Абсолютно безкомпромісне прагнення США до контролю над ресурсами є безальтернативним на сьогоднішній день для американців шляхом збереження системи глобального домінування, а значить і власної економіки. Розпачливий ривок американців до ресурсів став результатом загрози колапсу усталеного світового ладу й системи одержання ресурсів і товарів за «зелені фантики» або в борг.

Поки нова система забезпечення контролю над ресурсами не придумана й не впроваджена, утримувати своє лідерство американцям доводиться силою. Причини для агресії придумуються вже довільно. У випадку із Сирією необхідність створення «буферних зон», тобто розчленовування країни, пояснюється тим, що режим Башара Асада вбиває прихильників своїх політичних опонентів, які об’єдналися з армією збройних дезертирів. Але найважливіше те, що цей антиурядовий союз був на очах у всього миру вирощений і сформований на території Туреччини – самого активного партнера США в регіоні. Схожа ситуація в Лівії дала привід для бомбардувань цієї країни з повітря й лінчування її лідера.

Така тактика таїть колосальні ризики для США і їхніх союзників, оскільки тягне за економічним крахом і системну кризу міжнародної політичної архітектури.

Масштаб і динаміка процесів, що відбуваються у світі, свідчать про те, що багато з них регулюються в оперативному режимі, деякі й зовсім вийшли з під контролю. У їхньому числі, безумовно, фактичний крах європейської інтеграційної моделі — найважливіша подія 2011 року. Через 10 років після грандіозного «успіху» своїх попередників Гельмута Коля й Франсуа Миттерана, що ратували за створення внутрішнього ринку ЄС і розробку єдиної європейської валюти, їхні спадкоємці — Ангела Меркель і Ніколя Саркозі ховають це починання, переконуючи в необхідності перегляду Конституції ЄС убік децентралізації й посилення суверенних повноважень Німеччини й Франції. А це неминуче призведе до пропорційного зниження повноважень інших країн і можливості їхнього виходу з ЄС.

Про такий поворот подій у ЄС застерігали наприкінці жовтня 2011 року влади Китаю. Друкований орган ЦК Комуністичної партії Китаю «Женьмінь жибао» писала: «Європа повинна добре розуміти, що після депресії наступить економічна катастрофа в зоні євро. Тоді вже ніхто не зможе врятуватися від нещастя». Офіційне джерело відзначало: влада Китаю вважає, що керівництву ЄС варто мінімізувати ризик виходу окремих країн з єврозони.

У самій Європі чітко розуміють суть подій, що відбуваються, і навіть знають, із чим це пов’язано. Як пише у своїй книзі «У відставці» колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт, «гегемоніальні й імперіалістичні сили в США намагаються домогтися підриву й розвалу ЄС». Німецький політик переконаний, що «дієздатна й сильна Європа суперечить американським стратегічним уявленням про порядок у світі й контроль над ним». Він же доходить висновку, що у випадку розпаду європейської економіки й самого ЄС у світі відбудеться відкрите зіткнення між США й Китаєм.

«Женьмінь жибао» тим часом обурюється: «США перетворилися в «паразита», що живе за рахунок економік чужих країн. Опираючись на долар як міжнародну валюту, Сполучені Штати випускають величезну кількість купюр, експортують долари в обмін на товари. Ця потворна фінансова система забезпечує американцям розкішне життя. Долар грабує увесь світ і зараз відбувається його крах».

Помітно, що 17 листопада 2011 року прем’єр-міністр Росії В. Путін у ході візиту в Китай виразив практично солідарну позицію, зокрема, заявивши: «Сполучені Штати використовують статус долара як основної валюти у своїх цілях. Така ситуація згубно позначається не тільки на США, але й на всій світовій економіці, що прямо залежить від американської валюти». Путин зробив акцент на тім, що зараз у США випускається нічим не підкріплений долар, тобто Федеральне казначейство попросту друкує «порожні гроші», які не мають ніякої ціни.

Ситуація абсурдна. Країни світу міняють реальні ресурси на «порожні гроші», при цьому левова частина цих ресурсів споживається самими США. Очевидно, протиотрута в цьому випадку може бути лише одне — відмова від «порожніх грошей», тобто від системи паразитування США. Китай, здається, вибрав саме цей шлях.

Частка долара у валютних резервах КНР неухильно знижується. Улітку 2011 року китайські банки продавали по два мільярди доларів у день (!), і більшу частину виручених коштів конвертували в євро. Звідси, видимо, і занепокоєння Пекіна із приводу перспектив Єврозони. Другий механізм — перехід у розрахунках з іншими країнами на юань і національні валюти контрагента (свот-контракти). Дана система працює сьогодні й між Китаєм і Росією (вже і з Японією – прим. адм. сайту). У квітні 2011 року ЦБ КНР інформував про повну відмову від долара в міжнародних взаєморозрахунках. Настільки потужний удар по американській системі економічного домінування, здається, вивів Вашингтона із себе. У надії хоч якось вплинути на Пекін, Госдеп США не знайшов нічого краще, як заявити про підтримку Філіппін у боротьбі з Китаєм за спірні острови в Південно-Китайському морі.

Але над витисненням долара працюють і інші країни, створюючи регіональні валютні союзи, у тому числі й країни Перської затоки. В 2009 році Саудівська Аравія, Кувейт, Катар і Бахрейн у рамках програми «Динар затоки» створили Валютний союз з центральним банком в Ер-Рияді. Цим шляхом, фактично, підуть і країни Євразійського Союзу, створеного з ініціативи В. Путіна — Росія, Казахстан і Білорусь. Ще один проект створення регіональної валюти — «Золотого динара» між Пакистаном, Малайзією, Індонезією, Брунеєм, Республікою Бангладеш — був ініційований Муамаром Каддафі. Автора ідеї вже немає в живих (значною часткою тому і не живий – прим. адм. сайту), але нова валюта виводиться на внутрішні ринки зазначених країн. Активно скорочують частку долара в резервах країни Латинської Америки й Індія. При цьому, на думку фахівців, Делі є негласним, але дуже надійним партнером Ірану, особливо в питаннях, що мають відношення до Пакистану.

Невпинно над ослабленням позицій долара працює й Іран. У липні 2011 року на острові Кіш у Перській затоці запрацювала іранська Міжнародна нафтова біржа. Тут розрахунок по угодах здійснюється тільки в євро й еміратських дирхамах. Паралельно Тегеран веде переговори з Китаєм про організацію постачання китайських товарів в обмін на іранську нафту. Тим самим сторони сподіваються обійти санкції США у відношенні ІРІ. В 2010 році обсяг двосторонньої торгівлі Іраном і Китаєм склав майже $30 млрд, збільшившись за рік майже на 40%. Президент Ірану Махмуд Ахмадинежад заявив про плани досягти рубежу $100 млрд. Говорити про якусь економічну ізоляцію в таких умовах, як мінімум абсурдно.

Ці негативні для США тенденції, як видно, мають необоротний характер, а тому й викликають настільки небезпечну реакцію. На думку експертів, навмисний підрив стабільності в країнах Близького Сходу й Магриба — результат активного опору американської адміністрації, що сподівається на те, що знищена інфраструктура країн регіону зажадає колосальних доларовий ін’єкцій.

В останні дні 2011 року ситуація демонструвала крайню напругу. Голова КНР Ху Цзиньтао 7 грудня наказав керівництву ВМФ країни «готуватися до війни». Британська телерадіокомпанія BBC, посилаючись на фахівців, відзначає: «дану фразу китайського лідера можна також перевести як «збройна боротьба» або «військове зіткнення», хоча зміст висловлення залишається тим самим». У точно призначений день із китайським лідером про приведення військ у стан повної бойової готовності заявив командуючий Корпусом стражів іранської революції генерал Алі Джафарі. Як уже було відзначено, Китай, поряд з Індією, є основним імпортером іранської нафти, а це означає, що будь-які наміри США в іранському напрямку будуть розглядатися Пекіном як зазіхання на енергетичну безпеку КНР. Очевидно, що в цьому випадку таким зазіханням може бути розцінене й вторгнення в Сирію, що є найближчим союзником Ірану.

Демократичний тріумф ісламу й безпека Ізраїлю

Але чи підуть США на відкриту агресію проти Сирії? Щоб зрозуміти, якими наслідками чревата така акція, досить вдуматися в підтекст заяв віце-президента США Джо Байдена, зроблених у Туреччині після зустрічі із прем’єр-міністром цієї країни Реджепом Тайїпом Ердоганом. Байден заявив: «не обов’язково, що крах режиму Асада розпалить регіональний конфлікт між суннітами Сирії й заходу Іраку й місцевих шиїтів, а також шиїтами Лівану й Ірану». Таким чином, американський політик, як мінімум, не виключає й зворотний — катастрофічний сценарій. Або попереджає заздалегідь, що саме він і буде запущений?

За даними кувейтських джерел, Тегеран і Дамаск підготували план спільної боротьби проти іноземного вторгнення. У числі їх перших можливих мішеней називається й Туреччина. Сам Тегеран у відношенні Туреччини вже вийшов далеко за рамки газетних витоків і озвучує свої можливі відповідні дії у випадку вторгнення в Сирії привселюдно. Зокрема, командуючий повітряно-космічними силами Корпуса стражів ісламської революції Ірану, генерал Аміралі Гаджизаде відкрито пригрозив Туреччині завданням ракетних ударів по американських об’єктах у цій країні. Іранський генерал заявив, що у випадку можливої атаки на Іран, іранські сили в першу чергу націляться на елементи системи ПРО НАТО в Туреччині. «Вони хочуть змусити громадськість повірити, що цю справу веде НАТО. Сьогодні справи сіоністського режиму ведуться під ім’ям США, Вашингтон же веде свою роботу під прикриттям НАТО. Незважаючи на це, турецький народ обізнаний, ми віримо, що розумний турецький народ запобіжить цьому кроку. Коли прийде час, мусульманський турецький народ у жмути розірве цю систему».

В цілому, план, опублікований виданням El Siyasah, передбачає шість фронтів дій:

1. Напад на Туреччину з боку Ірану, Сирії й Іраку, і активні дії курдів у східній частині Туреччини.

2. Напад на Суецький канал з боку сил Хамаса й Ірану. Підключення джихадистів Ємену й Сомалі.

3. Атака в Перській затоці західних судів, у тому числі й нафтових танкерів. Ліванська «Хезболла» і проіранські угруповання в Бахрейні, Катарі й ОАЕ здійснять напади на американські бази.

4. В Афганістані за допомогою іранських розвідувальних служб буде проведено широкомасштабну кампанія проти сил НАТО, що включає постачання різних груп бойовиків грошима й зброєю.

5. У східне Середземномор’я «Хезболла» візьме під свій контроль всі ліванські державні установи, а також нападе на цілі, що належать країнам НАТО.

6. У секторі Гази ХАМАС буде посилено бомбити Ізраїль, а після ізраїльського відповідного удару проти Ізраїлю буде спрямована також сірійська армія.

Як виявляється з останнього пункту, головною мішенню ірано-сірійської відповіді стане Ізраїль, який у період «арабської весни» неодноразово попереджав США й країни Заходу про безпрецедентний ризик погроз. Ситуація для Ізраїлю ускладнена тим, що після усунення в Єгипті режиму Хосні Мубарака, тут до влади можуть прийти радикальні ісламські сили (і в Лівії теж не все досі зрозуміло – хто буде фактично у влади. Штати догралися – прим. адм. сайту).

На першому етапі виборів до нижньої палати єгипетського парламенту, » Брати-Мусульмани» (Партія волі й справедливості) одержали близько 40% голосів, а салафітська Партія світла («Ан-Нур») набрала 25% голосів. Подібний успіх ісламських партій став повною несподіванкою для правлячої в Єгипті Вищої військової ради, що, по суті, і скинула Мубарака. Світським кандидатам на пост глави Єгипту, які заявили про прихильність мирному договору між Ізраїлем і Єгиптом, сьогодні досить складно розраховувати на перемогу. Як вважають експерти регіону, одним із кроків майбутньої влади Єгипту може стати денонсація мирного договору з Ізраїлем — пункт виборчої кампанії й «Братів-Мусульман» і салафітів, що знаходить гарячий відгук у масах.

Аналогічні електоральні перспективи сьогодні у ісламських партій Тунісу й Марокко. Багато західних експертів уже заявили, що уряди їхніх країн, насамперед — США, підтримуючи масові виступи «арабської весни», прийняли бажане за дійсне. Події в Єгипті не залишають сумнівів у демократичному тріумфі ісламу — ще однієї альтернативи американському регіональному диктату.

Саме ця обставина досить тривожить і квапить Тель-Авів. 6 грудня близький до ізраїльських спецслужб сайт Debka повідомив про те, що терміни війни на Близькому Сході фактично визначені. За даними видання, у цій війні, крім іншого, будуть брати участь сам Ізраїль, Сирія й Іран, ядерні об’єкти якого піддадуться атакам. У числі ознак наближення війни експерти видання вказують «безпрецедентне зосередження Росією й США своїх військових ресурсів у районі Сирії й Ірану» (6 грудня до берегів Сирії відправилася корабельна авіаносна група Північного флоту РФ на чолі із крейсером «Адмірал Кузнєцов»), і «безпрецедентний тиск на Ізраїль з боку США, який мав місце в останні тижні», адже, як вважають аналітики, Вашингтон розуміє, що Ізраїль от-от завдасть удари по Ірану проти волі адміністрації Барака Обами.

Рішучість Ізраїлю перед обличчям реальної небезпеки і обережність США, що аналізують хід подій у глобальному контексті й без однохвилинного ризику для власної території й громадян, можна зрозуміти. Вашингтон не схильний поспішати з військовою акцією проти Ірану, в тому числі, з огляду на список контрзаходів, які обіцяє розпочати Тегеран.

Якщо звернутися до ситуації в Афганістані й Пакистані, то дії Ірану можуть виявитися дуже хворобливими. Тим більше, що й без особливих зусиль Ірану, ситуація для США в цих регіонах більш, ніж складна. Американці на вимогу пакистанського керівництва вже почали евакуацію авіабази Шамсі в провінції Белуджистан. З 11 грудня безпеку американців тут перестануть забезпечувати, тому в них не залишиться іншого вибору, крім евакуації. Цьому передувало перекриття Ісламабадом на невизначений строк пакистанських транспортних коридорів поставок вантажів для військ НАТО в Афганістані.

У цій ситуації, спроби розпалити серйозний збройний конфлікт на Близькому Сході, у якому зштовхнуться Сирія й Іран з одного боку, Туреччина й арабські країни з іншої, поставлять під сильний удар не тільки безпеку Ізраїлю (з урахуванням тенденцій у Єгипті), але й украй ускладнять завдання США в Пакистані й Афганістані. І тут єдиним плацдармом, що здатний забезпечити американцям поле для маневру, стає Росія й Центральна Азія, що володіють не тільки транспортним потенціалом, але, що ще важливіше для Заходу — величезними ресурсами.

Вибір Росії проти «Єдиного Кавказу» і «Північної мережі»

Безпрецедентна активність Вашингтону в цьому регіоні — зайве тому підтвердження. Медіа-Ресурс Центрального командування (Центкому) США констатує: «Після перекриття Ісламабадом пакистанських транспортних коридорів поставок для військ НАТО в Афганістані, значення Північної мережі поставок і Узбекистану ще більше зростає».

Північна мережа поставок — система автомобільних, залізничних і повітряних шляхів сполучення, що пересікають територію Центральної Азії, була введена в експлуатацію на початку 2009 року. Вона розроблялася як альтернатива пакистанському маршруту, на якому почастішали випадки засідок бойовиків і підпалів ешелонів з вантажами для НАТО. На цей час, по Північній мережі поставок перевозиться до 90% всіх призначених для Афганістану вантажів невоєнного призначення. Крім того, територією Центральної Азії здійснюються поставки понад 60% необхідного коаліційним військам палива.

Повернемося знову до останніх публікацій китайського офіціозу — газети «Женьмінь жибао». Спостерігаючи за катастрофою американської моделі економічного домінування й одночасно наростанням погрози підриву сусідніх регіонів, Китай, поза всяким сумнівом, уважно стежить за стратегією Росії. З посиланням на думку китайських учених, що взяли участь у симпозіумі «Регулювання внутрішнього й зовнішнього курсів Росії: перспективи й контрзаходи», китайське видання доходить висновку, що ініціатива «перезавантаження» російсько-американських відносин президента Дмитра Медведєва, призведе до того, що Росія «стане в черговий раз на ті самі граблі».

«І Михайло Горбачов, і Борис Єльцин і Володимир Путін, кожний з них у перший рік після вступу на свою посаду, перетворював зовнішньополітичний курс, орієнтований на Захід. У результаті чого пішли розпад Радянського Союзу, фінансова криза 1998 р. і «кольорові» революції» у сусідніх з Росією країнах, — констатує китайський офіціоз. При цьому відзначається, що тимчасове, часткове співробітництво Москви й Вашингтона лише «маскує тривалі й всебічні суперечності». Тому, газета не береться прогнозувати, як довго для Москви може тривати такий «період стратегічних можливостей». На сучасний момент такий прогноз уже й не потрібний. Маски скинуті. Під завісу свого президентства Дмитро Медведєв заявив про можливість відмови Росії від роззброювання й виходу з договору про СНВ. Ставлячи таку умову, Медведєв указав на можливий «несприятливий розвиток ситуації», що склався навколо системи ПРО НАТО в Європі.

Варто нагадати, що після натискання кнопки «перезавантаження» офіційні особи Росії запевняли, що американці сприйняли побоювання Москви щодо установки елементів системи ПРО НАТО уздовж російського кордону й переглянуть програму. Більш того, Росія заявила, що у зв’язку із цим передумала розташовувати комплекси «Іскандер» у Калінінградській області. Мол, необхідність у цьому відпала. У реальності ж, процес розгортання системи ПРО НАТО на європейському континенті не зупинявся ні на секунду в період «перезавантаження» відносин Вашингтону з Москвою. ЗМІ щодня повідомляли про відповідні зустрічі, переговори й рішення представників НАТО. Немає ніяких сумнівів у тому, що ситуація, як того й побоюється російський президент, буде розвиватися «несприятливо». Тим більше, що кількість мішеней США і їхніх союзників з кожним днем лише збільшується.

Тим часом, «Північна мережа» поставок «невоєнних» вантажів в Афганістан, не встигши вишикуватися, відразу змінила характер свого функціонування. Командуючий Центральним командуванням сухопутних військ США, генерал-лейтенант Вінсент Брукс у ході візиту в Узбекистан наприкінці листопада 2011 року заявив про плани «перерозподілу» надлишкової бойової техніки військ США серед країн, що входять до Північної мережи. Такими є не тільки Узбекистан, а як мінімум ще й Туркменія з Киргизією, а як максимум і Таджикистан з Казахстаном. Російські ЗМІ повідомили, що відповідні переговори Брукс провів і в Душанбе. За відомостями «Незалежної газети», керівництво Росії всерйоз стурбовано долею надлишкових озброєнь, які на безоплатній основі можуть потрапити в країни Центральної Азії після 2014 року. «Росію хвилює й той факт, що бази НАТО й США, по-перше, можуть все-таки залишитися в Афганістані, по-друге, Москва побоюється, що вони з’являться після 2014 року й у країнах Центральної Азії». У цьому випадку мова йде про спробу різкого зниження впливу Росії вже в сфері технічного-військово-технічного співробітництва із країнами регіону. А це, під час відсутності ефективних політичних і економічних моделей, останній козир у політичному арсеналі Москви.

Не кращим чином виглядають справи в Закавказзі — опорному проміжному коридорі «Північної мережі» поставок в Афганістан і відкачки ресурсів із Центральної Азії у зворотному напрямку. Ініціативи про об’єднання Кавказу, які озвучував президент Грузії Михайло Саакашвілі під час візиту в Тбілісі партнера Росії, вірменського президента Сержа Саргсяна — зайве підтвердження того, що Росія в цьому регіоні має дуже серйозні проблеми. А провал Москви на президентських виборах у Південній Осетії ясно продемонстрував, що ці проблеми будуть мати досить неприємну тенденцію до наростання. Саме образливе в цьому локальному питанні, що відповідальні російські структури в черговий раз продемонстрували збиткову технологію при величезному ресурсі суспільної довіри до самої Росії. І відбулося це у вкрай несприятливий період — коли зовнішня пропаганда Грузії особливо активно звинувачує Росію в створенні «маріонеткових режимів» на її територіях. Спотикатися в такому питанні — погроза не тільки іміджу, але й національній безпеці самої Росії.

Першопричина провалів одна — технологічне відставання зовнішньої політики: відсутність адекватного аналітичного матеріалу, організаційних інструментів і фахівців. Польський політик, екс-президент Польщі Лех Валєнса відверто порушує головне питання, що турбує його у зв’язку з Росією: «Що краще? Розпад Росії на 60-80 окремих держав або ж існування єдиної Російської Федерації?». Головне ж побоювання, що при цьому постало перед «прогресивно мислячою» частиною людства, до якої, поза всяким сумнівом, відносить себе й лідер польської «Солідарності», у тому, що на території Росії скопилося дуже багато зброї. І вона може «злетіти в повітря». При цьому плани по установці в Польщі американських ракет Валєнса оцінює винятково з погляду економічної вигоди — «трошки доларів витратять тут, створять нові робочі місця — нехай розважаються собі хлопчики». Що вони й роблять.

«Ми повинні захищати суверенітет Росії, нам потрібно виробити форми захисту від втручання ззовні», — заявив прем’єр-міністр В. Путін 8 грудня, наступного дня після подачі в ЦІК документів для реєстрації в якості кандидата у президенти Росії. Чи не від «хлопчиків», які за словами Валєнси, «розважаються», не можуть вирішити — чи порвати Росію на шматки, або дожимати з роззброюванням і одночасно обставляти ракетами по периметрі, планує захищати Росію Путін? 6 квітня 2008 року він заявив про те, що передає зовнішньополітичні питання РФ у руки нового президента Дмитра Медведєва. Наступає момент, коли ці питання й проблеми, які набрали більшу інтенсивність і розжарення, прийдеться забирати назад.

В інтерв’ю російським телеканалам 18 жовтня 2011 року російський прем’єр звернувся до питання про глобальну конкуренцію: «… у сучасному світі, як би не були привабливі мінеральні ресурси Східного Сибіру й Далекого Сходу, все ж головна боротьба йде не за них. Головна боротьба йде за світове лідерство, і тут ми з Китаєм сперечатися не збираємося. Тут у Китаю інші конкуренти. От нехай вони між собою й розбираються…». Але чи дозволять Росії залишатися поза сутичкою? Глобальний характер можливої валютної війни, перспективи децентралізації ЄС, підрив стабільності на Близькому Сході й проникнення США в Закавказзя й Центральну Азію, особливого оптимізму не вселяють.

Віген Акопян, міжнародний оглядач

ИА REGNUM

 Переклад на українську — сайту «Гвіздівці»

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

3 комментария к “Ривок США до ресурсів, дестабілізація світу…”

  1. схоже, що найближчими днями так і буде — як цей вуйко каже. Яничарський прем»єр кожен день на Сірію все більше тявкає.

  2. Армянське радіо не помиляється

  3. А що від цих тварів ще можна очікувати?

Залишити коментар