О. Кучерявий

О. Мандзяк

У цілому, життя у Гвіздівцях (як і у всіх навколишніх селах) в період румунської окупації, мало відрізнялося від середньовічного. Воно і за «царя» не дуже відрізнялося, різниця мабуть була лише у відсутності за царських часів «палочної дисципліни» з боку посадових осіб місцевого і державного управління, яке стало притаманним для представників румунської влади і навіть тих, хто поряд з владою лише «крутився». Та й поміщики після смерті Самсоніхи[1] ніколи не застосовували побиття до селян. Також, за царських часів, порівняно з періодом румунської окупації, для більшої частини селян були більш доступними товари тогочасного промислового виробництва. На додаток, до початку війни 1914 року селяни мали можливість відносно вільно пересуватися країною, а у «румунській «період» це було можливо тільки для самих заможних та й те – з дозволу представників місцевої влади.

Тобто, як у середні віки, так і за часів Російської імперії, й в часи румунського володарювання та навіть ще чимало років після завершення Другої Світової війни (щонайменше десь до середини 50-х років), переважна більшість гвіздовчан і інших селян нашого краю жили в сенсі побуту майже однаково[2]. Саме тому в якості основи опису давніх побутових умов життя гвіздовчан ми обрали «румунський» період.

Фото 1943 року, автор — німецький фотограф Вилли Прегер. Відзнято в селі Непоротові, але хати в наших селах не відрізнялися. Добре видно типову для наших сіл приспу.

Фото — Гвіздівці 60-х років ХХ ст. Ще є мазанки і все та ж сама малопролазна багнюка після дощів

Жили селяни здебільшого у невеличких та невисоких хатах-мазанках[3]. Хати завжди будувалися у глибині подвір`я. Робили їх з пруття, між яким було набито землю, змішану з дрібнорізаною соломою, а зверху воно було обмазане глиною: товсте, пруття густо вкопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини) у два ряди. Пруття скріплювалося кількома рядами горизонтальних жердин По кутах будівлі та у проміжках стіни на відстані, яка залежала від розміру хати і кількості кімнат, виставляли стовпи. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Дах робився чотирисхилий на кроквах, які кріпилися на поздовжніх брусах («плотвах»), покладених на верху стін. Вкривалися хати соломою або очеретом.

Мазанка у Гвіздівцях, що була побудована вже після війни. Замість приспи — щось на кшталт фундаменту, дах перекритий шифером, підведена електрика, а решта — все так само.

У середині старої хати. Видно балки, підлогу

Майже всі такі хати мали однакове планування: складалися з двох кімнат – «хатчини» та «великої хати», середнього розміру 4×4 метри, розділених сінцями, в яких була невеличка комора. А хто жив більш бідно, той мав лише одну кімнату i сіни[4]. У тих, хто мав дві кімнати, хатчина здебільшого була ліворуч від сінців, «велика хата» – праворуч, але саме таке розташування не було прямо таким беззаперечним правилом. Підлога, стеля і стіни зовні та у середині були вимащені глиною, змішаною з «гимняками» — кінськими екскрементами. Стелю і стіни зсередини (а іноді – і зовні) також білували вапном. Під стіною зовні, вздовж всієї хати йшла «приспа», висотою до 60 см., та шириною до 50 см., що захищала безфундаментну будівлю від надмірної вологи. Її також використовували для короткочасного відпочинку в сонячні дні теплої пори року (сидіння, навіть лежання), а також для вечірніх посидіньок з сусідами, з друзями, тощо.

Під стріхою підвішували щось для сушіння.

Такі хати були дуже теплими, відносно дешевими у будівництві, але потребували постійного догляду: періодичного ремонту і заміни покриття даху, підмазуванню зовні і зсередини стін та підлоги. Зокрема, підлогу наново мастили щотижня, точніше – щосуботи, але це не лише для запобігання розтріскуванню, а й для чистоти (таку підлогу мити не можливо) та красоти. Дах намагалися міняти поступово – щорічно шматками. Так було легше і надійніше. Зовні стіни підмазували та білували навесні.

У «хатчині», як правило, праворуч від входу у всю довжину хатчини стояла велика «руська» піч з великою лежанкою і далі — пічка з плитою, між якими, нижче рівня пічки з плитою знаходилася ще одна лежанка з дощок. Під цією лежанкою складали дрова. Загалом піч, з пічкою та лежанками займали більш, як третину хатчини.

Двірний завіс

Двірний «замок» з внутрішньої сторони.

Пічки, здебільшого складали з дикого каменю, привезеного з села Розкопинці[5]. Камінці для пічок були десь розміром у два не самих великих кулаки кожен. Вони викладалися на глиняний розчин. Пічки з такого каменю за якістю опалення не йдуть ні у яке порівняння з пічками з цегли. Вони дуже швидко і дуже сильно розігрівалися, натомість дуже повільно охолоджувалися, надовго зберігаючи тепло. Дехто з дуже багатих селян і містян (та звісно – панів) обкладав їх кахлем, та в такому випадку вони потребували дуже великої обережності при використанні, адже при занадто швидкому і сильному розігріві кахель міг потріскати.

Але кожні декілька років таку піч було потрібно повністю розбирати (що звісно робили влітку), камінь ретельно очищувати та викладати піч наново. Щоправда, деякі майстри робили пічки, які без такого розбирання працюють досі десятиріччями, але таких пічок залишилися одиниці.

Той самий «замок», двірна ручка і гачок з наружної сторони дверей

Один з найстарших  на цей час мешканців села Гвіздівці — Василь Ілліч Гангал показує, як користуватися «замком»

Цегляні ж пічки в селі з`явилися вже мабуть лише у 50-х, якщо не в 60-х роках ХХ-го сторіччя.

Сирників не було, пічки розпалювали здебільшого «вогнем»: дивилися у кого з сусідів йде дим з труби, а відповідно у нього вже розпалена піч і надсилали до них когось з дітей «за вогнем». Дитина брала невеличку стару ганчірку, скручувала її у жмут і бігла до сусідів: «Тітко Єлена, дайте будь ласка вогню». Жмут підпалювали і дитина постійно дмухаючи на жмут, щоб не згас, бігла до дому. Там жмут пхали в піч у солому і розпалювали вогонь. Ну, а якщо вже взяти «вогню» не було де – користувалися кременем і кресалом.

Ліворуч від входу у хатчину стояла дерев`яна шафа для посуду («мисник»), а також невисокий столик турецького типу, що явно було залишком турецьких звичаїв. Площа столика залежала від того – наскільки великою була сім’я. Сиділи за столиком на низеньких (теж турецького типу) трьохногих саморобних табуретах. В теплу пору року столик виносили на вулицю. Лише пізніше — за радянських часів у хатчинах з’явилися звичайні столи та лавки біля них (хоча й вони були саморобними).

Біля печі у хатчині завжди стояла кочерга, якою розгрібали попіл, i рогач, яким засували всередину печі безвухі казанки для приготування їжі. У всіх також була дерев’яна лопата з довгим держаком, якою закладали сформовані хлібини у піч для випікання та нею ж витягували спечений хліб (або буханці) з печі. Посуд був в основному керамічним, але чимало селян мали металеві каструлі і сковороди. Та металевим посудом користувалися досить рідко, намагалися зберігати його, такий посуд передавався молодим після весілля та у спадщину. Тарілок майже ні у кого не було, а якщо й були, то ними користувалися лише у великі свята, в інші дні, зазвичай, їли всією сім`єю  з одної великої керамічної миски. Виделки теж мало у кого були і також, якщо і були одна чи декілька, то тримали для дуже великих гостей; самі ж здебільшого руками «мочали» у страву мамалигою чи хлібом, набираючи на них шматочки страви, а рідке їли дерев’яними ложками.

З селянського посуду також потрібно зазначити обов`язкову макитру, в якій терли мак, часник, коноплі та макогон, яким терли. Цікавим видом посуду були горшики-близнята, в яких носили їжу на поле.

У хатчині жили, їли, спали. Дорослі спали на лежанці або на лавці, застелених домотканими веретками. У більш заможних з великою кількістю дорослих було ще простеньке саморобне ліжко. Діти скопом спали на «руській» пічці. Всі вкривалися наявним одягом, у якому ходили, ковдр не було майже ні в кого, мабуть лише у дуже заможних.

У кімнаті зазвичай було чотири вікна: два з фасадного боку хати, одне у боковій стіні та невеличке віконце над лежанкою «руської» печі, яке «дивилось» на світ з тильної сторони хати. Бокове вікно дехто не робив.

Щосуботи, здебільшого увечері, у хатчині всі милися. Для цього використовувався великий «цебер» — щось на кшталт великої дерев’яної діжки, теж охопленої обручами, у яку поміщалася до поясу доросла людина. Для миття кожної людини слід було нагріти і налити увесь цебер гарячою водою. Гріли воду на печі і наповнювали діжку великими горшками. Це була дуже важка робота, адже навіть складно уявити – скільки було потрібно наносити води з криниці, нагріти цих горшків, щоб помитися всій сім’ї, особливо, якщо сім’я велика… Щоправда, при великій кількості дітей, їх задля економії води і часу деколи мили по двоє або навіть по троє у діжці одночасно.

Невеличкий сундучок, який використовувався для перевезення особистих речей у подорожах (аналог сучасного чемодану). Виготовлений десь до 1907 року. Побував з власником-гвіздовчанином на царській військовій службі в Середній Азії (до початку 1-ої Світової війни).

У «великій хаті» стояв великий стіл і встелені найгарнішими веретками лавки. Щонайменше одна лавка мала спеціальні висвердлені дірки для кудель. Ця кімната використовувалася виключно для значних родинних святкувань та для розміщення гостей, якщо вони приїжджали у теплу пору року. Господарі намагалися мати у «великій хаті» для гостей також двоспальне ліжко. Але у зимню пору гості розміщувалися теж у хатчині, адже «велика хата» взагалі не опалювалася. У цій кімнаті також стояли великі сундуки з святковим одягом, з приданим, яке збиралося для дівчат, маленькі сундуки, які за необхідності використовували в якості «чемоданів», а також влітку розвішувався зимній одяг. Там також зберігався спечений хліб – у великій мисці, або просто розкладений на столі і накритий чистими домотканими рушниками або іншим полотном. Хату прикрашали вишитими рушниками, веретками. На стінах розвішувалися фотографії членів родини, зрозуміло, що лише у тих – хто мав такі фотографії.

Цікаво, що вже в радянські часи стало поширеним обклеювати стіни у хатчині (чи чіпляти на кнопки) на висоті десь від висоти лавки і до середини вікон газетами. Здебільшого для цього використовувалася щотижнева газета «Юний ленінець», річна підписка на який коштувала 98 коп., або «Піонерська правда» з ціною річної підписки 1 карб. 1 коп.  Такі «шпалери» дозволяли краще зберігати стіни в місцях, де їх частіше всього могли потерти. У «великій хаті» для цього використовувалися гарні домоткані веретки.

Також у «великій хаті» на лавці до похорону клали померлих, там їх оплакували, прощалися з ними.

Звісно, що у обох кімнатах висіли ікони.

Комора, до якої заходили з сіней, деколи зачинялася на двері, інколи була завішана вереткою. Там зберігалися деякі продукти, або й інші речі. Коли народжувалися козенята, телята, жереб`ята, то їх перші дні після народження теж інколи (якщо на вулиці сильний мороз) поміщали на ніч у комору а те й хатчину.

Двері робилися з дощок, навішувалися на прості ковані навіси. Коли з якихось причин ні хто не залишався у хаті, хату «зачиняли» прикладуванням до двері зовні віника.

На кожному подвір’ї також був сарай для зберігання врожаю та з приміщеннями для худоби, який називався «шопа» (та й зараз є, і так саме називається). В залежності від заможності господаря, сарай був більшим чи меншим. У декого в сараї була велика яма. У таких ямах дехто тримав кріликів. Крілики там рили нори, плодилися. Для свиней здебільшого робили окремий невисокий хлівець та загороду. Та слід зазначити, що дехто не міг собі дозволити будувати окремий сарай і тоді заміст другої кімнати — «великої хати» у них був вбудований у хату сарай для худоби, кормів і запасів врожаю. При чому, деколи навіть вхід у цей сарай був зроблений прямо з сіней, але звісно, що для виводу худоби він мав і окремі двері на вулицю. У декого був окремий сіновал. Також рили погріб, але для того був потрібний камінь, що привозили з тих самих Розкопинців.

Прадавня криниця в старій частині села. Використовується до цього часу.

Добре видно рокопинський камінь, з якого вона зроблена

Мабуть одна з самих старих криниць села, але вона постійно ремонтується, виглядає більш сучасно

Якість викладки каменя вражає, при тому, що криниця дуже глибока.

Деякі господарі на якомусь куті свої земельної ділянки виділяли місце для криниці, яку споруджували також з розкопинського каменя. Згодом – у більш пізні радянські часи почали використовувати бетонні кільця.  Доступ до криниці мали всі бажаючі, індивідуальні криниці тоді ні хто не робив.

Перед хатою зазвичай був невеличкий садок, позаду хати – город, на якому, в залежності від розміру земельної ділянки теж могли рости окремі дерева. Дерева також інколи висаджували по межах. Попри дорогу деколи висаджували верби. Якщо у когось наприкінці городу, у низині протікала річка або просто був мочар, то там обов`язково висаджували лози. Лози періодами зрізали, використовуючи на дрова, на плетіння корзин, іншого інвентарю.

Мабуть останній «журавель» в Гвіздівцях. Ще використовується

Лози

Зрізали лози не всі відразу, а кожного року – половину. Верби теж періодично підрізали на висоті два метри.

Огороджували прибудинкову територію плетнями, які робили з пражин, принесених з лісу або з лоз чи гілок верб. Стовпчики для плетня робили з дубу.

Другою розповсюдженою формою огорожі були і досі є насадження з грабу. В лісі нарізали гіляки з грабу, які встромляли у землю рядком. Гіляки укорінювалися, пускали паростки, в тому числі кореневі и поступово – протягом 3-х років формувалася досить гарна і надійна огорожа. Щоправда, її потрібно регулярно підстригати і не допускати, щоб граб розростався в бік городу.

Після Першої Світової війни дехто почав частково  огороджувати територію (там – де город) невисокими коликами з колючим дротом[6]. Цікаво, що багатьом такі колючі загорожі були досить вигідними: якщо попри таку загорожу гнали вівці, то вони завжди терлися – чесалися об неї, залишаючи на дроті достатньо багато вовни. Діти господарів такої огорожі щодня збирали чималі клоччя вовни, яку поступово накопичували і згодом використовували залежно від потреби.

Вхід на подвір`я здійснювався через фіртку (інколи її просто не було), а був проміжок між двома дубовими коликами плетня. В`їзд – через невисоку браму.

Видно залишки ще того — старого колючого дроту, який, доречі, не зважаючи на 100-річний вік (а мабуть ще й більше) досі перебуває у відмінному стані. Відмінність від «цивільного» колючого дроту більш пізніх часів — в розмірі «колючок».

Одяг селян у ті часи також був досить одноманітним, переважно – саморобним. Головним матеріалом для виготовлення вереток і одягу були коноплі. Спочатку у кукурудзах деінде кидали конопляне насіння і таким чином вирощували сіменники. Це були рослини з дуже товстими стовбурами, які давали багато насіння. Їх називали – ландани.  Частину насіння використовували для вживання у їжу. Його змолочували, прожарювали, товкли, пропарювали та й варили кашу.  А частину насіння розтирали, розводили водою і пили як молоко з коржом[7] або ма­малигою. Таке конопляне «молоко» селяни називали «молоко від бугая». Це був дуже споживний і досить корисний (зовсім не наркотичний) напій.

Іншу частину насіння наступної весни дуже густо засіювали на окремій ділянці землі. При густому посіву коноплі виростали дуже тонкими і з них виготовляли нитки різної грубості, з яких у свою чергу робили тканину або веретки. Восени, коли дозрі­вала конопля, її вижина­ли. Саме ж бадилля в’язали в сніпки, несли до річки та вистеляли їх в воду. Толочили босими ногами (іноді навіть, коли вже примерзле болото), залишали на довгий час, щоб добре розмокло, набухло. Потім витягали важке, холодне бадилля, вимивали його в річці. Розстеляли на березі або розкладали на подвір`ї, щоб висушувалось, а потім ще досушували в печі. Це називали – прядиво. Від­так смикали це бадилля на дерганці, для кращої якості нитки ті волокна вичісували чесалом, пряли, звивали нитку на мотовилі в мітки. А вже готові мітки заливали водою із золою для вибілювання. Цілу добу мокло все, а при потребі відбілювання ще повторювалося. В подальшому нитки прали, сушили, змо­чували в клубки. З клубків звивали на снувалку, далі нитку навивали на мотовило, ставили на берда. За­правляли ткацький верстат (кросна) і ткали полотно. Вже виткане полотно знову відбілювали водою із по­пелом. І вже з того, такого дорогоцінного полотна, кроїли сорочку. Часто виготовлення сорочок та й інші роботи робилися миром — селом. Були складчини, оденки. Була важка, спіль­на, але щира праця, і все су­проводжувалося жартами, піснями, розвагами[8].

Для приготування одягу використовувалася, хоча і й не дуже часто, також овеча вовна. Коли хтось мав можливість зробити собі з вовни сукно, то воно було також досить грубим. Та все ж якійсь технічний прогрес у цій сфері досяг і нашого краю: у одному з сіл або містечок (нібито у Бричанах) у якогось заможного господаря в румунські часи була спеціальна машина, яка таке саморобне сукно робила більш тонким і гарним. Селяни називали цю машину «фолюші» — мабуть щось від назви виробника. По всіх селах, в тому числі і у Гвіздівцях, періодично їздила підвода і візник кричав: «На фолюші! На фолюші!» Люди зносили візнику рулони з домотканим сукном (а дехто й просто вовну), той чіпляв до рулону бирку з ім’ям здавача, брав гроші за роботу і увозив на переробку. Одночасно він видавав готове сукно тим, хто здав сировину раніше. Сукно на машині «фолюші» виготовлялося дуже якісне. Випадків обману з боку посередників-заготовлювачів теж не було.

Сушка конопель

Виготовлення вереток

Основним одягом у чоловіків були «гребінна» сорочка з постійно розстебнутим коміром-стійкою і прямою застібкою, яка носилася навипуск і на талії була перехоплена поясом, та «гребінні» штани. Все це виготовлялося з конопляної тканини. У декотрих сорочки були з вишивкою, але такі здебільшого одягали на свята та при поїздках у гості. Під штани чоловіки одягали «гребінні» кальсони. Іншої нижньої білизни не було. Більш заможні мали придбані в торгівлі байкові сорочки, які чомусь називали «кажапуховими». Але навіть у заможних це, зазвичай, була лише одна така сорочка на дуже багато років. Діти, в основному, бігали у довгих «гребінних» сорочках.

Головним верхнім одягом була «чугаїна» — куртка з грубого домотканого сукна. В якості напівсвяткового одягу чоловіки використовували «чугай» — плащ з рукавами і зав’язками, коміром-стійкою, виготовлений з темно-кольорового більш тонкого домотканого сукна, у декотрих, навіть, обробленого на «фолюші».

До напівсвяткового одягу відносилася також бурка з капюшоном («камонак»). Виготовлялася вона з грубого сукна, як правило сірого кольору. Деколи їх для красоти особливим чином обшивали тасьмою. Одягали бурку, в основному, лише тоді, коли їхали далеко кіньми у холодну погоду.

Дехто мав також і кожух з овечої шкіри на хутрі. Це був дуже дорогий одяг, а тому, якщо хтось і мав його, то він був у такої людини один на все життя. Виключення становили лише найбільш заможні по крайових мірках люди, наприклад, ті що мали власні сільгосппідприємства (млини, олійні…), а також власники трактирів, лісові бригадири, тощо. Такі (та навіть з них – не всі) могли собі дозволити мати ще один кожух з більш гарною вичинкою шкіри і вовни. Щоправда, вони також купляли собі і пальто, щоби було можна деколи ходити, як то казали у Гвіздівцях, «по межі люди» — тобто – серед багатих десь у містах, або на якихось зібраннях. Але у більшості селян кожух, в основному, висів у великій хаті і навіть у морози, без особливої потреби, його одягати не поспішали.

 

1943 рік. Кучеряві Михайло і Петро Парфенійовичи

Більш-менш заможні селяни також могли дозволити собі мати «мишини» — теплі брюки з овечої шкіри на хутрі.

На голову одягали «кучму» — шапку зі смушки. Якість вичинки кучми яскраво розповідала про багатство і суспільний статус її власника.

Ознакою більш-менш значимого достатку у селян-чоловіків також була наявність «чересу» — широкого шкіряного поясу, прикрашеного різноманітними ґудзиками та іншими подібними прикрасами. З правового боку на чересі була «калитка» — кишенька для паперових грошей і окремо кишенька для монет. З лівого боку на чересі була кишенька для кремнієвого кресала (сирники за румунських часів були дуже дорогі).

Сім‘я Гангалів з робітниками. 20-30-ті роки ХХ ст.

Гвіздовецька інтеллігенція. Фото «царських»часів.

Заможний селянин Андрій Гангал Семенович (фото «румунських» часів)

Основним одягом жінок була довга «гребінна», тобто конопляна, сорочка і спідниця. Як вони виготовлялися, ми вже описували. Святкові сорочки деколи мали вишивку верхньої частини та на рукавах чорними та жовтими нитками, а в нижній частині сорочки попереду завжди була вишивка, яку називали «пітічка». У декого були «сакізові» святкові сорочки (у чоловіків – теж), виготовлені з краще вибіленого самотканого конопляного полотна, або навіть з полотна, виробленого з придбаних вовняних ниток. Такі нитки продавали у великих мотках, коштували вони дуже дорого.

Сімя Голяків (фото 20- х років ХХ ст.)

На свята заміст спідниці одягали «катринку» — обмотку з вовни або з бавовняної тканини, грубу (майже як веретка), чорного кольору, або смугасту. Катринка була завжди дуже гарно вишита. Катринкою жінки обмотувалися ззаду заміст спідниці, спереду краї зчіплювалися або затягувалися шнурами, а один нижній край завертався кутом, таким чином, щоб було видно вишивку – «пітічку». Довжина катринки – до двох третин голені.

В холодну погоду, в тому числі взимку жінки носили чугаїну, більш жіночого вигляду, або як її також називали – «тіжурку» (викривлене слово «тужурка»).

На голову жінки одягали «гребінні» платки чорного або помаранчевого кольору. Для святкових подій жінки намагалися мати «шалок» — придбану хустку, як казали у Гвіздівцях – «контрабанцький» (викривлене слово – «контрабандний»), скоріш за все завезений контрабандою через Дністер з території СРСР. Такий шалок висів завжди у «великій хаті». Жінки старшого віку іноді носили на голові заміст платка білий рушник з жовтими каймами на кінцівках.

Кучерявий Василь Олександрович (в дитинстві) зі своєю мамою (початок 30-х років ХХ ст.)

Головним взуттям селян влітку були, так би мовити, підошви власних ніг, адже завжди, коли це було можливо, всі намагалися ходити босоніж. Коли це було з погодних умов не можливим, і чоловіки і жінки взували постоли з сиром’ятної шкіри. То є шматок шкіри, який охоплював стопу ноги і по краях стягувався навколо стопи «волоками» — тонким сиром’ятним ременем, кінцівки якого виходили позаду і обмотувалися навколо голені. Постоли були дуже м’яким взуттям, ходити у якому було досить зручно. У холодну погоду і взимку їх носили з онучами з будь якої тканини, здебільшого – з решток якогось старого «гребінного» або вовняного одягу. Постоли поступово протиралися на підошвах, але їх продовжували носити до самого моменту, коли взагалі не залишалося а ні клаптику шкіри на підошві взуття, тобто фактично ходили по землі в онучах, які рештками постолів і волоками лише підтримувалися. До речі, згодом – у післявоєнні роки (десь до 1950 року) теж продовжували ходити у постолах, а дехто із людей старшого покоління – і пізніше. При чому, тоді їх часто робили вже не зі шкіри, а з старих чи пошкоджених резинових автомобільних покришок або камер.

Гангали (фото дореволюційних часів)

Щоправда, навіть у часи румунського панування і страшенної дорожнечі одягу кожен мріяв і намагався придбати більш дороге взуття: чоловіки – чоботи, а жінки – туфлі і теж чобітки. Дуже престижним у ті часи також вважалося мати калоші. Та навіть, якщо і вдавалося купувати таке взуття, то носили його вкрай рідко. Бувало, йде хтось на свято до церкви «у чоботах», але всю дорогу — босоніж і лише перед самою церквою взуває чоботи. А туфлі з калошами мали здебільшого лише представники сільської інтелігенції, зокрема вчителі, дяки, тощо.

ДАЛІ БУДЕ…

 

Були й такі інструменти пошиття одягу, але через страшну дорожнечу, вони навіть використовувалися по неділях для фотографування небідної частини селян

____________________________________________________________

1] Самсоніха – сільське прізвисько дворянки Єкатерини Єгорівни Самсон, 1816 року народження — дружини поміщика Дмитра Самсона. При чому, власницею с. Гвіздівці була саме Є.Є. Самсон, яка 29 вересня 1865 року придбала це помістя  у поміщика Дмитра Івановича Немішеска.

[2]  Слід зазначити, що багато з описаного в деяких родинах збереглося і до цього часу.

[3] Тут і надалі — опис побуту села в старі часи – зі спогадів Кучерявого Петра Парфенійовича, Гангала Василя Ілліча, а в деяких моментах зі спогадів Гангала Василя Васильовича та з власних спогадів співавтора книги – Кучерявого О.П.  В інших випадках зазначається відповідне джерело.

[4] Трикамерне селянське житло (дві кімнати з сінцями та коморою між ними) набуло поширення в Бессарабії (як і в тогочасній Україні) наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважалося наступним етапом розвитку домобудівництва. До того, здебільшого хати були двохкамерними (одна кімната і сіни).

[5] Розкопинці – село на березі Дністра, на схилах дністровського каньону. Саме з цим пов`язана наявність там каменя. Нині перебуває у складі Василівської сільської ради Сокирянського району Чернівецької області.

[6] Колючий дріт на той час був  відгомоном Першої світової війни. Хтось (як завжди це буває) розтягував чи розпродував військове майно 8-ої російської царської армії, що наприкінці війни була частково розквартирована в Сокирянах, а те може бути й майно австрійського війська, що короткочасно заволоділо територією Сокирянщини у 1918 році.

[7] Корж – тонка хлібина, випечена з борошна без використання дріжджів. Корж  їли з якимось напоєм або виготовляли з нього страву «мочальники»

[8] Стосовно процесу обробки конопель та виготовлення сорочок – за розповіддю М. Бескупської (Р. Куцька «Миром, по нитці ткалася сорочка…». «Дністрові зорі», № 45, 4.11.2016) та Кучерявого Петра Парфеньовича.

 

Фотознімки з експозицій музею Гвіздовецької школи та Сокирянського районного історичного музею, а також з власних фотоархівів авторів. Окремі фотоматеріали — з інших інтернет-ресурсів вільного користування.  

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар