admin on 28th Апрель 2012

Музична школа для Ольги Василівни Мафтуляк давно стала її рідною домівкою. Адже в цьому колективі вона працює майже 47 років… Уже внуки її колишніх вихованців сьогодні співають в учнівському хорі цього закладу, радують глядачів своїми вокальними здібностями, вступають на навчання у музичні училища, вищі мистецькі заклади. А скільки вчорашніх учнів Ольги Василівни сягнули вершин майстерності, понесли пісню із рідної Сокирянщини у столичні та обласні концертні зали і філармонії, стали викладачами, відомими артистами!

Валентина Костишина, Тетяна Андронік, Яна Стара, як і зовсім молоді Катя Виноградська, Алла Пшеничко і ще багато інших, хто пройшов школу О.В.Мафтуляк, є гордістю і світлою радістю мудрого, терпеливого, талановитого педагога.

А як усе починалося? Як вийшло, що колись давно Люся Тимчук – сільське дівча, яке росло в сім’ї, у якій дуже важко жилося, бо мама самотужки виховувала трьох дітей (батько поїхав на роботу «по вербовці» в Росію і не повернувся), обрало для себе долю пісенну?

 

–Я співаю, відколи себе пам’ятаю, – мовила Ольга Василівна, згадуючи початок своєї стежини до професії хормейстера. – Хоч мама в ті далекі роки важко нароблялася і ми дійсно жили тоді дуже бідно, та в хатині нашій вечорами лилася пісня. Мої обидва брати і я підтягували за матусею народні сумні пісні і веселі, яких змалечку знали немало. І в школі з першого класу я вже була в самодіяльності. Сама доля мені допомогла обрати таку життєву дорогу, бо й з музикантом одружилася та й весь вік з ним, з музикою й піснею прожила…

…Ще малою була донька Віри Тимчук, коли в школі помітили її здібності. Чомусь саме їй вчитель музики Гвіздовецької школи, зібравши діток черговий раз навколо себе на репетицію, сказав: «Я буду грати на акордеоні, а ти, Люсю, отак ручками – вгору і вниз: будеш за диригента…» І вона невміло і несміливо почала «командувати» маленьким хором у своїй рідній школі. Чому цю дівчинку обрав учитель своєю помічницею? Бо вона дуже гарно і старанно співала. Ольга Василівна із приємністю згадує, як кожного року їздили зі школи на районні олімпіади, здебільшого – на підводі, через ліс… Як мама Віра пошила їй гарне плаття із квітчастої фіранки і як їй аплодували за кожен виступ на сцені в Сокирянах.

У старших класах навчання продовжила у Сокирянській школі №1. І знову, крім предметних уроків, у Люсі – постійні репетиції, концерти, вечори, олімпіади, поїздки в область…

Хіба ж таку активну, співучу дівчинку можна було не помітити, не вирізнити поміж інших? Ось і кинув оком на симпатичну 10-класницю видний гвіздовецький парубок – Мішка-баяніст. Він уже був із життєвим досвідом: й армію відслужив, і попрацювати встиг далеко від дому. А вона – дівча! Забралась однієї днини на високу шовковицю, плодами якої любили ласувати всі діти, а злізти нема як: підійшов під дерево завклубом Михайло Мафтуляк і стоїть собі. «Скільки ж ти там будеш сидіти? Спускайся на землю, я тобі допоможу», – мовив до Люсі. Що тут було робити: так Люся опинилась… у руках свого судженого, хоч про це тоді нічого не підозрювала. Вже згодом, через кілька років після тієї пригоди Михайло якось сказав молодій дружині: «Тієї хвилини, коли тобі із шовковиці злізти допомагав, я зрозумів, що ти – будеш моєю дружиною…» Виходить, між людьми, яких парує доля, таки пробігає своєрідна іскра у певний момент. Вона й дає серцю сигнал…

Та пройшло аж п’ять років до того дня, коли Ольга стала дружиною свого земляка. Був він не такий, як усі сільські хлопці, – вихований, стриманий, інтелігентний. Зустрічались і в той період, коли навчалися в Чернівцях у різних закладах. Хоч хлопець подобався, але вона не відразу дала згоду вийти за нього заміж. «Я подумаю», – сказала йому, коли зробив конкретну пропозицію. «Думай, тільки недовго», – майже образився тоді Михайло. Ще більше переживав, коли дипломовану випускницю музичного відділення Чернівецького педучилища, за якою вже не перший рік упадав, направили на роботу аж в Артемівський район Донецької області. «Тьотю Вєро, не пускайте дочку у той Донбас – це ж така далечінь…»

Та, як кажуть, все склалося на користь закоханих і на щастя самої Ольги Василівни. Дякуючи добрим людям того далекого села, в якому жили в основному не зовсім привітні греки, і особисто доброзичливій, мудрій директорші школи, де мала дівчина з Бессарабського краю працювати, Люся з подругою незабаром… втекла звідти, виїхавши з усіма своїми клунками, які брала на весь рік, знову у Чернівці. Про цей відважний крок навіть мама певний час не знала, бо тоді ж могли й покарати за те, що за державним направленням спеціаліст не працює.

Але й тут її випробування щодо становлення на трудовому шляху не скінчилися. В обласному управлінні освіти сказали: «Все розуміємо, але «біженців» направляти в інше місце не маємо права. Хіба що вчителем музики і малювання…» – «Та я ж зовсім не вмію малювати!», – зізналася Ольга. – «Нічого, навчитесь й дітей будете вчити».

І знову доля й обставини розумно розпорядились: вже з родинних причин молоде подружжя Мафтуляків з області перевели працювати в Сокиряни, де й осіли на проживання на всі подальші роки. Хоч правда, труднощів тут не поменшало. Навіть навпаки…

Як посадовій особі, Михайлу Васильовичу надали квартиру у старому жилфонді – без будь-яких зручностей. Чим її обставити, за що купити меблі чи хоч щось найнеобхідніше? Про це не думалось. Мали інші, передніші клопоти. Бо з’явились на світ відразу хлопчик і дівчинка, яким матуся змушена була віддавати себе дні і ночі. Сьогодні зі спокійною усмішкою на устах згадує Ольга Василівна ті далекі, непрості роки, коли малесенькими привезли додому Лялю і Сашу. Як купала їх у старенькій балії, як суворої зими носили воду з криниці і як важко було обігріти дровами кімнатку. Ще й синочок важко захворів, що ледве врятували йому життя в Чернівецькій лікарні. За молоко для двох діток платили 40 крб. щомісяця – це половина чоловікової зарплати. Михайло Васильович працював начальником відділу культури, а це постійна зайнятість, роз’їзди по району, тож дома не мав змоги допомагати. …Все пережилося. Певний час бабуся Їлена, бувало, няньчила малечу, і добрі люди не залишали в біді. Приміром, вчителька Лідія Гнатівна Любинецька подарувала їм ліжко…, і вже було на що діток положити. Хтось – іншим виручав, так і долали побутові прикрощі.

Коли вже донька Люда народилася, Ольга Василівна й досвід певний мала, і оселя була обжита. Та й світло вже не гасилось після 12-ої ночі, як це було в попередні роки, коли двійнятка були маленькими.

Сьогодні Ольга та Михайло Мафтуляки мають дорослих онуків і навіть маленьку правнучку. Старша донька – Лариса Михайлівна багато літ живе із сім’єю аж на Камчатці. Як і тато з мамою, вона пов’язала життя з музикою, піснею, багато робить зі своїми однодумцями для поширення українських традицій, пропаганди нашої народної пісні в тих далеких, суворих краях, де немало мешкає наших земляків.

Естафету керівництва музичною школою від М.В.Мафтуляка, який очолював цей мистецький заклад із 1965-го по 2011 рік, не так давно прийняла їхня молодша донька – Людмила Михайлівна. Вона працює у сфері культури багато літ, є вмілим організатором, здібним фахівцем своєї справи. Олександра в районі знають не тільки як музиканта, постійного учасника хору, але і як визнаного наладчика клавішних інструментів.

– Наші діти й не могли обрати для себе інші професії, – говорить Ольга Василівна. – Адже вони виросли, по суті, на сцені, в музичній школі, у наших постійних поїздках: на репетиції, на фестивалі, різні фольклорні свята. А підросли – то вже разом і виконували родинні художні номери. У тому числі, багато разів і на обласній сцені. І сьогодні разом співаємо, коли є гарний привід…

Ольгу Василівну Мафтуляк щиро поважають не тільки колеги з музшколи та її численні вихованці, але й у тих колективах, де вона створювала хорові колективи і багато років шліфувала їхню майстерність. На її переконання, в Сокирянському райст свого часу був один з кращих в області хор, який професійним виконанням творів здобував заслужені нагороди на престижних конкурсах і фестивалях. Солідний репертуар, красиві національні костюми, відповідальні, захоплені піснею люди – все це сприяло високому рівню виступів хорового колективу, яким пишався район і обласне керівництво споживкооперації. До речі, й сьогодні окремі хористки колишнього райст інколи збираються, аби поспівати разом на своїх родинних торжествах.

18 квітня – 70-літній ювілей Ольги Василівни. У цей день тільки для неї співатимуть пісні – і вихованці, й колеги, і колишні самодіяльні артисти, і внуки. І саме для неї будуть квіти вдячності, найпрекрасніші слова побажань… Порадіє цьому родинному святу й 90-річна матуся іменинниці – Віра Пантеліївна, мужня, красива душею жінка, яка пережила за свій довгий вік і непосильну працю, і безліч інших життєвих випробовувань. Бо хоч в нелегкий час, проте у щасливу хвилину народила вона свою донечку Люсю, якій Бог дарував пісенну, багату, розкішну долю щасливої людини.

Катерина Тищенко

Замітка також публікувалася у газеті «Дністрові зорі»

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити коментар