Продовження. 1-ша частина опублікована на сайті 31.07.2017  

Мабуть головна страва селян Бессарабії — мамалига

Продукти зберігали у «великій хаті» (печений хліб), у погребі (м’ясо, овочі), у сараї – зернові, борошно. Дещо підвішували у полотняних мішечках під дахом на горищі (трави, сушені гриби і навіть підсолене сало) або просто висипали на горищі, як кукурудзу у качанах. Яблука до весни зберігали у сіннику під сіном або соломою, а ті, у кого їх було дуже багато – прямо на землі у буртах, вкритих соломою.

Повсякденна їжа у селян була переважно досить скромною та відносно одноманітною. Основу рослинного споживчого раціону переважної більшості селян становили продукти з кукурудзи (мамалига і каша), із бобових (різні блюда з квасолі, гороху і бобів), та із картоплі. Зрозуміло, що вживали у різний спосіб огірки, цибулю, часник, капусту, моркву, страви з гарбузів, фрукти (яблука, грушки, сливки, вишні, черешні), волоські та лісові горіхи, гриби. З білкових продуктів переважали молочні та молочнокислі продукти (молоко, кисляк, сир, бринза, масло, сметана) і курячі яйця. Яйця здебільшого вживали у смаженому виді («яєшня»), в тому числі перемішані з бринзею («смажениця») або з грибами. Варені яйця їли мабуть лише на Пасху.

Бринза

Смажениця

М`ясо та м`ясні блюда (досить різноманітні) з свинини, баранини, яловичини, з м`яса кіз звісно теж вживали, але то вже далеко не кожен день, а дехто й зовсім рідко — переважно на свята і весілля, але курятину та крільчатину бувало вживали і частіше (у кого було). Коли різали свиню, то обов`язковим блюдом була і досі є «свіжина» — смажені нутрощі, яку їли з мамалигою і бринзею та якою також пригощали тих, хто допомагав різати та обробляти тушу свині.

Періодично урізноманітнювали страви напівдичиною – горобцями, яких завжди було багато у стріхах. Увечері, коли вже було темно, їх просто збирали у стрісі, вибирали з нагрітої печі золу та тушки прямо з пір`ям скопом кидали у піч. Вони запікалися, шкірка разом з пір`ям легко відставала і отримували дуже смачне м`ясо. Одночасно, це був такий собі спосіб захисту стріхи від горобців, які своїми гніздами досить істотно пошкоджували її.

Горщики — близнята

Шкварки

Також гвіздовчани варили борщ, куліш (рідкувату кашу з пшона, заправлену салом), інші каші.

Хліб завжди економили, а тому у повсякденні вранці і ввечері варили і їли виключно мамалигу, яка була одночасно і хлібом і головною стравою. Ті хто мав вівці, їли її з бринзою, хто мав корову або козу – також і з молоком або кисляком. У недільні дні деколи – зі шкварками, сметаною та часничним соусом, але частіше всього таке було лише у святкові дні або деякий період після свят, коли ще залишалося сало.

Печений хліб, в основному, був чорним, здебільшого житнім, та все одне його вживали лише в обід. Але на свята випікали й білий з пшениці, а також, вже згадані коржі. В найбільш скудні часи випікали малай – темний хліб з грубої муки, перемішаної з висівками.

В обід також їли борщ, картоплю варену або жарену з цибулею, іноді – з жареними яйцями, жарену капусту. Діти носили дорослим на поле обід у горщиках-близнятах: у одному горщикові борщ, у іншому – якесь інше блюдо. Також несли загорнутий у хустинку чи рушник хліб або ту ж саму мамалигу.

Печинка

Плацинди

Помідори були дуже великою рідкістю, деколи бувало на базарі селянин купить 2-3 штуки і привозить до дому – як екзотику.

Всі сіяли трохи маку, який використовували при приготуванні святкової випічки. Дехто мав по декілька бджолосімей. Решта вживали мед, як правило, лише на Спаса.

У дуже багатьох гвіздовчан через їх землі, в тому числі і в самому сели, протікали малі річки. У Гвіздівцях було дуже багато таких річок. У них в минулі часи завжди було досить багато невеличкої риби і діти (а перед святами — й дорослі) ловили її, готували – здебільшого жарили або пекли. Дехто купляв у власників ставків більш крупну рибу.

Діти збирали гриби. У недільні та святкові дні інколи за грибами ходили й дорослі. Доречи, якійсь дуже смачний різновид підпеньків ріс на пнях лоз прямо в городах. На зиму солили дуже багато огірків і капусти, сушили на приспах та іншим чином яблука, грушки, гриби. Варили компоти (вар) з свіжих фруктів і з сухофруктів, в тому числі з диких черешень, варили повидло з сливок і грушок. Все це приготовлялося

Дика черешня — скільки життів спасла вона під час періодичних голодоморів?

взагалі без цукру.  Пили кисляк, дзер (молочну сироватку), пили те саме «молоко від бугая». В якості «чайних» напоїв використовували настої та відвари з шипшини, з листя та гілочок смородини, малини, вишні. Дехто вживав «кофе» з висушених, розтертих і прожарених жолудів. В якості розваги під час різноманітних посидінок та вечірок вживали багато гарбузового насіння, що також було ще й досить корисним для здоров’я засобом.

На свята і весілля готували вареники (з картоплею, вишнями, сиром, капустою), голубці, «печінку» (картопля тушкована у печі з свинячим м`ясом), студенець. Пекли паляниці і молдавські плацинди з сиром, бринзею, картоплею, буханці (булочки), які потім обмащували соусом з часнику, смажили млинці. Десертними блюдами були густий кисіль, якій подавали у тарілках та мочальники – маленькі шматочки коржа, намочені в воді і виваляні у маковому насінні. За можливості мочальники підсолоджували. Випікали також деякі види печива, але всі його види називали праниками.

Пияками гвіздовчани, у переважній більшості не були. У недільні дні та на свята чоловіки вживали трошки горілки, яку за царських і румунських часів майже завжди купляли в торгівельних або трактирних закладах. Самогоноваріння в ті часи, м’яко кажучи, «не віталося», порушників державної монополії карали дуже суворо. На свята вживали і жінки – хто трохи горілки або наливки, хто саморобне вино з місцевих сортів винограду. Щоправда деколи чоловіки «заглядали» у трактир (за радянських часів – до буфету).

Доречи, святковий стіл теж зберіг в собі деякий відгомін часів турецького панування – чоловіки і жінки у Гвіздівцях на весіллях, інших святкуваннях сидять хоча й за одним столом, але порізно. Цей звичай зберігається досі, напевне тому, що він і тих і інших цілком влаштовує навіть в наші часи.

В цілому, гвіздовецька кухня поєднувала в собі чимало різноманітних і дуже смачних блюд української, молдавської і єврейської кухонь. Та при цьому, слід зазначити, що за виключенням святкових днів, їли завжди впроголодь. І це стосувалося не лише бідних, а й досить «крепких середняків», до яких, наприклад, можна було віднести селян, що мали до 4 — 7 га землі, коня (чи навіть двох), корову або декотру кількість овець і кіз, свиню, курей, деколи крилів. Такі селяни, незважаючи на відносно «міцне» на ті часи господарство, теж не могли дозволити собі особливих кулінарних забаганок, адже все, що вважали надмірним, намагалися — що продати, щоб мати кошти на податок, на придбання худоби, інших товарів, а й ще щось зберегти на «чорний» день. До того ж, сім’ї здебільшого були великі або дуже великі…

Дещо забігаючи наперед, скажемо, що саме такий обмежений раціон зберігався у селі, щонайменше до середини 50-х років, хоча вже десь з 1948 — 1949 рр. різноманітність і доступність багатьох продуктів стали поступово та істотно збільшуватися.

Слід зазначити, що напевне саме завдяки такому складу раціону у Гвіздівцях у ті часи (як і раніше) і ще 2-3 десятиліття потому майже ніхто не хворів на серцево-судинні захворювання і було досить небагато хворих на шлунково-кишкові захворювання.

А якщо хтось хворів (найчастіше це були простудні, інфекційні, ревматичні, суглобні хвороби, остеохондрози, тощо) або одержав травму, лікувалися здебільшого самі або у бабок, адже офіційна медицина була дуже дорогою та для більшості селян недоступною. Найбільш розповсюдженими засобами самостійного лікування були горілчаний настій з березових бруньок (зовнішнє ранозагоююче), «бедеревка» — водяна бовтушка з кукурудзяної муки від шлунково-кишкових неінфекційних захворювань (навіть від виразки шлунку), а також відвари та настої шипшини і різноманітні горілчані настої від простудних захворювань. Ті, хто колись служив у війську, користувалися деякими солдатськими рецептами з використанням пороху, землі, тощо. Також у лікуванні використовувався мед. У більш складних випадках бабки «виписували» власні рецепти, як зараз кажуть — засобів народної медицини, супроводжуючи їх примовлянням. Пологи теж приймали виключно бабки-повитухи. Наприклад, одною з найвідоміших у ті часи була бабка Штефанія.

 

Щодо дозвілля старих часів, те його мабуть, як і щодо наших часів,  варто ділити на дві форми: розважально-промислову та суто розважальну.

До першої – розважально-промислової відноситься збирання грибів, ягід, якими займалися майже всі селяни, а також полювання, яким звісно займалися лише окремі гвіздовчани, які мали мисливську зброю (а таких було дуже мало). Полювали на зайців, диких кабанів, косуль, оленів, борсуків, лисів, диких качок, перепелів, куріпок. Коли натрапляли на вовків, звісно що намагалися вполювати й їх.

Між іншим, слід зазначити, що ще під час війни 1941-45 років в гвіздовецькому лісі було досить багато вовків. У зимовий період вони виходили до села і підходили дуже близько. Хлопчаки розважалися тим, що вили, копіюючи вовчий вий, а вовки відповідали. Водились вони в лісі й набагато пізніше, але поступово їх кількість зменшувалася, оскільки після війни збільшилися кількість мисливців.  Та ще в 50-х та навіть у 60-х роках зрідка вони з`являлися у лісі і наводили жах на селян. Наприклад, Кучерявий Петро Парфенійович згадує, що одного разу, коли він у 50-х роках йшов пішки з села до станції Сокиряни, вовк чогось супроводжував його весь путь. Від такого супроводу, волосся стояли дибом.

І оскільки у нас зайшла мова про фауну гвіздовецького лісу, також слід згадати, що до тої самої війни і тривалий час після війни у лісі водилися дуже великі орли. Вони зникли вже десь у 60-х роках ХХ ст., коли ліс істотно захворів і його лікували розприскуванням хімікатів з літаків.

Щодо суто розважальних дозвіль, те у Гвіздівцях, найбільш розповсюдженими спільними розважальними заходами були так звані, «годинки»: у день 2–3 дівчини приходили до третьої з куделею, потім іноді приходили з куделями ще дівчата, а деколи і хлопці. Всі сиділи, розмовляли, розповідали байки, новини. Хлопці потроху залицялися до дівчат.

У вечірній час теж відбувалися такі зібрання молоді, з яких передусім можна згадати чутні багатьом «вечорниці» (в інших селах їх називали також «вечурки», «досвітки», тощо), які у Гвіздівцях мали поширення аж до середини 60–х років ХХ–го сторіччя. Чільне місце на цих молодіжних гуляннях посідали різноманітні ігри, забави, танці, змагання тощо. Хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, останні в цей час також нібито «були зайняті роботою» – пряли і шили. Всі розповідали одне одному всілякі бувальщини та небилиці. Причому, що вельми характерно для вечорниць у селах Сокирянщини, в тому числі у Гвіздівцях, оповідачами казок частіше були хлопці, яку завжди знали більше казок ніж дівчата, деколи навіть змагалися між собою в цьому умінні – хто знає найдовшу казку, хто знає їх більше.

Крім звичайних вечорниць, колись була ще й, так звана, «складчина». Як правило, вона проводилася лише чотири рази на рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою. Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» продуктами і деколи невеличкими грішми та влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями. В обов’язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили до хати, де мав відбутися цей захід, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо. В обов’язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями (хоча алкоголю вживали не багато) й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами.

Пізньої осені, а деколи і взимку молодь розважалася не лише на вечорницях, а й під час традиційних для Гвіздівців спільних сільгоспробіт по обробці зібраного врожаю: молодь приблизно одного віку, одного сільського «кута», за спільною домовленістю, увечері збиралися у когось одного на подвір’ї і майже всю ніч спільно обробляли зібраний врожай. Здебільшого, це було лущення кукурудзи. При цьому спілкувалися, розповідали такі ж самі байки. Наступного вечора, або через декілька вечорів, йшли до іншого і так далі.

Серед суспільних розваг можна також згадати каруселі і колиски у центрі села під час пасхальних свят та Пущеної, як у Гвіздівцях завжди називали Масляну.

Старше покоління гвіздівчан ходили (теж, в основному восени та взимку або у недільні дні) на «посидіньки», які проходили увечері у когось в хаті. Горілку та інші алкогольні напої під час таких заходів не пили десь аж до 50–х років ХХ–го сторіччя. Більш молоді співали, деколи танцювали, вели між собою розмови. Старіші на посидіньках розмовляли про новини і дуже часто обговорювали відомі їм факти з історії села. Звісно, що також співали разом.

Напевне не завадить розповісти і про розваги сільських дітлахів, адже майже всі ігри тих часів на жаль втрачені.

З розповсюджених у Гвіздівцях (та й не лише), одною з найбільш старовинних ігор (напевне – з прадавніх часів) була гра «свинки». Різновиди цієї гри, що стала прообразом хокею і гольфу, є у більшості народів. Виглядало це таким чином: у центрі обраного для гри рівного земляного майданчику викопувалася невеличка ямка, яку називали «дуча». Приблизно на відстані 2,5 метра від цієї ямки, по колу викопувалися такі ж самі ямки по кількості гравців, за мінусом одного. Тобто, якщо гравців було 5, то 1 ямка у середині та 4 ямки навколо. З дерева вирубався або випилювався «ковбок» – на кшталт сучасної хокейної шайби. Кожен гравець мав «бук» – звичайна палка, загнута на кінці, яка віддалено нагадує сучасну клюшку для гри у гольф або у хокей.

Той, хто «пасе», стає з «буком» біля «дучи», решта намагаються своїми «буками» заштовхати «ковбок» у «дучу». Завдання того, хто «пасе», не допустити потрапляння «ковбка» у «дучу» і, як тільки від відбив своїм «буком» «ковбок» від «дучи», відразу намагається встромити свій «бук» у ямку того гравця, який рвався до «дучи», а той у свою чергу намагається цьому завадити. якщо не завадив, то вже він далі «пасе».

Другою за давністю і розповсюдженістю варто зазначити гру «в гудки». Здебільшого у цю гру, хлопчаки грали у той час, коли пасли корів. Слід зазначити, що до досить нещодавніх часів, дорослі взагалі ні коли не пасли корів і навіть ті, у кого дітей не було, наймали для цього чужих дітей, яки таким чином заробляли гроші собі і навіть для сім’ї.

«Гудка» – це вирізана з гнучкого дерева пружна палка. Найбільш придатними були ліщина, а ще краще – жовта верба. Вирізану нетовсту палку очищували від кори, ретельно висушували. Гравців завжди було двоє. Суть цієї гри в тому, щоб зігнувши та цим самим напруживши «гудку», запустити її таким чином, щоб вона переповзла через іншу палку, яку другий гравець виставляє на землі поперечно за 2 метри від першого гравця. Потім цю контрольну палку переставляють і знову все повторюється. Гра вимагає від гравців вміння правильно вибирати палку для «гудки», вміння її обробляти і досить значного тренування.

Ще одна гра з палками – «дзвони» була дещо небезпечною. Двоє гравців вибирають рівні очищені палки. Один з них, бере палку одною рукою, долоню іншої руки складає трубкою, вставляє палку в цю «трубку» і поштовхом за кінець палки підкидає її через цю «трубку» вертикально уверх, намагаючись підкинути якнайвище. Іншій гравець намагається підкинуту палку збити своєю палкою.

Гра в «гудзики». Фото, звісно, не з Гвіздівців і більш пізніх часів, але сутність від цього не змінюється

Досить розповсюдженою грою була – «в гудзики». Діти набирали, де мали можливість, різноманітні гудзики, ставали біля дощатого плоту. Один гравець кидав гудзиком об дошку плоту, ґудзик падав на землю. Другий також кидав свій ґудзик у дошку плоту, але при цьому намагався розрахувати силу удару таким чином, щоб його ґудзик упав біля гудзика першого гравця на відстані не більш як долоня руки. Якщо він розрахував правильно, він забирає ґудзик першого гравця. Якщо не вдалося правильно кинути, перший гравець забирає собі ґудзик невдахи. Ця гра була досить захоплюючою. Бувало, що біля одного дощатого плоту (а їх у селі було не багато, в основному – у центрі) для гри збиралися по 30–40 дітей одночасно. Виникали проблеми і з гудзиками. Бувало, що тогочасні «ігромани», які геть програлися, зрізали у батьків з одягу гудзики для того, щоб мати змогу пограти ще. І, природно, що за це потім добре получали ременем або навіть буком.

Напевне, що одною з найбільш захоплюючих для гвіздовецьких дітлахів у свій час була гра у «зошки». З’явилася вона в селі вже в післярумунські часи — наприкінці 40–х років ХХ–го сторіччя, завезли її приїжджі дітлахи з інших регіонів. Здебільшого у неї грали учні в школі під час перерв між уроками. Всі настільки захоплювалися цією грою, що лише тільки і чикали на перерву, а перерви завжди не вистачало.

Для цієї гри відливали з свинцю «зошку», яка за формою и розмірами була десь, як копійка. Свинцю тоді всюди вистачало – у дітлахів було повно куль від різної зброї. У «зошці» пробивали 2 отвори і обшивали кожушиною (нитками або проволокою), ворсом назовні. Потім підкидали «зошку» рукою і починали її безперервно підбивати ногою, як футболісти «набивають» м’ячем на тренуваннях. Переможцем є той, хто більше наб’є. Дуже цінувалося вміння набивати з різними обертами, боковою стороною ноги, навіть були такі, що п’яткою це могли робити. Іноді грали на копійки.

Були спортивні ігри, як наприклад «у козла», коли один з хлопчаків ставав нахилившись і зігнувши коліна, а інший скакав через нього, як зараз скачуть через відповідний спортивний снаряд. Ця проста на перший погляд гра, як у Гвіздівцях, так і в усьому Сокирянському районі мала варіації. Наприклад, був відомий варіант гри, в якому після першої доріжки (коли всі учасники поперестрибували вперше), гравці піднімали тулуб трошки вище, і так кожен раз після проходження ланцюжка, ускладнюючи тим самим гру. Після цього хлопець який стрибав першим знову намагався пройти увесь ланцюжок. Той із гравців який не може перестрибнути вибуває з гри. Таким чином в кінці залишався двоє чи один учасник, який вважався переможцем. Як розповідали старі люди, бувало так, що наприкінці приходилося пробувати перестрибнути через «стовпа» – хлопця який стояв повністю рівним. Дивним було те, що переможцем в грі частіше залишався гравець не великого зросту, а високі, навпаки – вибували з гри в числі перших.

Гра в «ножики». Фото 50-х років ХХ ст. Теж не гвіздовецьке, але так воно і виглядало.

Ще одною давньою розвагою була гра «у ножики». Коли ходили пасти, то всі з собою брали або ножики, що складаються, або будь які інші – які у кого були, але здебільшого — невеличкі. Кидали ніж у різний спосіб, в залежності від правил обраної гри. Найбільш розповсюдженою була гра «у землю». Вона відома в двох основних варіантах. В першому із них, один із учасників креслив ножем на землі невелике коло, діаметром, приблизно від 30 до 150 см. Потім це коло ділив на сектора – «землі», число яких було по кількості учасників. Вирішивши жеребом або в інший спосіб — кому бути першим, починали гру. Перший, взявши ніж за лезо або ручку кидав його у «землю» одного із «ворогів», яка знаходилась зліва чи справа. Якщо ніж вбивався лезом у землю, то за напрямком заданим ножем провівши рису гравець прилучав частину «ворожої землі» до свої. Таким чином, поступово, «своя земля» ставала більшою за розміром. «Завойовник» кидав свій ніж до тих пір, поки він увіходив лезом у землю. Якщо ножик вбивався за межами кола чи падав, не вбивався у землю, черга переходила до іншого гравця. Він робив все теж саме, що й перший, але спочатку йому треба було відвоювати «свою землю», а потім захоплювати «землю ворогів». Той з гравців, який втрачав свій сектор вибував з гри. Переможцем ставав той із учасників, якому вдалося опанувати усе коло, тобто всі «землі».

Другий варіант відрізнявся від першого тим, що тут коло креслилося більшим – від 1 м до 3 м. Дуже часто гравці стояли у самому колі, у своєму секторі. Якщо свій сектор ставав таким малим, що гравець не міг стати в ньому навіть одною ногою, то вибував з ігри, а його «Земля» ставала власністю іншого.

Ножик кидали «з носка», «з коліна», «з стегна» (гравець ставав боком), «з грудей», «з плеча», «з бороди», «з язика», «з носу», «з чола» (по – іншому: «з чубка»), «з пальця»; назад: «з маківки», «на зуб» або «поцілунком» (стискали зубами лезо ножа і перекидали його назад через голову. Щоб не робити собі болюче, ніж не ставили безпосередньо на язик, ніс, бороду або чоло, а кидали з великого пальця котрий прислонявся до вказаних частин тіла. Деколи умовою гри було, щоб ніж перевернувся у повітрі більше двох разів); «копняк» – кидали ніж лезом чи ручкою з витягнутої вперед руки, а потім підбивали його ногою щоб він перевернувшись у повітрі декілька разів увійшов потім лезом у землю. У кого ножик з будь якої позиції не забивався у землю, гру починав від початку інший учасник. Перемагав той, хто швидше завершував гру.

Дуже розповсюдженим було ходіння на ходулях, які хлопчаки виготовляли або самі, або їм виготовляли батьки.

«Деркач». Звісно, що такі розмальовані були рідкісними.

Маленькі діти розважалися саморобними іграшками з дерева або з ганчір’я. У дівчат це були ляльки, у хлопчаків, наприклад – «деркачі». «Деркач» – це досить складна механічна іграшка, вирізана з дерева. Складалася вона з різаного шестеренчастого валу між двох плашок, до якого прикріплена ручка. «Деркач» крутили за ручку і при цьому по валу клацала тоненька плашка, прикріплена до перекладини. Були і інші звукові іграшки – «калатала».

З спортивних ігор головною була боротьба. Як і в більшості сіл Сокирянщини, в Гвіздівцях боролися «на різний манер» – захватом «попідпахи», «на поясах» і «з підніжкою» (вільна боротьба). В першому виді боротьби борці обхоплювали тулуб один одного руками хрест–навхрест, тобто ліва (чи права) рука одного з них пропускається під правою (чи у другому випадку – лівою) рукою суперника, а права (ліва) – над лівою (правою). Після цього обидва зчіплюють пальці рук «в замок» за спиною опонента, і в такій позиції вони долають один одного аж до кінця поєдинку. Сáме цей вид боротьби вважався найчеснішим, бо головну роль тут грали не хитрість і спритність, як в інших видах, а сила.

В боротьбі «на поясах» суперники сходилися, трохи нагиналися і захоплювали один одного хрест–навхрест за пояси з боків чи за спиною. Замість пасків могли використовувати мотузок. Підніжки, як правило не використовувалися, але за домовленістю могли дозволятися.

Боротьба «з підніжкою» або «на вільну» схожа на сучасну міжнародну боротьбу вільного стилю. Для перемоги потрібно було заставити суперника торкнутися лопатками землі.

Слід зазначити, що досить частими були і звичайні бійки. Найчастіше хлопці билися через дівчат. Щоб завоювати прихильність дівчат, хлопці хизувалися перед ними не лише в танцях і змаганнях, але й у бійках. Через жінок точилися справжні битви (в яких брали участь парубки і чоловіки) між кутами й вулицями, а деколи й селами.

Менші хлопчаки теж часто билися «кут на кут», або з хлопчаками сусідніх сіл. Деколи такі бійки були досить масовими.

Взимку у дітлахів – санчата, лижи і ковзани. Зрозуміло, що все це було теж саморобне, зроблене батьками або окремими майстрами, які це робили найкраще. Наприклад, одним з найкращих майстрів по різьбі і тесанню досить тонких предметів на сільському куті «під лісом» був Порфирій Кучерявий. Він робив не лише дуже добрі ложки, граблі, інше дерев’яне приладдя, а також і гарні санчата, лижи, ковзани, ті ж самі «деркачі». Вироблялися санчата, ковзани і лижи в основному з ясеня. Для того, щоб наприклад зробити один полоз санчат, необхідно було бардою обтесати цілу ясеневу колоду відповідного розміру. Робота була досить кропітка.

Ковзани були з досить широким полозом, в якому повздовж була видовбана канавка, у яку вставлялася проволока, завтовшки десь 4 мм.

 

____________________________________________________________

 

 

Стаття підготовлена на основі витягів з книги О. Кучерявого і О. Мандзяка «Гвіздівці. Шляхами століть», що готується до друку.

 

Див. частину 1-шу

 

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар