Вулиця Цинцара Янки в Белграді. Фото з Вікіпедії.

Олексій Мандзяк

Цинцар Янко Попович (срб. Цинцар Јанко Поповић / Cincar Janko Popović) (1779–1833) – відомий сербський герой. Його ім’я і опис його подвигів знаходимо в народних піснях[1], баладах сербського поета і гусляра Філіпа Вишнича (1767-1834)[2], а також в патріотичній поемі «Сербиянка» (див. «Славни бој на пољу Тичару») відомого сербського письменника та історика Сіми (Сімеона) Милутиновича-Сарайлія (1791-1847)[3]. Відомий сербський письменник Мілорад Павич, зазначив, що Цинцар Янко Попович був у колі сербів, спілкування з якими могло дати поштовх до створення відомого поетичного циклу «Пісні західних слов’ян» Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837), вперше надрукованого у 1835 році (в журналі «Библиотека для чтения»)[4]. В Белграді на його честь названо вулицю – «Цинцар Јанкова улица»[5].

Народився Янко Попович в м. Охрид Османської імперії (сучасне місто в Республіці Македонії), в сім’ї православного протоієрея Георгія (Ђорђе) та Теодосії (Теодосија) із села Долна Беліца[6]. За походженням він був аромун, звідки й отримав своє прізвисько Цинцар – одна з назв цього народу (інші назви – македонські румуни, куцовлахи)[7]. Проте, є версії, що за національністю він був сербом[8] чи македонцем[9].

Портрет Янко Поповича, написав сербський художник Урош Кнежевич (1811–1876). Зберігається у Національному музеї Сербії (Народни музеј Србије).

У 1800 році, після інциденту, під час якого був вбитий турецький чиновник, Янко перебрався на проживання у місто Валево (серб. Ваљево), а звідти в м. Уб Валевського округу Белградського пашалику[10] Османської імперії (тепер у Республіці Сербії). Там він займався торгівлею, мав свою лавку (магазин). 23 січня 1804 року він був заарештований за наказом місцевого начальника яничар (дахія), але незабаром, після прохання місцевих старост (кмети) і торговців, він був відпущений на свободу[11].

У 1804 році в Белградському пашалику почалося повстання сербів проти свавілля дахій та яничарів, які «палили церкви і монастирі, гнобили духовенство, ґвалтували жінок, примушували населення порушувати християнські звичаї», а також «чинили перешкоди вільній торгівлі сербів»[12]. Яничари фактично знищили сільське самоврядування, скуповували у селян за дуже низькими цінами або відбирали безкоштовно вироблені ними продукти і перепродували їх за кордон. Незабаром це повстання, відоме нині як «Перше сербське повстання» переросло у національно-визвольну боротьбу за повну незалежність від ярма Порти, за відродження незалежної Сербії.

В середині лютого 1804 року на скупщині в Орашаці повсталі Шумадії обрали своїм вождем Георгія Петровича на прізвисько Чорний, більш відомого як Карагеоргій (1762–1817). Під його керівництво, наприкінці 1806 – початку 1807 року сербські повстанці добилися великого успіху – заволоділи Белградом і Шабацем – останніми фортецями, які турки утримували в повсталої Сербії. При цьому самим ліпшим чином у битвах проявив себе і Янко Попович, зокрема у битві при Делиграді (серб. Битка на Делиграду) та у битві при Мишарі (серб. Битка на Мишару) 1806 року (тоді був поранений[13]). На початку травня 1809 року Янко брав участь в боях у Східній Боснії. У 1810 році був поранений під час битви при Лозниці (серб. Битка за Лозницу). Не раз брав участь у поєдинках один на один (двобој, мегдан, мејдан), які не були рідкістю в той час і влаштовувалися перед загальними битвами[14].

Прагнучи зміцнити свою владу, Карагеоргій, спираючись на частину воєвод і членів ради, 14 грудня 1808 року проголосив себе спадковим «верховним вождем сербського народу». Він зажадав від усіх воєвод і комендантів вірності собі. Цинцар Янко був поставлений воєводою в Валевському округу[15]. У 1810 році (за іншими даними у 1811 р.) за військові заслуги його призначили головою м. Пожаревац, а в 1812 році – воєводою всієї Пожаревацької нахії, з центром у місті Пожаревац (серб. Пожаревац / Požarevac)[16].

Карагеоргій з сербським офіцером, 1808 рік. Гравюра німецького ілюстратора Крістиана Готфріда Генриха Гейслера (з книги: Љ. Константиновић. Графика XIX века као историјски извор, Београд, 1985).

У 1812 році в результаті успішних бойових дій територія повсталої Сербії включала, крім Белградського пашалику, ще шість нахій[17] з сусідніх областей. Розгортається інтенсивний процес експропріації турецької приватної власності – землі, житлових будинків, господарських споруд і т. д. З метою поповнення державної скарбниці сербські власті почали розпродаж турецької нерухомої власності, яка перейшла головним чином в руки нового правлячого класу. Янко Попович, втім, як і інші воєводи, в якості винагороди за службу для обробки своєї землі користувався безкоштовним працею селян (зазвичай жителів одного села). Але з такими привілеями йому прийшлося жити недовго.

У 1813 року Османська імперія розгромила сербські війська і відновила владу султана. 21 вересня того ж року, Карагеоргій з російським дипломатичним агентом Федором Івановичем Недобою (1770–1846), митрополитом Леонтієм та іншими особами втік з Белграда в Австрію – в Земун. Слідом за ними через Дунай в сусідню Австрійську імперію перейшли зі своїми сім’ями багато членів урядового ради, воєводи та ін. – там опинилися від 150 до 200 тис. сербів, які були розміщені в імпровізованих таборах вздовж берегів річок Сава та Дунай. Поранений Карагеоргій і його деякі сподвижники перебували спочатку в Сремі, а потім в Граці[18]. Янка Поповича у числі деяких інших воєвод австрійські влади тримали у фортеці м. Арад (тепер місто у Західній Румунії, в історичній області Крішані)[19].

Восени 1814 року група сербських емігрантів на чолі з Карагеоргієм покинула Габсбурзьку імперію і з дозволу уряду Російської імперії почали прибувати в Бессарабію. Керуючий Бессарабською областю В.М. Гартінг віддав розпорядження не затримувати їх в карантині і забезпечити гідний прийом на кордоні. Прибулих сербів поселили в повітовому місті Хотин та його околицях. Частина сербських нобілів влаштувалася на півдні, в містечку Бєльці[20]. 15 жовтня 1814 року місцеві чиновники склали список прибулих до Хотина сербських старійшин, серед них був і Янко Попович. Всього прибуло 32 сім’ї серед 142 осіб. Незабаром до них приєдналася ще група переселенців з 211 сімей або 652 особи[21].

Шабля Цинцара Янка Поповича, довжиною 120 см. Зберігається в Історичному музеї Сербії (Историјски музеј Србије).

Де саме в Хотині поселили Поповича нам не відомо. Але жилося йому і його сімейству там не солодко. На перших порах не було можливості навіть повноцінно їсти, не кажучи вже про можливість пошити чи купити новий одяг. Хотинський комендант доносив начальству, що сербські переселенці знаходяться в такій бідності, що не мають засобів для денного прожитку, і, що багато з них, продають свою зброю і навіть необхідний для себе одяг, щоб купити хліб та інші припаси[22].

Через тяжке матеріальне становище сербських старійшин Комітет міністрів 14 листопада 1814 року ухвалив виділити на потреби сербських переселенців 30 тисяч рублів. Але тих грошей, які отримували глави сімей не вистачало, а їх виплата перетворилася в засіб тиску на емігрантів з боку уряду. У 1820 році російська адміністрація запропонувала наділити землею сербів, які осіли в Бессарабії – новоприбулі колоністи повинні були отримати по 60 десятин землі на главу сім’ї. Що стосується представників вищого стану, їм належало по 200 десятин землі. Таким привілеєм скористалася чимала частина сербських емігрантів. Так, наприклад, товариш по службі Янки Поповича, Яків Ненадович (1765–1836) отримав землю в селі Мамалига Хотинського повіту[23].

Доступні нам архівні документи свідчать, що в період проживання у Хотинському повіті, як і раніше у себе на батьківщині, Янко Попович зайнявся торгівлею і сільським господарством. Він брав у посесійне володіння землі деяких сіл, розташованих у різних куточках повіту. Відомо, що він придивлявся до земель нині не існуючого села Молодове. Для огляду ділянок землі Цинцар Янко приїжджав у села Ожеве і Білоусівка, розташовані на території сучасного Сокирянського району. У 1821-1825 роках Янко Попович був посесором вотчини Яноуци (тепер с. Іванівці Кельменецького району)[24]. У 1825 року він взяв в оренду «на посесійному праві» частину земель в селі Гвіздівці (тоді Гвоздоуци), уклавши договір з Сандулакієм Томовичем Томульцем[25] (який розпоряджався землями в Гвіздівцях від імені своєї дружини Замфіри Миколаївни[26], а після її смерті на праві опікунства над її малолітнім сином від першого шлюбу Дмитром Івановичем Немішеско[27]) [28].

Відомо, що у Гвіздівцях він проживав не постійно – бував короткочасними наїздами, рідше залишався на тривалий час, деколи разом з своєю дружиною і дітьми. Відзначимо, що дружину Янки Поповича звали Зоранда-Кумрія Тркіч – уродженка м. Сремська Митровиця, дочка торговця Томи Тркіча та Йованки (Йовани). Одружилися вони у 1808 році. У спільному шлюбі народилися три сини і шестеро дочок: Джордже (Георгій), Тома (1830-1867), Нада, Міла, Любомир († 1884), Єлена (Јелена), Олесандра, Катінка та Анна. Вони писалися прізвищем Цинцар-Янкович (срб. Цинцар-Јанковић).

Титульний аркуш (обкладинка) до справи ДАЧО «По жалобе жителей с. Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича»

Що правда, відносини з місцевими селянами у Цинцара Янки не заладилися, про що свідчать скарги гвіздовецьких царан, які надійшли до Хотинського повітового суду. Конфлікт між гвіздовчанами і Поповичем розпочався у 1825 році і тривав аж до 1830 року, коли справа була припинена в судовому порядку, а її матеріали здані до архіву. Селяни жалувалися на воєводу і його ватавів[29], що вони здирають з них великі податки і ставляться до них без належної поваги. У своєму проханні, поданому в Хотинське земське справництво 26 серпня 1825 року, представники громади села пояснюють: «Посесор нашого поселення Янко воєвода Попович виношує до нас злість, невідомо з яких причин, учиняє нам побої щодня й змушує нас не правильно працювати при тім. Він втримує при собі ватаву який разом з ним робить нам різні утиски»[30].

Ця справа три роки тягнулася у Хотинському земському справництві і у Хотинському земському суді, а 22 вересня 1828 року була надіслана до Хотинського повітового суду. Там справа протягнулася ще 2 роки, і, 30 квітня 1830 року була закрита та списана до архіву[31]. «Правду» судді так і не знайшли, винних не визначили, і ніхто не був покараний за існуючими тоді законами.

Монастир Раваніца, 1889 рік. Головний храм монастиря освячений на честь Вознесіння Господнього (Црква Вазнесења Христовог). З журналу «Живописное обозрение»

При всьому тому, у Янки Поповича склалися хороші відносини з представниками місцевого духовенства. Він з великою повагою ставився до Церкви і служителів культу. При приїздах в Гвіздівці, він спілкувався з священиком Василем Стефановичем Кириловичем (1790–1846). Як і в Сербії, у Гвіздівцях Янко Попович деколи, при наявності вільних коштів, жалував гроші на місцевий православний храм, привозив з Хотина необхідне церковне начиння. (Відзначимо, що майже практично одразу після прибуття на проживання в Хотин у 1814 році, вождь сербів Карагеоргій відправив на ім’я митрополита Кишинівського і Хотинського Гавриїла (Г.Г. Бенулеску-Бодоні) прохання «зарахувати сербів, які переселилися в Бессарабську область, в архіпастирське правління Кишинівської єпархії»[32].)

У 1830 році Сербія отримала від султана «хатт-і шериф»[33] який визнавав Сербське князівство автономним по відношенню до Османської імперії з незалежним державним управлінням[34]. Були створені умови для повернення сербських сімей з Бессарабії в Сербію, чим і скористався Янко Попович[35]. У 1831 році він виїхав з Хотина на батьківщину і поселився у місті Шабаць (серб. Шабац) в західній частині Сербії, де він купив будинок і жив упродовж наступних двох років.

Помер Цинцар Янко Попович 24 серпня (7 вересня) 1833 року після тривалої хвороби. Поховали його на території монастиря Раваніца (серб. Манастир Раваница), який розташований недалеко від сучасного міста Чупрія в центральній частині Сербії. Там його і поховали біля церкви (гробниця знаходиться на південь від храму)[36]. На надмогильній плиті вибито наступний напис: «Надгробник Војводе окружја Пожаревачког Цинцар-Янка Поповића рођеног у Ориду, у Македонiи; а лета 54. живота свога, овде у Манастиру Раваници, 25. Августа 1833 год., упокоеног. – Подигнут од верне му супруге Кумрије и деце своје»[37].

 

___________________________________________________

[1] Караџић Вук Стефановић. Српске народне пјесме. Књига IV. – Београд: «Просвета», 1969. – С. 132, 144, 187; Эпос сербского народа / Издание подготовил И.Н. Голенищев-Кутузов. – Москва: Издательство АН СССР, 1963. – С. 215, 345.

[2] Илић М. Село Босут у Срему (1706-2006). – Сремска Митровица, 2012. – С. 62-66.

[3] Сербианка. Сочинієна Симеоном Милутиновићем Сараілиом. Част четврта. – У Липисци у Кніигопечатніи Браіткопфа и Хертела, 1826. – С. 26-27.

[4] Павиħ М. Пушкинове «Српске песме» // Срби у Рускоj империjи. – Београд: Дунај, 1995. – С. 219-225.

[5] Цинцар Јанкова улица.

[6] (Аноним) Цинцар Јанко Поповић // Прилози за историју Првог српског устанка: необјављена грађа / y редакцији. Радослава Перовића. – Београд: «Народна књига»,1954. – С. 90

[7] Znameniti Cincari // ; POZNATI CINCARI I LJUDI CINCARSKOG POREKLA U SRBIJI

[8] Цинцар Јанко Поповић.

[9] Каранфилов Т. Јанко Поповиќ – Охриѓанец.

[10] Пашалик – адміністративно-територіальна одиниця Османської імперії. Назва утворена від загальновживаного найменування губернаторів – паші (тур. paşa – правитель). Белградський пашалик санджак Смедерево (серб. Смедеревски санџак) існував у 1459-1817 роках (з перервами). Був розділеней на 12 нахій: Белград, Смедерево, Пожаревац, Чупрія, Ягодина, Крагуєвац, Ужич, Валево, Шабаць, Рудник, Соко, Боравиц.

[11] Ненадовић К.Н. Живот и дела великог Ђорђа Петровића Кара-Ђорђа врховног вожда, ослободиоца и владара Србије и живот његови војвода и кунака. Као градиво за Србску историју од године 1804 до 1813. и па даље. Књига II. Са 19 литографских слика. – Беч: У Штампарији Јована Н. Вернаја, 1884. – C. 641.

[12] Достян И. С. Борьба сербского народа против турецкого ига. XV – начало XIX в. Москва: Издательство АН СССР, 1958. – С. 150-151.

[13] Максимовић Ј., Марко Максимовић М. Учешће лекара пречана у раном српском цивилном и војном санитету // Научно друштво за историју здравствене културе Војводине – Нови Сад, Секција за историју медицине Српског лекарског друштва – Београд, 2013. – С. 99, 122.

[14] Милосављевић Б. Двобој у Србији: историјски, друштвени, правни, политички и морални аспект // Годишњак за друштвену историју. – Београд, 2015. – Год. 21, бр. 1. – С. 9-10. … З сивої давнини в звичаї багатьох народів Світу було прийнято улаштовувати перед битвою поєдинки між найсильнішими воїнами з обох воюючих станів. Історики охрестили цей звичай терміном «арістія» («aristeia»). Від результату таких поєдинків дуже часто залежав результат всієї битви. Приводом до воїнського поєдинку, як правило, був виклик одної із ворогуючих сторін. Виклик міг передаватися через посередників, спеціальних герольдів чи герцівником однієї з сторін, який виходив або виїжджав на коні якнайближче до ворожого стану і зазивав бажаючого з ним битися.

[15] Попов Н. Россия и Сербия: Исторический очерк русского покровительства Сербии с 1806 по 1856 год. Часть 1: До устава 1839 года. — Москва: Издание К. Солдатенков, 1869. – С. 62.

[16] Прилози за историју првог српског устанка: необјављена грађа / у редакцији Радослава Перовића. – Београд: Народна књ., 1954. – С. 90-91; Nikolić D. Srpske vojskovođe – Despotovac: Narodna biblioteka «Resavska škola», 2000. – S. 217 – 218; Живковић Т. Један прилог за познавање духовних веза између Јужне Србије и Србије. – Београд: «Луч», 1940. – С. 5.

[17] Нахія – адміністративно-територіальна одиниця другого рівня (муніципалітет) в Османській імперії.

[18] Думиника И.И. К истории сербской эмиграции в Бессарабии в первой половине XIX века // Славяноведение. – Москва, 2016. – № 1. – С. 5.

[19] Попов Н. Россия и Сербия: Исторический очерк русского покровительства Сербии с 1806 по 1856 год. Часть 1: До устава 1839 года. — Москва: Издание К. Солдатенков, 1869. – С. 114.

[20] Думиника И.И. К истории сербской эмиграции в Бессарабии в первой половине XIX века // Славяноведение. – Москва, 2016. – № 1. – С. 6.

[21] Белов М.В. Сербские эмигранты в Бессарабии, Милош Обренович и Россия // Српска револуција и обнова државности Србије – 200 година од Другог српског устанка / Издавачи: Историјски институт Београд Међуопштински историјски архив Чачак – Београд, 2016. – С. 75.

[22] Морозов П.О. Кара-Георгий и сербские эмигранты в России (1814-1830) // Исторические материалы из Архива Министерства государственных имуществ. Выпуск первый. – Санкт-Петербург: Типография В. Безобразова и Компании, 1891. – С. 115.

[23] Думиника И.И. К истории сербской эмиграции в Бессарабии в первой половине XIX века // Славяноведение. – Москва, 2016. – № 1. – С. 6.

[24] Дело по жалобе жителей с. Еноуц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои» (26.02.1821–19.05.1825). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, спр. 131.

[25] Олександр Фомич (Сандулакі Тома) Томулець (1789 р.н.) – син боярина Томи Томульця, онук вістієрника Сандулакі Томульця. 14 січня 1826 року був включений до «Списку корінних бессарабських дворян» з внесенням у 1 частину родословної книги дворян Бессарабської області. 8 грудня 1847 році затверджений у дворянському достоїнстві Департаментом Герольдії Урядового Сенату. В Хотинському повіті, за даними на 1817 рік йому належали частини сіл Міхорень, Берестя і Малинівка. Після одруження з вдовою Замфірою Немішеско він взяв на себе роль господаря в вотчині Гвіздівці, яке належало його жінці, а після її смерті сину від першого чоловіка Замфіри – Дмитру Івановичу Немішеско.

[26] Замфіра Стратулат (†1827 р.) – дочка молдавського гетьмана Ніколає Стратулата. В першому шлюбі була за гвіздовецьким поміщиком Іоанном Ільяшом Немішеску (1745–1819). Після смерті останнього вона сходиться з дворянином із Лапушнянського цинуту Сандулакієм (Сандулакі, Сандул, Олександр) Томовичем Томульцем (ор. 1789 р.н).

[27] Дмитро Іванович Немішеско (09.1815 р.н.) – син Іоанна Ільяша Немішеско (1745–1819) та Замфіри Миколаївни Стратулат (†1827 р.). Село Гвіздівці успадкував від батьків.

[28] Дело по жалобе жителей с. Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои (19.11.1825–30.04.1830). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, спр. 292.

[29] Ватав – панський слуга. Тут – слуга посесора, його помічник.

[30] Дело по жалобе жителей с. Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои (19.11.1825–30.04.1830). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, спр. 292. – Арк. 11 – 12зв.

[31] Докладніше про цю справу читайте: Кучерявий О.П. Конфлікт селян з орендарем у Гвіздівцях в 1825 році // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 3. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 46-48; Кучерявий О.П. Про конфлікт селян з орендарем землі у 1825-му році. Сайт «Гвіздівці».

[32] Дело по рассмотрению прошения сербского вождя Черного Г.П. о причислении сербов переселившихся в Бессарабскую область, в архипастырское правление Кишиневской епархии (18.11.1814 – 22.01.1817). – НАРМ, ф. 205, оп. 1, спр. 474.

[33] Дипломатичний термін для позначення друкованого чи рукописного документу, що носить офіційний характер, авторства османського султана.

[34] История Сербии по сербским источникам / Соч. Леопольда Ранке; Перевод с немецкого Петра Бартенева. – 2-е изд., исправленное и дополненное. – Москва: Типография Грачева и К°, 1876. – С. 335-340.

[35] Москва–Сербия / Белград–Россия: Сборник документов. Том 2. Общественно-политические связи 1804-1878 гг. / Приређивачи Йованович М., Тимофеев А., Кузьмичева Л., Иванова Е. – Београд–Москва, 2011. – С. 644-645.

[36] Из Раванице и Манасије // Јавор. Лист за забаву, поуку и књижевност. – Нови Сад, 1887. – Год. XIV, Број 37. – С. 587.

[37] Ненадовић К.Н. Живот и дела великог Ђорђа Петровића Кара-Ђорђа врховног вожда, ослободиоца и владара Србије и живот његови војвода и кунака. Као градиво за Србску историју од године 1804 до 1813. и па даље. Књига II. Са 19 литографских слика. – Беч: У Штампарији Јована Н. Вернаја, 1884. – C. 642.

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар