілком можливо, що їх було чимало) і вирішив, що справа може для нього завершитися не дуже добре, а тому вирішив «спустити її на гальмах». А може молодий Немішеско вже щось «накопав» на нього. Сандудакі Томулець укладає з ним мирову угоду, яку 14 листопада 1840 року зареєстрована Хотинським повітовим судом. Відповідно до умов угоди, С. Томулець віддає Дмитру Немішеско всю вотчину Гвоздоуці у вічне володіння, «не маючи з неї ні чого ні собі, а ні дітям своїм. Немішеско же за це Томульця у всіх рахунках по управлінню 20 років вотчиною і майном, що залишилося у руках Томульця після смерті родителя Немішеска не турбує; а Томулець від рішення Хотинського повітового суду від 18 травня 1834 р. відступає. В зв’язку з цим всі борги, угоди і зобов’язання, які забезпечуються на вотчині Гвоздоуцах, мають стосуватися вотчини Берестя[34], яка належить Томульцю»[35].

Таким чином, врешті-решт своїм рідним дітям Томулець у Гвіздівцях нічого не залишив. Зрозуміло, що то не сподобалося його дітям і син С. Томульця – Георгій, 1 жовтня 1845 року, скаржився до суду, звертаючись на ім’я Государя Імператора: «я залишаюся у вкрай бідному становищі, тому що будучи залишений без усякого піклування утрудняюся в наданні собі денної їжі для чого всеподданіше прошу щоб повелено було взявши до уваги крайню мою бідність, а також досягнення повноліття, законом визначеним за 2634 ст. ХТ зак. Цивіль. вид. 1842 року, присуджену з вотчини Гвоздоуці на користь мою за рішенням Повітового Суду спадкоємну по померлій матері мою частину відокремивши віддати мені в безпосереднє розпорядження й у володіння незалежне від інших спадкоємців на вотчину Гвоздоуці».

Претензія Георгія Томульця ґрунтувалася на тому, що його батько погасив за покійного медельничера Немішеско великі суми боргів по вотчині Гвоздоуці, а також те, що ця вотчина була придбана Іоанном Немішеском за кошти, виручені з продажу весільного приданого спільної матері Г. Томульця і Д. Немішеска – Замфіри. В зв’язку з цим Г. Томулець вважав, що він – як спадкоємець С. Томульця і Замфіри, має право на частину цього маєтку.

Та щось «урвати» від Д. Немішеска молодому Г. Томульцю не вдалося. Каменем спотикання увесь час була угода, укладена батьком і Гвіздівці залишилися у повній власності Немішесків, які володіли селом десь до другої половини 1860-х років[36]. З доступних нам джерел, в останнє вони, як землевласники села, вказуються в переписі землевласників за даними на січень 1865 року[37].

Дмитро Немішеску був одружений з Оленою Іванівною Казимір (1822 р.н.), яка була дочкою Івана (Іоанна) Казиміра та Катерини Борщ[38]. Від її рідних братів, Федора, Олександра та Костянтина, Немішеско отримав придане за дружину на суму 13000 рублів сріблом[39]. В селі Немішеско бував рідко, більшу частину свого життя він проводив у Чернівцях, і саме там помер і похований[40].

Але при цьому, він по-своєму, через повірених, намагався щось змінити у селі. Так, наприклад, при ньому вже в 1840-х роках у Гвіздівцях діяла мануфактура, в якій працювали столяри і ковалі, вироблялося домашнє і церковне начиння, а також деякі дрібні дерев’яні і металеві вироби, які, окрім Хотинщини, продавалися на Буковину і в Подільську губернію[41]. Сільськогосподарську продукцію він продавав у Австрію.

А що ж С. Томулець і його діти? Про це нам відомо з тої самої судової справи, яку далі вели вже без участі Д. Немішеска. Там є дані про те, що С. Томулець одружився ще раз – на австрійсько-підданій Анні Цетнарській, з якою обвінчався у церкві села Крива.

Від попереднього шлюбу у нього було троє дітей: Єлена (1921 р.н.), Катерина (1823 р.н.) і Георгій (1825 р.н.)[42]. Його донька Єлена вступила у шлюб з дворянином Олександром Гіцеско. Напевне, внаслідок підбурювання О. Гіцеска, Єлена і Георгій Томульці подали судовий позов вже до свого батька – С. Томульця, вимагаючи виділити їм спадкові частини з вотчини Берестя, замість тих, що вони недоотримали з вотчини Гвоздоуці. Та Єлена невдовзі померла. Г. Томулець продовжив судитися самостійно, таки виграв справу і був наділений частиною маєтку Берестя, вартістю 4 тис. рублів сріблом. При цьому, оцінка належної йому частини здійснювалася виходячи з кількості і оцінки майна, яке було у володінні Томульця у Гвіздівцях. Зокрема, з посиланням на наданий С. Томульцем план вотчини Гвіздівці, було з’ясовано, що в маєтку було «релі, сінокісної, для випасу худоби та всієї землі взагалі – 2430 фальч[43], з яких 200 фальч лісу».

Також цікаво, що завдяки досить впертому молодому Томульцю, Гвіздівці, разом з Берестям потрапили у поле зору самого царя, адже «Його Імператорській Величності» довелося видавати з приводу даної судової справи аж 2 укази – у 1851 і 1854 роках, зокрема про передачу справи на розгляд Совісного суду[44], який і поставив крапку у цій історії шляхом примирення батька з сином[45].

Але от нащадки вже не раз згаданої Сумарокової ніяк не заспокоювалися. В 1847 – 1953 роках на вотчину Гвіздівці була накладена заборона, тобто власникові не дозволялося розпоряджатися майном (закладати, продавати, дарувати і т.д.). В зв’язку з позовом спадкоємців померлої Марії Сумарокова – Марії Лісовської, а потім і титулярного радника Льва Івановича Лісовського, які намагалася довести, що мають право на село Гвіздівці за правом спадкування і вимагали від Немішеска 12000 рублів сріблом[46]. За давністю справи, як свідчать доступні нам документи, справа була закрита, а Дмитро Немішеско залишився при своєму.

В другій половині 1860-х років у Гвіздівцях починається, якщо так можна сказати, «доба Самсонів» – у селі почали панувати подружжя Дмитро Олександрович Самсон (1793 р.н.) і Катерина Єгорівна (уроджена Бібері) (1816 р.н.). Відзначимо, що колезький реєстратор Дмитро Самсон найтіснішим чином був пов’язаний з родом Сумарокових. У січні 1832 року, коли Д. Самсон проживав в селі Росошани Хотинського повіту, він узяв на опіку Миколу Сумарокова – син померлого в 1831 році від холери в м. Бендери, штабс-капітана Сумарокова[47].

29 вересня 1865 року Дмитро Іванович Немішеско за купчою угодою продав дворянці Катерині Єгорівні Самсон (1816 р.н.) належне йому «нерухоме помістя, яке знаходиться у Бессарабській губернії в Хотинському повіті – вотчину Гвоздоуци, яке містить в собі приблизно до двох тисяч фальчів, а на руську міру до двох тисяч дев’ятсот десятин землі, в тих межах, в яких нині такі володіння, з усіма без виключення, що є на цій землі угіддями, придбанням, фруктовим садом і лісом, що росте, нічого для себе не виключаючи; у суміжності з вотчинами Романкауцами, Мендикауцами, Клокушною, Коболчином і Сербичанами…».

У 1867 році Катерину Самсон судовим рішенням офіційно ввели у володіння селом, про що свідчить «Справа про введення у володіння поміщицю Самсон Катерину вотчиною Гвоздоуцами» (19.05.1867–21.07.1867), яка нині знаходиться в фондах Державного архіву Чернівецької області[48]. Але це вже зовсім інша історія…

 

 

_________________________________________

[1] Медельничер (від слів. медениця – мідний таз, посудина) – сановник, який прислужував государю при обмиванні рук і трапезі. Великому медельничеру підпорядковувалися інші медельничери, які наливали воду і готували прилади для гостей. Посада меделничера документально фіксується з другої половини XV століття.

[2] Іоанн (Іван) Петрович Кешко (на молдавський манер деколи записували як – Іоніце Кешку) (? – 12.08.1817) – нащадок роду, який веде свій початок від запорозьких козаків. Він син Петра Івановича Кешко (? – 1790), онук Івана Кешко, правнук Костянтина Козака Кешко і праправнук Григорія Кешко. На перших порах Іоанн Кешко орендував землі у Гвіздівцях, а в 1812 році став співвласником Гвіздівців, разом з боярами роду Богуш, які викупили це село у боярського роду Карп. В 1814 році Кешко викупає частину села яка належала Миколаю і Тодору Богушам і частину, якою володів Тодоракій Чуря і стає одноосібним власником села Гвіздівці.

[3] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 614.

[4] Пиркалаб (пиркелаб; від мадяр. порколаб — воєначальник) – начальник фортеці, уповноважений керувати містом, цинутом. Володів військовими, фінансовими, адміністративними та судовими повноваженнями. У деяких цинутах Молдавського князівства він називався ще й старостою (наприклад в Чернівцях). У Хотині, де знаходилася одна з найбільш важливих фортець було два пиркалаба, про що свідчить Дмитро Кантемір.

[5] Urechia V.A. Istoria românilor : Curs făcut la Facultatea de Litere din Bucureşti: Seria 1800-1830. Tomul IX. – Bucureşti: Institutul de Arte grafice Carol Göbl, 1896. – P. 423.

[6] Ursu N.A. Ioan Nemişescu autorul primei traduceri româneşti a operei lui Dimitrie Cantemir «Descriptio Moldaviae» // Arhivele Moldovei. – Iaşi, 1996–1997. – № 3-4. – P. 7–21.

[7] Ştrempel G. Catalogul manuscriselor româneşti. Volumul II: B.A.R. 1601-3100. – Bucureşti: Editura Ştiinţifică şi Enciclopedică, 1983. – P. 392.

[8] Ludwig Albrecht Gebhardi. Istoria politiceasca a Dachiei si a neamului românesc / Ludwig Albrecht Gebhardi; Tălmăcită de Ioan Nemişescu în anul 1808; Ediţie îngrijită, note şi glosar de Mihai Bordeianu şi Cătălin Bordeianu, cu o postfaţă de Vasile Cristian. Tomul I. – Iași: Vasiliana ’98, 2009. – 213 p.

[9] Вся ця багаторічна затяжка була пов’язана з тим, що церковне начальство тривалий час не приймало церкву і відмовляло в її освяченні. Причиною тому була невідповідність канонам куполу церкви, а також низка інших недоробок. Було дано вказівку перебудувати церкву, відповідно до загальноприйнятих норм, на що пішли роки, насамперед, через фінансові проблеми і чиновницький бюрократизм.

[10] Дело по иску дворянина Сандулакия Георгия к Немишеско о выделе земли во владение в части вотчины Гвоздоуц (09.10.1845–18.11.1854). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, спр. 909.

[11] Дело по иску дворянина Сандулакия Георгия к Немишеско о выделе земли во владение в части вотчины Гвоздоуц (09.10.1845–18.11.1854). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, спр. 909.

[12] Іордакі Томулець був одружений з Марією Теодор, від якої мав троє синів і одну дочку: Тома (1832-1859), Скарлат (1833 р.н.), Георгій (1838 р.н.) і Євфросинія (1841 р.н.).(Tomuleţ V. Basarabia în epoca modernă (1812–1918) (Instituţii, regulamente, termeni). Vol. 1. – Chişinau: CEP USM, 2012. – P. 121.)

[13] Tomuleţ V. Basarabia în epoca modernă (1812–1918) (Instituţii, regulamente, termeni). Vol. 1. – Chişinau: CEP USM, 2012. – P. 121.

[14] Bezviconi, Gh. G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 1. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1940. – P. 89; Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 2. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 167.

[15] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 10, 44.

[16] Посесор – орендар земельної ділянки

[17] У ХVІІІ столітті сусіднім селом Романківці володів турок Хасан, син якого Станіслав у період російсько-турецької війни 1787-1791 р. «вихрестився» і продовжував володіти селищем і всіма будовами. З того часу у нього було прізвище Гаджіу (Гаджій, Хаджиу, Геждей). Не виключено, що «Гвіздовецький» Гажій – виходець з цієї родини.

[18] Дело о захвате части земли из вотчины Клокушна монастыря Голия помещиком смежной вотчины Гвоздоуц, Томулец Сандулакием (11.05.1823–26.08.1840). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 238.

[19] Дело по рассмотрению тяжбы надворного советника Санду Феодосия с владельцем имения Гвоздовцы из–за принадлежности имения (2.10.1826). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 4, № 56.

[20] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 614.

[21] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 37.

[22] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 614.

[23] Правительствуючий сенат – вищий державний орган в Російській імперії, підпорядкований імператору. Заснований Петром І-м 22 лютого (2 березня) 1711 року, як вищий орган державної влади і законодавства, знаходився у Санкт-Петербурзі. Від початку XIX ст. здійснював наглядові функції за діяльністю державних установ; з 1864 року – вища касаційна інстанція. Розпущений після Жовтневої революції 22.11.1917 року Декретом про суд № 1.

[24] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 614.

[25] Дело о вводе во владение помещицу Сумарокову частями земли на девять вотчин. 10.04.1833–10.05.1834. – Державний архів Чернівецької області, ф. 117, оп. 1, спр. 569.

[26] Щоб приблизно уявити собі, що це були за гроші, можна зазначити, що мішок муки у ті роки коштував 2-3 рублі, корова – 7-8 рублів.

[27] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 614; Документы, предоставленные поверенным помещицы Сумароковой и ее наследников титулярным советником Лисовским к делу по иску к помещику Юрашко о владении вотчиной Гвоздоуцы. – Державний архів Чернівецької області, ф. 117, оп. 1, № 1008. … Як відомо, село Гвіздівці вперше згадується в грамоті господаря Молдавського князівства Олександра I Доброго, якою він дарує і підтверджує спадкування сіл Ходороуци і Гвіздівці Івашкові Владичкі і братам його Петру, Юрошкові і Данко, а також племіннику їх Мілі. Фахівці датують цей документ 1422-1431 роками (Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 42 – 46; Кучерявий О. П., Мандзяк О. С. Гвіздівці: Шляхами століть. – Київ: «Арт Економі», ?. – 536 с.: іл. (Готується до видання)).

[28] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 614.

[29] Вілія – назва невеличкої річки, яку не слід плутати з Вілією, що тече Кельменеччиною… В грамотах Молдавського князівства Гвіздівці, разом з селом Ходороуци (нині – Окницький район Молдови) якимсь чином і неодноразово приписані до річки Вілія, яку в селі ніхто не знає. Але через Гвіздівці і Ходороуци одночасно тече лише одна річка – Раковець, яка поряд з Гвіздівцями починається. З цього ми припускаємо: або у грамотах була помилка щодо назви річки, або Раковець у ті часи теж називався Вілією. Крім того, з змісту грамот не виключено, що в часи Олександра Доброго і Стефана Великого Гвіздівці повністю або частково знаходилися ближче до витоку Раковця, тобто – там, де на цей час урочища Зруб і Березина. Це і не дивно, якщо зважити на те, що Березина – досить молодий ліс. З врахуванням археологічних знахідок залишків поселень різних часів в районі Студеної Криниці, з досить великою ймовірністю також можна вважати, що село приблизно займало територію сучасної Березини і далі тягнулося трохи далі до Гнилої річки та за Студену Криницю. Але, все ж таки – це поки що лише здогадки, хоча й досить обґрунтовані.

[30] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177. оп. 1., № 614.

[31] История Молдавии: Документы и материалы. – Т.III: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. (1812–1861 гг.): Сборник документов. Ч.1. / Сост.: И.А. Анцупов, К.П. Крыжановская. Под ред. Я.С. Гросула, действ. чл. Акад. наук МССР. – Кишинев: «Штиинца», 1962. – С. 334-335.

[32] Дело о засвидетельствовании мировой записи заключенной между дворянами Строеско Янко и сестрой его Строеско Софией с титулярным советником Лисовским о частях земли доставшимся им по наследству от умершей помещицы Сумароковой Марии (23.06.1851–28.06.1851). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 1202.

[33] Дело по иску помещицы Сумароковой к помещику Немишеску о вотчине Гвоздоуцы (24.10.1852–15.04.1855). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 1292; Дело по иску титулярного советника Лисовского Льва к помещику Немишеско Дмитрию о вотчине Гвоздоуцы (10.08.1848–23.08.1851). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 1079; Документы, предоставленные поверенным помещицы Сумароковой и ее наследников титулярным советником Лисовским к делу по иску к помещику Юрашко о владении вотчиной Гвоздоуцы. – Державний архів Чернівецької області, ф. 117, оп. 1, № 1008.

[34] Берестя – село Хотинського повіту, нині входить до складу Новоселицького району Чернівецької області.

[35] Дело по иску дворянина Сандулакия Георгия к Немишеско о выделе земли во владение в части вотчины Гвоздоуц (09.10.1845–18.11.1854). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 909.

[36] Дело по иску дворянина Сандулакия Георгия к Немишеско о выделе земли во владение в части вотчины Гвоздоуц (09.10.1845–18.11.1854). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177, оп. 1, № 909.

[37] Регистрация земель Бессарабской губернии // Записки Бессарабского областного статистического комитета. / Под общей редакцией А.Н. Егунова. – Том второй. – Кишинев, 1867. – С. 142–149.

[38] Gorovei A. Un poet basarabean: Dimitrie Donia // Noua Revistă Română: Politică, literatură, ştiinţă şi artă, Bucureşti : Tipografia Albert Baer, 1912. – Vol. XII. – № 6, 20 mai. – P. 84; Bevziconi Gh. Boerii Kazimir // Din trecutul nostru. – № 17–20. – Chisinau, 1935. – P. 41.

[39] Сенатские объявления о запрещениях на недвижимые имения. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1849. – С. 1832.

[40] Gorovei A. Soţii Nimişescu // Din trecutul nostru. – Chisinau 1939. – № 5-7. – P. 43-46.

[41] Жуков В.И. Формирование и развитие буржуазии и пролетариата Бессарабии (1812-1900) / Отв. ред. М.П. Мунтян. – Кишинев: «Штиинца», 1932. – С. 89.

[42] Tomuleţ V. Basarabia în epoca modernă (1812–1918) (Instituţii, regulamente, termeni). Vol. 1. – Chişinau: CEP USM, 2012. – P. 121.

[43] Тобто всього було 3479 га землі, з яких 286 га лісу.

[44] Совісний суд – губернський суд у Росії в період 1775-1862 рр. Розглядав цивільні справи у порядку процедури примирення та деякі кримінальні (щодо малолітніх, неосудних та т.п.).

[45] Дело по иску дворянина Сандулакия Георгия к Немишеско о выделе земли во владение в части вотчины Гвоздоуц (09.10.1845–18.11.1854). – Державний архів Чернівецької області, ф. 177. оп. 1., № 909.

[46] Сенатские объявления о запрещениях на недвижимые имения. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1847. – № 66, август. – С. 6 (1957); Санктпетербургские сенатские объявления по судебным, распорядительным, полицейским и казенным делам. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1853. — № 2. – С. 6-7; Санктпетербургские сенатские объявления по судебным, распорядительным, полицейским и казенным делам. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1853. — № 78. – С. 7.

[47] Санктпетербургские сенатские объявления по судебным, распорядительным, полицейским и казенным делам. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1847. – № 41. – С. 19; Санктпетербургские сенатские объявления по судебным, распорядительным, полицейским и казенным делам. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1847. – № 42. – С. 15.

[48] Дело о вводе во владение помещицу Самсон Екатерину вотчиной Гвоздоуцами (19.05.1867–21.07.1867.) – Державний архів Чернівецької області, ф. 117 (Хотинский уездный суд 1815-1869), оп. 1, д. № 2597.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар