91732846З найдавніших часів основним заняттям населення на території сучасної Молдови (і сучасної української частини Північної Бессарабії – прим. адм. сайту) було сільське господарство. Рільництво і тваринництво, виноградарство та виноробство, садівництво та городництво були розвинені в Прутсько-Дністровському межиріччі. Здавна бессарабці займалися і бджільництвом.

Ще в XVIII в. на території Молдавії чітко виділялися два сільськогосподарських райони: в північній і центральній частинах Молдавії населення вело осіле тваринницько-землеробське господарство, а в південній частині панувало відгінне скотарство. На півдні в цей період землеробство було підсобним заняттям. Худоба здавна знаходився на підніжному корму, навіть взимку, є була м’якою і малосніжною. Запаси корму на зиму стали готувати лише з кінця XVIII-початку XIX в., із збільшенням кількості великої рогатої худоби. Одночасно почали будувати загороди і переходити до стійлового утримання худоби. До цього часу відноситься і відродження землеробства на півдні Молдавії, що було прийшло в занепад. Застосовувалася залежна система землеробства. Обробляли невеликі ділянки землі, засіваючи їх в основному просом і в меншій мірі пшеницею-арнауткою. Зернові сіяли тільки для потреб свого господарства. Продавати продовжували в основному худобу та продукти тваринництва. Землю обробляли або ручним знаряддям, або ралом.

Молдавани центральних та північних районів (як і інше сільське — немолдавське населення цих країв – прим. адм. сайту) застосовували перелогову систему землеробства, запозичену від слов’ян.

З кінця XVIII — початку XIX ст. з удосконаленням сільськогосподарських знарядь стала швидко збільшуватися і площа розореної землі. Збільшення частки землеробства в економіці краю особливо відбулося після приєднання Бессарабії до Росії в 1812 р. Торговельні зв’язки Бессарабії з іншими, більш розвиненими губерніями Росії і включення її у світовий ринок зумовили економічну спеціалізацію сільського господарства Бессарабської губ., чому сприяли природні умови і зростання народонаселення.

З 20 до 70-80-х років XIX ст. в Бессарабії панувала екстенсивна перелогова система землеробства, при якій частина придатної для обробки землі перебувала під посівами, а решта — під перелогом і використовувалася під пасовища і сінокоси. Тому скотарство ще й у першій половині XIX ст. залишалося головною галуззю сільського господарства Молдавії. Цьому сприяло й те, що в лісистих районах її центральної та північної частин застосовувалася колишня підсічно-перелогова система землеробства, і, отже, теж не було значних посівних площ.

На цілинних землях сіяли просо, яру пшеницю і розводили баштани, на старопахотних — озиму пшеницю, тютюн, кукурудзу, овес, ячмінь, гречку. Основними посівними культурами були пшениця і кукурудза. Але до середини XIX ст. пшениця почала поступово витісняти кукурудзу. Це пояснюється зростанням товарної цінності пшениці, яка спочатку вирощувалася головним чином в поміщицьких господарствах, а потім її стали сіяти в господарствах колоністів, державних селян і царан переважно на експорт, в той час як кукурудза вирощувалась майже виключно для особистого споживання.

До середини XIX в. значно збільшилися і посіви технічних культур-тютюну, конопель, соняшнику та ін. Все це сприяло більш ранньому виникненню капіталістичних відносин у сільському господарстві Бессарабії в порівнянні з рештою губерній царської Росії.

Приблизно до 1850-х років землеробство стало провідною галуззю сільського господарства Молдавії; відтоді почався і перехід від перелогової системи землеробства до трипільної.

З другої половини XIX ст. в Молдавії виділялися три сільськогосподарських райони: в північній Бессарабії були майже однаково розвинені рільництво і тваринництво; в центральній частині, яка охоплює лісові і горбисті масиви молдавських Кодр, великого поширення набули виноградарство і садівництво. З злакових культур тут переважала кукурудза, а в подальшому — озима та яра пшениця. Місцями сіяли багато тютюну. Південний район з його великою кількістю перелогових земель, пасовищ і відносною малонаселеністю став центром виробництва товарного зерна і розвитку тваринницького господарства.

Капіталістичний розвиток сільського господарства Молдови не скрізь йшов однаковими шляхами і темпами. Спочатку капіталістичні відносини почали розвиватися на півдні Молдавії. Тут кріпосне господарство було слабкішим, ніж в інших районах краю. Поміщицьке і монастирське землеволодіння на півдні охоплювало 30% земельної площі. Основну масу жителів цієї зони становили державні селяни і колоністи, деяка частина останніх входила до складу новоросійського козацтва. У середині XIX ст. в користуванні селян перебувало 55% всіх земель півдня Бессарабії. Вони мали можливість на своїх полях застосувати більш вдосконалену техніку, багато з них створювали багатогалузеві фермерські господарства, переважно торгово-зернового і тваринницького спрямування. Вже до середини XIX ст. південні господарства стали розвиватися американським шляхом.

Іншим було становище в центральних і північних районах Бессарабії. Тут переважало велике поміщицьке землеволодіння. У північній частині поміщикам належало 94%, а в центральній — 77% всієї землі. Хоча поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру, капіталістичні відносини тут розвивалися значно повільніше, ніж на півдні. Велика частина поміщиків застосовувала непродуктивну кріпацьку працю і зберігала старі, відсталі форми господарювання. У центральних і північних районах Бессарабії в пореформений період розвиток сільського господарства пішов прусським шляхом.

Сільськогосподарські знаряддя жителів Бессарабії також пройшли певні історичні етапи розвитку. Археологічні розкопки на цій території дають уявлення про різноманітні орні знаряддя плужного типу. Тут були поширені і рала, і плуги. У першій половині XIX ст. в Молдавії використовувалися два види рал: легке однозубе із двома рукоятками, у яке впрягали одну пару волів, і важке з трьома зубцями, схоже з українським тройчаком; воно не мало рукояток і в нього впрягали дві пари волів. Обидва ці типи орних знарядь застосовувалися при неглибокій оранці м’якого грунту. У бідняцьких господарствах Бессарабії вони зберігалися аж до суцільної колективізації (1949 р.), як основні знаряддя обробітку грунту.

На важких дернистих ґрунтах степових районів Молдавії використовували рало з полозом. Для відвалювання грунту його обладнували невеликими відвальними дошками. З другої половини XIX ст. з’явилися і багатозубі рала (Драпак), а с кінця XIX — початку XX ст. найпоширенішою формою стали заводські трикутні рала на залізній рамі з п’ятьма — сімома зубцями, на колісному ходу. У бідняцьких господарствах правобережжя Молдавії тризубими ралами користувалися аж до 1940-х років.

Протягом XVIII і майже до кінця XIX ст. для підйому цілини застосовували масивний, так званий малоросійський плуг, який був відомий на цій території ще в IX-XI ст. У такий плуг запрягали чотири-шість пар волів. Для оранки староорних земель використовували більш легкий український плуг і сабан. Останній був пристосований для кінної тяги. Ще в XX в. ним користувалися для міжрядної обробки картоплі.

Для оранки грунту на схилах пагорбів в центральних і північних районах Бессарабії використовували плуг з переносним відвалом.

У пореформений період великого поширення набули залізні плуги заводського виробництва конструкції колоніста Гена. Спочатку їх застосовували тільки у великих поміщицьких господарствах, а потім вони поширилися по всій південній і більшої частини центральної Молдавії. Орали заводськими плугами та інших конструкцій.

Протягом XVIII і майже аж до XX ст. переважаюча більшість селянських господарств посіви виробляли вручну, при чому сіяли двома способами: у південній частині — по стерні, а в північній — по оранці. Сіяли найчастіше врозкид. З кінця XIX в. широке поширення одержав посів кукурудзи в борозну за плугом.

У першій половині XIX ст. у поміщицьких господарствах з’явилися перші сівалки, але прищеплювалися вони повільно. Навіть до 1870-х років лише деякі поміщики обзавелися рядовими сівалками для посіву кукурудзи. На початку XX ст. в поміщицьких і куркульських господарствах стали застосовувати однокінні п’яти-або шестирядні сівалки. У заможних селян у 70-х роках XIX ст. з’явилися своєрідні «сівалки» у вигляді відра з дірчастим дном, що прикріплюється до осі колеса плуга, який йшов по борозні. У відра насипали кукурудзяні зерна, і при русі плуга вони падали у борозну. У бідняцьких селянських господарствах такі сівалки набули поширення лише в 1920-х роках.

Посіви зашпаровували бороною або багатозубим ралом. Найбільш давнім типом були дерев’яні борони у вигляді волокуші, потім стали застосовувати рамні дерев’яні борони, потім із залізними зубами і, нарешті, залізні борони заводського виробництва. Заборонену оранку накочували кам’яними катками. З ручних знарядь обробки грунту найбільш поширеними були заступи й сапи. У бідняцьких господарствах цими знаряддями розпушували грунт на невеликих ділянках.

Аж до середини XIX в. для прибирання колосових застосовували зубчастий серп, який на цій території відомий з давніх часів. Цікаво відзначити, що навіть за формою молдавський серп мало відрізнявся від тиверійського. Одним з характерних його ознак є різке розширення клинка в середній частині і велика кривизна леза. Рукоятка у такого серпа коротка. Для зрізання кукурудзяних стебел іноді використовували саморобний серп, зроблений з леза коси, з гладким клинком. Про давність застосування тут серпа можна судити з того, що в молдавській мові термін жнива є похідним від слова «серп» (сечере — серп, сечергіу — жнива). Косою до середини XIX ст. косили лише траву. Але з другої половини XIX ст. в південних зернових районах коса стала основним знаряддям збирання врожаю, тоді як в північних районах, включаючи Кишинівський повіт, як і раніше урожай збирали серпом. В Бессарабії примітивний спосіб збирання зберігався до 1940-х років.

Найбільш древнім видом коси на території Бессарабії була горбуша. Її знаходять в археологічних пам’ятках, що відносяться до IX-XIV ст. А в лісистих районах Молдавії її можна зустріти в особистому господарстві і в наші дні. На решті частини краю вона була витіснена косою з довгим і широким лезом, яка також дожила до наших днів. За формою і величиною вона близька до степових українських кіс. Коса-горбуша теж видозмінилася, її лезо стало вузьким і коротким, тепер вона нагадує коси, які зустрічаються в Румунії, Угорщині та у Чехословаччині. Велика коса особливо поширилася в південних зернових районах Молдавії. Для збирання хлібів коси застосовували і зі спеціальними пристосуваннями (гаки тощо) і без них.

В залежності від того, яким знаряддям прибирали хліб, розрізнялися і способи його укладання. Якщо хліб прибирали серпом або косою зі спеціальними пристосуваннями, то зрізані колоски пов’язували в снопи і укладали в крижі та копиці. При збиранні косою без додаткових пристосувань їх згрібали граблями в копиці, а потім кидали в стоги і скирти за допомогою дерев’яних вил з трьома і більше зубами. При укладанні снопів в скирти використовували довгі дерев’яні двозубі вила. Жнивні машини в Бессарабії з’явилися в поміщицьких господарствах півдня лише перед 60-ми роками ХІХ-го століття.

Молотили по-різному. На півдні переважала молотьба за допомогою коней як незапряженних, так і запряжених у підводу, дерев’яним або мурованим катком, молотильною дошкою. Часто практикувалася молотьба за допомогою волів, для чого їх підковували.

У північних районах Бессарабії в XVIII-XIX і початку XX ст. головним знаряддям обмолоту служив ціп. На півдні його застосовували іноді для обмолоту кукурудзи та бобових. Для обмолоту ціпом снопи клали в ряд, один на інший, молотили їх удвох, йдучи один назустріч іншому. Перші заводські парові молотарки в Бессарабії з’явилися з середини XIX ст. Але їх придавали лише поміщики і куркулі.

Після обмолоту зерно провівають в гуркоті. Віялки з’явилися лише в 1860-х роках і до початку XX ст. залишалися надбанням лише самих великих землевласників.

Селяни зберігали врожай на горищах (лівобережна частина Бессарабії) або в спеціальних ямах (на правобережжі).

Таким чином, незважаючи на те, що Бессарабія у минулому була однією з зернових житниць Росії, поширені там система землеробства і сільськогосподарські знаряддя були дуже відсталими. Такими вони залишалися і в період панування буржуазно-поміщицької Румунії, тоді як в Молдавській АРСР вже панував колгоспний лад з механізованим господарством. Положення в Бессарабії докорінно змінилося лише із возз’єднанням її з СРСР і особливо з 1949 р. — після масової колективізації селянських господарств.

Тваринництво до середини XIX ст. було переважним заняттям населення Бессарабії. Розводили велику і дрібну рогату худобу, причому остання переважала. Особливо були поширені вівці цигайської, а потім і мериносової породи. Поступово мериносове вівчарство витіснило всяке інше і перетворилося на крупну галузь поміщицького товарного господарства. Овеча шерсть була основним предметом бессарабського експорту не тільки на ринки Росії, але й за кордон. У цей період в Бессарабії існувало два типи тваринницького господарства: відгінне і з річним утриманням на пасовищах і зимовим — в стійлах.

Ареалом відгінного скотарства (в основному вівчарства) був південь Бессарабії. Тут воно зосереджувалося переважно в руках великих скотопромисловців з сусідніх країн, які орендували місцеві пасовища. Ще в давні часи на великих пасовищах Буджацького степу паслись численні стада, що належали ногайським татарам. Сюди ж приганяли свою худобу власники стад з північних районів Молдови, Трансільванії, Валахії та Угорщини. На ніч або на доїння худобу збирали в спеціально відгородженому місці, яке називалося стина, а ділянку навколо нього, на якому худоба відпочивала після доїння. Для пастухів будували спеціальні хатини, часто напівземлянки. Природно, що при постійному переміщенні худоби з одного пасовища на іншу стину обгороджували тимчасово, для цього користувалися переносним каркасом. Усередині стини було два околи: один для ялових і інший для дійних овець. Доїння здійснювали в спеціальному місці окола.

Кілька людей доглядали за стадом. Обов’язки між ними були розмежовані. «Скутарул» відповідав перед власниками за збереження і стан отари. Він повинен був домовлятися з власниками і проводити з ними всі розрахунки. «Бачіул» займався обробкою молока, виготовляв бринзу. Пас худобу чабан, якому при доїнні допомагав підліток 14-16 років.

Колиба складалася з двох частин: спальні (дормітор) і кошарна, де тримали взимку молодняк, обробляли молоко і зберігали отримані продукти до їх розподілу між власниками худоби або до продажу на ринку. Остання форма реалізації продуктів переважала.

Частка кожного власника худоби при розподілі продуктів встановлювалася заздалегідь за кількістю очікуваного від його овець молока. Для цього в певний день при формуванні стада кожен власник сам доїв своїх овець в одну посуду. Потім бачіул опускав туди каримб — чотиригранну палицю, на якій відзначався рівень молока у відрі. Ця відмітка переносилася на резіш — іншу таку ж палку, яка віддавалася власнику худоби. Каримб ж залишався у бачіула. Під час поділу продуктів, отриманих від всього стада, кожен власник пред’являв свій резіш, за яким визначалося належну йому кількість бринзи. Першим отримував бринзу власник найбільшої кількості овець в отарі.

Відгінне скотарство розвивалося в Бессарабії до другої половини XIX ст., коли почалося швидке капіталістичне зростання землеробства. Наступ на цілинні землі призвів до різкого скорочення пасовищ і сіножатей. Частка відгінного скотарства в економіці краю стала швидко скорочуватися, а в кінці XIX — початку XX ст. їм взагалі перестали займатися.

У північних і центральних районах Бессарабії, де був поширений локальний тип скотарства, влітку худобу пасли на пасовищах, а взимку тримали в стійлах. Розводили велику рогату худобу (корів, биків),  а також свиней та коней. Велике значення мало розведення овець і кіз.

Форми організації цього типу господарства були різноманітні. У невеликих селах односельці об’єднували велику рогату худобу в одне стадо. Для випасу худоби дрібної, створювали окрему стадо. Село наймало чабанів або односельці пасли стадо по черзі. У великих селах кожна частина села (махала) створювала свою череду.

З великої рогатої худоби становили кілька стад: дійні корови, ялові, робоча худоба і телята. Стадо молочної худоби, яке обслуговували, як правило, два пастухи (векарі), тримали на пасовищах, розташованих неподалік від села. Влітку таке стадо приганяли в обід для доїння в село. Навесні і восени стадо виганяли на пасовище на цілий день.

Ялову худобу все літо містили на віддалених від села пасовищах. У це стадо у вільні дні приганяли робочих волів і коней. Місцями для робочої худоби відводили кращу толоку.

Овець також ділили на декілька стад, а ягнят часто пасли разом з телятами. Ці стада тримали на найближчих від села пасовищах. Стадо дійних овець обслуговувало не менш двох пастухів: один з них доїв овець і обробляв молочні продукти, а другий допомагав йому.

І тут для овець обгороджували стини, які за своїм устроєм нічим не відрізнялися від стин відгінних скотарів, але були не переносними, а постійними. Деякі села взагалі не ставили стин, приганяли овець на доїння додому.

Весняно-осінній випас худоби на пасовищах тривав з 23 квітня старого стилю (День св. Георгія) до 26 жовтня (день св. Дмитра). На півдні Молдови овець виганяли на пасовища в лютому і в березні. На початку весняного циклу овець стригли і ягнят відокремлювали від маток. В кінці травня (за народним календарем зазвичай в день «Думініка Маре» («Велика Неділя», яке святкується десь 11-12 червня за новим стилем – прим. адм. сайту)) визначали кількість молока, що дається вівцями кожного господаря (проба лаптелуй). Після зняття проби влаштовувалося спільне гуляння з піснями і хороводами.

З початку весняного циклу і до 20 липня (Ільїн день) овець зазвичай доїли три рази на день. У цей період овець пасли на толоках, вигонах і соковитих пасовиськах.

Початком річного циклу вважалося 29 червня (Петрів день). Після збирання врожаю з полів стада випасали по стерні і по парах. Таким чином, одночасно з випасом відбувалося і угноювання цих земель. З 20 липня і до 8 вересня (день Малої Марії) овець доїли два рази в день, а з 8 вересня і до кінця випасу їх доїли тільки один раз на день. У цей останній період власники худоби розраховувалися з чабанами і готувалися до утримання худоби в загонах. Іноді, якщо погода дозволяла, здійснювався і зимовий випас худоби.

 До кінця XVIII в. такі угіддя, як пасовища, вигони, толоки і сінокоси, перебували в громадському користуванні. У общинні пасовища перетворювалися і ті поля, з яких був зібраний врожай. У той час розміри общинних угідь, які належали даному селу, не встановлювалися. Але потім молдавські господарі стали обмежувати селянські угіддя. У 1805 р. молдавський господар А. Мурузі визначив для селян міру в півфалчі  землі на кожну голову великої рогатої худоби, але не більше 12 фалчів на одне господарство. Як вже зазначалося вище, скотарство в цей період було головним джерелом доходу і великі землевласники прагнули збільшити свої угіддя за рахунок селянських общинних володінь. Надалі при перерозподілі земель у зв’язку з аграрними реформами другої половини XIX ст. селяни не отримали ні випасів, ні сінокосів. Вони були змушені орендувати ці угіддя за великі суми. У 1890 р. орендна плата за сінокоси в центральних і північних районах Бессарабії складала 25-40 руб. за десятину, а за пасовища платили по 12 руб. з пари волів. Пасовища і сінокоси брали в оренду або спільно цілим селом, або групою односельців. Власник найбільшої кількості худоби ставав господарем стини.

З 1870-х років в Бессарабії почалося скорочення поголів’я худоби не тільки на півдні, але і в північних та центральних районах, так як скотарство стало витіснятися землеробством. До цього слід додати, що, хоча протягом століть скотарство приносило найбільший дохід, рівень самого господарства був низький. Розводили одні й ті самі породи худоби, продуктивність яких була дуже мала. Худоба часто страждала від нестатку кормів, так як не завжди була можливість забезпечити його кормами на зимовий час. На зиму для неї не будували теплих приміщень, і худоба часто і взимку перебувала у загонах під відкритим небом (але це було не характерно для Північної Бессарабії, в т.ч. – Сокирянщини, де худобу взимку тримали у достатньо теплих глиноземних сараях – прим. адм. сайту).

Таке нераціональне ведення тваринницького господарства в Бессарабії тривало аж до 1949 р. — року суцільної колективізації.

Поряд з основними галузями сільського господарства — рільництвом і тваринництвом, населення Прутсько-Дністровського межиріччя з глибокої давнини займалося виноградарством і виноробством. Археологами на цій території знайдені амфори для виноградного вина і монети із зображенням виноградних грон, що відносяться до III-II ст. до н.е. (велика стаття про виноградарство у Бессарабії в ХІХ ст. – на нашому сайті).

В умовах феодалізму велика частина виноградників належала великим господарствам, власники яких мали монополію на продаж вин та інших напоїв. Тому найбільший розвиток виноградарство і виноробство отримали саме у феодальних володіннях. Але цими галузями сільськогосподарського виробництва займалися і в селянських господарствах. Феодальна рента, яку з них стягували, включала грошовий податок з кожного погону виноградних насаджень і вадраріт — десяту частину з отриманого вина.

Зростання промислового виноградарства в Молдові почалося лише з приєднання Бессарабії до Росії в 1812 р. До 1890 р. площі, зайняті під виноградними насадженнями, доходили до 74200 десятин, тоді як у 1837 р. їх було тільки 13 тис. десятин.

В кінці XIX в. філоксера погубила значну частину молдавських виноградників. З шкідником почали боротися шляхом створення гібридних сортів, прищеплюючи європейські культурні сорти винограду до дикорослих. Філоксера була переможена, але сортність винограду погіршилася. До 1945 р. понад 90% виноградників Молдови були гібридними.

Основні площі виноградників до встановлення Радянської влади перебували в руках великих землевласників. В Бессарабії 43,2% селянських господарств до 1940 р. взагалі не мали виноградників. Обробляли грунт під виноград вручну (лопатою, сапою) або ралом і однокінним плугом. Для обробки лози і зняття врожаю використовували ножиці і спеціальні виноградні ножі косор, що нагадують невеликий серп.

Вино готували примітивним способом. Спочатку виноград, покладений на плетінку, м’яли над діжкою руками. Через два-три дні після бродіння виноградний сік переливали в бочку, а решту маси збирали в мішок і давили ногами, щоб віджати залишки соку. Виноробний прес мався лише у великих землевласників. Бочки з вином зберігали в глибоких кам’яних льохах.

Садівництво також є споконвічним заняттям жителів Бессарабії. Тут вирощували різні сорти яблунь і груш, сливи, абрикоси, персики, айву, черешню, вишню, тощо. Широке поширення отримав і волоський горіх. У минулому сушені молдавські фрукти не тільки реалізувалися на місцевих ринках, а й експортувалися у великі міста Росії та на світові ринки.

Таким чином, основним напрямком сільського господарства Бессарабії в період капіталізму було виробництво зернових, її територія включалася у великий торгово-зерновий район півдня Росії. Такою правобережна Молдова залишалася і в складі буржуазно-поміщицької Румунії. Тут головним чином виробляли кукурудзу та озиму пшеницю, які були предметом експорту. Такі ж споконвічні галузі сільського господарства, як виноградарство, садівництво і городництво до моменту возз’єднання Бессарабії з СРСР мали підсобне значення і були розвинені не скрізь.

Розвиток сільського господарства лівобережної Бессарабії, яка перебувала у складі Радянського держави з 1917 р., йшов у відповідності з народногосподарськими планами Радянського Союзу. В результаті успішного проведення колективізації тут були створені багатогалузеві господарства і до 1940 р. в Молдавській АРСР вже були потужні колгоспи-мільйонери. Сільське ж господарство Бессарабії, що увійшла до складу СРСР лише в 1940 р., характеризувалося відсталою технікою і низькою продуктивністю праці.

У перші роки після війни, незважаючи на земельну реформу і велику допомогу трудівникам Бессарабії Радянської держави, в молдавській економіці ще різко позначалася диспропорція між соціалістичним сектором лівобережжя і приватновласницьким сектором правобережжя Молдавської республіки. Однак за допомогою Радянської держави ця диспропорція і наслідки воєнної розрухи були швидко подолані, і Бессарабія, вступивши на шлях соціалістичних перетворень, досягла великих успіхів.

В даний час Молдавія є економічним районом з високо розвинутим сільським господарством і швидко зростаючою промисловістю (звісно, що це і далі стосується лише періоду до 1991 року – прим. адм. сайту).

Невпізнанно змінилося економічний стан всього сільського господарства республіки. До возз’єднання Бессарабії з Росією в ній було всього 92 трактора, що належали поміщикам і куркулям, комбайнів не було зовсім. Майже половина селянських господарств не мала робочої худоби. Тільки за перші чотири повоєнних роки Радянська держава направила в Молдавію 2 тис. тракторів, 600 вантажних автомашин, 109 комбайнів, 730 складних молотарок (аналогічно і в українській частині Північної Бессарабії і Буковини – прим. адм. сайту).

Перемога соціалістичних виробничих відносин в молдавській селі дала величезний поштовх розвитку багатогалузевого господарства. Створилися реальні можливості застосування новітньої техніки в обробці землі, догляд за посівами і збирання врожаю. В даний час в радгоспах і колгоспах республіки повністю механізовані оранка і сівба зернових культур, а також збирання зернових і цукрового буряка. Ширше впроваджується механізація робіт в садівництві, виноградарстві і тваринництві. Все це дозволило різко підвищити культуру сільськогосподарських робіт, звільнити для промисловості велику кількість робочих рук, полегшити працю селян, об’єднаних у колгоспи, та робітників радгоспів. Велике місце в сільській економіці республіки займають і технічні культури — цукрові буряки, тютюн, ефіроолійні.

Різко змінилися масштаби і структура молдавського овочівництва. Воно ведеться у всіх колгоспах і радгоспах на основі штучного зрошення і поливного землеробства.

Створені передбачені семирічним планом високоприбуткові специалізовані овочівницькі колгоспи і радгоспи, особливо в приміських районах та в районах з розвинутою консервною промисловістю. Велика увага приділяється зрошенню земель, що є важливим фактором у збільшенні продуктивності господарства в маловодних районах. Створено мережу науково-дослідних інститутів та навчальних закладів. Тепер кожен колгосп і радгосп має кваліфікованих агрономів, зоотехніків, механізаторів, інженерів, ветеринарних лікарів та інших фахівців.

Проведена велика робота по поліпшенню породності худоби. У 1962 р. валова продукція молдавського тваринництва в порівнянні з 1953 р. становила 206%.

Пішли в минуле старі традиційні прийоми ведення скотарського господарства, їх місце зайняла система наукового тваринництва. У колгоспах і радгоспах створені молочно-товарні ферми, що не мають нічого спільного з колишніми стинамі і тирламі. Для худоби побудовані теплі зимові та літні приміщення, майже всі ферми обладнані автопоїлки, організований зелений конвеєр, який забезпечує безперервне постачання худоби зимовими кормами. На багатьох фермах впроваджена електродойка, а незабаром вона буде застосовуватися на всіх фермах Молдавії. Замість старих напівтемних колиб для обслуговуючого персоналу побудовані гарні гуртожитки з радіоприймачами й телевізорами. Щорічно колгоспні спеціалісти проводять заняття з працюючими на фермі для підвищення їх кваліфікації.

В даний час в колгоспах і радгоспах республіки є близько 238 тис. га виноградників. Однак ще й у наші дні тут переважають гібридні сорти. Але тепер ведеться велика робота по заміні гібридів європейськими сортами, такими, як «Алеппо», «мускат гамбурзький» та ін. Обробка винограду здійснюється машинами на спеціальних пунктах. Виноградарство є міцною сировинною базою для виноробної промисловості республіки.

Тепер в колгоспах і радгоспах республіки під садами зайнято близько 182 тис. га. Проводиться велика робота по заміні старих малопродуктивних сортів новими, створюються великі промислові масиви високосортних насаджень, освоюються цілинні землі на схилах пагорбів. Особливо сильно розвинене садівництво в північних, центральних і південно-східних районах республіки. Найбільшою популярністю користуються придністровські сади Тираспольського і Дубосарського районів.

Земельні угіддя республіки розподілені наступним чином: в колгоспному користуванні — 87% корисної земельної площі, у радгоспів — 4,5%, під присадибними ділянками колгоспників — 5,8% та невелика частина земельної площі знаходиться в користуванні робітників і службовців. Таким чином, провідною силою в молдавському сільському господарстві є колгоспи. До 1 січня 1964 р. в Бессарабії було 507 сільськогосподарських артілей і 64 радгоспів.

Колгоспи і радгоспи республіки являють собою великі і високоприбуткові господарства. Замість примітивних знарядь обробки землі, які ще зовсім нещодавно займали панівне становище в сільськогосподарській техніці краю, тепер машинний парк колгоспів і радгоспів налічує 30 тис. тракторів, 8360 різних комбайнів і близько 100 тис. інших складних сільськогосподарських машин, отриманих з Російської Федерації, Української, Білоруської та інших братніх республік. Валова продукція сільського господарства Молдавії за період з 1953 до 1963 р. зросла в 2,1 рази, а основні фонди колгоспів збільшилися в сім разів.

Молдавія є районом великого товарного плодівництва та виноградарства. За щільністю виноградних насаджень на тисячу жителів Молдавська РСР займає одне з перших місць у світі.

У 1958 р. за успіхи, досягнуті в галузі сільського господарства, Радянська Молдавія була удостоєна вищої урядової нагороди — ордена Леніна, тисячі її трудівників нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, з них 47 чоловік удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

 

За публікацією сайту «Этнографический блог о народах и странах мира их истории и культуре» 

Первісне джерело не відоме, напевне це є якась стаття енциклопедичного характеру, приблизно середини 1960-х років.

 

Скорочений переклад на українську мову – сайт «Гвіздівці».

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар