admin on 11th Апрель 2018

Скіфи майже тисячоріччя панували на території Східної Європи і значної частини Азії. З ними не змогли впоратися ні Перська імперія, ні Олександр Македонський. Але раптом відразу цей народ таємниче зник з історичного контексту, просто розчинився, залишивши після себе лише величні кургани.

 Хто такі скіфи?

Скіфи – грецьке слово, за допомогою якого елліни позначали народи, що кочують, проживають на території Причорномор’я між плинами рік Дону й Дунаю. Самі скіфи називали себе сакі. Для більшості греків Скіфія була дивовижною землею, на якій жили «білі мухи» – йшов сніг, і завжди панував холод, що, звичайно, лише відносно відповідало дійсності.

Саме таке сприйняття країни скіфів можна зустріти у Вергілія, Горація й Овідія. Пізніше у візантійських хроніках скіфами могли йменувати вже й слов’ян, аланів, хазарів або печенігів. А римський історик Пліній Старший писав ще в I столітті нашої ери, що «назва «скіфи» переходить на сарматів і германців», і вважав, що прадавнє найменування закріпилося за багатьма народами, найбільш віддаленими від західного миру.

В «Повісті врем`яних літ» неодноразово згадується про те, що греки називали народності Русі «скіфью»: «Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києву; взяв же із собою безліч варягів, і слов’ян, і чуді, і кривичів, і мєрі, і древлян, і радимичів, і полян, і жителів півночі, і в`ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, відомих як товмачі: цих усіх називали греки «Велика Скіфь».

Уважається, що самоназва «скіфи» означає «лучники», а початком виникнення культури скіфів прийнято вважати VII століття до нашої ери. Давньогрецький історик Геродот, у якого ми зустрічаємо одне з найдетальніших описів життя скіфів, каже про них, як про єдиний народ, що складається з різних племен – скіфів-хліборобів, скіфів-орачів, скіфів-кочівників, царських скіфів та іншіх. Втім, Геродот також уважався, що скіфські царі – нащадки сина Геракла, скіфа.

Скіфи для Геродота – це дике й непокірливе плем’я. В одній з історій він оповідає про те, що грецький цар збожеволів, коли пристрастився пити вино «як скіфи», тобто не розбавляючи його, що не було прийнято в греків: «Із цього часу, як спартанці розповідають, щораз, коли прагнуть випити вино більш міцне, кажуть: «Налий, як у скіфів».

Деякі подробиці життя скіфів демонструють, якими були в них звичаї: «Кожен має за звичаєм багато дружин; користуються вони ними спільно; вони вступають у зв’язок з жінкою, виставивши перед житлом ціпок». При цьому Геродот зауважує, що й скіфи посміювалися над еллінами: «Скіфи нехтують еллінів за вакхічну несамовитість».

 

Боротьба з іншими народами

 

Завдяки регулярним контактам скіфів із греками, що активно колонізують навколишні їхні землі, антична література багата відомостями про народ кочівників. В VI столітті до н.е. скіфи витиснули кімерійців, розгромили Мідію й, таким чином, заволоділи всією Азією. Після цього вони пішли в регіон північного Причорномор’я, де стали суперничати із греками за нові території.

Наприкінці VI століття перський цар Дарій почав війну проти скіфів, однак, незважаючи на нищівну міць його війська й величезну кількісну перевага, йому не вдалося зломити кочівників. Вони вибрали стратегію вимотування персів, нескінченно відступаючи й кружляючи навколо військ Дарія. У підсумку скіфи залишилися непереможеними й заслужили собі славу бездоганних воїнів і стратегів.

В IV столітті скіфський цар Атей, що прожив 90 років, об’єднав усі скіфські племена від Дону до Дунаю. Скіфія в цей період досягла свого найвищого розквіту: Атей був рівний по силі Філипу II Македонському, чеканив власну монету й розширював свої володіння. Особливі відносини в скіфів склалися із золотом. Культ цього металу навіть послужив підставою для легенди про те, що скіфам удалося приручити грифонів, що опікують золото.

Зростаюча сила скіфів змусила македонян почати кілька масштабних вторгнень: Філип II у битві вбив Атея, а його син, Олександр Македонський, пішов війною на скіфів через вісім років. Однак, великому полководцеві не вдалося розгромити Скіфію й довелося відступити, залишивши кочівників нескореними.

Протягом II століття сармати й інші кочівники поступово витісняли скіфів з їхніх земель. За ними залишилися тільки степовий Крим і басейн нижнього Дніпра й Бугу. Зрештою Велика Скіфія перетворилася в Малу. Центром скіфської держави став Крим, де з’явилися добре укріплені фортифікації – фортеці Неаполь, Палакій і Хаб, які скіфи використовували в боротьбі з Херсонесом і сарматами.

Наприкінці II століття Херсонес знайшов могутнього союзника – понтійського царя Мітрідата V, який після численних боїв послабив і знекровив скіфську державу.

 Зникнення скіфів

Руїни Неаполя Скіфського на окраїні Симферополя

В I і II століттях н.е. скіфське суспільство вже складно було назвати кочівницьким: це були хлібороби, досить сильно елінізовані й перемішані етнічно. Кочівники-сармати продовжували тіснити скіфів, а в III столітті у Крим вторглися алани. Вони спустошили останній оплот скіфів – Неаполь Скіфський, що розташовувався на окраїні сучасного Сімферополя, але не змогли закріпитися надовго на захоплених територіях. Вже незабаром на ці землі прийшли готи, що оголосили війну й аланам, і скіфам, і самій Римської імперії.

Навала готів відбулося близько 245 року н.е. Усі фортеці скіфів були зруйновані, а залишки народу втекли на південний захід Кримського півострова, ховаючись у важкодоступних гірських районах.

Незважаючи на гаданий очевидним повний розгром, Скіфія ще якийсь час продовжувала своє існування. Притулком для скіфів, що рятувалися втечею, стали фортеці, що залишилися на південному заході, також були утворено кілька поселень в усті Дніпра й на Південному Бузі. Однак і вони незабаром пали під натиском готів.

Скіфська війна, яку після описаних подій готи вели вже з римлянами, одержала таку дивну назву через те, що скіфами стали йменувати готів, що перемогли скіфів справжніх. Хоча була в цьому й частка правди, тому що тисячі переможених скіфів влилися в готські війська, розчинившись у масі інших народів, що воювали з Римом. Так Скіфія стала першою державою, що зникла в результаті Великого переселення народів.

Завершили справу готів гуни, які у 375 році напали на територію Причорномор’я та розправилися з останніми скіфами, що жили в горах Криму й долині Бугу. Звичайно, багато скіфів знов-таки приєднувалися до гунів, але ні про яку самостійну ідентичність вже не йшлося.

Скіфи як етнос зникли у вирі переселень, вони залишилися тільки на сторінках історичних трактатів, автори яких із завидною завзятістю продовжують іменувати скіфами всі дикі й нескорені народи. Цікаво також, що деякі історики зараховують до нащадків скіфів чеченців й осетинів.

 

За публикацією сайту «Кириллица» від 31.03.2018 

 

 

&&&

ГЕНЕЗІС СКІФСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Питання реальної етнічної приналежності скіфів для етногенетичних досліджень є одним із ключових. У питанні про генезис скіфської культури вчені розділяються на прихильників її автохтонного й азіатського походження. При цьому мається на увазі, що навіть при азіатських джерелах ця культура піддалася також і певному місцевому впливу, а скіфський етнос є результатом змішання як місцевого, причорноморського населення, так і прибульців зі сходу (Археологія Української РСР, Том 2, 1986, 14).

Значну роль у формуванні поглядів про азіатські джерела скіфської культури зіграли мотиви певної подібності пам’ятників скіфської культури з пам’ятниками культур Центральної Азії. Зокрема, при дослідженні тувинського кургану Аржан виявилося, що знайдені в ньому зразки матеріальної культури можна віднести до скіфського типу, тому що вони виконані дусі скіфського звірячого стилю. Оскільки ці знахідки нібито хронологічно передували скіфській культурі в Причорномор’ї, то підтверджувалося припущення про її  початок в Центральній Азії. Тим часом, сама методика датування зразків з кургану Аржан орієнтується на подібні знахідки в Причорномор’ї в припущенні їх більш пізнього походження апріорі. Однак останні знахідки українських археологів у ранньоскіфських похованнях, подібні  зразкам з кургану Аржан, виразно відносяться до більш раннього часу (Кулатова І.Н., Швидкий С.А., Супруненко А.Б., 2006, 58). До цього питання ми ще повернемося, але є й інші факти, які суперечать ідеї центральноазіатського походження скіфів і їх культури. Відомий антрополог В.П. Алексєєв стверджував наступне:

«… скіфи не з’явилися в південноросійських степах з південного сходу, як можна думати відповідно до археологічних і лінгвістичних спостережень, не з’явилися вони й з південно-заходу, як змушує думати легенда, що наводиться у Геродота про їхнє походження, а склалися вони на тому ж місці, де їх застає історія. Антропологічний матеріал не виключає сторонніх етнічних включень до складу скіфів, але переважне значення надається все ж таки місцевим джерелам їх етногенезу»  (Алексєєв В.П., 1989, 177).

Археологічні дані також можуть підтвердити автохтонне походження скіфської культури. Якщо в степу зміна культур мала механічний характер, то в Українському Лісостепу, у першу чергу, у зоні поширення чорноліської культури ми можемо спостерігати певну культурну наступність від  передскіфського до скіфського часу. На це звертав увагу вже Б.О. Рибаков, який стверджував, що всі лісостепові землеробські культури скіфського періоду походять від місцевих землеробських культур передскіфського часу (Рибаков Б.А. 1979, 142).

Українські археологи передскіфськими культурами на території України вважають наступні: (1) степова кіммерійська, (2) лісостепова чорноліська, (3) культура фракійського гальштату в Молдові й на Середньому Дністрі, (4) висоцька культура на Західній Україні, (5) лужицька культура на крайньому заході України (Тереножкін О.І., 1971, 8, див. мапу). Остання не мала великого впливу на культурний процес передскіфського періоду на Україні, кіммерійська представлена незначною кількістю курганів, висоцька культура й культура фракійського гальштату периферийні, тому більше уваги буде звернуто на чорноліську культуру.

Поширення передскіфських культур на території України

Спочатку велика кількість пам’ятників чорноліської культури були виявлені уздовж правого берега Дніпра, у басейнах рік Тясмину й Росі. Пізніше більш 60-ти поселень було обстежено на Середньому Дністру (Крушельницька Л.І. 1998, 3).

Для визначення етнічної приналежності чорноліської культури  згадаємо, що наприкінці III тис. до РХ почалася інфільтрація тюркського населення на правий берег Дніпра, у район поширення трипільської культури. Це були племена прадавніх булгар, предків сучасних чувашів. Спочатку вони заселили тільки степ, але пізніше просунулися й у лісостепову смугу, про що свідчать лексичні відповідності в німецькій й чуваській мовах. Гіпотетична територія поселення протобулгар повинна була б перебувати десь південніше ареалу прадавніх тевтонів, тобто в басейнах верхнього Дністра, Західного Бугу, Верещиці, Золотої Липи, Стріпи. Доказом перебування протобулгар на цій території залишилася численна булгарська топоніміка. Тут вони стали творцями комарівської культури (18-12 ст. до РХ) і наступної за нею висоцької. Пізніше булгарські племена розширили територію свого поселення, яка загалом може бути визначена за даними топоніміки Західної й Правобережної України. Ця територія виразно може бути пов’язана з областю поширення чорноліської культури (див. мапу). Серед усіх топонімів булгарського походження виділяється чіткий ланцюг поселень на відстані 10-20 км одне від одного, якій тягнеться від Сокаля на півночі Львівської області вище Радехова на Радивилів, потім повертає на схід і йде південніше Кременця, Шумська й Ізяслава до Любара, потім повертає  на південний схід, проходить вище Хмільника, через Калинівку, і тут вже не ланцюг, а ціла смуга топонімів йде в напрямку Дніпра. Північніше цього ланцюга також є топоніми булгарського походження, але вони розкидані безсистемно. Смуга курдських поселень, яка тягнеться уздовж Дністра на схід, може свідчити про те, що курди, мабуть, рухалися одночасно з булгарами до Дніпра, витісняючи залишки фракійців за Дністер, а далі повернули в причорноморські степи.

Зпівставлення кордонів чорноліської культури з областями поширення булгарської та курдської топоніміки.

На Лівобережжі булгарські топоніми тягнуться в основному уздовж Ворскли, Псла, нижньої Сули, а також спорадично зустрічаються на великій території у вигляді трикутника від Києва до Харкова й Курська. Смуга чорноліських пам`ятників на Лівобережжі уздовж ріки Ворскли в топоніміці відбита досить добре. Вочевидь, чорнолісьці-булгари вступили тут на територію мордви яка заселила її раніше,  а пізніше повинна була відійти на північний схід під тиском нових прибульців. Згадаємо, що одне зі скупчень скіфської топоніміки перебуває саме на території черепинсько-лагодівської групи пам’ятників, яку Л. Крушельницька відносить до ранньоскіфської. Найбільше скупчення булгарської топоніміки виявлене на території Львівської області й далі на схід до ріки Гнила Липа.

Хоча більша частина скіфо-булгар перейшла Дніпро, якась їхня частина залишилася на Правобережжі. На захід від Черкас із одного болота випливають ріки Ірдинь і Ірдинька, які впадають у Дніпро одна вище, а друга нижче міста. Уважно розглянувши мапу, можна зрозуміти, що колись це була протока, яка відділялася від Дніпра так, що утворювався острів, на якому було побудовано місто Черкаси. Чуваське іртьон “відділятися” дуже добре підходить до цієї ситуації. І сама назва міста може бути також  давньобулгарського походження. У Чувашії є не менш десятка населених пунктів із закінченням на -каси від чув. касă “сіло, вулиця” (Єгоров Г. 1993, 38) або “виселок, селище” (Корнілов Г.Є., 1987).  Непогано підходить також чув. каççи/кашши “брід, перехід” Для першої частини слова в чуваській мові також є широкий вибір.

У Кіровоградській області топонімів булгарського походження дуже мало. Але два з них досить правдоподібно етимологізуються на базі чуваської мови. Ліси навколо села Камбурлеївка, на південній окраїні Павлиша Кіровоградської області, хоча їх тепер залишилося дуже мало, мабуть, були багаті на гриби, оскільки чув. кăмпа “гриб” і пурлă “багатий” дають нам право на таке припущення. А якщо назви села Кандаурово й ріки Кандаурівські води походять від чув. кăн “поташ” і тăвар “сіль”, те це може потягнути за собою цілий ланцюжок міркувань. Ми вже припускали, що прадавні булгари вміли добувати сіль методом випарювання й продавали її сусідам. Але тут мова йде не про звичайну поварену сіль, оскільки тоді не потрібно б було спеціального позначення для слова тăвар. Сумнівно, що тоді вже люди вміли добувати поташ (вуглекислий калій) з деревного попелу. Тому найменування ріки може походити від назви якоїсь іншої солі, яка була розчинена в її воді. Про ріку з гіркою водою в Скіфії писав Геродот. Описуючи ріку Гіпаніс (Гіпаній), він указував, що на початку цієї ріки в неї прісна вода, а на відстані чотирьох днів шляху від моря її вода стає дуже гіркою. От як він це пояснює:

Це тому, що в нього впадає одне гірке джерело, яке хоча й зовсім мале, але дуже гірке і вода його змішується з водою Гіпанія, великою рікою  серед малих, і це джерело надає його воді такий смак. Це джерело перебуває на границі країн скіфів-орачів і алізонів. Назва цього джерела скіфською мовою Ексампай, а елінською мовою — Священні шляхи” (Геродот, IV, 53).

Гіпаніс Геродота звичайно пов’язують із Південним Бугом, а Кандаурівські води впадають в Інгул, тому давньогрецький історик, можливо, мав  на увазі іншу ріку з гіркою водою. Однак це не настільки важливо — у цій місцевості можуть бути поклади хлористого калію (з нього в принципі можна добувати поташ), тому у багатьох струмків може бути гірка вода. Зокрема Б. Рибаков писав, що гіркий смак мають води Чорного Ташлика, який впадає в Синюху (Рибаков Б.А., 1979, 36). Для нас важливим є інше — булгарське походження назви Кандаурівські води підтверджується особливостями місцевості.

Не має сумніву, що саме на цій території прадавні булгари й курди проживали в тісному сусідстві, що й знайшло своє вираження в численних лексичних паралелях між чуваською і курдською мовами. Оскільки інших етнічних груп на Правобережжі в цей час не було, то слід вважати, що творцями етнічно неідентифікованої чорноліської культури могли бути тільки протобулгари й протокурди. Вочевидь середньодністровський варіант чорноліської культури належить курдам, оскільки саме в цій місцевості зосереджена щільна група курдської топоніміки. Майже в центрі території передбачуваних поселень прадавніх курдів розташоване стародавнє українське місто Теребовля, яке колись було навіть столицею окремого князівства. Вибір його в якості столиці в давньоруські часи міг бути мотивований тим, що Теребовля й у більш ранній час мала значення центру для населення цієї території. Етимологізація назви міста на українській основі дуже прозаїчна, для столиці годилася б більш поважна назва. Курдська мова надає нам можливість пояснювати назву величну — Свята радість (курд. tereb “радість”, ewlî “святий”). Є й інший варіант — Священні могили, хоча при цьому виникають певні фонетичні труднощі (курд. tirb “могила”), але на них можна не звертати увагу, якщо врахувати українське повноголосся, яке закономірно перетворило б тирб не тереб. Справа в тому, що Геродот, описуючи війну скіфів з Дарієм, наводив слова скіфів про існування в них могил предків (царських могил), які вони готові були захищати від загарбників у випадку, якби ті їх знайшли. (Геродот, IV, 127). Місцезнаходження цих могил невідомо, але вони не могли бути в степах, оскільки війська Дарія пройшли скіфські степи вперед та назад. Можливо, саме Теребовля була місцем поховання скіфських царів.

Взявши до уваги факти й хронологічні рамки еволюції чорноліської культури в ранньоскіфську, можна піти далі й припустити, що й самих скіфів слід ідентифікувати саме з булгарами й курдами як творцями ранньоскіфської культури в українському лісостепу аж до Карпат і Сану. Судячи з ономастики, ядро скіфської культури почало зароджуватися на берегах лівих припливів Дністра — Верещиці, Гнилої Липи, Золотої Липи, Стрипи, Серету.  Вочевидь, відоме скіфське золото добувалося в басейні цих рік, оскільки численна топоніміка, яка може свідчити про колишні багаті поклади цього металу, концентрується саме тут (ріки Золота Липа, Золота, населені пункти Золочів, дві Золочівки, Золотники, Золотий потік, Іване-Золоте, Бильче-Золоте, Золота Слобода). На цій самій території, до речі, було знайдено кілька скарбів, найвідомішими з яких є два скарби із села Михалкове Тернопільської області на левом березі Дністра, знайдені в 1878 і 1897 рр.

Чорноліська культура розвилася на основі білогрудівської культури, із чим згодні багато археологів. На відміну від білогрудівців, які мирно залишили свої поселення, чорноліські племена змушені були це зробити під тиском південних кочівників. Слід звернути увагу на те, що білогрудівські поселення не були укріпленими, навпаки, чорнолісьці вже будують городища. Очевидно, досить мирне співіснування фракійців з булгарами й курдами в попередній час було порушене із часів проникнення південної гілки іранців у степи Правобережної України. Описуючи городища чорнолісьців, Тереножкін пише:

«Здебільшого чорноліські городища існували недовго, Тясмінське городище знищене вогнем. Багато жител нижнього шару на Суботівському городищі припинили своє існування також внаслідок пожежі» (Тереножкін А. І., 1961, 40).

Відступаючи від правобережних кіммерійців, чорнолісьці переселялися за Дністер, а також почасти й за Дніпро на Ворсклу, де також є пам’ятки їх культури. Як уважаються українські археологи, заселення басейну Ворскли чорнолісськими племенами почалося, імовірно, ще на ранньому ступені чорноліської культури наприкінці бронзового століття (Археологія Української РСР, Т. 2., 1986, 40). На пізній стадії чорнолісської культури археологи виділяють її жаботинську фазу розвитку.

Як установили Іллінська й Тереножкін, перехід до скіфського періоду на Правобережжя відбувся в ході еволюції культури пам’ятників жаботинського типу приблизно в середині 7-го ст. до н.е. При цьому дуже важливим є той факт, що пам’ятки ранньоскифського часу перебувають саме в Правобережному Лісостепу й досягають Верхнього Подністров’я. У степах також, де пізніше розквітла скіфська культура, у попередній період спостерігається повне запустіння:

«…в 12-10 ст.ст. до н.е. у порівнянні з попереднім періодом у степовій зоні між Доном і Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень і поховань. Та ж тенденція скорочення населення проявляється в степовому Причорномор’я й у наступну кіммерійську епоху, що  знаходить  своє підтвердження у відсутності на цій території поселень і стаціонарних могильників « (Махортих С.В.. 1997, 6-7).

Відповідно, немає в степах і ранньоскифських пам’ятників, у той час як на території Західної України вони є у великій кількості.

Завдяки систематичним щорічним дослідженням львівських археологів під керівництвом Л. Крушельницкої у Середньому й Верхньому Подністров’ї й у Передкарпатті виявлені численні поселення й могильники пізньобронзового й ранньозалізного часу, серед яких є такі, які наочно показують поступовий перехід від чорноліської до скіфської культури, наприклад, комплекс у селі Непоротове Сокирянського району Чернівецької області:

«На площі 6000 кв. м виявлено чотири поселення  (Непоротове I, II, III, IV), численні окремі пам’ятники й залишки могильника. Матеріали, а також залягання об’єктів, з яких одні перекривали інші, надали можливість виділити три хронологічні обрії: верхній — ранньоскіфський, перехідний — від передскіфського до скіфського, і нижній, який синхронізується із чорноліською культурою.» (Крушельницька Л. 1993-1, 7).

Пам’ятники ранньоскіфського часу виявлені також у Львівській області — недалеко від села Крушельница Сколівського району й біля Добромиля на ріці Сан (Крушельницька Л. 1993-2, 226, 236). Скіфські ж впливи сягають значно далі:

«Наявність виробів скіфського типу в Центральній Європі (автентичних і виготовлених по скіфських зразках) дозволила  дослідникам зробити висновок, що ця територія перебувала під впливом скіфської культури. Сама більша концентрація знахідок скіфського типу спостерігається в Трансільванії й Угорщини» (Попович І. 1993, 250-251).

Українські археологи в цілому визнають, що культурна наступність від доскіфського до скіфського часу спостерігається в Українському Лісостепу насамперед в області поширення чорноліської культури й пам’ятників типу, які замінили її (Археологія Української РСР, Том 2, 1986, 50). Думка про наступність скіфської культури в Правобережному Лісостепу від місцевих культур не викликає заперечень навіть у прихильників центральноазіатського походження скіфської культури в цілому:

«У Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам’ятників пастушесько-землеробського населення скіфської культури, коріння якої глибоко йдуть у місцеві культури бронзового століття» (Іллінська В. А., Тереножкін А. І., 1983, 11).

При цьому важливим є наступне спостереження:

«У Правобережному Лісостепу поширився скіфо-сибірський обряд поховання в курганах… Такий обряд, властивий раннім скіфам, непохитно протримався в Правобережному Лісостепу до  кінця скіфського  періоду» ( Іллінська В. А., Тереножкін А. І., 1983, 365).

Цей і інші факти дають підстави думати, що скіфська культура поширилася на Лівобережжя саме із заходу, а не зі сходу. Іллінська й Теренежкін, прихильники центральноазіатського її походження, заперечували самі собі, коли говорили, що на Лівобережній Україні найбільш ранніми пам’ятниками початку залізного віку є поселення й поховання другого щабля чорноліської культури. Їхня поява була обумовлена наслідком міграції частини населення із Дніпровського Правобережжя наприкінці 9-го або на початку 8-го ст.ст. до н.е., а пізніше на цій основі було створено локальний різновид скіфської культури. Інша ж територія Лівобережного Лісостепу, за їхніх спостережень, була  заселена  пізніше, на початку першої половини 6-го ст. до н.е., і скіфські пам’ятники з’являються тут вже в повністю сформованому вигляді після того, як скіфи повернулися з передбачуваних походів у Передню Азію ( Іллінська В. А., Тереножкін А. І., 1983, 366).

Серед учених панує думка про те, що скіфську культуру на територію Західної України занесли прибульці звідкись зі степів. Допускається навіть проникнення цих носіїв скіфської культури на територію сучасної Угорщини (Попович І. 1993, 282). Така думка не виглядає дивною, якщо звернути увагу на той факт, що самий пізній пам’ятник скіфської культури в Лагодовому (неподалік від Львова) датується 5-м ст. до н.е., а далі починається хронологічний розрив аж до 1-го ст. н.е., коли починається період липецької культури (Крушельницька Л. 1993-2, 238). За словами Крушельницької таку ж ситуацію ми спостерігаємо й «на землях усієї лісостепової України» (Там же). Практично це означає, що на цих землях скіфська культура пізнішого часу не мала місця, а тільки лише ранньоскіфська. У світлі цих фактів виходить, що скіфське проникнення в у Прикарпаття й далі за Карпати почалося раніше розквіту скіфської культури в степах Північного Причорномор’я, що виглядає нелогічним.

Геродот стверджував, що скіфи, прибувши з Азії, витиснули із Причорномор’я кіммерійців і переслідували їх навіть за Кавказ. Ареал кіммерійської культури простягнеться  за Правобережжя Дніпра до Дунаю, тому можна сумніватися, що скіфи, придя зі сходу, витиснули кіммерійців у Закавказзя. Якщо вже кіммерійці відступали перед скіфами, то вони повинні були б тікати кудись за Дніпро й далі за Дунай, на Балкани, але ніяк не пробиватися через них до Белореченського перевалу на Кавказі  й далі. У цьому випадку кіммерійські набіги в Передню Азію повинні були відбуватися хіба що через Балкани. Історичні ж дані свідчать, що здебільшого кіммерійці приходили через Кавказький хребет і тільки якась частина їх разом із фракійцями прибувала в Малу Азію з Балканського півострова. З іншого боку, «поява скіфських пам’ятників у Передкавказзі багато в чому пов’язана з епохою передньоазійських походів, початок яких відноситься до 70-х років VII ст. до н.е.» (Махортих С.В., 1991, 11). Аналіз похоронного обряду скіфських поховань на Північному Кавказі «виявляє генетичну близькість із передскіфськими й ранньоскіфскими пам’ятниками Причорноморських лісових і лісостепових зон» (Там саме, 112). Однак за логікою речей повинне було б бути навпаки – пам’ятники лісостепової зони повинні були сходити до Північного Кавказу.

При розв’язку питання про етнічну приналежність скіфів слід звернути увагу на факт існування в приазовських і прикаспійських степах у другій половині 1-го тис. двох великих держав, створених племенами булгар і родинних їм хазар. Булгарські племена були об’єднані у Велику Булгарію одним із  племінних вождів Кубратом (Кувратом)  в 635 р. і приблизно в той самий час почав складатися й Хазарський каганат.   Незабаром після смерті Кубрата між обома державами виникли напружені відносини, які призвели до розпаду Великої Булгарії. Хазари, спільно з угорцями розбили булгар, у наслідок чого одна булгарська орда відкочовала за Дунай, де їх проводир хан Аспарух створив нову державу — Дунайську Болгарію, а друга орда увійшла до складу каганату. До початку 8-го ст. каганат уже мав велику територію, що включала в себе передгір’я Дагестану, степи Прикубанья, Приазов’я й частково Причорномор’я, більшу частину Криму. Молодій державі довелося вести важку боротьбу за існування з арабами й тому  більша частина булгар поступово відійшла на північ, у Прикамьє, де вони згодом утворили власну державу Волзьку Булгарію.    (Плетньова С.А., 1986, 20-41, Рона-ааш Андраш, 2005, 116-117). Очевидно, до складу цієї держави увійшло також місцеве тюркомовне населення нащадків носіїв баланівської культури, а також сусідні фіно-угорське населення. Із усього цього випливає, що булгари повинні були бути дуже численним народом, історія якого прослідковується на шляхах його міграції із Західної України через причорноморські й приазовські степи до берегів Ками. Тому не міг цей численний народ, який у часи Геродота перебував в степах України, залишитися без уваги цього грецького історика. Залишається припустити, що булгари, принаймні,  були в числі тих народів, про яких згадує Геродота у своїх “Історіях”.

Спробуємо відновити картину етногенетичних процесів на Україні в першій половині 1-го тис. до н.е., виходячи з такого припущення. Чорноліська  культура, яка є сполучною ланкою між білогрудівською культурою й культурою скіфського періоду й склалася на білогрудівській основі, мала два щаблі: ранній (приблизно 1050 — 900 рр. до н.е.) і пізній (900 — 725 рр. до н.е.).

Подальше розселення чорнолісьців на Лівобережжя стало початком зворотного тиску скіфів на кіммерійців. Одночасно тут кіммерійців з півночі тіснили балти, а з північний сходу – фінські племена. За таких обставин племена кіммерійців почали другу фазу руху іранців у Закавказзя. Однак дві групи іранців, а саме протокурди, які були в добрих стосунках з булгарами вже довгий час, і предки осетин залишилися в Східній Європі. Свідчення свого перебування в Причорномор’ї протокурди залишили в особистих іменах, про що йшлося попереду. Предки ж осетин, що займали самий північний ареал загальноіранської території, очевидно в конфлікті з булгарами участі не брали й тому не пішли за основною масою іранців у Закавказзя, а залишилися десь у степах за Доном і мали певні контакти з булгарами.

Такому гіпотетичному розвитку культурно-етнічних процесів на території України можуть суперечити центральноазійські мотиви в скіфській культурі й передбачувана приналежність скіфської мови до іранської групи. Що стосується «звірячого стилю» у мистецтві скіфів, те новітні дослідження археологів показують, що цей стиль був розповсюджений не тільки в Центральній Азії. Золоті фігурки тварин (оленів, козлів і ін.), подібні скіфським, були знайдені в Середземномор’ї, Малій й Середній Азії. У той самий час якісь вдалі технічні рішення (як, наприклад, елементи кінської збруї) могли  поширюватися по всій Євразії відповідно до способу життя кочівників. Для такого пояснення необхідні спеціальні дослідження зразків матеріальної культури, для чого в нас немає можливостей, але для дослідження питання про язикову приналежність скіфів матеріалів є достатньо.

Однак, у першу чергу, слід зазначити, що в цей час це питання вважається вирішеним на користь іранської мови:

«У літературі, присвяченій вивченню залишків скіфської мови, беззастережно панує концепція про іраноязичність скіфів. Усе, що не має відношення до висунутого  положення, заздалегідь виключається з області скіфоведческих  досліджень» (Петров В. П., 1968, 12).

Такий погляд почав формуватися із часів перших досліджень скіфської мови й був остаточно затверджений дослідженнями М. Фасмера й В.І. Абаєва (Абаєв В.І., 1965). Більш того, іранська приналежність скіфської мови зусиллями Вс. Міллера й Абаєва була навіть звужена винятково до осетинського, як продовження скіфського. Необґрунтовані спроби К. Неймана й М. Надя розглядати скіфську  мову як монгольську,  тільки зміцнили позиції прихильників іраноязичності скіфів. У таких умовах В.П. Петров, продовжуючи творчий підхід до розв’язання цього питання професора Новоросійського університету А.О. Білецького, міг тільки обережно критикувати застарілу методику дослідників. Сам Білецький, за словами Петрова, щодо глос Гесіхе помітив що “найменш усього дають вони фактів для визначення скіфської мови як іранського” (Петров В. П., 1968, 24). У цитованій тут рaботі Петров чітко не виразив своєї остаточної думки щодо язикової приналежності скіфів, але він призвав не обмежуватися дослідженнями скіфської мови тільки на іранській основі й наводив, як приклад, деякі, досить переконливі, відповідності скіфської й фракійської мов. Для дослідження зв’язків скіфської мови із фракійською вчений склав скіфо-фракійський ономастікон, у якому він для кожної глоси представив індо-іранські (головним чином перські й осетинські), що пропонувалися раніше іншими мовознавцями, а також свої й Дейчєва фракійські, а іноді й інші відповідності (Петров В. П., 1968, 118-143). За словами Петрова, «далеко не у всіх випадках можна сказати із упевненістю, що дане ім’я властиве фракійське, а не іранське», і іноді неможливо розділити скіфські й фракійські глоси, оскільки лінгвістичний матеріал обох мов суміжний, з якісно родинною джерельною базою й пов’язаний хронологічно (Петров В. П., 1968, 115-117). Слід зазначити, що вперше зібрав і опублікував епіграфію Причорномор’я російський вчений В.В. Латишев. Очевидно, його дані якоюсь мірою використовували Петров і Абаєв, а вже їх списки були взяті для теперішніх досліджень.

У наших дослідженнях ми використовували повний ономастікон Петрова, спробувавши у всьому без винятку наданим глосам підшукати нові відповідності з осетинської, чуваської й курдської мов, які б могли підтвердити або спростувати наші припущення про язикову приналежність скіфів. У результаті цієї роботи виявилося, що більшості глос ономастікона значно краще відповідають слова сучасних чуваської й курдської мов, хоча раніше розглядалися давньоіндійські, авестійські, перські й навіть осетинські  відповідності. У представленому нижче ономастіконі опущені наведені Петровим безсистемні індійські, авестійські, давньоперські відповідності як такі, що не дають  свідчень про яку-небудь певну мову, у той час, як скіфським іменам можна навести фонетично більш близькі слова чуваського, курдського або інших сучасних іранських мов. Оскільки фонетика прадавньої булгарської мови суттєво відрізнялася від грецької, рефлексація фонем булгарських імен засобами грецького письма в різних джерелах могла трохи відрізнятися, але в цілому рефлексація приголосних має досить чіткі закономірності. Основні з них такі: гр. b, p, j відповідає чув. п,, гр. g, k  відповідає чув. до,  гр. d, q, t  — чув. т, гр. z — чув. ç, іноді ш,  гр. x — чув. ш. Рефлексація голосних має хіба що певну закономірність у поділі голосних переднього й заднього ряду, так, наприклад, часто грецьому a відповідає чуваське в або ă. Фонетика грецької й кіммерійської мов більш схожа між собою, тому пошук курдських відповідностей не викликає труднощів.

Деякі імена з ономастікону Петрова були виключені й введені в додатковий список. Причини цього, як і сам аналіз додаткового списку будуть дані нижче. З іншого боку, до ономастікону були включені далеко не все імена, що можуть бути віднесеними до скіфів, тому він періодично поповнюється в міру одержання нових даних. У такий спосіб модифікований ономастікон Петрова наволиться нижче.

 

Ономастікон Петрова

  1. Ababos (awawos) — курд. ebaboz „злодій”;
  2. Abhdamw (awe:damo:) — гарні іранські відповідності не знайдені; чув. ǎв „терти, молоти”, этем „людей” ( у цілому — „мірошник”).
  3. Ablwnakos (awlo:nakos) — курд. eble „невіглас”, nekes „підлий”.
  4. Abranos (awranos) — гарні іранські відповідності не знайдені; чув. упран „зберігатися”.
  5. Abroagos (awroagos), Abragos (awragos), Ольвія — Абаєв пояснює як “небесний” (ос. arv, ав. awra „небо”). Є ще осет. ävrağ „туман”, курд. ebro „брова”,  agos „борозна” (може бути „зморшка”).  Чув. упра „берегти, захищати”,  ака „рілля”. Є в осетинській й інших кавказьких мовах ще слово abreg „розбійник” неясного походження (ос. aberäg, черк. abrek, кабард. abreĵ). Абаєв уважає, що воно не має до даного імені ніякого відношення, але неясно, чому.
  6. Abrozeos (awrodzeos) — чув. упра „берегти, захищати”, çава „цвинтар”, афг. ābru „честь, гідність”.
  7. Abriskon (awriskon) – заг. ір. av “вода”, risk “гнида”; чув. упра „берегти, захищати”, ěшен „утомлюватися”.
  8. Agaros (скіфський цар, за Діодором Сицилійським) – „бадьорий” (ос. iğal, ав. gar)? Дуже сумнівно. Прекрасно підходить слово для назви гончої собаки, наявне в багатьох мовах – чув. акар (по Г.Е. Корнілову), угор. agár «хортиця», карач. eger, ”хортиця, шукач”, черк. hagar ”хортиця”.
  9. Aziagos (adziagos), Горгіппія, Aziag (adziag), Ольвія від ос. äcäg, ав. haiya”правдивий, дійсний”? Чув. ача „дитя”,  акăш „лебідь”. Найкраще підходить  угорське agyag “глина”, agyagos «глинистий».
  10. Azos (adzos) — курд. aciz „слабкий” або aza „вільний”; чув. уçă „відкритий”.
  11. Aqajoiw (athafoio:) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. утă „гай”, „острів”, „косовиця” + пуй „багатий”.
  1. Alouqagos (aloutagos), Ольвія – „броварник” (осет. äluton „пиво”) або “гадатель” (чув. червонийă „рука” і туку „гаданье, чаклунство”) ?
  2. Anaih (anaie:) — гарні іранські відповідності не знайдені,  тюрк. ana/ane „мати” (чув. ганні) + чув. ие „злий дух”.
  3. Anopthnis (anopte:nis) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. ан „ширина” і ăптă „язь”.
  1. Apjh (apfe) — добрі іранські відповідності не знайдені, чув. аппа „старша сестра”.
  2. Argaio (argaio) — афг. arġaj „відрижка”, ос. arğ „ціна”, але найкраще чув. ăркай „форель”.
  3. Argimpatoi (argimpatoi) — курд. erqem „число” і „fedaжертва”, чув. аркан „розбиватися”, пăта „кіл”.
  4. Argoda (argoda) — сумнівне походження від осет. arğaun „молитися”; чув. арка „підніжжя” і ту „гора” або аркату „руйнування, розгром”.
  5. Argotou (argotou) — як попереднє.
  1. Argounagos (argounagos) — чув. аркан „розбиватися” ака „рілля”.
  2. Ardagdakos (ardagdakos), Танаїда — ос. ard „клятва”, ardau „звичай”, нібито “той, хто додержується звичаю”. У цьому випадку тюркські мови надають більші можливості для тлумачення цього імені — ortaq (чув. вăртăх) „друг” і dyqyz (чув. тăкăс „тісний”), тобто „близький друг” або artyq „великий, великий” і dağ „гора”, або чув. артак „насолода”  і тă доă до „кислий”. Усе залежить від особистості, до якої відноситься слово. Можливо, також, що в цім імені прихований етнонім даків, Наприклад, “друг-дак”.
  3. Ardarakos (ardarakos) Танаїда, Пантікапей — осет. äldar, ardar „вождь, пан”, курд. ardû „дрова” + req „висохлий”. Цікаво, що добре підходить для імені арм. ardaraxos „правдивий”.
  1. Arsakomas (arsakomas), по Лукіяну скіф, що сватав боспорську царівну Мазаю – чув. ăрăс «щастя», хăм «плід, зародок».
  2. Artinoih (artinoie:) — літ. artinti „наближати”.
  3. Artipous (artipous) — літ. arti „ біля, близько”.
  4. Asanou (asanou) — заг. ір. oson „легкий” або osan „залізо”, чув. ăсан „іти”.
  5. Asaros (asaros), Пантікапей – “безголовий”. Ос. sär „голова”, a- заперечення. Курд. hesarî „огорожа”.
  6. Aspakos (aspakos) — заг. ір. asp(a) „кінь”.
  7. Aspamiqareos (aspamithareos) — заг. ір. asp(a) „кінь”, + курд. metha „хвала” rewe „череда”.
  8. Auasios (auasios)  — заг. ір. ovoz „голос” курд. ĥewas „почуття”, „чутливий”.
  9. Aulouzelmis (auloudzelmis) — курд. hewil „допомога” або ewlî „святий” + zelam „людей”.
  10. Aulou- poris (aulou-poris) — курд. hewil „допомога” або ewlî „святий”, por „волосся”.
  11. Aucatai (auxatoi), скіфський рід, нащадки Ліпоксая – гарних варіантів розшифрування немає. Серед башкирів і волзьких татар зустрічається ім’я Ахат неясного походження.
  12. Bazos (wadzos) — заг. ір. bazu „рука, крило”; чув. пуç „голова”, виçǎ „голод”.
  13. Balos (walos) – курд. bala „верх”; афг. bal „палаючий, запалений”, чув. пулă „риба”, вулǎ „стовбур дерева”, ін.-анг. wala, walu „ціпок”.
  14. Balwdis (walo:dis) — порівнюють з осет. bälon „голуб”, але фонетично майже точно відповідає лтш. baluodis „те ж”, тому, якщо скіф. balwdis мало значення „голуб”, те відповідати може тільки латиське слово (літ. balandis)..
  15. Bardanou (wardanou) — чув. вăрттăн „таємний”.
  16. Basta (wasta) — осет., перс., афг. і ін. bast(a) „в’язати, зв’язувати” або курд. best „долина, степ”.
  17. Bastakas (wastakas), Танаїда — осет. bästag „місцевий, земляк”, курд. bestek „постіль”.
  18. Benzei (wendzei) — осет. bindzä „бджола”, курд. banz „стрибок”.
  19. Bessa (wessa) — курд. beş „чась, частка“, bes „достатній“, bêş “данина”, “ліс”, bîşe “гай”; чув. пěçě „стегно”, вěç „кінець”, ін.-анг. wiss „вірний, надійний”.
  1. Bitou (witou) – курд. beta „пропадати”, чув. пěтев”тіло”, 2 „амулет”.
  2. Bisths (wiste:s) — курд. bistî „стебло” або bista „довірливий” або bista „повірниця”.
  3. Bolas (wolas)- чув. пулă „риба”, вулǎ „стовбур дерева”.
  4. Bouzas (woudzas) — курд. boz „сірий”, bûz „лід”; чув. пуç „голова”.
  5. Boulasths (woulaste:s) — чув. запал „мед”,  ăста „майстер” („бджоляр”).
  6. Bradakou (wrad’akou) – літ. bradyty, лтш. bradît „переходити в брід”.
  7. Olbia Brisais (Olbia Wrisais) – очевидно, слово фракійське, порівн. фр. briza „жито”.
  8. Gaggaiou (gagkaiou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. доă до „корінь”, каю „трава”.
  1. G’aganos (gaganos) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. доăкан „вушко” (цебра й під.), слав. каган, каганець.
  2. Gerbhs (gerbe:s) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. доěр „осінь” + пас „іній”.
  3. Germanos (germanos) — заг. ір. garm/germ „теплий”;
  4. Getomousou (getomousou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. кĕтĕ, ката „чагарник, гай”, до другої частини слова може підійти розповсюджене тюркське bus— „ховатися”, яке могло мати форму mus-.
  5. Ghros (geros) — курд. gewr „сірий”.
  1. Gokwn (goko:n) — як G’aganos.
  2. Gola (gola) — курд. gol „собака”, gole „старший пастух”, осет. gal „бик, віл”.
  3. D’ada (dada) — заг. ір. dada „батько”.
  1. Dadagos (dadagos), Ольвія – можливо від ос. dädtäg „що дає, щедрий”. Чув. tutăx „іржавий”, в інших тюркських мовах схожі слова вживаються в значенні „дрохва” (тат. düdäk, каз. duadaq і ін.)
  2. Dalatos (dalatos) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тулă „пшениця” + таса „чистий”.
  3. Dalosakos (dalosakos), Танаїда- гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тулă „пшениця” + зăх „клювати”.
  4. Damas (damas)- гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тум „одяг”, тăм „глина”, 2. „мороз”.
  5. Danarazmakos (danaradzmakos), Танаїда – по Абаєву „Донській Уаразмак”, де Уаразмак – власне ім’я, що відбувається від ав. varāza— „кабан”, що збереглося в нартовському епосі.
  6. Dandaxarqos (dandaksarthos), Березань — перша частина слова, мабуть, відповідає ір. dandon „зуб”, друга ж частина цього —xarq,  неодноразово засвідчена в епіграфіці Північного Причорномор’я, залишається неясною. Абаєв пояснює це слово як  „влада”, „сила”, „перемога”,”відвага” та т.інш. (ав. xšaθra— від xšay „блищати”). Однак даному кореню добре відповідають фонетично близькі за значенням курдське şert „договір, умова” і чув. шăрт „присяга”. При цьому цікаво, що клятва на зуб: „зуб даю” і характерний жест ще й дотепер існують у карному й навіть дитячому середовищі. Однак справа ускладнюється тим, що курдське слово, мабуть, запозичене з арабської прямо або через турецьке посередництво, оскільки в арабській мові є слово šart „умова”. Схожі слова того ж значення є також в інших тюркських і іранських мовах і всі вони, напевне, запозичені з арабської. Однак чуваське слово має трохи інше значення й тому неясне як і коли воно потрапило в чуваську мову, хоча його зв’язок з арабським словом теж можлива, якщо воно було запозичене в трипільців, семітське походження яких не виключене. Порівн. також Didumoxarqos.
  7. Daou (daou) — курд. dav „сільце” або daw „хвіст”; чув. тав „дяка” або „спір”.
  8. Dappasis (dappasis) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тупий „знаходити” + пусă „колодязь”.
  9. Deinostrato (deinostrato) – без сумніву слово латинське (deus „бог”, dei „боги”, noster „наш”)
  1. Dhlopticou (daloptikhou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тăлăп „постава” + тиха „лоша”.
  2. Diagoras (diagoras) — курд. dia „благословення” + gor „могила”.
  3. Didumoxarqos (didumoksarthos), Танаїда — змішане походження імені від ос. xsar „сила” і гр. didumos, як припускає Абаєв, малоймовірно. Краще підходять чув. tytăm „правління, керування” і šărt „присяга”. Див. також Dandaxarqon.
  1. Diza (didza) курд. diz „злодій”.
  2. Diza-zelmis (didza-dzelmis) — курд. diz „злодій” + zelam „людей”.
  3. Dizarou (didzarou) — курд. diz „злодій” + rûvi „лисиця”;
  4. Dindou (dindou) — ір. din (курд. dîn) „віра”; чув. тěн „віра” + тав „дяка”.
  5. Douptounou (douptounou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тупа „клятва” + тун „відмовлятися” („клятвопорушник”);
  6. Dokiwn (dokio:n) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тă до „лити” + юний „кров” („убивця”), чув. туку „чаклувати” і ăн „свідомість”.
  7. Domhw (dome:o:) курд. dûmayî „залишок”; фрак. Domhan.
  8. Dorizou (doridzou) — Закінчення —zou є присутнім ще в декількох іменах ономастікону. Для власного імені непогано підходять афг. zoj і тал. zoê „син”, але для першої частини слова нічого підходящого в цих мовах не знайдено. Можна брати до уваги курд. dor „коло” і zo „шнур”, чув. тăри „жайворонок” і çу „літо”. Існує прізвище Дорізо, коріння якої прослідковуються в Молдові. Тут же коріння прізвища Лазо й, можливо, Гурзо.
  9. Dosumoxartou (dosumoksartou) – Очевидно, отут є присутнім розповсюджений корінь —xarq, до якого нічого підходящого за змістом в іранських мовах не знайдене, чув. тус „друг”і шăрт „присяга” „побратим”
  10. Doulas (doulas) — курд. dol „долина”, чув. тулă „пшениця”.
  1. Drobolous (drobolous) — гарних відповідностей не знайдене; Можливо, слово фракійське. Порівн. Dreibalis, Dribalus.
  2. Dunatwn (dunato:n) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тина „телка” + тăн „розум” („телячий розум”)
  3. Durpanais (durbanais) — чув. тăрпа „труба” (якщо не запозичене з російського труба) + най „сопілка”.
  4. Dwtous (do:tous) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тута „губа”, отутă „ситий”, тăтăш „частий”.
  5. Eisgoudiou (eisgoudiou), Пантікапей — Абаєв непереконливо пояснює ім’я як „що володіє думкою”. Курд. e’yş „радість, веселощі” + qude „гордий”; чув. йěз „мідь” + кут „зад”, ін.-анг. „лід”, „добро, користь; гарний”.
  1. Ergino (ergino) — курд. erk „справа” + îna „віра”; чув. ер „зв’язувати” + кÿме „візок”.
  2. Zazous (dzadzous) — курд. zaza(n) — курдське плем’я. Див. також Dorizou.
  3. Zalzou (dzaldzou) — курд. zal „старий” + zo „шнур”; чув. çулçа „аркуш” або çул „дорога”, 2. „рік”. Див. також Dorizou.
  4. Zantikos (dzantikos), язигський князь – від ав. zantu „плем’я”? Чув. çун „горіти” + тě до „спокійно”.
  5. Zeilas (dzeilas) — курд. zeyle (zehle) „набридливість”.
  6. Zinna (zinna) — курд. zîn „сідло” + nav „пояс, поперек”; чув. çěн „перемагати”.
  1. Zoulemhs (dzoulemes) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. çÿлевěç „рись”. Майже повний фонетичний збіг при характерному значенні слова;
  2. Zourh (dzoure:), Zourhs, Тірас — ір. zor/zur „сила” але в осетинському цього слова немає. Чув. çырă „світлокоричневий”, çÿрев „похід”.
  3. Zourozis (dzourodzis) — чув. çăраççи „ключ, замок”.
  4. Zwpura (dzo:pura) — можливі різні варіанти перекладу: курд. zopir „великий”, чув. çупăрла „обіймати”, гр. zojurios „західний”.
  5. Zwpurion (dzo:purion) — як попереднє;
  6. Zwrqtinhs (dzo:rthtane:s) — чув. çăрттан „щука”. Дуже добра відповідність, зберігся навіть подвійний грецький звук qt;
  7. Zwrsanos (dzo:rsanos) — ір. zor/zur „сила”; чув. çур „весна”, 2. „половина”. 3. „рвати”, сǎн „особа, зовнішність”, сǎнǎ „спис”, сун „бажати, прагти”.
  8. Išpakai (скіфський цар або воєначальник в ассірійських джерелах) – це ім’я є серйозним аргументом на користь іранського походження скіфів, але воно чи навряд відбувається від ір. aspa „кінь”, а скоріше від ір. (ав., мідійськ. і ін.) spaka „собака”. У тюркських мовах можна знайти кілька варіантів розшифрування імені пануючи (наприклад „робота”, baq— „спостерігати”), але воно, дійсно, може мати іранське походження. Цілком можливо, що невтішним іменем „собака” назвали свого ворога кіммерійці.
  9. Kardious (kardious) — можливі різні варіанти перекладу: курд. kerdî „борозна”, чув. доăрт „мало”, хурт „черв’як”, гр. kardia „серце”.
  10. Karzeis (kardzeis), Ольвія — ос. karz „різкий, суворий”, афг. karz „борг, позика”, чув. хурçă „сталь”.
  11. Karzoazos (kardzoadzos) – ос. karz „різкий, суворий”, афг. karz „борг, позика” avaz “голос”, чув. хурçă „сталь” + уçă „ключ”.
  12. Karsa (karsa), Karsas, Горгиппия — курд. kerş „тріска”; чув. хирçă „хребет”.
  13. Kamasaruhs (kamasarue:s) — курд. kam, осет. kom і ін. ір. „бажання” + заг. ір. sar „голова”; чув. доăм „зола” + зăрă „сірий” або кум „снувати” + ура „моток ниток”.
  1. Katiaroi (katiaroi), скіфський рід, нащадки Арпоксая – чув. хǎта „сват”, ар „чоловік”.
  2. Logcaths (longchate:s), Лукіан — Лонкхатес був другом Арсакомаса (див. Arsakomas ), якому допомагав викрасти наречену. У зв’язку із цим, для другої частини імені може підійти хăта «сват», але наявне чув.  лăнк(а) „повний, наповнений” семантично відстоїть далеко.
  1. Lungion (lungion) — гарні іранські відповідності не знайдені, до чув. лăнк(а) „повний, наповнений” добре підходить чув. юний „кров” або йÿн „сила”.
  2. Lazenos (landzenos) — чув. лаччан „сокіл”.
  3. Ma (ma) — курд. max „джерело”; чув травень „сторона”  або мăй „шия”.
  4. Mada (mada), Пантікапей, жіноче ім’я – від ос. madä „мати” (подібні слова є в інших іранських мовах) або від курд. made „предмет, річ”?
  5. Madakon (madakon), Танаїда – дуже сумнівне походження від ос. mud „мед”, що пропонує Абаєв, при наявному чув. мăтă до „короткий”
  6. Mazis , Mazas (madzis, madzas), Mazaia (жіноче ім’я, Лукиан) — від ав. maz- (в осетинському відповідності немає) „великий”? Курд. maze „вісь”,  mazо „скіпа”; літ. mažas, лтш. mazs „маленький”.  Судячи з варіацій імен, у їхній основі лежить балтійське слово.
  7. Maiakou (maiakou) – підходящих іранських відповідностей не знайдене, чув. мăйăх „вуса”.
  8. Maitwnion (maito:nion) — заг. ір. maidan „місце, стоянка, площа”.
  1. Maiwsara (maio:sara), Пантікапей, жіноче ім’я – Абаєв пояснює як „місяцеголова” (ос. mäj(ä) „місяць”, sar „голова”). Курд. mejû „мозок”, sar „голова”, meya „вино”, sere „старий”. Непогано також чув. măja „намисто” і sară „жовтий”.
  2. Makenths (makente:s), по Лукіану друг Арсакомаса (див. Arsakomas ) – семантичний зв’язок чув. мă доăнь «мак» і тус «друг» мрячна, але краще нічого не знайдене.
  3. Mahs (mae:s) — можливо як
  4. Manis (manis) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув.мăнаç „гордий” або мăнă „великий”.
  5. Masta (masta), Mastas, Пантікапей – від ір. mast „п’яний”, „гіркий”.
  6. Mhsakou (me:sakou) — курд. maşaq „улюблений” або masike „сила”.
  7. Mokaporeos (mokaporeos) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. мăка „тупий” + пура „рубати”.
  8. Mokkou (mokkou) — осет. mugae „насіння”; чув. мăка „тупий”.
  9. Mostiou (mostiou) — заг. ір. mast „п’яний” або „гіркий”.
  10. Moukouagos (moukouagos) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. мăка „тупий” + ака „стародавній плуг”.
  11. Moukounakurou (moukouvakurou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. мăка „тупий” + вă доăр „бик”.
  12. Mourdagos (mourdagos) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. мăртă до „тендітний”.
  13. Olkabas (a Scythian, according to Appianus) – «a fish ruler» (Os wäl «a being above», käf «a fish».
  1. Olgasus (olgasus) — курд. olk „провінція” 2. „полк, військо”; чув. алка „серга”
  2. Ouara (ovara) Ouaros, Танаїда – без сумніву це іранське слово, що означає „бурлака” (афг. avāra, тал. awərə, курд. êperо й ін.). В осетинському подібне слово не знайдене.
  3. Ouarazakon (ovaradzakon), Ouarazakos, Танаїда — очевидно, і в цім імені ховається значення „бурлака” (афг. avāra, тал. awərə, курд. êperо й ін. див. Ouara  ). До другої частини імені підходить загальноіранське „бити”.
  4. Ouarga-dakos (ovarga-dakos) — пояснення Абаєва „волкоед” (ос. wärg „вовк”, ав. ad— „ є, їсти”) виглядає дивно, можна розглядати курд. warge „місце, стоянка” і deq „гладкий, рівний”.
  1. Ouarzbalos (ovardzbalos) — іранські відповідності далекі фонетично, чув. вăрç „воювати” + пулаш „допомагати”.
  2. Ouarzbalakos (ovardzbalakos), Ольвія – Абаєв уважає, що слово походить від від ав. varāza „вепр”, але при цьому виникають певні фонетичні труднощі. Чув. вăрç „воювати” + пилак „насолоди, насолода”. Див. також Palakos.
  3. Ouastobalos (ouastobalos) — добре підходить тал. ovašto „висіти” і  bol „рука, крило”.
  4. Orsiomicos (orsiomixos) — осет. ūrs „білий” і mīğ „хмара”, хоча таке пояснення зустрічається з певними фонетичними труднощами.
  1. Pairisadhs (pairisade:s) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. пайăр „власний” + сут „продавати”.
  2. Palakos (palakos), скіфський цар у Криму, син Скилура, 1 ст. до РХ. — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. пулă „риба”; (заг. тюрк. balyk „риба”), можливо, також чув. пулăх „родючість”. Див. також Ouarzbalakos.
  3. Panhios (pane:ios) — курд. pene „таємниця, секрет”, афг. pāna „клин”; чув пан „яблуня”.
  4. Panias (panias) — як попереднє.
  5. Paralatai (або парадати, одне зі скіфських племен по Геродоту) – прийняті пояснення „споконвіку призначений” або „поставлені на чолі” (ав. paraāta „установлювати”, „споконвіку призначений”) цілком прийнятні, хоча пояснення на підставі мови Авести завжди викликають сумніву. Є підстави перекласти назву племені як «дроворуби». До чув. пура «рубати» добре підходять ньому. Latte, ін.анг. lætt «рейка, дошка», балудж lat’t’ «дерево ( як матеріал), ціпок». Подібне слово могло бути в чуваському, де є слово латă «обладнання для гнуття дуг».
  1. Pasarou (pasarou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. пăсара „тхір”.
  2. Patasion (patasion) — чув. путаш „поплавець”, лтш. pāts „саврасий”.
  3. Patein (patein), Pateis — ав. paiti «пан», ір. pata/pada „нога”, чув. пăта „цвях”, „кіл”, афг. pāta “, що залишився”, літ. pati «дружина, дружина», лтш. patiess «дійсний, справжній».
  4. Pateiros (pateiros) – ір. pata/pada „нога”, курд. êrîş „слід”.
  5. Patias (patias) – див. Patein.
  6. Pistou (pistou) — курд. pist „промах, помилка”.
  7. Pleistarcou (pleistarkhou) — Можливо фрак. Слово може бути грецького походження (порівн. pleistos рясний, численний”).
  8. Purre (purre) — ір. pur „повний”.
  9. Rhskouporis (re:skouporis) — заг. ір. rişk „воша”, „гнида” + курд. por „волосся”.
  10. Roimhtalkas (roume:talkas) — курд. rûmet „щока” + elk „ненажера”.
  11. Sabada (sabada) — перс. sabad, афг. savada, ягн., язг. sabat, курд. sepet „кошик”; скоріше підходить чув. зăпат „особа”.
  12. Sabwdakos (sabo:dakos) — чув. зăпат „особа”із суфіксом –ак („мордатий”);
  1. Sabbion (sabbion) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув зăпă „хазяйська дочка, дівчина” + пуян „багатій”.
  2. Sala (sala) — заг. ір. sal/sol „рік”, чув. сулу „пристріт”.
  3. Sambatiwn (sambatio:n) — гарні іранські відповідності не знайдені, можливо, гр. *sambatiwn (по Фасмеру).
  4. Sambiwn (shambio:n) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. шăмпай „дурень” + юний „кров”.
  5. Saratou (saratou) — осет. särd „літо”; чув. зăрă „сірий” або сарă „жовтий” + ту „гора” або тав „дяка”.
  6. Sasan (sasan — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. сусăн „ослабшати”.
  7. Satra-baths (satra-bate:s) — залучити для розшифрування імені можна афг. sutra „чистий” і bata „гусак”. Цікаво, що деякі вчені розшифровують назву хазар як “ люди-гусаки” (тюр. qaz „гусак” er „чоловік, чоловік”), антонім казах і слово козак як „білий гусак” (тюр. qaz „гусак” і aq „білий”). Як ми побачимо надалі, ще в деяких етнонімах утримується слово „гусак” (див. Raqagwsos ). Очевидно, Satrabaths є перекладом тюркського імені на мову якогось іранського племені.
  8. Seauagou, Seauagos (Пантікапей) — курд. seav „видра”, se „собака” і waq „почуття” (разом – “собаче чуття”). др.-анг. siowan „шити”
  9. Seitalkus (seitalkus) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. зěт „молоко” + алхас „шумний пустун”; фрак. ім’я
  10. Sereis (series) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. зěре „дуже”, 2. „дарма”.
  11. Seuqou (seuthou) — курд. sewt „звук” або sewda „розум”, ін.-анг. seađ „яма, джерело”.
  12. Sirakoi (sirakoi) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. зěрěх „кволий”.
  13. Siranou (siranou) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. зěрен „стародавнє весняне народне свято”.
  14. Siracou (sirakhou) — як Sirakoi.
  15. Sisa (sisa) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. сис „почувати”.
  16. Sisouli (sisuli)- — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. сисÿ „почуття”.
  17. Skartanos (skartanos) — осет. skäryn „гнати”; чув. çăрттан „щука”. см. також Zwrqtinhs.
  18. Skilouros (sciluros), скіфський цар у Криму, 2 ст. до РХ – ім’я допускає різні тлумачення.
  19. Basileus Scilouros — курд. şilor „зливу”.
  20. Skozos (skodzos) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. шиç „пухнути”, шиçа „пухлина”.
  21. Smordos (smordos) – гарних соответсвий, крім літ. smardas „сморід, сморід”, не знайдене.
  22. Spartokou (spartakou) — див. Spartokos.
  1. Spartokos (spartakos) — аф. spartak „прут”.
  2. Sturakos (sturakos) — курд. stûr, осет. styr, sutur і ін. ір. „великий, сильний, товстий”.
  3. Sturanos (sturanos) — як попереднє;
  4. Taroulou (taroulou) — заг. ір. tar/tor „темний” + курд. law „дитя”.
  5. Tarsous (tarsous)- гарні іранські відповідності не знайдені, чув. тăрша „обух”, тирса „ковила”.
  1. Taxakis (taksakis), скіфський полководець – до ос. täx-sag «швидкий олень» або чув. ту «гора» і хисак «стрімчак, скеля»..
  2. Tokwn (toko:n) — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. такăн „спотикатися”.
  3. Traspies (traspies), скіфський рід, нащадки Арпоксая – відповідності не знайдені.
  4. Calais (xalais)    — гарні іранські відповідності не знайдені, чув. огудă  „прут” або халай „поганий”.
  5. Chorsari (скіфське найменування персів за Плінієм) – безсумнівно це тюркське слово xarsar/xarsyz, ознчающее „розбійник, злодій”. У чуваському воно має форму харсăр і означає „сміливий, хоробрий”, а також „буйний, задерикуватий”. Докладніше в главі про субстратні явища.

 Джерело

 

Переклад на українську — сайт «Гвіздівці»

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар